Українська Галичина — окремий коронний край!
| Українська Галичина — окремий коронний край! Відень: Партія Українських Соціялїстів-Революціонерів, 1915 |
|
|
 |
Партія Українських Соціялїстів-Революціонерів.
„Боротьбою здобудем ми право своє!“
Українська Галичина —
окремий коронний край!
Друк і наклад партійної друкарнї.
1915.
Незабаром в нашім видавництві появить ся книжка М. Лозинського під заголовком „Утворенє українського коронного краю в Австрії“, яка виходить рівночасно також в німецькім виданю. В сїй книжцї буде розглянений і уґрунтований основний полїтичний постулят нашого народу в Австрії — про здобутє правно-державної національної самостійности через вилученє української частини Галичини в окрему, автономну провінцію австрійської держави.
Тепер видаємо тут окремою брошурою вступний і кінцевий роздїл, які творять з себе заокруглену цїлість.
Микола Залїзняк.
Українська Галичина —
окремий коронний край!
Справа, про яку отсе пишемо, зовсїм не нова.
Утвореннє українського коронного краю в Австрії через подїл Галичини на її складові національні части, українську й польську, являєть ся від початку австрійської конституційної історії головним домаганнєм українського народу в Австрії.
Се домаганнє, в 1847—1850 рр. близьке здїйсненя, хоч опісля усунене з ряду актуальних полїтичних питань, найлїпше доказало свою живучість тим, що все глибше і глибше вкорінювало ся в свідомість українського народу, так що тепер всї українські партії й цїлий нарід уважають його здїйсненнє одиноко правильною розвязкою українського питання в Австрії.
Правильність сього українського становища доказує також та обставина, що наслїдки несповнення того українського домагання давали ся що-раз більше відчувати — в формі що-раз острійшої польської української боротьби — в области не тільки внутрішньої, але й заграничної полїтики австрійської держави.
З тої причини правильна розвязка українського питання була вже перед війною не тільки житєвою потребою українського народу, але також державною конечністю для Австрії.
Теперішня-ж хвиля вимагає такої розвязки просто з непереможною силою. В міру того, як союзні армії Австро-Угорщини й Нїмеччини увільняють Галичину від Росії, — стає перед Австрією питаннє нової орґанїзації краю, а саме, чи задержати старі орґанїзаційні основи, чи утворити нові.
Що Галичина, той полїтичний новотвір, покликаний до життя конституційними реформами 1860-их років з метою утворити з українських і польських земель, набутих Австрією при подїлах Польщі на основі ріжних історично-правних титулів, полїтичну одиницю під польським пануваннєм, все більше й більше виказував свою нездарність, — се факт, якого не міг не признавати нїякий поважний полїтик. Але витягнути з того консеквенції і приступити до перебудови полїтичної будівлї, яка показала ся нездарною, — се була в австрійських відносинах, особливо при полїтичній силї Поляків у державі, занадто важка задача. І тому старали ся зарадити латаниною в формі польсько-української угоди.
Одначе тепер, коли стару будівлю зруйнувала війна, булоби злощасною помилкою приступати до її відбудови, — замість поставити нову будївлю, яка відповідала би історичним традиціям і тенденціям історичного розвитку, обєктивним відносинам і бажанням українського народу, як також інтересам держави.
Коли на основі дотеперішної історії Галичини будемо розглядати питаннє нової орґанїзації краю після відзискання його від Росії, о побачимо, що відбудовувати його як одноцїльну провінцію значило би непоправно повторяти старі помилки, які так діймаюче дали ся відчути як у внутрішній так і в заграничній полїтицї.
Що-до внутрішньої полїтики треба ствердити ось-що:
Коронний край Галичину утворено через злуку двох областей, які не тільки ріжнять ся від себе історією й національним складом, але цїлі столїття просто вороже стояли супроти себе.
Таким чином не узгляднено рівномірно їх історично-національних окремішнстей і не утворено вільного простору для їх національного розвитку, що належить до житєвих умов держави національностей, якою являєть ся Австрія, тільки віддано український нарід під польське пануваннє, яке — думав він — з хвилею упадку Польщі раз на все скінчило ся і від якого Австрія його визволила.
Так повстав „Коронний край“ як конституційно-правне поняттє й адмінїстраційна область, але не край, як реальна одиниця з витвореними її окремішністю спільними інтересами.
Так утворений край став виключно місцем боротьби, де стояли супроти себе гнобителї й поневолені, яких боротьба, ведена з одного боку за пануваннє, з другого за визволеннє, стаючи що-раз острійша, не тільки основно зменшала розвиткову здібність країни, але що-раз більше некорисно відбивала ся й на загальнім розвитку держави.3 области заграничної полїтики входили в гру при утворенню коронного краю Галичини отсї моменти:
Міродатні круги виходили в заложення що Українцї прихильні, а Поляки ворожі до Росії, і то не тільки в даний момент, але з історичної конечности мусять такими остати i в дальшім своїм розвитку. Отже віддали Українцїв під пануваннє Поляків, в тім переконанню, що так найлїпше запевнить ся сторожу пограничної країни держави перед Росією.
З переоцїнки сих моментів виходить:
Заложеннє що-до Українцїв було в своїй сути основно невірне й полягало тільки на незнанню історії, наслїдком чого польська клеветницька акція в сїм напрямі так легко могла знайти віру. Історія навпаки виказує між Україною й Росією противенства, які доси являють ся непримиримими, з чого виходить, що власне підпираннє українського національного розвитку є найуспішнїйшим охоронним способом проти російської небезпеки.
З другого боку новійша історія показує, що противенства між Польщею й Росією дадуть ся усунути. Доказ сього бачимо в модернім польськім русофільстві, яке не тільки опанувало польську полїтичну думку в Росії, але приєднало собі також значну часть польського громадянства в Галичинї, передовсїм в українській части краю, яку Поляки мали власне охороняти перед русофільством.В кінці шо-до ролї Поляків як охорони Галичини перед русофільством серед українського народу треба ствердити:
Здавлюваннє національного розвитку українського народу, яке лежало в польськім інтересї, було власне одною з головних причин русофільства серед українського народу, бо безвиглядність встояти проти Поляків як окрема національність творила найлїпший ґрунт для розвитку русофільства. Істнованнє русофільства серед українського народу лежало в інтересї польського панування в Галичинї, бо се уможливлювало Полякам примінювати супроти Українцїв полїтичну методу „divide et impera“ й ослабляти їх полїтичну силу. Коли-ж серед польського громадянства почало промощувати собі шлях модерне польське русофільство, підпираннє русофільства серед українського народу в Галичинї стало потребою загальнопольської полїтики.
З огляду на будучність треба ще взяти під увагу отсї моменти:
Для внутрішньої полїтики — що дальше спільне життє Поляків і українцїв в однім короннім краю, після того замаху на український нарід, який виконали в початком війни Поляки, оклеветуючи його в русофільстві, просто виключене і перемінило ся би в боротьбу з характером взаїмного винищування;
для заграничної полїтики — що приверненнє польського панування на українській землї, після того, як український нарід звязав з війною надїю при помочи Австрії наблизити ся до свого національного ідеалу й на українській теріторії, яка після війни опинить ся в сфері австрійського володїння, утворити правно-державну орґанїзацію вільного українського життя, було-б не тільки обєктивно шкідливе для українського національного розвитку, який тільки один може з одного боку орґанїчно перемогти русофільство серед українського народу в Австрії, з другого-ж боку паралїжувати протиавстрійську пропаґанду серед українського народу в Росії, але й субєктивно витворило би настрій, корисний як для русофільства серед українського народу в Австрії, так і для протиавстрійської пропаґанди серед українського народу в Росії, настрій, що — мовляв — не варта бороти ся проти Росії на те, шоб попасти під пануваннє Польщі.
З усего того випливає конечність при новій орґанїзації Галичини знести її конституційно-правну й адмінїстраційну одноцїльність і зорґанїзувати її теріторію як два окремі коронні краї, утворені на історично-національних основах.
Пригляньмо ся близше справі утворення українського коронного краю.
Відповідало би се історичній традиції, числячи ся з історичним фактом, що теріторія, про яку йде мова, займала в історії весь час окреме становище, була історичною індівідуальністю. Ми бачили, що вона входила найперше в склад Київської держави; потім стала центром Галицько-Волинської держави; опісля, завойована Польщею, де аж до упадку польської держави почувала ся сама і вважала ся завойовниками підбитим, чужим орґанїзмом, творила в нїй окрему область під назвою „Руського Воєводства“; в кінцї при подїлї Польщі дістала ся на основі історичних прав угорської корони під Австрію, де, що правда, поки-що злучили її під адмінїстраційним оглядом з польською теріторією, яку Австрія набула, одначе на основі инших правно-історичних титулів, так само при подїлї Польщі, але та адмінїстраційна єдність уважала ся тільки тимчасовою і при дефінїтивній орґанїзації мала уступити місце подїлови на окремі провінції, переведеному з огляду на історично-національні окремішности й адмінїстраційні потреби, про що найлїпше свідчать урядові проєкти подїлу в 1847—1850 pp.
Утвореннє українського коронного краю в Австрії, яке, як бачимо, не було би в австрійській історії державного будівництва нїякою новістю, тільки поворотом до традицій 1848-их років, відповідало би далї тенденціям історичного розвитку, який в протязї XIX. столїття веде в Европі до визволення поневолених народів і творення полїтично самостійних національних орґанїзмів — чи то в формі національних держав, чи в формі автономних провінцій в державі національностий.
Так здїйснили ся би в рамах даної можливости також змагання українського народу до визволення з-під чужого панування й осягнення національної самостійности, що являеть ся не тільки для нього потребою, бо лежить се також в інтересї Австрії, щоб український нарід став повноправним членом Габсбурської монархії народів.
Поборюючи українське домаганнє подїлу Галичини, Поляки виступають перше всего з твердженнєм, що Галичина творить „історично-полїтичну одиницю“, в якій їх полїтичне становище опираєть ся на їх „історичних правах“.
Ми вже, здаєть ся, досить ясно виказали, що Галичина зовсїм не є історично-полїтичною одиницею“, тільки новотвором, покликаним до життя аж в 1860-их роках виключно в польськім інтересї, новотвором, який власне являєть ся наругою над історично-національними основами і якого мало що більше нїж 50-літня історія найлїпше виказала його нездарність.
Зрештою в життю галицько-польського громадянства знаходимо чи-мало доказів, що та „єдність краю“, яку Поляки так обороняють супроти українських змагань, їм самим невигідна. Партійні відносини серед галицько-польського громадянства виказують, що польське партійне життє инакше укладають ся в Східній, а инакше в Західній Галичинї. В Західній Галичинї розвивають ся передовсїм отсї партійні ґрупи: консерватисти (т. зв. краківської школи), демократи, людовцї, соціяльна демократія, клєрикали, отже ґрупи, заступлені менше більше в кождій новочасній суспільности, яка живе в нормальних відносинах. Натомість в Східній Галичинї розцвили передовсїм Подоляки і всеполяки, ґрупи, яких передовсїм характеризує боротьба проти визвольних змагань українського народу. Ріжні польські акції полїтичні, культурні, господарські ведуть ся так само окремими комітетами для Західної, а окремими для Східної Галичини. Також „Naczelny Komitet Narodowy“, заложений усїми польськими партіями на час війни, був подїлений на західно-галицьку і східно-галицьку секцію, доки сеї останньої не здезорґанїзували її русофільські члени. Так само ухвалена сим Комітетом орґанїзація польських лєґіонів при австрійській армії мала обнимати два лєґіони: західно-галицький і східно-галицький, тільки останнїй мусїв бути завдяки русофільським заходам Подоляків і всеполяків розвязаний. З усего того виходить, що навіть сама польська суспільність дїлить ся на західно-галицьку і східно-галицьку, бо рами „єдности краю“ для неї невигідні.
А вже найменше повинні Поляки покликати ся на „історичні права“. Бо хоч українська часть Галичини належала як завойований край до польської держави, одначе, коли завойованнє дає завойовникови права, яких домагають ся для себе на українській земли Поляки, то польський нарід не має права нарікати на поневоленнє державами, які подїлили Польщу, і в імя справедливости домагати ся для себе національної свободи. А при тім усїм ті польські „історичні права“ в Східній Галичинї, се вже тільки бувші права, які перестали істнувати з хвилею, як польську державу заступила на українській землї инша держава, австрійська.
Одначе найважнїйше в сїй справі те, що ті „історичні права“, якими Поляки хотять оправдати своє пануваннє над українським народом, стоять в непримиримій суперечности з новочасним полїтичним розвитком. Ми бачимо, як державні орґанїзми, зложені в ріжних народів й оперті на поневоленю їх одним „державним народом“, або розпадають ся, щоби зробити місце новочасним національним державам, або переміняють ся в своїм розвитку на новочасну державу національностий, у якій кождий нарід має забезпечену свободу розвитку.
Сей новочасний полїтичний розвиток принїс і Полякам в Австрії повну національну свободу, яку після війни сподївають ся вони осягнути і для инших частий польської землї.
Невжеж тільки один український нарід мав би бути виїмком у користь Поляків і на віки оставати під польським пануваннєм?
Таким чином подїл Галичини на її складові національні части знїс би тільки польські привілєї, суперечні з новочасним понятєм національної свободи. Натомість не нарушав би він національних прав польського народу, який користував ся би повнотою їх у польськім короннім краю, утворенім з польської території Галичини.В 1848-их роках поборювали Поляки українське домаганнє подїлу Галичини також твердженнєм, що український нарід не творить окремої національности та що українська мова, се тільки народнїй діялєкт польської мови, нездібний до самостійного розвитку. Український національний розвиток завдав так основно брехню сьому польському твердженню, що Поляки вже від десятилїть не важать ся ним воювати.
В останнїх роках до польського арсеналу проти подїлу Галичини прибув новий арґумент, взятий з области демократичних полїтичних понять. Сей арґумент має заступати Полякам збанкрутовані „історичні права“, і воюють ним передовсїм польські демократичні ґрупи. Заявляють вони, що Східна Галичина не є український край, як сього хочеть ся українським полїтикам, тільки край національно-мішаний, польсько-український, наслїдком чого національний подїл Галичини по-перше не можливий, бо між Східною і Західною Галичиною не дасть ся повести національної границї, а по-друге безцїльний, бо й після подїлу Галичини польський елємент був би заступлений в обох її частях і польсько-українська боротьба з Східної Галичини не зникла би.
Розгляньмо се твердженнє в світлї статистики. Східна Галичина (віддїлена від Західної на основі границї між округами висшого краєвого суду — львівським і краківським) числить кругло 5½ мілїонів населеня, якого національний склад такий: 62% Українцїв, 25% Поляків, 12% Жидів, 1% Німців[1].
Числячи ся з фактом, що в національно-мішаній державі, як Австрія, наслїдком полїтичних і соціяльних відносин нема властиво абсолютно „національно чистих“ теріторій, — треба ствердити, що число українського населеня в Східній Галичинї зовсїм вистарчає, щоби творити основу для подїлу Галичини й утворення окремого українського коронного краю.
Особливо, що Українцї являють ся в Східній Галичинї елєментом постійним, споконвіку осїлим, отже автохтонним, — коли тимчасом Поляки й Жиди є елєментом напливовим, який аж в останній половинї столїття зріс, особливо по містах, у силу і значіннє, завдяки польському пануванню, яке всїми способами переводило польонїзацію Східної Галичини[2]. Адже нїхто инший тільки Поляк Дашиньский[3] означив ролю польського елєменту в Східній Галичинї словами, що „всю польську культуру в Східній Галичинї оплачують Українцї“. А тепер та польська культура в Східній Галичинї, що зросла коштом українського народу, мала би бути перешкодою до його визволення з-під польського панування?!
Нестійність сього польського арґументу показують також відносини в теперішнім „короннім краю Галичинї“. Ціла Галичина, яку Поляки вважають під правно-державним оглядом за польський край, у якім вони мають полїтично панувати, числить кругло 8 мілїонів мешканцїв, з того 46 % Поляків, 42% Українцїв, 11% Жидів, 1% Нїмцїв. Отже по польським поняттям є се зовсїм справедливо, щоби 46% Поляків, значить, національна меншість в краю, панували полїтично над більшістю краю, між тим над 42% Українцїв, які властиво що-до числа майже дорівнують Полякам, — наслїдком чого також 62-процентова українська більшість в Східній Галичинї являєть ся полїтичною меншістю, а 25-процентова польська меншість полїтичною більшістю.
Але по тим самим польським поняттям була би се велика, до неба вопіюща кривда, коли-б наслідком подїлу Галичини 62% Українців, отже переважаюча національна більшість краю, здобула би собі належні їй полїтичні права, а 25% Поляків заняли би таке полїтичне становище, яке їм належить ся, становище національної меншости.
З того всего бачимо, що й сей польський арґумент проти подїлу Галичини позбавлений стійности.
Инші справи, звязані з утвореннєм українського коронного краю в Австрії через подїл Галичини, можемо тут тільки коротко порушити.
І так що-до краєвої конституції, можна її октроювати на основі загальних австрійських взірцїв. З окрема треба зазначити, що бажанню всїх українських партій і цїлого народу відповідало би заведеннє загального, рівного, безпосередного і тайного виборчого права до краєвого сойму. Взірцїв для національної охорони польської меншости в українськім краю, — така охорона їй очевидно належить ся, — можна знайти доволї в австрійських краєвих конституціях і проєктах конституцій.
Що українська мова „в школах, урядах і публичнім життю“ повинна мати всї ті права, які належать ся мові переважаючої національної більшости в краю, се таке самозрозуміле, що згадуємо про се тільки мимоходом.
Що-до територіяльних границь українського коронного краю, то при розграниченню Східної Галичини від Західної треба взяти під увагу згадувану вже границю між львівським і краківським округом висшого краєвого суду, — очевидно з поправками, які покажуть ся потрібними.
При сїм треба також взяти на увагу справу прилучення української части Буковини до українського коронного краю, що відповідало би змаганням українського народу до полїтичного з'єдинення.
В кінці розумієть ся само собою, що на випадок віддїлення якої-небудь части української теріторії від Росії вона повинна стати частю українського коронного краю в Австрії, — хиба, щоб воєнні успіхи уможливляли инше, ідеалови Вільної України більш відповідне полагодженнє української справи.
——————
- ↑ Се обчисленє опираєть ся на віроісповідній основі, а саме, що всї греко-католики — Українцї, всі римо-католики — Поляки, що відповідає менше більше фактичним відносинам. Обчисленнє на основі „розговірної мови“ не дає правдивого образу національних відносин, бо тут маси Українцїв і майже всї Жиди записані за Поляків. Одначе й обчисленнє на віроісповідній основі виходить на шкоду українського елєменту, бо тут зачислені до Поляків усї римо-католики української народности, яких Поляки в дїйсности ще не вспіли при помочи польської орґанїзації рим.-кат. церкви спольшити. В дійсности число Українцїв у Східній Галичинї доходить до 70%, Поляки творять коло 16%.
- ↑ Звертаємо увагу, що в меморіялах „Головної Руської Ради“ в 1848 р. за поділом Галичини говорить ся ще про українське населеннє як про національну більшість цїлого краю.
- ↑ На з'їздї австрійської соціяльної демократії в моравськім Бернї 1899 у.
В нїмецькій мові вийшли:
1. Georg Ruczka — Die russischen Sozialisten under gegenwärtige Krieg.
2. Georg Ruczka — Die französischen Sozialister und der Krieg.
Друкують ся або готують ся до друку:
1. Галичина й її національне значінє для України.
2. М. Лозинський — Утворенє українського коронного краю в Австрії.
3. Х. Житловський — Соціялїзм і національне питанє.
4.М. Борисов — Соціялїзм і проблєма національної автономії.
5. Національна справа й Партія Соціялїстів Революціонерів.
6. К. Кавтський — Національність й інтернаціональність.
7. К. Кавтський — Національна держава імперіялїстична держава й союз держав.
8. Дмитро Сметанка — Соціялїзм, завойовницька полїтика, патріотизм і націоналїзм.
9. Л. Василенко — Світова війна.
10. І. Сокира — Хай Европа козачіє!
11. Е. Бернштайн — Інтернаціонал робітничої кляси й европейська війна.12. М. Драгоманів — Чудацькі думки про українську національну справу.
13. М. Драгоманів — Листи на надднїпрянську Україну.
14. М. Драгоманів — Про неволю віри.
15. М. Драгоманів — Рай і поступ.
16. Е. Пернерсторфер — Про новітній націоналїзм.
17. К. Ляйтнер — Імперіялїзм московського народу.
18. К. Реннер — Національна справа, імперіялїзм і соціялїзм.
19. А. Бах — Цар — Голод, друге українське виданнє.
20. Др. Осип Назарук — Що се є: суспільні кляси, боротьба кляс, буржуазія, пролєтаріят, капіталїзм і орґанїзація.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|