Українське мовознавство/12/Лінгвостилістичний аналіз поезії І. Франка «Гімн»

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Українське мовознавство. Випуск 12 (1984
Лінгвостилістичний аналіз поезії І. Франка «Гімн» (М. В. Леонова)

М. В. ЛЕОНОВА, канд. філол. наук, Донецьк. ун-т

 
ЛІНГВОСТИЛІСТИЧНИЙ АНАЛІЗ ПОЕЗІЇ І. ФРАНКА «ГІМН»
 

Визначним вкладом у скарбницю української революційної лірики є поезія І. Франка «Гімн»[1], твір високого громадянського звучання, поетичний революційний маніфест. Предметом художнього освоєння і поетичним втіленням у вірші став неспинний революційний рух народу за соціальну перебудову світу, за знищення експлуататорського класу.

Зупинимось на тому, як поет організовує поетичне мовлення, щоб поставити і розв'язати художнє завдання.

І. Франко відразу приступає до головного — вводить у вірш філософсько-узагальнений образ вічного революціонера, що уособлює революційну боротьбу трудящих за свою свободу, невмирущий свободолюбивий дух народу, його визвольні ідеали. Введений уже в перший рядок образ вічного революціонера далі розвивається усім складом словесно-художньої матерії, взаємодією всіх мовно-образних засобів, у ряді образних характеристик знаходить художню конкретизацію.

Перше, що звертає на себе увагу в характеристиці образу вічного революціонера, — це акцентація його (нерозбірливий текст) збудження революційної дії, що вкладається у слово (нерозбірливий текст) слово-символ з широкими асоціативними (нерозбірливий текст)востями:

Вічний революціонер —
Дух, що тіло рве до бою,
Рве за поступ, щастя й волію…

Широта асоціативного поля слова дух досягається (нерозбірливий текст) зіткненню двох значень цього багатозначного слова, внаслідок взаємодії яких виникають нові семантико-образні (нерозбірливий текст), які й розвивають у ньому властивості вираження символічних узагальнень. Переносне символічне значення постає на основі, а одного боку, значення «типова особливість», за яким воно подає вказівку на відмітність предмета, а з другого — значення «психічна здатність», за яким воно означає духовні особливості, психіко-розумову діяльність. Обидва ці значення, вступивши у (нерозбірливий текст)модію, викликають справжній вибух образності і стають уже єдиним поетичним найменуванням з яскравою внутрішньою формою. В результаті слово дух асоціює суспільну свідомість, систему ідей, ідеологію, що керує революційним перетворенням суспільства.

Оскільки в слові дух закладається важлива характеристика, то воно й виділяється у тексті. Уже функція присудка робить його наголошеним, адже як присудок воно виражає найголовнішу для повідомлення ознаку суб'єкта, ознаку, важливу для розкриття змісту твору. Але одного цього способу виділення слова авторові видалось замало. Він використовує ще й інші. Помітну роль відіграє тут перенесення слова в наступний рядок, художньо-синтаксична відокремленість його від підмета, чим викликається пауза перед ним. Однак поетові для увиразнення символічного образу потрібна подовжена пауза. З цією метою він вводить підрядне речення, яке функціонально, а отже, й інтонаційно — паузою — відмежовується від слова, яке пояснює:

Дух, що тіло рве до бою…

Але відокремленість підрядного речення від означуваного слова дух лише зовнішня, інтонаційна (як уже відзначалось, для виділення його, для підкреслення максимальної вагомості того змісту, що передається ним). Внутрішньо ж вони перебувають між собою у нерозривному зв'язку. Підрядне речення виступає у функції епітета до слова дух, є його означенням, словесно-художньою плоттю його змісту. Звернення до епітета-речення викликається, з одного боку, як уже зазначалось, інтонаційними потребами, а з другого — й змістовими. На відміну від епітетів слів епітети-речення подають не статичну, незмінно існуючу оцінку об'єкта, а динамічну, оцінку активного вияву. І це зрозуміло. Підрядне речення, як і будь-яке інше, має предикативний центр (присудок, що її є виразником динамізму). Зображення при цьому набуває особливої рухливості, але зупиненої у важливій для вираження ідеї твору точці. І. Франко дуже добре розумів виражальну силу таких епітетів і вправно скористався їх специфікою у вірші «Гімн». Його епітет у формі речення що тіло рве до бою, рве за поступ, щастя й волю до слова дух саме і визначає дієвість головного героя твору, розкриває його ціннісну ознаку — революційну дію, в якій він і знаходить свій об'єктивний вияв. Тією важливою «точкою», на якій зупиняється дія, знаходить своє обмеження, прикладання, говорить І. Франко, є об'єкт до бою, а зумовлюють її обставини мети — за поступ, щастя, волю.

Динамізм зображення посилює дворазовий повтор дієслова-присудка — назви дії, типової для вічного революціонера, — рве. Крім того, дворазовий повтор посилює й образну семантику дієслова – спонукання до нестримної, сповненої пристрасті дії. І як ствердження переконаності дієвості революційного наступу, упевненості в його життєдіяльності риторичний оклик:

Він живе, він ще не вмер!

Далі композиційний лад вірша підпорядковується розгортанню образу вічного революціонера, створенню художньо достовірних характеристик через узагальнене змалювання реальних ситуацій, поданих як поетичні конкретизації, в яких чи завдяки яким активізується його дія, що стала його життям.

Першою такою ситуацією, представленою як художня реальність, якій протистоїть вічний революціонер, є система державних надбудов, скерована на придушення революційного руху.

Ні попівськії тортури,
Ні тюремні царські мури,
Ані війська муштровані,
Ні гармати лаштовані,
Ні шпіонське ремесло
В гріб його це не звело.

Для змалювання цієї ситуації смислову вагу несе на собі така художня фігура, як ампліфікація, яка об'єднала і підвела під спільне художньо-типове значення, перетворила у рівнозначні одиниці однорідні підмети — попівськії тортури, тюремні мури, війська муштровані, гармати лаштовані, шпіонське ремесло. За цим ампліфікаційним рядом стоїть розгалужена, чітко відпрацьована державна машина, призначення якої - тримати народ у покорі і придушувати будь-які революційні заворушення. Звернемо увагу на спосіб введення слів — одиниць ампліфікаційного ряду в текст. Вони включаються допомогою єднального сполучника ні (ані), що є одним із мовних засобів передачі відчуття спільності й однакової значущості. Але оскільки сполучник ні (ані) має заперечне значення, то завдяки йому назване іменниками залеречується як фактор, що може зупинити (уже не говорячи про те, щоб припинити) революційний рух. Цією антитезою поет утверджує образ вічного революціонера, доводить, що революційний рух є найважливішою подією епохи.

Анафоричний повтор сполучніка ні (ані), полісиндетонний зв'язок між однорідними членами речення виділяє в ампліфікаційній системі кожну складову одиницю, створює відчуття важливості його образного змісту для повідомлення. Поряд з цим у такий спосіб повідомляється, що кожен із факторів, названий однорідними підметами, хоч і є вагомим у державній організації, не здатний протидіяти революційному рухові.

Важливе смислове навантаження несуть епітети до слів-іменників ампліфікаційного ряду. Усі вони позначені помітним оціночним спрямуванням, викликаним ідейно-естетичними настановами автора, — асоціювати суспільну сутність названого іменником предмета.

Друга строфа продовжує розгортання характеристики образу вічного революціонера, що художньо реалізується виведенням ситуацій, в яких виявляється конкретна його діяльність. Починається строфа своєрідним зачином у формі риторичного оклику:

Він не вмер, він ще живе!

Зачин другої строфи водночас є продовженням теми першої строфи, виконує функцію зв'язки. Сполучна роль риторичного оклику виявляється і в тому, що він є повтором, точніше, перехресним повтором четвертого вірша першої строфи, з перестановкою складових частин, коли сурядні речення в зворотному порядку слідують одне за одним, отже, обидва рядки зв'язані хіазмом.

У першій строфі, як ми уже говорили, рядок Він живе, він ще не вмер є підсумковим до характеристики вічного революціонера як народної свідомості і совісті (через те він і не може вмерти, доки залишається підневільним сам народ). У другій він є вступним: вводить читача в атмосферу конкретних справ головного образу. Перехресний повтор потрібний авторові для того, щоб акцентувати слово живе, віднісши його на кінець рядка. Виділення слова живе перетворює його в художній фундамент, на якому виростає складна смислова побудова — картина переможної ходи вічного революціонера. Ця смислова побудова знаходить відповідну словесно-образну форму втілення також у складній побудові, у художній фігурі ампліфікації, компоненти якої (однорідні члени речення) пов'язуються то полісиндетонним, то асиндетонним зв'язком. Наприклад:

Хоч від тисяч літ родився.
Та аж вчора розповився
І о власній силі йде!
І простується, міцніє,
І спішить туди, де дніє:
Словом сильним, мов трубою,
Міліони зве з собою,
Міліони радо йдуть,
Бо це голос духа чуть.

Черезз ампліфікаційну однорідність, витворену нагромадженням взаємозв'язаних за смислом дієслів, досягається повнота конкретизації образного змісту — характеристика головного героя твору. Водночас увесь ампліфікаційний ряд із смисловою системністю значень дієслівних форм зумовлює й пояснює значеня виділеного через хіазм слова живе: саме в діях, названих дієсловами, смисл існування вічного революціонера. Отже, нагромадження дієслів є, власне, нагромадженням смислів, поданих як єдність у різноманітності. А тим об'єднуючим у єдину систему смислом є всеперемагаюча і всезавойовуюча сила революційного наступу.

Змальовуючи всеперемагаючу ходу пролетарської революції, поет розкриває її як рух від попереднього до сучасного. Розгортання асоціативних зв'язків минулого з теперішнім органічно передається часовими формами дієслова. Думка про давність революційного виступу, про віднесення його у план минулого виражається формами минулого часу дієслова, а факт реалізації цієї дії —— формою доконаного виду:

Хоч від тисяч літ родився,
Та аж вчора розповився…

Ця думка підтримується вживанням кількісного числівника тисяча у функції неозначеного для позначення великої невизначеної кількості (років існування революційного руху). Метафоричне значення слова тисяча сприймається через призму прямого і спирається на нього, але не збігається з ним: тисяча — це настільки велика кількість, що конкретизувати її у певному числі неможливо, уявлення про таку кількість не пов'язується з уявленням про певне конкретне число.

Думка про революційні події як конкретний фактор сучасності, до якого мають чи можуть мати стосунок і зайняти своє місце в ньому і автор, і читач, знаходить втілення у формах теперішнього часу:

І о власній силі йде,
І простується, міцніє,
І спішить туди, де дніє:
Словом сильним, мов трубою,
Міліони зве з собою,
Міліони радо йдуть.

Поет ще раз звертається до вживання кількісного числівника в ролі неозначеного — міліон, а функція субстантивного слова надає йому конкретно-ситуаційного значення: міліони - це значить незліченна кількість борців за волю (тому не перемогти вони не можуть). Порівняння мов трубою наповнює слуховим враженням семантику слова зве і забезпечує як «відгук» на нього розвиток образного змісту в дієслові йде і тому розширює семантичні межі обох дієслів, розвиває в них суспільні асоціації.

Наступна, третя строфа переносить смисловий центр на таку ситуацію, як місце, де виявляє себе вічний революціонер, середовище, в якому він активізується. І тут поет знов вдається до виправданого і апробованого художнього прийому — ампліфікації, нагромадження однорідних обставин місця, кожний компонент якої постає як послідовність чітко визначених конкретизацій, об'єднаних спільністю ідейно-естетичного змісту. Смислове навантаження єдності реалізується узагальнюючим словом скрізь, а також художньою фігурою асиндетоном (безсполучниковість), яка на перший план висуває ідею єдності, а складові частини цілісності залишаються неакцентованими (акцентація їх була б деяким звуженням теми), що дає простір до широких асоціацій. Наприклад:

Голос духа чути скрізь:
По курних хатах мужицьких,
По верстатах ремісницьких,
По місцях недолі й сліз…

Ту ж фігуру — ампліфікацію використовує поет і тоді, коли говорить про революційні завоювання, про тісний зв'язок вічного революціонера з народними масами:

І де тільки він роздасться,
Щезнуть сльози, сум, нещастя,
Сила родиться й завзяття…

Потреба вираження багатогранного змісту — різноманітних проявів революційного руху і відгуку народного на його заклик — вимагає застосування двох'ярусної ампліфікації (ампліфікації в ампліфікації), коли один ампліфікаційний ряд (дієслівний) зв'язується послідовним зв'язком з іншим (іменниковим), що значно увиразнює їх емоціональний вплив. Наприклад: Щезнуть → сльози, сум, нещастя; родиться → сила, завзяття.

Форми і цілі боротьби виводяться у поезії також через двох'ярусний ампліфікаційний ряд, але різної структури: перший будується на антитезі: не ридать, а добувать, другий — на допустовому ототожненні: хоч синам, як не собі. Напр.: Не рибать, а добувать → хоч синам, як не собі. Так, в антитезі не ридать, а добувать протиставляються дві різні дії, що асоціюють різні шляхи протесту проти гнобителів, одна з яких заперечується (не визнається прийнятою — ридать, функцію заперечення виконує частка не), друга (добувать) не лише стверджується, а підкреслюється її домінуюча роль.

Допустове ототожнення показником змістової залежності двох фактів, один з яких на перший погляд (сила) виключає інший (собі), але разом з тим і зумовлений ним, служить засобом асоціативного визначення революційної боротьби.

В останній строфі поет завершує образ вічного революціонера характеристикою, що розростається у багатоскладну поглиблену оцінку:

Вічний революціонер —
Дух, наука, думка, воля
Не уступить пітьмі поля,
Не дасть спутатись тепер.

У словах із символічним значенням дух, наука, думка, воля відчувається процес розвитку і завершення теми, заданої у першому рядку твору. Якщо в першому рядку образ вічного революціонера визначався через символ «дух», то тепер раніше накреслена формула поглиблюється і уточнюється. Розвиток віршового сюжету приводить до образу, зв'язаного з уявленням про революційний рух на новому етапі, який збагатив його практичним досвідом і науковим вченням, і він перетворився в подію, що характеризується єдністю революційної дії з революційною теорією.

На цьому фоні виявляється смислорозрізнювальна функція алегорій не уступить пітьмі поля, не дасть спутатись тепер, зв'язаних у паралель як одиниці, однаково акцентовані. Такий паралельний зв'язок утворює цілу художньо-смислову систему, позначену виразними асоціативними відношеннями, що зображує майбутнє на основі сучасного стану: вічний революціонер не дасть псевдопатріотам збити народ з визвольного шляху і приведе його до перемоги.

Рядки, що завершують вірш, є особливо вагомими. Вони утворюють єдиний семантичний комплекс — складний символічний образ, що асоціює весь революційний рух як руйнівника старої і творця нової дійсності. Зрозумілим стає і образ «розвидняющогося дня», що знаменує початок нового життя. Риторичним запитанням спеціально виділяються і підкреслюються два, що утворюють один образ, слова, якими закінчується твір і які заповнюють собою цілий рядок:

І де в світі тая сила,
Щоб в бігу її спинила,
Щоб згасила, мов огень,
Розвидняющийся день?

Але риторичне запитання є не лише засобом виділення образного вислову розвидняющийся день, воно посилює його смислову значимість. За допомогою риторичного запитання категорично стверджується зміст цих слів — прихід нового дня і з пристрастю заперечуються будь-які сили, здатні його зупинити. Епітет розвидняющийся до слова день викопує функцію не увиразнення, а визначення: він разом з іменником оформляє єдине смислове поняття.

Виразником образного змісту у смисловому комплексі, яким закінчується вірш, стає звукова організація, зокрема асонанс звуків о та а, а також багатоскладовість слів (покотилась, розвалилась). Така звукова організація виступає асоціативною основою сприйняття нестримності розмаху революційної дії, могутності і міці повсталого народу.

Для показу наростання революційного руху і його розгортання важливу роль відіграють часові форми дієслова. Форми майбутнього часу не уступить, не дасть означають дію, що стосується не лише плану майбутнього, а й дію, що має віднесеність до будь-яких часових планів. А оскільки дію не дасть поет хоче актуалізувати як сучасну, то він і вводить лексему, що здійснює таку спеціалізацію, — прислівник тепер. Наступний ряд дієслів (розвалилась, покотилась, спинила, згасила) є дієсловами минулого часу, але з переносом дії у план майбутнього. Форма минулого часу замість майбутнього мобілізує значення дії у здійсненні, тобто дії, що сприймається як реалізована. Власне, ці форми асоціюють дію реальну, вони переносять і автора, i читача (зокрема тогочасного читача) в сам революційний процес, подають його як сучасність. У складі риторичного запитання таке переносно-образне застосування дієслівних форм минулого часу особливо відчутно. Отже, дієслівні форми часу підключаються до вираження основного змісту.

Вірш починається образом вічного революціонера, а закінчується образом «розвидняющогося» дня (обидва образи заповнюють собою рядок). Ці два образи розташовані на крайніх полюсах твору і організують текст в єдину поетичну цілісність, в якій відбувається об'єднуюча взаємодія її складових частин. Вихідною точкою цілісності є образ вічного революціонера, він же є і організуючим принципом, творцем і мотивом витвореного художнього світу. Завершує цілісність образ «розвидняющогося дня», що є органічним продовженням і втіленням образу вічного революціонера. Отже образ «розвидняющогося дня» конденсує в собі зміст усього твору. Власне в ім'я цього образу й написано сам твір. А образ вічного революціонера йому підпорядкований (адже і революції здійснюються в ім'я корінних соціальних перетворень).

Написано вірш чотиристопним хореєм, у ритміці бойової пісні, що дуже добре передає його закличні інтонації, створює урочисто-піднесену тональність.

Таким чином, загальна стильова специфіка поезії І. Франка «Гімн» відзначається граничною стислістю мови, стриманими, але відточеними мовно-образними засобами, вживанням слів-образів з естетичним прирощенням в значенні, наявністю цілих смислових синтаксичних побудов.

Надійшла до редколегії 21.02.83

——————

  1. Франко І. Твори: в 2-х т. К., 1968, т. 2, с. 23.

Ця робота поширюється на умовах ліцензії Creative Commons Attribution-ShareAlike 4.0 Unported (Із зазначенням авторства — поширення на тих самих умовах 4.0 неадаптована), яка дозволяє вільне використання, поширення й створення похідних робіт за умови дотримання і зазначення ліцензії та автора оригінальної роботи.