Українські народні казки (1920)/Гордий царь

Українські народні казки
Зі збірника І. Рудченка
Гордий царь

Ляйпциґ: Українське Видавництво в Катеринославі, 1920

Гордий царь.

Десь-не-десь, в де-якомусь царстві, в де-якомусь государстві, — не в нашій землі, не за нашої пам'яти, — жив собі царь, та такий гордий, такий гордий, що не доведи Господи! Хто б йому що не радив, що б не казав — ніко́го не послухає, а робить усе, що тільки йому на думку впаде, й ніхто йому перечити не смій. Засумували всі міністри та бояри, засумував і люд увесь.

Раз пішов царь до церкви. Слухає — піп читає святе письмо… Якесь там слово йому не вподобалось. Після служби йде царь додому й звелів попа привести. Приходить піп.

»Як ти посмів читати таке й таке місце?«

— Як же не читати, — каже, — коли написано.

»То що, що написано? Це буде написано не знати-що, то ти й читатимеш? Щоб ти те місце замазав — і більше читати не смій!

— Не я, ваше царське величество, писав ті слова, — каже піп, — не мені їх і замазувати!«

»Як ти смієш мені перечити? Я царь — ти повинен мене слухати!«

— Усе, — каже піп, — буду слухати, а в церковнім ділі Бог постановив, а людям не змінити!

»Як то не змінити?« крикнув царь… »Коли хочу змінити, то й зміню!. Щоб ти мені зараз викинув слова ті й щоб ніко́ли не читав їх у церкві — чуєш?«

— Не смію, — каже — не моя воля.

»Я тобі приказую!«

— Не смію! — каже.

»Ну, так даю тобі три дні подумати, а четвертий день увечері явись до мене й не зносити тобі голови на плечах!«

Піп низенько вклонився й пішов додому.

Кінчається третій день, а піп і сам не знає, що робити? Вмерти б за віру не страшно — та жінка, дітки маленькі… Ходить та плаче… Горе! Ліг він і спати — так не спиться. Коли к світу заснув, заснув і бачить у-ві-сні стоїть в головах янгол, тай каже:

»Не бійся нічого: Бог мене послав на землю боронити тебе!«

Устав піп уранці радий, наче тільки що народився, й помолився щиро Богу.

Прокидається й царь уранці та й гукнув, щоб скоріш мисливі збіралися — на полювання поїде.

Полюють вони в лісі. Коли бачить царь: олень вискочив із куща. Царь за ним; так женеться: олень не втече, царь не дожене. Розпалився царь, погнав коня: ось-ось настигне… Коли річка на дорозі. Олень у воду; царь одежу з себе, та собі у воду. Плавати вмів добре, думав — настигне. От-от ще кришечку — й за роги б ухопив! — А олень переплив на беріг — і царь разом, та тільки хотів його за роги — аж оленя й не стало… (Бо то був янгол!) Царь здивувався — дивиться сюди, туди: де той олень подівся? Коли бачить: на тім боці хтось одягається в його одежу, сідає на його коня й рушає. Царь думав, що то злодій який, або що (а то був той самий янгол). Прийняв він на себе обличчя царя, догнав мисливих, та й поїхав з ними додому. А царь зостався голий у лісі.

Коли дивиться — аж далеко десь дим піднімається над лісом, і неначе хмара стає по сизому небу. Він подумав: »То, мабудь, мої мисливі палять!« Пішов тоді на той дим. Приходить, аж то цегельня. Робітники повиходили — дивляться: що воно за чоловік голий? А він у кущах ноги покалічив, тіло подряпане… Люде змилувались над ним, дали йому стару завалящу свитину, винесли йому їсти хліба черствого та огірків… Питають:

»Скажи, чоловіче, хто ти такий?«

— Дайте, — каже, — наїмся, а то їсти хочу!!

Нагодували його. Може, він з роду не їв нічо́го з таким смаком, як той хліб че́рствий та огірки.

От як наївся, то й каже:

— Тепер скажу вам, хто я такий: я царь ваш. Як достанусь у столицю, то я вас нагороджу!

»Ах, ти ледащо! Щоб ти, старець якийсь, так смів себе царем величати?! Подивись на його: ще й винагороджувати хоче!…«

— Ви, — каже, — не смійте мене лаяти, бо звелю вам голови рубати!

(Забувся: думав, що дома).

»Хто? ти?!«

Та давай його бити. Били-били, взяли й прогнали.

Пішов він по лісу, блукаючи.

Іде́ та йде — аж бачить знову: дим піднімається над лісом. Він знову думав, що то мисливі та йде на них. Аж увечері вже знову приходить до другої цегельні. Там над їм змилувались: нагодували його, напоїли, дали йому драні штанці та сорочку, бо й самі бідні були. Вони ж думали, що то так собі якийсь бідний чоловік, може, од рекрутів ховається, або що; а він як наївся та одягся, то й каже:

»Я царь ваш!«

Ті сміються над їм. Він знову посварився з людьми. І ті його попобили добре та й прогнали. Він і пішов собі у ліс — аж уже й ніч. От він приліг під деревом та й переночував; а вранці, вставши, й поплівся — куди очі глядять.

Аж ось приходить у третю цегельню; та вже й не признається, що він царь: усе думає про те, що якби йому в столицю достатися. От і там його нагодували робітники, та бачать, що в нього ноги босі покалічені — змилувались: дали йому старенькі чоботи. Він їх питає:

»Чи не знаєте — куди тут шлях на столицю?«

Вони йому розказали. А вже далеко увійшов за цілий день…

Пішов він тою дорогою, якою йому показано. Іде́ та йде й приходить у якесь містечко. Аж от перестрів його на дорозі становий:

»Стій!« — кричить.

Він став.

»Пашпорт є?«

— Ні, нема!

»Як же ти без пашпорта ходиш? Ти блудяга якийсь?… Візьміть його!« крикнув на соцьких.

Тут де не взялись — взяли його та й посадили в холодну. — Через кілька часу питають:

»А звідки ти?«

Він і сказав: з такої й такої, каже, столиці. Тоді його скували з злодіями та й повели.

Привели його в столицю та й знову садовлять у тюрму. Через який час приходить старший і розпитується: хто за що сидить. От один каже:

»Мене«, каже, »пан, знай, бив і жінку одняв у мене, — так я терпів-терпів та й посадив його на вила: та то мене оце сюди й посадили!«

Підходить до другого:

»А ти«, пита, »за що?«

»У москалях«, каже, »був, так мене били та нівечили, що не вмію на трубі грати, так я й утік; а мене оце й піймали…«

»А ти за що?« пита далі.

»А я«, каже, »не мав що їсти, та й поліз до пана в комору, — так мене сюди завдали.«

А там инший каже, що »з багачем у шинку побився«, — так багачеві й нічого, а він у тюрмі опинивсь…

Сказано, хто за що. А це підходить старший до його:

»А ти«, пита, »за що, дідусю?«

От він йому й розказав усю правду:

»Був я царем, та таке й таке приключилося зі мною…«

Тут на його дивляться, що він зовсім неподібний до царя. А він, звісно, за довгий час змарнів, борода одросла… Куди там — зовсім не подібний!… А таки запірається, що царь. Як уже його не запитували:

»Царь та й годі!«

От і порішили всі, що він божевільний та й вигнали його з тюрми:

»Навіщо«, кажуть, »дурного будем держати, тільки хліб царський переводить.«

І як випустили його, — то так бідує, так бідує, що Господи! Як що знайде яку роботу (а до роботи не звичний), та ще й нічого; а часом — то тим тільки й живе, що випросить шматок хліба. Ночує — де Бог дасть: часом де в бур'яні, або так де під тином. До того дожився!

А янгол, зробившись царем, поїхав з мисливими додому. Приїхав. Ніхто й не догадується, що то не царь, а янгол. Коли увечері й приходить до його піп та й каже:

»Воля твоя, царю, голову мою зняти: не пристану я на те, щоб викинути й слово з святого письма!«

А царь йому:

— Ну, слава Богу! Тепер я знаю, що у моїм царстві є такий піп, що міцно стоїть за слово боже. Роблю тебе найстаршим архиреєм.

Піп подякував, уклонився до землі та й пішов собі, дивуючись: що це таке, що з гордого царя та зробився такий тихий та справедливий?

От усі дивуються, що таке з царем сталося, такий зробився тихий та поважний, по полюваннях не роз'іжджає, а все ходить, розпитується: де яка неправда, чи яка кому кривда, чи що; на все сам увагу звертає: скрізь суд справедливий чинить, судців та розсудчиків справедливих назначає… Як перше народ сумував, так тепер радіє: і податки невеликі й суд справедливий!

А царь той — так бідує, так бідує!

Коли через три роки приходить такий царський указ: щоб на такий-то й на такий день усі сходились до царя обідати: і багаті, й убогі, й пани, й мужики!

От і посходились усі, прийшов і той царь нещасливий. А на царськім дворі такого столів понакривано, що Господи! — Сідають усі за столи, п'ють та їдять, а царь сам з міністрами всякі напитки та наїдки розношує, кожного сам припрошує; а тому цареві нещасному удвоє проти инших накладає й наливає.

Усіх нагодували й напоїли, а далі царь і почав розпитуватися людей: чи нема кому якої кривди або образи? А як почали вже люде розходитися, — царь став у брамі з мішком грошей і всім дає по гривні, а тому цареві нещасному дав аж три гривні.

Через три роки знову царь зробив обід, і знову скликає всіх людей. Нагодував, напоїв, розпитався про все, що в його царстві робиться, та по гривні всім, а тому цареві нещасному удвоє давав їсти й пити й на дорогу дав знову три гривні.

Через три роки знов робить обід:

»Щоб були всі: і багаті, й убогі, і пани, й мужики!«

Посходились люде, понаїдались, подякували — стали розходитися. Той царь нещасливий і собі хоче йти, так він його зупинив. Повів його до себе у палац та й каже:

»Це тобі Бог присудив, щоб ти дев'ять літ покутував свою гордість; а мене послав, щоб я навчив тебе, як царь повинен людей жалувати. Ну, тепер ти, бідуючи та тиняючись по світу, набрався трохи розуму, — то гляди, щоб добре народом правив! Бо з цього часу ти будеш знов царем, а я полечу до Бога на небо!«

Та, це кажучи, звелів йому вмитися й поголитися, — бо борода в нього виросла, наче в пасішника, — та дав йому царську одежу, а далі й каже:

»Іди тепер — там у покоях сидить царська чесна беседа, йди туди, то там ніхто тебе й не пізнає, що ти той самий, що старцем тинявся!«

То як сказав це янгол, то й не стало його — тільки одежа лишилася.

От царь перш за все помолився щиро Богу, а тоді й пішов до беседи.

Од тієї пори правив уже він народом, як його янгол навчив.