Фільотас (1901)
| Фільотас. Старинний процес за змову на королївське житє пер.: Іван Франко Львів: Українсько-руська видавнича спілка, 1901 |
|
 |
З великої купи відривків, у яких дійшла до нас дуже богата греко-латинська лїтература, варт особливої уваги чималий кусень „Істориї Олександра Великого“ („De rebus Alexandri regis Macedonum“), зладженої чистою і гарною латинською мовою і написаної якимсь Квінтом Курциєм Руфом. Хто такий був сей письменник і навіть коли він жив, не знаємо. Деякі вчені вважали його сучасним Августа, иньші клали час його геть пізнїйше, аж до Теодозия. Та найбільше правдоподібною являєть ся думка, що він жив за імператора Клявдия, отже в першім віцї християнської ери. Його оповіданє про Олександра Великого складало ся первісно з десятьох книг, але з них дійшло до нас тілько вісїм, тай то не цїлих. Хоча Руф користував ся в своїм оповіданю грецькими жерелами, в тім числї й такими, які не дійшли до нас, то про те його праця не може вважати ся історичною моноґрафією. Се твір ретора, якому ходило більше о гарну мову і живе змальованє подїй, нїж о історичну вірність; от тим то деякі новійші історики й зовсїм відмовляють йому історичної вартости і зачислюють його до повістей — попередниць того величезного ряду романтичних повістей про Олександра, що починають ся грецьким твором тзв. Псевдо-Каллїстена і в середнїх віках розростають ся широко по Европі й Азиї, не минаючи й нашого народа.
Бажаючи в „Дешевій біблїотецї“ подавати між иньшим переклади деяких цїкавійших памяток греко-латинської лїтератури, ми вибрали на перший раз один епізод Руфового оповіданя, що творить конець шостої і початок семої книги (VI, 7—VII, 2). Оповіданий тут епізод, звичайно полишуваний на боцї в підручниках старинної істориї (про него прим. не згадує навіть Герцберґ у своїй істориї Грециї в Онкеновім компендиюмі), має певно деяке історичне значінє, хоч його удраматизованє треба покласти на карб пізнїйших письменників (по троха й самого Руфа); та по за тим він має неабияку лїтературну стійність, а в наш час, з огляду на сучасні факти анархістичної „пропаґанди дїлами“ він не позбавлений навіть специяльного сучасного інтересу. Факт, про який оповідає Руф, належить до р. 300 перед Хр. і мав стати ся на далекім сходї, в Бактрії, де Олександер власне по великих трудах звоював Дариєвого сатрапа і вбійцю Бесса і дав нійську, стомленому важкими боями, девять день супочивку.
I. Франко.
Стояли вже девятий день, аж ось король, не то що не переляканий, але й не поборений зовнїшною силою, мало не став ся жертвою внутрішнього злочину. Димнос, що мав у короля деякий послух і ласку, закохав ся дуже в парубка на імя Нїкомаха, до нестями засліплений його красотою[1]. Одного разу зустрів його — видно було по його лицї — мов громом прибитий, а лишивши ся без сьвідків, війшов з парубком до храма заявляючи, що має сказати йому щось таємне і таке, що повинно лишити ся між ними обома. Зацїкавлений хлопець ждав, що се буде. Аж ось той почав заклинати його взаїмною любовю і всїми сьвятощами, щоб затвердив присягою, що покриє мовчанкою все, що він виявить йому. Сей думаючи, що не почує нїчого такого, чого укриванє грозилоб небезпекою, присяг на всевідущих богів. Тодї Димнос виявив, що за три дни буде замах на житє короля, і він належить до тої змови разом з хоробрими і значними мужами. Почувши се парубок заявив рішучо, що на царевбійство не присягав і нїяка релїґія не може всилувати його покривати злочин. Димнос, одурілий з любови і трівоги, вхопивши парубка за руку розплакав ся і з разу почав просити, щоб і він пристав до змови і до задуму, коли не може бути безучастним сьвідком; далі, щоб не зраджував його, маючи крім иньших доказів його зичливости ще й сей найбільший, що навіть голову свою повірив йому, не випробувавши його вірности. А в кінцї, коли сей обставав при тім, що донесе про злочин, почав лякати його смертю: „Від твоєї, мовляв, голови змовники зачнуть на сам перед свою роботу“. То раз називав його бабієм і страхополохом, то знов зрадником свого коханка; раз обіцював величезні надгороди, навіть королівство, силкуючи ся збаламутити душу, що цурала ся такого страшного дїла; то знов добувши меча раз замахнеть ся на його шию, то на свою; врештї благанєм і погрозами таки вимусив на нїм, що не тілько обіцяв мовчати, але ще й помагати, додаючи, що хоч твердої волї і соромязливий та чесний і не змінює первісної постанови, але переборений Димновою любовю не може відмовити йому нічого. Почав вивідувати далї, з ким увійшов у змову, бож се найважнїйше знати, що за люде готові приложити руки до такого памятного дїла. А той, сам не при собі з любови і злочинного завзятя, раз дякує йому, то знов ґратулює: „Найхоробрійший молодче, не бій ся! Твої спільники — Деметріос тїлохранитель і Певколай і Нїканор“. Крім них назвав іще Афойбета, Локея, Діоксена, Археполіса і Аминтаса.
Закінчивши сю розмову Нїкомах розповів усе, що чув, свойому брату на імя Кебалїнови. Рішили, щоб Нікомах лишив ся в наметї, бо колиб пішов до королївської палати, не мавши звичайно доступу до короля, то змовники могли би догадати ся, що їх зраджено. Сам Кебалїн станув на чатах перед сїньми королївської палати, бо близше входити йому не було вільно, і тут дожидав якого приятеля з першої когорти, що впровадив би його до короля. Припадком усі були розійшли ся, тілько один Фільотас, син Парменїона, не знати чого, був у палатї. Сему Кебалїн, виявляючи на змішанім лицї слїди великого збентеженя, відкрив усе, що дізнав ся від брата, і велїв без проволоки дати знати королеви. Фільотас похваливши його зараз увійшов до Олександра; вони балакали оба про ріжні річи, але Фільотас не згадав нічогісїнько про те, що чув від Кебалїна. Над вечір, коли виходив із палати, парубок зустрів його в сїнях і запитав, чи сповнив його порученє? Сей відповів, що не занедбав сказати все королеви — і пішов геть. Другого дня Фільотас іде до палати, а Кебалїн уже там при входї, і знов нагадує йому про те, що вчора донїс йому. Сей відповідає: „Добре, добре“, але навіть тепер не повідомив короля про те, що чув. Се Кебалїнови видалось підозреним. Він надумав ся не обертати ся більше до Фільотаса, але повідомив одного благородного молодця, на імя Метрона, наглядача зброївнї, що приготовлюєть ся злочин. Сей заперши Кебалїна в зброївнї, зараз побіг до короля, що займав ся ґімнастичними вправами, і доповів йому те, що сказав йому донощик. Король виславши сторожу, щоб зловила Димноса, сам пішов до зброївнї. Тут Кебалїн зрадував ся великою радістю, аж скрикнув: „Слава Богу, що ти здоров і уйшов безбожних рук!“ Тодї Олександер розпитав, що йому треба було знати, і вивідав усе за порядком. А далї зачав розпитувати, котрий то вже день, коли Нїкомах передав йому сю звістку? Сей признав, що се вже третїй день. Король думаючи, що не дуже то щира вірність доносити так пізно те, що чув, велів звязати його. Сей зачав лементувати, що в тій самій хвилі, коли почув се, побіг був до Фільотаса; нехай його спитають. „Що, до Фільотаса?“ — запитав тут же король. „А налягав ти на него, щоб ішов до мене?“ Сей не переставав стверджувати, що налягав і піднявши руки до неба, обливаючись слїзми, благав сего, як ласки у якогось найдорожшого колись приятеля.
Тимчасом Димнос догадуючи ся, чого його кличуть до короля, мечем, який власне мав при боцї, зранив себе тяжко. Прискочила сторожа, спинила його і принесла до палати. Глянув на него король і мовив:
— Якуж то таку кривду я заподїяв тобі, Димне, що Фільотас видав ся тобі гіднїйшим Македонського королївства від мене самого?Димнови вже відняло мову. Він застогнав, відвернув лице, щоб не бачити короля, і поваливши ся до долу сконав.
Король велїв покликати до палати Фільотаса і мовив:
— Кебалїн заслужив на кару смерти за те, що два дни укривав замах приготований на моє житє. Сей свій злочин він звалює на тебе твердячи, що тобі зараз донїс був про все. Ти живеш зо мною в такій близькій приязни, що укриванє з твого боку булоб великим злочином. Признаюсь, я волю думати, що сего допустив ся Кебалїн, нїж ти. Маєш судию прихильного; чого не мусиш признати, можеш бодай заперечити.
На се Фільотас затремтів — коли з лиця можна судити про душу — і мовив:
— Кебалїн доніс менї про якесь балаканє неморального парубка. Я бояв ся, що се звичайна сварка між любовником і його любком, і мене підіймуть на сьміх. Тепер, коли Димнос сам наложив на себе руки, і я був би не мовчав, хоч би се й що було.
І припавши до короля почав благати, щоб зважав на його дотеперішнє житє, а не на провину — провину мовчаня, а не жадного дїла.Не легко сказати, чи повірив йому король, чи може тілько гнув у собі гнїв. Досить, що на знак перепросин подав йому руку і сказав:
— Так і видно, що ти радше знехтував сей донос, нїж бажав утаїти його.
Та про те скликавшя на раду довірених, куди вже не запрошено Фільотаса, велїв привести Нїкомаха. Сей за порядком розповів те саме, що донїс був королеви.
Був там Кратерос, любий королевн як мало хто, і тим більший ворог Фільотасів задля супірництва в почестях. Знав він, що Фільотас нераз наприкрював ся Олександрови занадто величаючись своєю хоробрістю і працею, і задля того Олексавдер підозрівав його — не о злочин, але о впертість. Міркуючи, що годї знайти лїпшу нагоду до згнобленя ворога, надївши на свою ненависть маску любови, відізвав ся:
— Жаль, королю, що ти від разуне порадив ся з нами про сю справу. Ми булиб порадили тобі, що хотячи пробачити Фільотасови, ти властиво заставляєш його не тямити, як богато він винен тобі. Натомісь привівши йому перед очи страх смерти, ти заставив би його подумати радше про свою власну небезпеку, нїж про твою. Бо він завсїгди буде міг наставати на твоє житє, але ти не завше будеш міг пробачати Фільотасови. І не думай, що його, котрий зважив ся на такий злочин, зможеш перемінити пробаченєм. Він знає, що ті, хто вичерпав милосердє, не мають чого надїяти ся більше. А я знаю, що навіть як би він сам, чи то зворушений жалем, чи твоїм добродійством, захотїв бути тихо, то батько його Парменїон, гетьман такого великого війська, що має серед твойого вінська з давен-давна велику повагу і стоіть на становищі мало що низшім від твойого, не дуже рад буде завдячувати тобі житє свойого сина. Бувають добродїйства ненависні; соромно признати ся, що ми заслужили були на смерть; остаточно волимо дізнати кривди, нїж завдячувати кому житє. Таким робом знаю, що тобі прийде ся бороти ся з ними за своє здоровлє. Досить у тебе ворогів, за якими нам прийде ся йти в погоню; забезпеч же свій бік від домашнїх ворогів. Коли сих усунеш, зовнїшнїх я не бою ся зовсїм.Стілько Кратерос. Иньші також докидали своє:
— Не був би він промовчав донос про змову, колиб сам не був її зачинником або головою. Бо який же чесний і щирий — не то приятель, але з самого поденя людського, почувши те, що йому було донесено, не був би зараз побіг до короля? Чиж навіть Кебалїн, що оповістив йому те, про що чув від брата, не був прикладом йому, синови Парменїона, ґенералови кінноти, сьвідкови всїх королївських секретів? Навпаки, він удавав, буцїм то не занедбав сказати все королеви, щоб донощик не шукав иньшого посередника. Он Нїкомах, навіть звязаний присягою, поквапив ся скинути тягар зі свого сумлїня; а Фільотас, проводячи майже весь день на забаві і жартах, не здобув ся на те, щоб серед довгої і може зовсім зайвої розмови промовити кілька слів, від яких залежало королївське житє. Каже, що не вірив хлопцям, від яких ішов донос! А по щож проволік два дни удаючи, що вірить доносови? Було відправити Кебалїна, коли вважав його донос дурницею. В своїй небезпецї кождий може бути великодушним; але коли загрожене королївське здоровлє, треба бути легковірним і допускати навіть таких, що доносять благі річи.
От так усї постановили розпочати допити і змусити його, щоб видав участників злочину.
Король наказавши їм держати в тайнї сю постанову, відпустив їх. А на другий день велів призначити похід, щоб повзята постанова не рознесла ся. Навіть Фільотаса запросив до себе на остатню вечерю і переміг себе так, що не тілько вечеряв із ним, але навіть ласкаво розмовляв із тим, кого вважав злочинцем. Врешті о півночи, коли погашено сьвітло, до королївської палати з невеличкою дружиною зійшли ся Гефайстіон і Кратерос і Койнос і Еріґій, королївські прибічні, а надто зброєносцї Пердіккас і Лєонат. Вони наказали, щоб сторожа, яка ночувала коло судної палати, була під оружєм і не спала. Всї виходи обставлено вояками, а кінним наказано заступити дорогу, щоб нїхто потайно не побіг до Парменїона, що тодї гетьманував у Медиї і мав під собою велике військо. Тодї Аттаррас із 300 в'ооруженими війшов до королївської палати. Йому додано десять возних, із яких кождий мав при собі десять зброєносцїв. Роздїлено їх так, щоб ішли поарештувати иньших змовників. Аттаррас із 300 посланий до Фільотаса, виломив замкнені двері дому, поперши плечима пятьдесятьох найсильнїйших хлопцїв; иньшим наказав з усїх боків обступити дім, аби Фільотас не міг висмикнути ся яким потайним входом. Та сей чи то чуючи себе безпечним, чи то зморений утомою лежав у глубокім сні; таки сонного застав його ще Аттаррас. Розбуркали нарештї його зо сну, а коли заковували в кайдани, він скрикнув:
— Перемогла, королю, твою доброту злоба моїх ворогів!
Більше не говорив нїчого. Йому заслонили голову і привели його до королївської палати.
На другий день король наказав, щоб усї оружні зійшли ся на раду. Прийшло майже шість тисяч вояків; надто купа возних і чур заповнила палату. Фільотаса зброєносцї закривали своїми рядами, щоб народ не міг побачити його перше, заким промовить король до війська. Бо по давньому македонському звичаю в справах головництва судило військо, а в часї спокою весь народ. Королївська власть без попереднього народнього вповажненя не мала сили. Отжеж поперед усего внесено Димнового трупа, бо більшина не знала ще, що́ він зробив і через що погиб. Тодї король виступив на мовницю, виявляючи на лицї духове терпінє. А що й усї його приближені стояли засумовані, то всї не мало були зацїкавлені. Король довго стояв похиливши лице до землі, мов остовпілий, мов громом прибитий. Потім зібравши думки промовив:
— Мало бракувало, вояки, а злочинний задум кількох був би вирвав мене з поміж вас. За ласкою і обачністю богів я ще живий. Ваш шановний вид змушує мене тим тяжший гнїв кинути на батько-бійцїв, бож провідна думка, ба навіть одинокий здобуток мойого житя — се, щоб міг іще віддячитись так многим хоробрим, так велико супроти мене заслуженим мужам.
Усї вояки так і ахнули перериваючи його промову; всїм з очей пустили ся сльози. Потім король мовив далї:
— О скількож глубше зворушу ваші серця, коли покажу вам зачинників сего злочину! Лякаю ся назвати їх, замовчую імена, мов би в надії, що вони можуть іще спасти ся. Але годї! Треба побороти память давнїйшої любови, відкрити змову безбожних горожан. Бо як же промовчати таку огиду? Парменїон, такий старий, відзначений так многими надгородами від мене і від мойого батька, найстарший із усїх наших другів, подав ся на голову такого злочину! Його підручний Фільотас наострив на моє житє Певколая і Деметріоса і отсего Димноса, що тут бачите його тїло, і иньших так само безумних.
Цїле зібранє затрусило ся окриком обуреня і докорів, як звичайно буває з юрбою, з особливо воєнною, де людей опановує або пристрасть або гнїв. Тодї введено Нїкомаха і Метрона і Кебалїна, ті повторяють, що хто з них доносив. В жаднім із їх доносів не вказано на участь Фільотаса в злочині, так що приглушені від обуреня слова донощиків стрічені були мовчанкою. Тодї король мовив далї:
— Щож скажете про щирість того, хто затаїв переданий йому донос про таке дїло? Що се не була марниця, доказує Димнова смерть. Адже Кебалїн, доносячи непевну річ, не побояв ся муки. Аджеж Метрон не зволікав анї на хвилю поділити ся сею звісткою і вдер ся до моєї купальнї. Тілько Фільотас нїчого не бояв ся, нїчому не вірив. О, що за відважний муж! Колиб королева небезпека зворушувала його, чиж він не змінив ся-б на лицї? Чиж не був би з переляком слухав доноса про таку справу? Не диво! Він покриває мовчанкою злочин, а захланна надія на панованє попихає душу на осліп до найтяжшого гріха. Батько гетьманує в Медиї, а сам він, поміж иньшими ґенералами в війську найвизначнїйший за моєю ласкою, бажає ще більше нїж має. Байдуже йому навіть моє сирітство, що не маю дїтей. Та помиляє ся Фільотас. Ви мої дїти, мої родичі, мої свояки; поки ви здорові, я не можу бути бездїтним.
Потім відчитує перехоплений лист Парменїонів, що був написаний до синів Нїканора і Фільотаса; в ньому не трудно було віднайти натяки на якийсь важний задум. Бо основа його була така: „Поперед усего дбайте про себе, потім про своїх, і так доконаємо того, на що наважились“.
— Се так писано — додав король, — що колиб дійшло до синів, для сьвідомих булоб зрозуміле; а колиб було перехоплене, несьвідомі не доглупались би нічого. Алеж Димнос виявивши иньших участників злочину, не назвав Фільотаса! Та се не сьвідчить про його невинність, а тілько про його могутність: навіть ті, що моглиб його зрадити, так боять ся його, що признаючи ся самі до вини, укривають його. Зрештою против Фільотаса сьвідчить його власне житє. Він був близьким товаришем і однодумцем Аминтаса, мойого сестрінця, що в Македонії приготовив був поганий замах на моє житє. Атталеви, що був моїм найтяжшим ворогом, він віддав за жінку свою сестру. А коли я по праву так близького свояцтва і приязни написав йому, яке ореченє видав оракул Юпітера Аммона, він поважив ся відписати менї „вправдї, мовляв, ґратулює менї, що мене принято в число богів, але жалує тих, яким доведеть ся жити під тим, хто переступає людську вдачу“. Се ознаки душі вже перед тим відчуженої від мене і завидющої на мою славу. Та все те, вояки, поки було можна, я таїв у своїй душі. Здавало ся, що відриває ся часть моєї утроби, колиб я менше шанував тих, на кого покладав таку велику надїю. Та тепер приходить ся карати не за самі слова; зухвальство язика дійшло до мечів. Мечі, вірте менї, острив на мене Фільотас. Коли він допустив ся того, то кудиж менї подати ся, вояки? Кому повірити свою голову? Над кіннотою, найлїпшою частиною війська, поставив я ґенералом одного з чільних серед найблагороднїйшої молодїжі; своє здоровлє, надїю, побіду вручив я його вірности й опіцї. Його батька видвигнув я на таку саму гідність, на якій самі ви поставили мене; Медию, найбогатшу країну, і стілько тисяч горожан та товаришів піддав я під його волю і зверхність. І щож? Відки я надїяв ся підпори, відти повстає небезпека. Якеж щастє булоб мені згинути в битві, статись радше здобичю ворога, нїж жертвою отсего! Тепер, уйшовши небезпек, яких лише я лякав ся, попав я в такі, яких не повинен був лякати ся. Нераз і не два ви звикли просити мене, вояки, щоб я шанував своє здоровлє. Тепер самі можете допомогти мені, радячи, що маю чинити. В ваших руках, у вашій зброї шукаю захисту. Против вашої волї не хочу жити; колиж ваша воля, то не може се дїло уйти безкарно.
Потім велїв привести Фільотаса, з руками звязаними на зад, огорненого в старий плащ. Легко можна було пізнати, що зворушила декого нужденна постава того на якого ще недавно поглядали не без зависти. Вчора бачили його ґенералом кінноти, знали, що вечеряв разом з королем, аж ось нараз бачуть його не тілько обвинуваченим, але вже й осудженим і навіть у кайданах. Зворушувала людей також доля Парменїона, великого воєводи і славного горожанина: недавно стративши двох синів, Гектора й Ніканора, тепер разом з отсим, якого ще полишила йому нещасна доля, і сам попав ся в халепу.
Та ось Аминтас, королївський претор, звернув у противний бік зібранє, що хилило ся до милосердя, виступивши з острою промовою против Фільотаса.
— Ми зраджені варварам! Нїхто не був би вернув до своєї жінки, до рідного краю, до родичів! Як зрубане тїло без голови, так і ми булиб лишили ся без духа, без імени, в чужій сторонї на іграшку ворогам!
Та навпаки його надїї ся Аминтова промова не дуже була мила королеви. Згадуючи воякам про жінок і рідну сторону він міг відібрати їм охоту до сповнюваня дальшої служби.
Потім Койнос, хоч мав за жінку Фільотасову сестру, то про те накинув ся На Фільотаса острійше від усїх, кричучи:
— Ти душогубе короля, вітчини, війська!
І вхопивши великий камінь, що припадком лежав коло його ніг, хотїв кинути ним на него; многі були певні, що бажав тілько вратувати його від мук. Але король спинив його руку, заявляючи, що „вперед треба дати обвинуваченому можність оборони; инакше він не позволить судити“.
Тепер велїли говорити Фільотасови. Та сей, чи то від сьвідомости злочину, чи від великої небезпеки одурілий і остовпілий не сьмів навіть підвести очей, анї розняти рота. Потім обливаючись слїзми мов зомлїлий повалив ся в обійми того, хто держав його. Та звільна прийшовши до себе і обтерши очи рукавом, подав вид, що хоче промовити. Король поглядаючи на него відізвав ся:
— Македоняне будуть судити тебе. Запитую, чи будеш говорити до них їх рідною мовою?
— Крім Македонян — відповів на се Фільотає, — богато тут і таких, що лекше, думаю, зрозуміють мої слова, коли говоритиму тою самою мовою, якою говорив ти — не з иньшої причини, думаю, а тілько для того, щоб як найбільше людей розуміло твою промову.
— Бачите, який се Фільотас! — мовив король. — Навіть рідну мову ненавидить, і сам один бридить ся промовляти нею. Та байдуже, нехай говорить, як йому любо, але ви памятайте, що він так само цураєть ся наших обичаїв, як і нашої мови.
І з сим король вийшов із збору.
Тодї промовив Фільотас:
— Легко знайти слова невинному; та трудно нещасному заховати міру слів. Оттак і я вкинений між найчистїйше сумлїнє і найстрашнїйше нещастє, не знаю, як заспокоїти потребу своєї душі і отсеї хвилї. Вийшов відси найлїпший судия моєї справи: чому він сам не хотїв вислухати мене, їй Богу, не можу придумати. Коли пізнавши справу з обох боків він міг би захитати ся між засудом і увільненєм, то не пізнавши її, якже може увільнити мене, засудивши доочно? Та хоча оборона чоловіка закованого в кайдани не тілько зайва, але навіть шкідлива, бо замісь переконати судию вона тілько дразнить його — то всеж таки поки вільно менї говорити, не покину себе самого і не позволю, щоб мене осуджено буцїм то на основі мойого власного признаня. — Отжеж поперед усего не бачу, за який злочин обвинувачують мене. Між змовниками нїхто не назвав мене. Про мене Нїкомах не сказав нїчого; Кебалїн не міг сказати більше, як чув. А про те король вірить, що я був головою змови! Та чи міг же Димнос промовчати того, хто був його поводатором? Особливо, коли шукав товаришів, то навіть фальшиво повинен був назвати мене, щоб тим лекше наклонити боязкого. І поминув моє імя не по відкритю злочину, щоб могло здавати ся, що утаює спільника; але признавши ся перед Нїкомахом, про котрого вірив, що покриє мовчанкою його тайни, і назвавши иньших, поминув мене одного. Питаю вас, товариші: колиб Кебалїн не був обернув ся до мене, не був дав менї знати про ту змову, чи був би я сьогодні звиняв ся ось тут, коли нїхто не вийменував мене? Та хоч би Димнос і жив доси і хотів затаїти мене, то якже иньші? Ті, що признають ся до всего, мовчалиб про мене? Нещастє озлобляє; найтяжший винуватець мучить ся своєю карою, але спокійний при чужій. Ті люде, що почувають ся до такого злочину, навіть при тортурах не мали би признати ся до всего? Аджеж засудженого на смерть не ощаджує ніхто, анї засуджений, думаю, не ощаджує нїкого. — Та пора менї вернути до правдивого, одинокого мойого злочину. Чом ти промовчав річ донесену тобі? Чом слухав її так байдужно? Хоч і який був би се злочин, признаюсь, що ти, Олександре, де небудь єси тепер, простив менї його. Ти подав менї руку на знак пробаченя, я вечеряв з тобою. Коли ти повірив менї — я вільний; коли пощадив — я безпечний. Адже стій при своїм судї! А в тій остатнїй ночи, коли я відійшов від твойого стола, що я зробив? Який новий злочин, донесений до тебе, змінив твою душу? Я спав глубоким сном, коли мої вороги збудили мене заспаного, щоб закувати в кайдани. Чи батьковбійця і зрадник може спати так твердо? Аджеж злочинники через гризоту сумлїня не можуть спати; їх гонять фурії не тілько по доконанім, але й по задуманім убійстві. Та менї дало спокій насамперед моє сумлїнє, а потім твоя рука: я не бояв ся, щоб постороння жорстокість мала у тебе більше ваги нїж твоя ласкавість. І не жалуй, що ти повірив менї! Донїс менї, се дїло хлопець, що не міг подати анї сьвідка, анї доказу на свій донос, а колиб його вислухати, міг наповнити всїх страхом. Я думав нещасний, що слухаю сварки між любасом і його любчиком. Я підозрівав його певність ще й тому, що не сам донїс, але вислав брата. Я бояв ся, що потім відіпре ся, нїби то він нї з чим не звірив ся Кебалїнови, а я нароблю многим королївським приятелям великої небезпеки. Так от за те, що я не скривдив нїкого, виходить, що краще менї згинути, нїж бути живим. Думаєте, що я був би вільний від ворожнети, колиб був упхнув у нещастє невинних? А отже Димнос наложив руку на себе! А чиж міг я напророчити, що він зробить се? Нї. Таким робом те, що дало одинокий доказ на донос, не могло дати його менї тодї, коли Кебалїн запитував мене. Алеж на Бога! Колиб я був Димновим спільником у тім страшнім злочинї, то в тих двох днях я не повинен би був укривати того, що нас зраджено. Аджеж зараз потім, одержавши донос, що мав стати ся моєю згубою, я сам увійшов до королївської спальнї, і ще й при шаблї. Чомуж я не виконав злочину? Чи без Димна я не мав відваги? В такім разї він був головою змови. Під його тїню укривав ся я, Фільотас, що добиваю ся Македонського королївства. Та когож то з вас підкупив я дарунками?! Котрого ґенерала, котрого капітана запобігав я ласки?— Закидають менї, що гордую рідною мовою, що зневажаю македонські обичаї. А про те пхаю ся на королївство, котрим погорджую! Наша краєва мова вже давнїйше при зносинах з иньшими народами вийшла з моди; і побідителї і побіджені мусять учити ся чужої мови. Їй богу, се не більше кидає тїни на мене, як те, що Пердіккас, син Аминта, наставав на королівське житє. Не перечу, я водив із ним дружбу; та хибаж не слід було нам любити королївського брата? Колиж навіть чоловік так щедро благословлений фортуною не варт був пошани, то питаю, чиж винен я, що не вгадав сего наперед? Чиж навіть невинним приятелям злочинників пропадати? А коли так, то чомже я живу доси? Колиж нї, то чому аж тепер гину?
— Ба, але я написав, що жаль менї тих, кому буде суджено жити під тим, хто вірить, буцїм то він син Зевесів. Віро в приязнь, небезпечна свободо правдивого вислову своїх думок, ви ошукали мене! Ви, що не дали менї мовчати! Признаюсь, я написав се королеви, але не писав про короля. Бо я не чинив сего з зависти, але бояв ся за него. Достойнїйшим видавав ся менї Олександер, що мовчки признає себе Зевесовим потомком, від того, що розголошуючи се надимає ся пихою. Але коли той оракул був вірний, то нехайже бог буде сьвідком у моїй справі. Задержіть мене в кайданах, доки не прийде Гаммонова порада в справі сего таємного і скритого злочину. Аджеж той, хто вважав відповідним признати нашого короля своїм сином, не дасть утаїти ся нїкому з тих, що наставали на житє його дитини. Колиж уважаєте тортури певнївшими від оракула, то я не противлю ся й сему способови видобуваня правди.
— Звичайно люде обвинувачені за смертельний злочин посилають до вас своїх родичів. Я стратив недавно двох братів; батька анї не можу поставити перед вами, анї не сьмію покликати, бож і сам він обвинувачений за сей страшний злочин. Мало йому, недавно ще батькови так многих синів, лишивши ся тілько при однім, стратити ще й сего: нї, і його кладуть на тім самім стосї. Так ось, найдорожший тату, ти вмираєш і через мене і зо мною! Я позбавляю тебе житя, я погубляю твою старість. Бо по щож ти сплодив мене безталанного в нещасливу годину? Чи на те, щоб дождати ся з мене тих плодів, які отсе ждуть тебе? Не знаю, чи нещасливійша моя молодість, чи твоя старість? Я гину в самій силї віку; з тебе кат вийме душу, що як би доля ще була схотїла підождати, сама природа взялаб була незабаром.
— Спомника про мойого батька пригадала менї, як боязко і обережно мусїв я виявляти те, що Кебалїн донїс менї. Аджеж Парменїон коли почув, що лїкарь Пилип хоче завдати королеви отрую, хотїв остерегти його і написав лист, щоб не пив лїку, який має подати йому лїкарь. І чи повірив король мойому батькови? Чи мав його лист який вплив? Тай сам я скілько разів доносив те, що чув, а він усе відпихав мене насьміхаючись із моєї легковірности. От так то ми і тодї ненависні, коли доносимо, і тодї підозрені, коли мовчимо. Щож мусимо робити?
— Не наставати на житє заслужених людей! — крикнув один із купи, що стояла довкола.
— Добре мовиш, — відповів Фільотас, — хтоб ти там не був. От тим то коли я наставав на житє, готов приняти кару, і кінчу свою промову, бо бачить ся, остатнї слова були занадто прикрі для ваших вух.
Потім сторожі відпровадили його на бік.Був між капітанами один рубака Бельон, старий вояк, невчений і неотесаний, що з найнизшого ступня дослужив ся того, чим був. Коли иньші мовчали, сей роз'юшений глупою відвагою почав докоряти їм.
— Кілько то разів неодин із нас був прогнаний із кватири, де ми спочивали, щоб брудні Фільотасові невольники могли помістити ся там відки він вигнав своїх товаришів вояків! Його вози, напаковані золотом і сріблом, завалювали цїлі вулицї. Навіть у сусїдстві своєї кватири він не позволяв жити нїкому з товаришів, але через своїх прислужників, що мали пильнувати його сну, велїв усїх проганяти геть далеко, щоб гомонячи між собою, своєю мовчанкою радше нїж галасом не перебивали спаня сему бабієви. Селян від піднїмав на сьміх, називав їх Фриґійцями та Пафляґонами. Він нїколи не спалахнув зо стиду, бувши з роду Македонцем, розмовляти зі своїми земляками через товмача. По що він хоче запитувати Гаммона? Аджеж тому самому Зевесови він завдав брехню за те, що признав Олександр своїм сином, буцїм то боячи ся, щоб сей божий дар не мав у собі якогось підступу. Коли він укладав замисли на житє короля друга, то не просив поради у Зевеса. А тепер хоче посилати до оракула, щоб тимчасом дати знати батькови, що командує Медиєю, і щоб сей за гроші, яких пильнованє повірено йому, навербував яких очайдуш на спільників сего злочину. Ми самі пошлемо до оракула, але не питати Зевеса про те, що ми чули від короля, а тілько подякувати йому, зложити вдячні жертви за цілість і здоровлє короля.
Тодї все зібранє мов запалало. Самі сторожі, що стерегли Фільотаса, перші почали кричати:
— Розірвемо скритовбійцю своїми руками!
Сам Фільотас, боячи ся тяжших мук, не дуже нерад був чувши ті слова.
Та ось король знов появив ся серед збору і чи то бажаючи на стражницї помучити Фільотаса, чи докладнїйше розвідати про все, відложив зібранє до другого дня. І хоча день клонив ся вже до вечера, таки велїв скликати приятелїв. Більшина була за тим, щоб македонським звичаєм укаменувати його; але Гефайстіон і Койнос і Кратерос стояли на тім, що треба муками видусити від него правду. До їх думки прихилили ся й ті, що зразу радили інакше. Отож коли скінчила ся нарада, Гефайстіон з Кратером і Койносом подали ся провадити допити над Фільотасом. Король прикликавши Кратера і сказавши йому промову, якої зміст не дійшов до нас, відійшов у найдальшу часть кватири і віддаливши сьвідків до пізної ночи дожидав результату допитів.
Кати розкладають перед Фільотасовими очима всї знаряди мук. А сей добровільно мовить їм:
— По що зволікаєте вбити королївського ворога, вбійцю, що признає ся до всього? По що тут допитів? Так, я задумав, я хотїв.
Кратерос зажадав, щоб отсе признанє повторив також на муках. Ухопили його, завязали йому очи, роздягли, а він покликував ся на батьківських богів, на право народів — та все те перед глухими вухами. Потім почали шарпати його найтяжшими муками, мов засудженого на смерть — не диво! мучили вороги, щоб приподобатись королеви! Та з разу хоч катували його то огнем, то канчуками, вже не як у слїдстві, але як на карі, він усе стримував не тілько свій голос, але навіть стогнаня. Аж коли напухле тїло від ран не могло знести ударів батогів, що цьвігали вже по голих костях, приобіцяв, що нехай тілько перестануть мучити його, а скаже, що їм хочеть ся знати. Хотїв тілько, щоб поклялись йому іменем Олександра, що се буде конець допитів і щоб віддалили катів. Випросивши одно й друге промовив до Кратера:
— Скажи, що маю сказати тобі?
Сей обурений, що Фільотас бере його на сьміх, покликав назад катів. Тодї Фільотас почав просити хвилї часу, щоб прийти до себе, а скаже все, що знає. Тимчасом їздцї з найвисшої шляхти, особливо ті, що приходили ся найблизшими свояками Парменїонови, почувши слухи, що Фільотаса взяли на муки і боячи ся македонського закона, по якому всї свояки тих, що наставали на королївське житє, мали бути вбиті з ними разом, — одні повбивали себе, иньші повтїкали в відлюдні гори та широкі пустинї. По цїлім таборі пішла величезна трівога, поки король, почувши про заколот, не оголосив, що касує сей закон що до свояків винуватцїв.
А Фільотас чи правдою, чи брехнею хотїв увільнити себе від мук, про се догадували ся сяк і так, бож його один ждав конець муки, чи признав ся до правди, чи наговорив брехень. Отжеж він мовив:
— Знаєте певно, в якій приязни жив мій батько з Геґельохом. Говорю про того Геґельоха, що згиб у битві; він був причиною наших нещасть. Бо коли король велів віддавати собі почесть як Зевесовому синови, сей обурений тим мовив: „То ми того признаємо королем, хто погорджує своїм батьком Пилипом? Буде по нас, коли можемо стерпіти се. Не тілько людей, але й богів зневажає той, хто жадає, щоб його признано за бога. Ми стратили Олександра, стратили короля! Впали ми в гордощі, нестерпні анї богам, з якими він рівняє себе, ані людям, від яких відгороджує себе. Чи на те ми проливали кров, щоб зробити собі бога, що бридить ся нами і гордує сидїти в рядї смертних? Вірте менї: і нас, коли ми окажемось мужами, боги признають своїми синами. Хто помстив ся за вбійство його прадїда Олександра? хто потім за Архелая, за Пердіккаса? А він простив навіть убійцїв свойого батька.“ Отсе говорив Геґельох при вечері. На другий день скоро сьвіт кличе мене батько до себе. Був сумний і мене бачив засумованого, бо те, що ми чули, нагнало на нас гризоту. Отож щоб дізнати ся, чи той говорив се з пяної голови, чи з якогось глубшого замислу, ми постановили покликати його. Прийшов і сам повторивши ті самі слова додав іще, що коли схочемо взяти на себе провід, то він жадатиме тілько бути найблизшим обік нас; колиж у нас не стає духа, то щоб ми покрили се дїло мовчанкою. Парменїон відповів, що доки живе Дарій, справа видаєть ся йому передчасною. „Вбємо Олександра, то не для себе, але для ворога. Колиж Дарій буде згладжений, то надгорода за вбійство Олександра — Азия і весь Схід, допадеть ся в руки вбійцїв.“ Згодивши ся на сей плян ми дали собі взаїмно руки. Щож торкаєть ся до Димна, то я не знаю нїчого. Признавши ся до сего я знаю добре, що нї на що менї не здасть ся те, що до того нового злочину я непричасний.
Вони знов узяли його на муки; аж уста й очи повибивали йому списами і таки вимусили, що признав ся й до сего злочину. Колиж потім зажадали, щоб виложив плян задуманого злочину, відповів:
— Коли бачилось, що король занадто новго забавить у Бактриї, я побояв ся, що мій батько, 70-лїтнїй старець, маючи під собою таке велике військо і догляд над такими скарбами, умре тимчасом, а я позбавлений помічників не буду мати нагоди замордувати короля. От тим то я поквапив ся, доки надгорода вбійства була в моїх руках. От і зложено змову, котрої я був батьком; коли сему не вірите, то хоч не можу стерпіти тих мук, можете мучити мене далї.
Вони порадивши ся стали на тім, що досить допитів, і вернули до короля. Сей на другий день велїв відчитати те, що зізнав Фільотас, і його самого, що не міг ходити, велїв принести. Сей потвердив усе. Тоді привели Деметріоса, що був обвинувачений як найблизший участник злочину. Сей як найголоснїйше, з повною рішучістю і цїлим виразом лиця заперечив, щоб коли небудь напосїдав ся на короля і жадав, щоб його самого взяли на тортури. Тодї Фільотас кинувши очима довкола вказав на якогось Калїса, що стояв недалеко і велїв йому прийти близше. Сей змішаний не хотїв наблизити ся до него.
— То ти стерпиш, — мовив Фільотас, — щоб Деметріос брехав і щоб мене знов катували?Калїс поблїд, дух йому захопило. Та Македонцї підозрівали, що Фільотас хоче скидати вину на невинних, бож молодий Калїс не був названий анї Нікомахом, анї самим Фільотасом, коли його мучили. Аж тут Калїс, коли побачив, що королївські воєводи обступили його, признав ся, що Деметріос і він сам задумали були сей злочин. Тоді всїх, названих Нїкомахом, по батьківському звичаю на даний знак повбивали камінєм. Від великої небезпеки не тілько на своє здоровлє, але й на житє увільнив ся Олександер, бож Парменїон і Фільотас, найблизші королївські приятелі, не могли без очевидної вини бути засуджені на смерть, бо се викликалоб було обуренє цілого війська. І так що до Фільотаса справа важила ся на двоє: доки не признавав ся до злочину, була думка, що булоб жорстокістю мучити його; колиж признав ся, то вже не варт був милосердя навіть у приятелів.
Оттак то військо засудило на смерть Фільотаса, законно обвинуваченого сьвіжими слїдами його злочину. Та коли він перестав бути тим, кого ненавидїля, зависть перемінила ся на жаль. Зворушувала і слава молодого чоловіка і старість та сирітство його батька. Він перший отворив королеви вхід до Азиї, був участником усїх його небезпек, завсїгди провадив одно крило в битві; ще Пилип любив його більше всїх, тай Олександрови був він такий вірний, що його одного вибрав на те, щоб убити Атталя[2]. Згадки про се шибнули поміж військом; до короля доходили бунтівничі голоси. Король не дуже то переполошений ними і знаючи добре, що розгардіяш безчинности пропадає при дїяльности, наказав, щоб усї швидко зійшли ся на підсїню королївської палати. Коли побачив, що їх там уже досить, вийшов між зібраних. Без сумнїву підмовлений Афаріас почав домагати ся, щоб приведено з темницї Лїнкеста Олександра, що далеко давнїйше перед Фільотасом хотїв був замордувати короля. Заподаний двома сьвідками третїй рік уже сидїв у кайданах. Було майже доказано, що він був також у змові з Павзанїєм на вбійство Пилипа. Але що перший повитав Олександра яко короля, то доси був вільний не так від вини, як радше від кари. Зрештою просьби його тестя Антіпатра спиняли королївський гнїв. Та тепер вибухла на ново приспана болїсть; сучасний клопіт відновлював память давньої небезпеки.
От і вивели Олександра зі стражницї і велїли йому говорити, що придумав за цїлі три роки на свою оборону. Та на се у него не стало анї памяти, анї навіть думок. Нїхто не сумнївав ся, що його перестрах був сьвідком злого сумлїня, а не браку памяти. І так поки ще він боров ся зі своєю нестямою, деякі з тих, що стояли найблизше, пробили його списами.
Коли винесли його тїло, король велїв впровадити Аминтаса і Сімміаса, бо Полємон, наймолодший із трьох братів, утїк був довідавши ся, що Фільотаса взяли на муки. Вони були найлюбійшими над усїх приятелями Фільотаса; найбільше за його причиною їх уживано до важних і почесних поручень. Король згадав, що Фільотас тулив їх до себе з найбільшою любовю і не сумнївав ся, що вони були також участниками його останнього задуму.
— Вже давнїйше — мовив він — були вони підозрені менї наслідком листа моєї матери, котра напоминала мене, щоб я беріг супроти них своє здоровлє. Та звичайно я не радо вірю злим слухам; але тепер, спонуканий явними сьвідоцтвами, я велів арештувати їх. Бо стверджено безсумнївно, що днем перед відкритєм Фільотасового злочину вони потаємно були у него. Брат їх, що втїк, коли Фільотаса взяли на муки, виявив причину втеки. Не давно, наперекір звичаєви, нїби то маючи якесь дїло і відсунувши подальше всїх нньших, вони самі приблизили ся до мойого боку без нїякої важної причини. Я здивував ся, що хоч не їх черга, відбувають таку службу, та переляканий самим їх застрашеним видом, повагом відійшов до зброєносцїв. До сего додайте, що коли Антіфан, писарь кінного полку, жадав у Аминтаса — день перед тим, заким був відкритий Фільотасів злочин — щоб із запасових коней, по звичаю, дав конї тим, що потратили своїх, сей відповів гордо: „Коли не перестанеш балакати про се, то швидко будеш знати, хто я такий!“ Отсей нездержливий язик, отсї зухвалі слова, якими кидали на мене самого, се не що иньше, як докази і сьвідки злочинних намірів. Коли се правда, то вони заслужили на те саме, що й Фільотас; колиж не правда, то жадаю, щоб заперечили.
Тодї привели Антіфана і сей розповів про неданє коней і висловлені згорда погрози. Тодї дано голос Аминтасови. Сей промовив:
— Коли король не має нїчого против того, прошу, щоб я міг говорити вільний від кайданів. Король велїв розкувати їх обох. Аминтас зажадав, щоб віддано йому ще й убір зброєносця; король велїв дати йому спис. Він узяв його лївою рукою, відступив від того місця, де недавно перед тим лежало Лїнкестове тїло, і промовив:
— Який будь конець чекає нас, королю, ми признаємо, що тобі будемо завдячувати щасливий оборот нашої справи, а нещасний покладемо на карб нашої долї. Відповідаємо без упередженя, вільні тїлом і духом; навіть той стрій, у якому ми звикли супроводити тебе, ти віддав нам. Завини не можемо бояти ся; перестаньмож бояти ся й долї. Прошу тебе, позволь менї почати оборону з того, що нам закинув єси на остатку. Нї в якім слові, королю, противнім твоїй величности, ми не сьвідомі. Я би сказав, що вже перед тим тебе заполонила ненависть, та боюсь, щоб ти не подумав, що я хочу наші погані слова замазати підхлїбною промовою. Коли до тебе донесе ся якесь острійше слово від твойого вояка, чи то недужого та втомленого походом, чи загроженого в битві, чи в наметї хорого та немічного від ран, — то ми-ж хоробрими дїлами заслужили на те, щоб ти клав се на карб радше даної хвилї, нїж нашого серця. Коли наскочить яка лиха година, всї винуваті; на власне тїло, якого чейже не мусимо ненавидїти, готові ми наложити руки; навіть колиб такому синови пострічали ся батько й мати, булиб йому немилі й ненависні. Колиж нас ушановано дарами, коли вертаємо обтяжені надгородами, то хто може витримати з нами? Хто в силї погамувати веселість нашого духа? У вояків і смуток і веселість не знає міри. Всякі почутя проривають ся в нас нахрапом: гудимо, хвалимо, жалуємо, злимось відповідно до того, який порив настроює нас в даній хвилї. Раз нам хочеть ся йти на Індию та до Океана, то знов пошибають згадки про жінок і дїтей і рідну країну. Та всї ті думки, всї ті розмови закінчує рев туби; біжимо кождий до свого ряду, а що там злости накипіло в наметах, виливає ся на ворогів. Бодай то й Фільотас був оттак нагрішив самими словами! Та годї! Верну, до того, за що ми обвинувачені.
— Що ми з Фільотасом були приятелями, сего не тілько не заперечу, але навпаки, признаюсь, що ми старали ся о сю приязнь. Та й чиж диво тобі, що ми шанували Парменїонового сина, якого ти зробив своїм найблизшим другом і який своєю прихильністю з'єднував собі майже всїх твоїх приятелїв? Їй богу, коли хочеш почути правду: сам ти ввалив нас у отсю біду. Бо хтож як не ти довів до того, що всї, хто хотїв приподобатись тобі, удавали ся до Фільотаса? За його порукою ми доступили сего ступня твоєї приязни. Він був обік тебе тим, чийої ласки ми могли бажати і чийого гніву лякати ся. Чиж не на твої слова, за твоїм проводом ми всї, твої піддані, зложили присягу, що будемо за ворогів і за приятелїв уважати тих самих, що й ти? Звязані такою присягою чиж мали ми відвертати ся від того, хто був найлюбійший тобі? От тим то коли се злочин, то мало тут маєш невинних, а навіть, їй богу, жадного! Бож усї хотїли бути Фільотасовими другами, тілько що всї охочі не могли бути ними. Так ось коли не віддїлюєш учасників злочину від приятелів, не потрафиш від приятелїв відділити й тих, що бажали бути приятелями.
— Деж доказ на те, що й ми були в змові? Здаєть ся, той, що днем уперед розмовляв з нами дружно і без сьвідків. Алеж я не міг би очиститись, колиб учора був змінив де в чому своє давнїйше житє і поведїнку. Тепер же, коли ми і того підозреного дня зробили так само, як усякого иньшого дня, нехай звичай змаже те підозрінє!
— Але ми Антіфанови не дали коней! І як раз днем перед тим, заким відкрито Фільотаса, у мене вийшла сварка з Антіфаном. Та коли він хоче кинути підозрінє на нас за те, що того дня ми не дали йому коней, то не зможе очистити сам себе з того, що домагав ся їх. Бож два кінцї має сварка між упертим і нахабним, і ще не знати, хто має рацию: чи той, хто не хоче відступити свого, чи той, хто домагає ся чужого. А в тім, королю, коней у мене було десять, та з них вісїм Антіфан пороздавав уже тим, що потратили свої. Менї самому лишили ся всего два; та сей гордяк, певно й здирця, хотїв і ті забрати в мене; не бажаючи йти в похід пішки я мусїв силою задержати їх. Не покладай менї за зло, що я сказав пару слів від свобідного серця сему дармоїдови, що з усего воєнного ремесла те тільки й знає, щоб роздавати воякам чужі конї. От до якого лиха дійшло, що мушу рівночасно звиняти ся й за те, що я говорив до Олександра, і за те, що говорив до Антіфана!
— Та гов! Мати писала тобі, що ми твої неприятелї. О, колиб вона була розумнїйше подбала за сина і в своїм трівожнім умі не плекала пустих привидів! Бо чомуж не написала причини свойого побоюваня? В кінцї не вказала підстави, яке дїло чи слово наше склонило її до написаня тобі такого трівожного письма. О нещасне моє положенє, в якім може менше небезпечно мовчати, як говорити! Та сяк чи так обернеть ся доля, волю, щоб не подобалась тобі моя оборона, нїж моя справа. Тож вибач, що скажу. Чейже тямиш, коли ти посилав мене, щоб я привів вояків із Македонїї. Тодї сказав єси менї, що богато здорових молодцїв укриває ся в домі твоєї матери. Отже ти поручив менї, щоб я не оглядав ся нї на кого крім тебе, а тих, що цурають ся військової служби, щоб припровадив до тебе. І справдї я зробив се і свобіднїйше, ніж випадало мені, виконав твій наказ. От я й припровадив Ґорґіаса, Гекатея і Горґатаса, котрих хоробрість була користна для тебе. Колиб я не був послухав тебе, я був би справедливо заслужив на кару. Чиж може бути більша кривда понад ту, що тепер гину за те, що послухав тебе? Бож твоя мати не має нїякої иньшої причини переслїдувати нас, як тілько ту, що ми про твою користь дбали більше, нїж про її жіноче вподобанє? Шість тисяч Македонян піших і 600 кінних привів я, та одна часть певно небула би прийшла зо мною, колиб я був захотїв поблажати неохочим до вірськової служби. Випливає з сего, що коли вона задля сего сердита на нас, ти перепроси її, бо ти наразив нас на її неласку.
Коли се говорив Аминтас, як раз надійшла погоня, що догонивши, втікача, його брата Полємона, про якого висше була згадка, привела його назад звязаного. Розлючене зібранє ледво можна було спинити, щоб своїм звичаєм, зараз не закидало його камінєм. Та сей зовсїм не переляканий промовив:
— Не прошу нїчого для себе, тілько одного, щоб моєї втеки не покладано виною невинним братам. Коли сеї втеки не зможу оборонити, нехай се буде мій злочин. Їх справа через те саме являєть ся лїпшою, що я підозрений через свою втеку.
Тим його словам притакнули всї зібрані, і всім виступили на очах сльози: так раптом змінило ся їх чутє; те саме, що найбільше ображало їх, тепер промовляло за ним. Парубок був молодий, у першім цьвіті лїт; між їздцями переполошеними Фільотасовою тортурою вхопив і його непривичний для него страх. Та товариші лишили його, і поки ще він вагав ся в думках, чи тїкати, чи вертати назад, його заскочила погоня. Ось він почав плакати і бити себе по лицї, турбуючись не собою самим, але тим, що задля него брати в такій небезпецї. Се зворушило не тілько зібраних, але й короля. Один тілько був невмолимий — брат: зирнувши на него страшним лицем він промовив:— Тодї було плакати, ти бе́зуме, коли ти піддавав коневи остроги, покидаючи братів, у компанїї таких же втїкачів. Нещасний! Куди і відки ти втїкав? Ти довів мене до того, що хоч сам обвинувачений, говорю як обвинитель.
— Я згрішив! — промовив сей, — але тяжше напротив братів, нїж против себе самого.
Тодї вже не було міри анї сльозам анї окрикам, якими многі виявляли своє співчутє. Один був голос висловлений усїми згідно, щоб король пробачив тим невинним і хоробрим мужам. Також їх приятелї, бачучи загал склонним де милосердя, встали і з слїзми кинулись благати короля. Сей наказавши всїм мовчати промовив:
— І я своїм вироком увільняю Аминтаса і його братів. А вам, хлопцї, бажаю, щоб ви радше забули про мої добродїйства, нїж памятали про свою небезпеку. Вертайте в мою ласку з тим самим довірєм, з яким я вертаю її вам. Колиб я не був розібрав того, що донесено менї, то моя удана прихильність булаб дуже підозрена. Памятайте, що нїхто не може бути увільненим, хто не стояв перед судом. Ти, Аминтасе, вибач свойому брату; се буде по просту запорука того, що й на мене не сердиш ся.
З тим розпустивши зібранє велїв покликати Полїдамаса. Се був найблизший приятель Парменїона, що звичайно стояв у рядї найблизше при його боцї. Сей хоча прийшов був до палати безпечний своїм чистим сумлїнєм, але коли йому звелено привести своїх братів, дуже ще молодих і задля молодости незнайомих королеви, його певність змінила ся на журбу і він почав тремтїти, частїйше думаючи про те, що моглоб йому зашкодити, нїж як із сего виплутати ся. Уже зброєносцї, яким се було наказано, привели їх і король велїв блїдому зо страху Полїдамасови присту пити близше і віддалиши всїх сказав:
— Злочин Парменїонів доторкає ся нас усїх, а найбільше мене й тебе, котрих він ошукав удаючи приятеля. От я й постановив поручити тобі його покаранє. Бачиш, як довіряю твоїй щирости! Поки се вчиниш, брати твої будуть запорукою. Їдь до Медиї і вези до моїх воєвод мої власноручні листи. Треба їхати як найшвидше, щоб попередити скорість поголоски. Хочу, щоб ти поночи доїхав там, а на другий день виконав те, що буде написане. І до Парменїона понесеш лист, один від мене, другий написаний від імени Фільотаса; його перстінь з печаткою маю у себе, — так що батько думаючи, що то синова печать, не буде бояти ся нїчого.
У Полїдамаса відлягло від серця і він тим охітнїйше обіцяв виконати те, чого жадав король. Сей похвалив його, надавав обіцянок, а він скинувши свою звичайну одежу надїв на себе арабську. На товаришів дано йому двох Арабів, котрих жінки й дїти тимчасом лишали ся у короля для запоруки їх вірности. Поперек безводних пустинь на верблюдах на одинацятий день прибули на означене місце. Заким іще оповіщено про його приїзд, Полїдамас знов надїв на себе македонський убір і о четвертій годинї рано війшов до палати Клєандра, королївського судиї. Віддав йому лист і оба урадили скоро сьвіт піти разом до Парменїона. Полїдамас тимчасом порозносив королївські листи нньшим. Уже мали прийти до Парменїона, коли сему донесено про Полїдамасів приїзд. Сей урадуваний приїздом приятеля, а разом з тим бажаючи знати, що порабляє король — бо давно вже не мав від него жадного листа — велить розшукати Полїдамаса. Кватира в тій сторонї має великі приємні хідники в гаях саджених людською рукою, де любили забавляти ся королї і сатрапи. В такім гаю прохожував ся Парменїон окружений воєводами, яким королївськими листами було наказано вбити його. Вони умовили ся виконати се дїло в тій хвилі, коли Парменїон почне читати лист, який передасть йому Полїдамас. Полїдамас надходячи і здалека побачивши Парменїона, з уданою радістю на лицї побіг йому на зустріч. По взаїмних привитанях Полїдамас подав йому королївський лист. Парменїон розламуючи печать на листї розпитував:
— Щож порабляє король?
— Довідаєш ся з самого листа, — відповів сей.
Парменїон прочитав лист.
— Король — мовив він — лагодить ся в похід на Арахозию. От іще завзятий чоловік та непосидючий! Стілько вже слави здобув, — час би вже пошанувати й своє здоровлє!
Потім почав читати другий лист, написаний іменем Фільотаса, в веселім настрою, як можна було бачити з лиця. В тій хвилї Клєандер прошпигнув його бік мечем, а потім ударив по шиї: иньші попробивали вже бездушного трупа. Зброєносцї-ж, що стояли при входї парку, побачивши вбійство, а не знаючи його причини, побігли до табору і трівожною новиною сполошили вояків. Ті похапали оружє і побігли до парку, де було доконане вбійство.
— Коли нам не видасте Полїдамаса і всїх иньших участників сего головництва, — кричали вони, — то розвалимо мур, яким окружений парк, і всіх вас виріжемо за свойого воєводу.
Клєандер велить впровадити найзначнїйших з поміж них і відчитує їм лист написаний королем до вояків, де були показані Парменїонові замахи на короля і просьба, щоб покарали його. Дізнавши ся, що така була королївська воля, всї втишили ся: хоч не щезло обуренє, то бодай запобігло ся бунтови. Більша часть вояків розійшла ся, та лишились деякі, що просили бодай дозволу похоронити його тїло. Довго й на се не згоджував ся Клєандер боячись, щоб не образив ся король; та коли ті наставали чим раз упертїйше, надумав ся усунути підставу до суперечки і відрізавши голову тулуб позволив закопати в землю, а голову відослав до короля.
Такий то був конець Парменїона, мужа славного і в військовій і в домашнїй справі. Богато він доконав щасливо без короля; король без него не доконав анї одного великого дїла. Прожив 70 лїт; ще замолоду сповняв службу ґенерала, та часто відбував службу й рядового вояка. В радї бистроумний, у службі строгий, милий князям, ще милїйший військовій дружинї. Чи се все збудило в ньому бажанє шанованя, чи може тілько зробило його підозреним, про се можна думати на двоє. Бож і про Фільотаса навіть за сьвіжої памяти були сумнїви, чи він знеможений страшними муками сказав правду, чи тілько бажав зробити конець муцї і наклепав сам на себе й на свойого батька. Так се дїло й лишилось невиясненим.
 | На місці цього тексту повинне бути зображення. Будь ласка, додайте їх, використовуючи інструкції на en:Wikisource:Image guidelines та en:Help:Adding images. |
Два роки минає, як у Львові завязала ся „Видавнича Спілка“ з метою, скупити коло себе лїтературний рух і стати на лїтературнім полї другим огнищом побіч Наукового Товариства імени Шевченка що понесло-б розпалену лучницю просьвіти в найдальші закутки нашого краю, між найбіднїйші і найтемнїйші навіть верстви нашого народа, всюди ширячи любов до рідного слова, потребу духової страви і даючи змогу заспокоювати сю потребу там, де вона почуваєть ся вже і тепер. Збираючи сили й материяльні засоби „Видавнича Спілка“, на разї обмежила ся поки що на більші, а через те й дорожші виданя, призначені головно для заможнїйшої інтелїґенциї. Маюче змогу розширити тепер обсяг своєї діяльности, „Видавнича Спілка“ — не покидаючи сериї видань розпочатих нею — приступає до видаваня „Лїтературно-Наукової Біблїотеки“, призначеної для селян, міщан, молодїжи та меньше заможної інтелїґенциї. „Лїтературно-Наукова Біблїотека“ повинна вдоволити кождого, бо кождий найде у нїй для себе відповідну духову поживу. „Лїтературно-Наукова Біблїотека“ буде містити все, що може зацїкавити нашу суспільність. В її проґраму входять: 1) Ориґінальна і перекладна белєтристика: повісти, оповіданя, драматичні твори і поезиї найлїпших наших та чужих письменників. 2) Ориґінальні і перекладні статї з обсягу вселюдського знаня і науки, отже популярні по змозї розвідки із природничих і суспільних наук, із історії полїтики і ин.
„Лїтературно-Наукова Біблїотека“ буде виходити два рази на місяць окремими книжочками пересїчно в обємі двох аркушів друку. Кожда книжочка буде становити для себе цїлість. Усїх книжочок буде найменьше 24 на рік, в обємі коло 48 аркушів друку. Не вважаючи на такий великий обєм виданя, „Видавнича Спілка“ визначує передплату для „Лїтературно-Наукової біблїотеки“ лише на 5 корон річно.
Гроші треба пересилати впрост на адресу: „Видавнича Спілка“ Львів, ул. Чарнецького, ч. 26, з дописком: На „Лїтературно-Наукову Біблїотеку“. Цїна поодиноких книжочок у продажи буде висша, як у передплатї. „Видавнича Спілка“ зробила все, що було в її силї, аби „Лїтературно-Наукову Біблїотеку“ вчинити доєтупною для найширших верств нашої суспільности. На суспільности лежить тепер обовязок підперти щирі змаганя „Видавничої Спілки“ через численне складанє передплати. Не повинно бути нї одного руського села, нї одної руської читальнї, нї одної руської школи, нї одного інтелїґентного Русина, в яких не подибала би ся „Лїтературно-Наукова Біблїотека“. Вона повинна числити не сотки, але тисячі передплатників; тодї можна буде не лише збільшити її так, що передплатник зможе діставати без підвисшеня передплати двоаркушеву книжочку що тижня, але й зверхнїй вигляд полїпшити, за що тепер від разу тяжко брати ся.
„Лїтературно-Наукова Біблїотека“ почне правильно виходити від сїчня 1901 р. Перші, оказові випуски вийдуть іще сього року в грудни. Просимо спішити як найскорше з передплатою, аби можна від разу визначити наклад виданя.
Для перших випусків „Лїт.-Наукової Біблїотеки“ приготовано ось які твори, що будуть видані протягом першого року:
1) *М. Грушевський, Хмельницький Хмельниччина. 2) *Мирний, Лови. 3) *Курций Руф, Фільотас. 4) І. Франко, Із моїх споминів. 5) Ів. Пулюй, Непропаща сила. 6) Короленко, Лїс шумить. 7) Волод. Барвінський, З поля статистики. 8) Золя, Напад на млин. 8) Драгоманов, Житє Костомарова. 10) Костомаров, Про Кирило-Методиєве товариство. 11) М. Левицький, Спілковий договор для селян. 12) Кулїш, Орися. 13) Волод. Наумович, Про сонце. 14) Чехов, Каштанка 15) Ляссаль, Що таке конституция. 16) М. Грушевський, Бех-Аль-Джуґур. 17) І. Франко, Данте Алїґіері. 18) Мопасан, Орля. 19) Про подїл Галичини. 20) Достоєвський, Великий інквізитор. 21). М. Коцюбинський, Біоґрафія Ґарібальді. 22) Ґете, Нова Мелюзина. 23) Тайне товариство на Українї в р. 1816. записка сучасника. 24) Музайос, Геро і Лєандер.
Книжки означені звіздкою вже друкують ся і небавом вийдуть.
В першій сериї, белєтристичній, запропоновані для виданя в найблизшому часї такі книжки: *1) Іван Франко, Коваль Бассім, поема, з переднїм словом А. Кримського, 2) *В. Оркан, Скапаний сьвіт, драма. 3) *В. Стефаник, Дорога, новелї. 4) *Калевала, фінська епопея в перекладї Евгена Тимченка. 5) *Іван Франко, Сїм казок, оповіданя. 6) *Л. Толстой, Відродженє, роман, 7) Лєрмонтов, Герой нашого часу, повість. 8) Л. Мартович, Оповіданя. (Друга книжка). 9) Лев Василович (Сапогівський), Оповіданя (повна збірка). 10) Л. Толстой, Крайцерова Соната. 11) Коцюбинський, Оповіданя (Третя книжка). 12) Тургенев, Весняні води. 13) Федір Заревич, Оповіданя (повна збірка). 14) Кальдерон, Заламейський війт, переробив для руської сцени I. Франко. „Видавнича Спілка“ буде продовжувати також дальше виданє творів Шекспіра в перекладї П. Кулїша. Протягом 1901 р. вийдуть: 15) Юлїй Цезарь. 16) Антонїй і Клеопатра. 17) Ромео і Джуліета. 18) Богато галасу з нечевя. 19) Король Лїр. 20) Міра за міру.
Крім того приготовлює вже „Видавнича Спілка“ антольоґію, до якої увійдуть найлїпші поезиї наших поетів із XIX віку. Виданє буде зроблене на гарнім папері і в гарній оправі.
В другій сериї, науковій, названій „Национальною Біблїотекою“ вийдуть у найблизшім часї такі книжки: 1) *Вячеслав Будзиновський, Хлопська посїлість (друге, цїлком перероблене виданє). 2) Володимир Навроцький, Руська народність у школах. 3) *Флямаріон, Про небо. 4) Волод. Навроцький, Що нас коштує пропінация. 5) С. Степняк, Підземна Росия. 6) Рібо, Розвій загальних ідей. 7) Флямаріон, Про Копернїка. 8) Волод. Навроцький, Подвійна крейдка. Иньші працї приготовляють ся.
Хто зложить з гори 20 кор. на передплату книжок першої і другої сериї, той дістане від кождої книжки 10% опусту.
У Львові дня 20 падолиста, 1900.
„Українсько-руська Видавнича Спілка“ видала доси отсї книжки:
I. В белєтристичній сериї:
| 1. | Стефан Ковалїв. Дезертир і иньші оповіданя |
1·60 | К |
| 2. | Іван Франко. Поеми |
1·60 | „ |
| 3. | Ольга Кобилянська. Покора і иньші оповід. |
1·40 | „ |
| 4. | Ґю де Мопасан. Дика панї і иньші оповіданя |
1·30 | „ |
| 5. | Іван Франко. Полуйка і иньші бориславські оповіданя |
1·40 | „ |
| 6. | Наталїя Кобринська. Дух часу і иньші оповід. |
1·60 | „ |
| 7. | Кнут Гамсун. Голод, роман |
2·20 | „ |
| 8. | Леся Українка. Думи і мрії. Поезиї |
1·60 | „ |
| 9. | Стефан Ковалїв. Громадські промисловцї |
1·60 | „ |
| 10. | Уіллїям Шекспір. Гамлєт, принц данський |
1·80 | „ |
| 11. | Генрик Понтоппідан. Із хат. Оповіданя |
1·40 | „ |
| 12. | Богдан Лепкий. З житя. Оповіданя |
1·20 | „ |
| 13. | Ґергарт Гауптман. Візник Геншель |
1·60 | „ |
| 14. | Михайло Коцюбинський. В путах шайтана. Оповіданя |
1·60 | „ |
| 15. | Уіллїям Шекспір. Приборкана гоструха |
1·40 | „ |
| 16. | Панас Мирний. Лихі люди |
1·40 | „ |
| 17. | Короленко. Судний день |
1·20 | „ |
| 18. | У. Шекспір. Макбет |
1·60 | „ |
| 19. | К. Ґуцков. Урієль Акоста |
1·40 | „ |
| 20. | У. Шекспір. Коріолян |
1·80 | „ |
| 21. | Михайло Яцків. В царстві сатани |
1·60 | „ |
| 22. | Панас Мирний. Морозенко |
0·90 | „ |
| 23. | Лесь Мартович. Нечитальник |
1·60 | „ |
| 24. | Михайло Коцюбинський. По людському |
2·00 | „ |
| 25. | В. Оркан. Скапаний сьвіт |
1·00 | „ |
| 26. | Василь Стефаник. Дорога |
1·60 | „ |
Цїни подані за оправні примірники. Брошурованих не продаєть ся.
У другій, науковій сериї, „Национальній Біблїотецї“, вийшли:
1. Кароль Кавцкі, Народність і її початки. Цїна книжки 60 сот.
2. Фр. Енґельс: Людвік Фаєрбах. Переклад Будового. Цїна 50 сот.
3. Фр. Енґельс: Початки родини приватної власности і держави. Цїна 1 кор. 50 сот.
Брошур другої сериї не оправляється ся.
У третій сериї „Лїтературно-Науковій Біблїотецї“ вийшли:
1. М. Грушевський, Хмельницький і Хмельниччина. Цїна 20 сот.
2. Курцій Руф, Фільотас. Цїна 20 сот.
| На місці цього тексту повинне бути зображення. Будь ласка, додайте їх, використовуючи інструкції на en:Wikisource:Image guidelines та en:Help:Adding images. |
§. 2. Задачею Товариства є видавати власним коштом часописи, книжки і брошури, змісту лїтературного, наукового і полїтичного, са провадити на власний зиск або страту друкарні і иньші галузи промислу, звязані з видавництвами.
§. 5. Членом Товариства може бути кождий Русин і кожда руська інституция, що письменно зголосить своє приступленє до Товариства що найменше з одним удїлом в квотї 50 корон.
§. 7. Новопринятий член складає зараз вписове в квотї 2 кор. і що найменше першу рату на удїл в квотї 10 кор.
§. 14. Члени Товариства відповідають за з'обовязаня Товариства квотою на удїл вплаченою, зглядно деклярованою і квотою ще раз так великою, як вплачена, зглядно деклярована на удїл квота.
§. 19. Кождий член має право віддавати до розпорядамости Спілки свої капітали на певний з гори означений процент.
- ↑ Любов мужчин до мужчин, тав. педерастия, була у Греків дуже розповсюднена і не вважала ся нїчим ненормальнии анї гідним кари. І. Ф.
- ↑ Атталь, вуйко Клєопатри, з якою оженив ся був Пилип прогнавши Олександрову матірь Олїмпіяду, раз у присутности Олександра сказав при столї: „Тепер Македонцї повинні просити богів, щоб із нового подружя дали Пилипови законного наслїдника“. Се так розлютило Олександра, що кинув Атталени чаркою в лице. Сей кинув знов чаркою на Олександра. Збуджений галасом Пилип, що лежав хорий у сусїдній комнатї, кинув ся було зо списом на Олександра і мало не вбив його. По смерти Пилипа Олександер поручив Парменїонови і Гекатеєви вбити Атталя і вони зробили се. (Див. Руфове оповіданє кн. I. розд. X. і XI.)
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1931 року і автор помер щонайменше 100 років тому. |