Хмельницький і Хмельнищина (1901)
| Хмельницький і Хмельнищина під ред. Володимир Гнатюк Львів: Наукове товариство ім. Шевченка, 1901 |
|
 |
Двіста пятьдесять лїт минуло від часу, як покривджений чигиринський сотник підняв на Українї рух, що привів до повного перевороту полїтичну систему східньої Европи і надав свому проводиреви розголос, який нї перед тим нї потім не випадав на долю полїтичним дїячам нашого народу. В серединї сїчня („за три тижнї до сирної недїлї“)[1] підняв він Запороже „королївськими листами“, в груднї (17 с. с.)[2] в'їздив він з тріумфом в Київ, в апоґеї своєї слави. І які-ж ріжнородні почутя викликала ся слава у сучасників-земляків. „Мойсеєм, хранителем, спасителем, свободителем народа від лядської неволї і на знак того „Богданом“ названим“ величав його православний Київ, витаючи в своїх стїнах. Zdrajca, zbójca, rozbójnik, bezbożny arcy-tyran i morderca — титулує його в своїх мемуарах православний український шляхтич, що пересиджував в мурах Печерської лаври народнїй рух. Що вже казати за чужих! Але й за двіста лїт від того великого руху суд про Хмельницького і Хмельнищину не прийшов до якоїсь одностайности навіть в українсько-руській науцї. Пригадати собі хоч би Максимовича, з його ентузиязмом для Хмельницького, і гострі, повні ненависти, нападки на Хмельницького у Кулїша! Очевидно, за тих двіста лїт справа Хмельнищини не передавнилась, — се ясно показує пристрастний характер, який не раз приберають суперечки з поводу її.
Вона й не могла передавнитись. Є подїї, що по короткім часї мають виключно історичне, сказати-б — антікваричне значіннє; є знов такі, що служать вихідною точкою для дальших поколїнь на довгий час, сотворяють для них цілком нові обставини житя, виносять на верх змагання й ідеї, що стають боєвим прапором для віків, сьвятощами для одних і страхом для других. Се те, що звичайно зветь ся епохами. Для українського народу такою епохою була Хмельнищина. Її можна порівняти з значенєм реформациї для нїмецького народа, французької революциї для Західньої Европи. Ми досї чуємо на собі вплив перемін, витворених Хмельнищиною; ті ідеї, що двигнули нарід тодї, зістають ся в значній мірі досї народними бажаннями, перейнятами й нашою поступовою інтелїґенциєю; з оцїнкою сього руху звязана така чи иньша оцінка й народньої проґрами.
І одначе се все не виключає можливости, а властиво обовязка для нас, потомків народу, що счинив той великий рух, об'єктивного суду над сим рухом, тим більше що справедлива оцїнка й зрозуміннє його дає нам розуміннє цїлого періода нашого народнього житя, дає ключ до пізнання не одного й у попереднїх часах його. І теперішня річниця[3] дає повід застановитись на Хмельнищиною та її інїциятором і провідником.
Приступаючи до оцїнки дїяльности Хмельницького, ми передовсїм мусимо вперед уже залишити думку, що маємо перед собою якийсь плян, наперед передуманий і уложений; правда, що й взагалі в історичній дїйсности не часто можна стрінутись з такими наперед уложеними плянами. Сам Хмельницький зовсїм не кривсь з тим, що його дїяльність лише припадково прибрала такі величаві розміри. Можна б сказати, що він, противно, удавав з себе несьвідомого, спихав з себе всяку відповідальність за свою роботу; але сама аналїза його поступовання показує, що маємо тут дїяльність, котрої плян виробляв ся під час її розвою, а мета була підсунена вже її результатами. Ми можемо прийняти за щирий висказ, кинений Хмельницьким під час, коли його думки найвище винесли ся — в розмовах з польськими послами на початку 1649 р.: „я доказав того, про що нїколи не думав, тепер докажу, що надумав; досї я воював за свою шкоду і кривду, тепер буду воювати за нашу православну віру“[4].
Все поступованнє Хмельницького в 1648 р. доводить, що він справдї „доказував, про що нїколи не думав“, і ми можемо йому повірити на слово, що власні кривди і шкоди подвигнули його до першого виступу. Тільки сї кривди і шкоди, бувши його власними, були разом і козацькими взагалї.
Як не зростав в людинї зі зростом культури можливість обєктивности (сю можливість можна-б уважати одним з ознак культурности), вона зістаєть ся все глубоко субєктивною істотою. Дуже рідко, виїмково стрічаємо випадки, де чоловік виступає з чисто теоретичних мотивів, нїчим не звязаних з його особою. Звичайно аж свої власні сильні вражіння дають чоловіку ключ до розуміння, до відчування чужих, власне горе і кривду звязує він з горем і кривдою мас, виступаючи їх речником, і субєктивні мотиви перетворюють ся в глибинї великого серця в той біль, котрим
великі душі за ввесь мир горюють.
Можна Хмельницького зачисляти й не зачисляти до таких „великих душ“, але в усякім разі то був чоловік висших здібностей і визначного характера. Своїм родом, одїдиченою заможностию визначений серед земляків, здобув він своєю осьвітою й здібностями висше становище в козацькій єрархиї: до повстання 1637 р. був він військовим писарем. Під час повстання 1637 р. бачимо його в козацьких рядах, — не побояв ся він тодї поставити на карту, що мав. Під час повстання 1638 р. його не стрічаємо; не належав він, здаєть ся, до невеликого числа льояльних, що „з своєвольством не лучились“, але в усякім разї зістав ся в вищій верстві козацької старшини яко чигиринський сотник[5]. Тим прикрійше мусїв він відчути те повне пригнобленє козачого стану, його безправність і безрадність супроти усяких кривд і надужить польської зверхности. І його, заслуженого козака, не шановано при тім (звістна його скарга, що за два роки перед повстаннєм забрано в нього нїби за поволовщину, котрої козак і не повинний був платити, його походного коня, під час коли він відвозив взятих ним в неволю Татар (Ks. 5). До сього прилучилась та славнозвістна його суперечка з підстаростою Чаплинським, відібраннє маєтности (формально правне), наїзд, убийство сина, арешти і похвалки на житє… Хмельницький разом почув своє житє вибитим з його колїї і не маючи у кого „шукати оборони“, удав ся на Низ „до иньших, подібно як він покривджених“, щоб разом доходити своїх „шкод і кривд“ — кривд козацького стану.
Се був звичайний початок одного з численних козацьких рухів, що тягнуть ся через цїле півстолїтє, від кінця XVI в. Тільки та відміна, що все далї з часом сї козацькі рухи втягали в рух все більші маси народу, а друга — що Хмельницькому удалось осягнути те, чого пробували і не могли осягнути иньші козацькі ватажки почавши від Косинського — помочи з-за границї.
Річ посполита польська цїле столїтє — від середини XVI в. пробувала з козацтва зробити тїсно обмежену верству, півпривилєґіовану, якусь під-шляхту. Сю верству обчислювано на 500, 1000, 2000, 6000, maximum — 8000 (перед повстанєм 1637 р.), та замкнути її рішучо не вдавалось. Вигоди, які показовало сїй верстві польське правительство, були по части ілюзоричні, а в усякім разї не могли рівняти ся з тими, які собі козак прибрав фактично; тож козацтво, не ваблячись на ролю ограниченої верстви, навпаки — широко розкривало двері до себе народнїм масам, в сїй численности і силї своїй бачучи найлїпшу ґваранцию свого стану володїння. Сю полїтику полекшав і уряд в часах потреби заохочуючи козаків, аби як найчисленнїйше виступали, і закликаючи „охочих людей“ іти в козаки[6] Д(нерозбірливий текст) 1638 р. реєстр, хоч часто переводив се в дійсности, можна сказати, нїколи не був переведений в житє: козаки числились не на тисячі, а на десятки тисяч, але (нерозбірливий текст) важнїйше, що цїла „українна“ просторо в полудневій Київщинї і в Заднїпрянщини була нїчим иньшим як оселим козацтвом. Основні жадання козаків: права на ґрунт незалежність від усяких податків і обовязків чи на дїдича чи на королївських державцїв і незалежність від домінїяльної і всяк иньшої юрисдикциї — були також жаданями всього свого люду, що для осягненя їх готовий був кождої хвилї перейти (нерозбірливий текст) козацький присуд, аби лише се ві(нерозбірливий текст) було, тим більше що побутові обстав(нерозбірливий текст) з кождого хлїбороба робили вояка і держали його узброєним. Ся солїдарність інтересів козацтва і селянства давала ши(нерозбірливий текст) значіннє козацькій верстві, що в дїйсно(нерозбірливий текст) нїчим не була відграничена і готова була приймати в свої ряди селянство без кінця (хоч нїколи не ставила задачею. еманципациї селянства як такого); власне сей звязок дав жизненну силу козацьким рухам, і зі зростом кольонїзациї на українних ґрунтах зростала і ся сила. Польська шляхта, забігаючи дорогу народнїй кольонїзациї та уловляючи осадника на „свої“ ґрунти на Українї, „зберала розпалене уголє на свою голову“.
І Хмельницький, як типовий козак, мав перед очима інтереси головно, що б не сказати — виключно, козацької верстви. Як би його спитати, коли він виступав з Запорожа, чого він хоче? — ледви чи зажадав би він більше як знесення конституциї 1638 р. і привернення давнїйших порядків. Але обставини зложились так, що він міг і мусїв зажадати більше.
Причина, що дала руху Хмельницького нечувані в істориї козацьких війн успіхи, була передовсїм — спілка з Татарами. Почавши від Косинського ріжні ватажки козацьких повстань старались про таку спілку, але дарма — по Косинськім відомо се нпр. про Павлюка (1637). Хмельницькому удалось притягнути до себе Татар (хан був загнїваний на Польщу за невиплачений харач, а орда потрібувала війни, бо був в Криму голод)[7]. Ся спілка забезпечала козаків з заду і дала можливість зразу перемогти Польське військо, а тим опановати терен повстання. Се було незвичайно важно, особливо як пригадати, що в попереднїх повстаннях Поляки часто навіть не давали козацькому війську „вигребтись з Низу на волость“[8]. Тепер козацьке військо не тільки „вигреблось“ але і стало „на волости“ в ролї необорного ворога польських сил. Се одно разом перенесло в ряди повстання всю народню масу. Ми не знаємо докладно, яких заходів уживали козаки для підіймання народа (відомі доси унїверсали Хмельницького в їх теперішній формі не автентичні) але можемо тільки сказати, що він властиво і не потрібував жадних заходів: досить було, що зникли всї перешкоди до переходу народа під козачий присуд, в сей блаженний стан, що увільняв селянина від економічної і правної залежности від польського пана і урядника, — і побіди Хмельницького подавали надїю, що сей козацький присуд удержить ся супроти польсько-шляхетської верстви. А заразом підіймались і приставали до руху окрім селян і иньші елєменти незадоволені польським режимом, подражнені своїм национальним пониженнєм, — з міщан, духовенства, особливо низшого, навіть з руських шляхтичів, хоч радикальний характер селянського руху був в ґрунтї річи противний їм (послухати наприклад такого речника „статочних людей“ як Самовидець).
Розпорошивши польське військо, опановавши поднїпровські краї і навівши страшенну панїку не тільки на українську шляхту, але й на всю Польщу, Хмельницький марнує час, безпотрібно стоїть в Київщинї і з під Білої церкви пише свої листи, де виправдуєть ся і просить оборони козацтва від утисків, та висилає петициї від війська, що зводять ся до отсих бажань: побільшеннє реєстра до 12.000 (козаки обіцюють над той реєстр нїкого не приймати), заплаченнє невиплаченого гроша і зміна ординациї 1638 р. що до старшини (Ks. N 40). Тільки всього!Се виглядає страшно дивно, коли дивити ся на Хмельницького, як на народнього вожда, що виступив для визволення України „з під ига лядського єгипетського“; але в дїйсности Хмельницькому тодї анї снилось бути народним вождом і увільняти когось з під лядської кормиги. Йому треба було знести ординацию 1638 р. і для того зробити відповідну демонстрацию правительству. Удар, ним зроблений, показав ся занадто сильним, і Хмельницький став в ролї чоловіка, що хотїв когось настрашити, а натомісь збив з ніг. Він не хоче безпотрібно задерати Поляків дальшою війною, скільки не воюй, метою зістаєть ся нова козача ординация, а всяка побіда лише викликує жаданнє реваншу. Він стоїть, тільки нарід громадить — свою силу опорну, не починаючи нїчого, і висилає свої бажання. Вони дуже малі (дванадцятитисячний реєстр мав замір завести Володислав в своїх плянах війни з Турками), але Хмельницький з козацької істориї знав, що Річ Посполита дуже неохоча до уступок на папері: головна річ, щоб козакам бути панами ситуациї на Українї і не допустити до переведеня в житє ординациї. Але король умер, сойм не полагоджує жадань; нові польські воєводи попросту провокують Хмельницького, і се приводить до нової катастрофи під Пилявцями. Силою інерциї, щоб не дати роспастись згромадженим наоколо нього силам (як деякі звістки кажуть — проти його власної волї), посуваєть ся Хмельницький на захід, стоїть під Львовом, кидає облогу за марну контрибуцию, марнує час під Замостєм, і нарештї дочекавшись листу від нового, ним попираного короля з обіцянками, рушає назад (падолист 1648 р.).
Але в Київі стрічає Хмельницького православна Русь з нечуваною честию й ентузиязмом[9]; православна єрархия його витає як свого патрона; єрусалимський патриярх веде з ним довгі інтимні розмови (Ks. 377). Нові горизонти, новий круг ідей розкриваєть ся перед очима „козацького батька“; його гадки вийшли за тїсний обрій козацьких інтересів. „Досї я воював за свою шкоду і кривду, тепер буду воювати за нашу православну віру“, каже він в лютім 1649 р. То був незвичайно важний момент в житї Хмельницького; переміну в нїм запримітили[10], і він сам заявляв про неї (Ks. с. 375); в Польщі об'ясняли її впли- вом патріярха[11], і се можливо. По части тим треба пояснити і введенє релїґійної справи в проґраму Хмельницького, кажу по части — бо оборона православия була введена в круг козацької полїтики ще від Сагайдачного: вже тодї проводирі козац- тва чули потребу, навіть у своїх власних інтересах, дати ширше значіннє козаць- кому руху. Не здужаючи піднятись до ідеалів национальних, всеукраїнських, і со- цияльних — визволення всеї маси україн ського люду, сї проводирі, замість того щоб поставити козацький рух на ґрунт! национальнім або социяльнім, дали йому релїґійну закраску, що заступила місце национальної, звязувала інтереси козацьк з інтересами иньших верстов, і крім того приодягала низових лицарів релїґійнок авреольою — оборенцїв церкви. Сею до рогою пішов і Хмельницький.Але гадки Хмельницького ішли тепер ще далї. Перед мисленними його очами ставали — не скажу пляни — а якісь мрії можливости, перспективи подвигнення цїлої Руси, повного знищення польського пановання на руській териториї і якогось нового инакшого житя на Руси під охороною і зверхностию козацького війська. Сї фантазиї вилились в звістних, дорогоцїнних для розуміня особи Хмельницького його бесїдах, записаних здаєть ся, дуже вірно, бодай в головнїйшім[12] — польським комісаром Мясковским (лютий (1649 р.).
„Я вже доказав, чого не думав нїколи, тепер докажу, що надумав. Вибю з лядської неволї руський нарід увесь. Попереду воював я за свою шкоду і кривду, тепер буду воювати за нашу православну віру. Поможе минї в тім вся чернь, по Люблин, по Краків, котра не відступає її (віри), і я її (черни) не відступлю, бо то права рука наша. Аби знов ви, знїсши селянство (chłopstwo), не вдарили на козаків, мати му 200.000, 300.000 своїх, орду всю при тім.
„За границю на війну не піду, шаблї на Турчина і Татар не підійму! Досить маю на Українї, Подїлю й Волини тепер, досить вчасу, достатку і пожитку в землї й князївстві моїм по Львів, Холм і Галич. А ставши над Вислою, скажу дальшим Ляхам: сидїть і мовчіть, Ляхи! І дуків і князїв туди загоню; а як будуть і за Вислою брикати, — знайду я їх там певно. Не стане в мене і ноги жадного князя й шляхетки на Українї, а схоче котрий з нами хлїба їсти, нехай війську Запорозькому буде послушний, а на короля не брикає.
„Лядська земля згине, а Русь буде пановати, того-ж року, дуже скоро.
„Правда, що я малий, незначний (lichy) чоловік, але Біг минї то дав, що я став одновладцем, самодержцем руським“.
Многоважні слова! лет гадок — орлиний як на ті часи! Скільки віків не чули ми нїчого такого від полїтичних дїячів на Руси ідеї одности українсько-руського народу в його етноґрафічних границях (мусимо памятати, що етноґрафічні границї Руси вели ся під Краків та на Люблин не тільки Русинами, але й Поляками, і се відповідає дїйсно істориї руської кольонїзациї)[13] і полїтичної свободи для цїлого українсько-руського народу!
Тільки-ж самі сї бесїди, коли до них приглянутись, показують, які то неясні були сї мрії (годї назвати їх инакше!) як тут бракувало чогось конкретного, чогось подібного до пляну, певної мети. Панованнє руського народу й одновладність Хмельницького ідуть в парі з мрією про безмаґнатську, безшляхетську Польщу, з необмеженою властию короля (Хмельницький, як і козацтво, вірили, що все зле йде від панів, а король до козацтва прихильний); визволеннє руського народа з лядської неволї в парі з перспективою шляхти на Українї під зверхностию козацького війська і без претенсий на участь в управі держави (але певно з захованнєм своїх панських прав, бо який би вона инакше „хлїб їла?“); українсько-руський нарід виступає лише яко знарядє в руках козацтва, з рештою моглоб правительство той селянський рух і знести, — цїла вага в тім, аби козацтво устоялось, і для того має бути велике військо. Одинока конкретна точка, що додаєть ся до козацької проґрами, — то православна віра, і дїйсно Хмельницький додержує сього.
Цїкаві з сього погляду ті жадання, які поставив після тих високолетних бесїд Хмельницький на проханнє польських комісарів. Викинувши жадання тимчасові, на час перемиря (щоб коронне військо не переходило визначеної лїнїї, і шляхта не верталась до своїх маєтностей), маємо властиво дві важнїйші точки: знесеннє унії, сенаторське крісло для митрополита, православні сенатори для Київського воєводства[14]. Правда, що Хмельницький ставив сї жадання, аби відчепитись, нїякої угоди з Поляками не хотїв укладати і найважнїйшу справу — великість реєстра не хотїв нїчим ограничати („нема чого писати, буде, кілько схоче“ Ks. p. 378), та все воно цїкаво, що як раз лише сї точки найшли собі якусь більш конкретну форму. Ще важнїйший з сього погляду зміст Зборівської умови про нього будемо говорити низше.Та хоч як неясні, фантастичні ті бажання Хмельницького, вони мають своє значіннє в істориї розвою полїтичної сьвідомости на Українї. Треба було аж Хмельнищини, щоб вони вийшли навіть в такій неясній формі. Треба було ще десяти лїт, щоб ті фантазиї про своє князївство втїлились в проєкт великого князївства Руського, якеб воно не було шляхетсько-козацьке, без селянства, тільки з частиною етноґрафічної териториї України-Руси. Ідеї, як і все иньше в природї, потрібують часу для свого зросту.
Як нї фантастичні, невиразні були нові замисли Хмельницького, але, як бачимо — на початку 1649 р. утворилось в нїм переконання, що не досить настрашити панські круги, які правили Польщею, а треба хитнути цїлою тією шляхетською будою, аби здобути можливість упорядковатись собі на Українї відповідно своїм бажанням; з тим мусїла йти сьвідомість, що сили на то є. Хмельницький покладав ся вповні на татарську поміч, крім того побільшені (як потім показалось) надїї могли викликати в нїм навязані тодї зносини з иньшими державами — Москвою, Туречиною, Семигородом. Безперечно, що й у народї, особливо між козацтвом була сильна охота рішучо обраховати ся з польсько-шляхетською управою, сучасники зауважають, що Хмельницький хоч би й хотїв годитись з Польщею, то не може; від козаків чули вони зароки, що „перше язики людські обернуть ся назад, нїж Ляхи будуть пановати над нами“, „або знести шляхту, або згинути“ (Ks. p. 387. 389). Україна напружила свої сили на знесеннє „лядської неволї“.
Зрада Татар в рішучу хвилю, під Зборовом, все розбила. Намість того аби подиктовати свої жадання польському правительству, Хмельницький мусїв іти на компроміси, маючи проти себе хана[15]. Нема нїякої непевности, що Хмельницький поневолї, з біди пристав на згоду з Польщею, і що зборівські статї не можна уважати вповні мірою його жадань. Але й за тим всїм годї не признати, що Зборівський трактат не тільки служить дуже сумним епільоґом сїєї війни, але й дає сумне сьвідоцтво про самого Хмельницького (розумієть ся — як брати його незалежно від тієї верстви, до котрої він валежав).
Зборівські статї зводять ся до отсих головних точок: козацький реєстр з 40 тисяч, на териториї воєводств: Київського, Чернигівського і Браславського; коронне військо не може входити на сю козачу територию; Жиди не можуть на нїй мешкати. Всї не вписані в реєстр мають підлягати своїм панам і королївським урядникам. Кривди православній вірі мають бути полагоджені (ся статя була стилїзована так двозначно Киселем супроти вимагання Хмельницького, аби унію знесено): митрополит дістає сенаторське крісло; руські школи заховують ся на далї; єзуїти не можуть мешкати в вище названих воєводствах; сенатори тих воєводств мають бути православні.
Порівнявши, бачимо, що зборовські статї становлять сполученнє, де в чім розширене, петиций 1648 р. з жаданнями, поставленими Хмельницьким комісарам на початку 1649 р. Сей факт наводить на гадку, що хоч Хмельницький не з власної волї, а під натиском обставин укладав зборівські статї, вони не далеко відійшли від його бажань. Але в то трудно входити.Бачимо, що сими статями були забезпечені дві справи — козацька і релїґійна; їх інтересам присьвячено цїлий ряд точок, і умова входить в такі деталї, як право козаків курити собі горівку, або захованнє прав руських шкіл. Натомість нїякого натяку про той „руський нарід“. який Хмельницький хотїв вибити з лядської неволї і прирікав, що його не відступить: його не тільки поминено, але статя про послушність дїдичам і урядам зазначила, що Хмельницький відрікаєть ся від нього, вертає його в давнїйші обставини й з'обовязуєть ся змусити його до сього повороту, бо коли коронне військо не мало вступу на територию тих трох воєводств, то тим самим екзекутиву мав перейняти Хмельницький (як воно й дїйсно було). Лише в статях про заборону Жидам жити на тій териториї, а жовнїрам перебувати і значить — ставати на кватери (консистенциями) можна бачити певну полегкість для місцевого селянства, але дуже непевно, чи як раз його інтереси сї статї мали на метї.
Хмельницький й його прибічники виставляли Зборівську угоду як свій тріумф[16]. Дїйсно, з узько козацького становища, як порівняти сї статї з козацькими петициями 1648 р., се могло здаватись тріумфом. Але в дїйсности рух давно зійшов з того узько козацького становища, прибрав характер народнїй, і навіть в теориї Хмельницький, як ми бачили, на початку року хотїв зійти з пробитої стежки пактовань про великість реєстра та говорив за визволеннє руського народа в етноґрафічних границях. Як нї неясно се все було, в усякім разї Зборівська умова по тім усїм була дуже сумним закінченєм, і се по части залежало від нещасливих обставин, по части від провідників самого руху.
Народнї маси на Українї се відчули. Можна сказати, що з Зборівською умовою Хмельницький і козаччина тратять свою ролю проводирів народа, народньої війни; хоч і дальше значні народнї маси беруть в нїй участь, то се роблять під впливом ненависти до Поляків, або під натиском обставин, ба навіть часом і примусу.
Народнї маси зовсїм не мали охоти до воєнного промисла; коли піднята з напруженнєм всїх народнїх сил війна 1648 до 1649 р. не привела до здїйснення надїй, почутє розчаровання, утоми мусїло обняти нарід. Не треба його представляти собі якимсь „гайдамацьким табором“. Під грім козацьких гармат в війнї з Поляками в козацькій кореспонденциї з. Москвою йдуть безконечні, суперечки за зайняті Українцями на пограничу ґрунти під оранку[17], а миргородський полковник з товариством займав ся будовою церкви „коштом великим“ і висилав післанцїв до Москви по всяку „материю“. Постороннього сьвідка антиохийського архидиякона Павла, що переїздив Україну лїтом 1654 р., Україна здивувала своєю культурністю, і особливо інтензивний зріст української культури він кладе на часи Хмельницького, очевидно на підставі оповідань самих Українцїв. Число письменних (широке росповсюдненнє письменности дуже здивувало Макария), по його словам, особливо зросло від часу визволення від Поляків, маса церков побудовано теж в сїм часї: „побудовали церкви, поробили гарні ікони, іконостаси, корогви, навіть сїльські церкви одна одної лїпші; люди запалились до своєї віри і стали особливо віддаватись науцї, читанню і церковному співу“. На місцях колишнїх панських лїсів обробляла ся земля під рілю і т. и.[18]. Пізнїйший культурний упадок зовсїм не був результатом самих народнїх рухів, тільки безрадної полїтичної ситуациї, в якій опинилась Україна.
Московські аґенти доносили, що на Українї було сильне обуреннє між народом на Хмельницького за Зборівську умову[19]; грозили ся скинути його; з'явивсь був навіть на Запорожу претендент на булаву. Одною з важних причин обурення проти Хмельницького було те, що Татари по Зборівській кампанїї забрали масу невільників з України. Призвіл на се дав не Хмельницький, ино король (хоч в текст умови з ханом сеї ганебної статї не завели, але призвіл на вільне грабованнє був даний)[20] але на Українї вину за се (і о стільки справедливо, що в його волї було спинити сї спустошення) зложили на Хмельницького; на Українї говорили, що Хмельницький послав козаків відпровадити Татар (Акты III с. 343), а нарід запечатав свій проклін в звіснїй піснї — „бодай тебе, Хмельниченьку, перша куля не минула…“
Хмельницький сам дуже добре відчував незвичайно трудне положеннє, утворене Зборівською умовою. Як ми бачили, вже він був прийшов до переконання, що справу з Польщею треба вести до краю, і тепер дуже добре розумів, що зборівський компроміс зовсїм не заповідає уставлення якихось тривких відносин. В Польщі обурились ним за великі уступки, на Українї народня маса просто не хотїла на нього годитись і або дальше вела свою боротьбу або тїкала на схід, за Днїпро, в московську Україну. Хмельницький хоч дививсь на сю масу, як на своє знарядє, але розумів, що йому тратити сїєї „правої руки“ нїяк не можна, бо „знїсши селянство, Польща ударила-б на козаків“. Він всякими способами тягне той переходовий стан, протягає з уложенєм і запровадженєм в житє реєстра, не пускає на Україну шляхти аж до соймового затвердженя Зборівської умови, а пізнїйше радить, щоб самі пани не приїздили, а присилали урядників-Русинів і взагалі були вирозумілими з народом[21]. Але тягнути без кінця не можна було, не зриваючи умови, а зривати він не відважавсь. Реєстр списано (має дату 16 жовтня 1649 р.), хоч нїхто його, розумієть ся, не міг в дїйсности перевести[22], і дїйсне число козаків зіставалось секретом Хмельницького[23]. Кисїль в ролї київського воєводи в'їхав в Київ (на початку падолиста) і тут переведено першу екзекуцию — четвертовано кількох убійників шл. Голуба[24]; за нею пішло кілька иньших екзекуций від Хмельницького для заспокоєння шляхти. Маємо його унїверсал з осени 1650 р. (20/IX), де він поручає самим панам, за помочию козацьких полковників, „на горлї“ карати своєвільних і бунтівників[25].За всїм тим за рік по укладї Зборівської умови і з польської і з козацької сторони назбирало ся стільки обопільного незадоволення, що розрив ставав неминучим! Чи передчував се Хмельницький заздалегідь? У всякім разї його заходи. удати з себе льояльного виконавця зборівських: статей не відвернули сього розриву, хиба тільки до решти зневірили до нього нарід.
Можна догадуватись, що розірваний союз з Татарами був причиною нерішучости Хмельницького; він налагодив його десь при кінцї 1650 р., не без впливу Турциї, що признала Хмельницького своїм васалом (грудень 1650 р.). Незвичайно характерна риса в полїтицї Хмельницького, що він нїколи не відважав ся оперти ся на сам лише нарід і все розпочинав війну, запевнивши собі якого стороннього союзника. Се йшло в парі з нерозуміннєм народнїх інтересів і з знеохоченнєм народу до Хмельницького.
Кампанїя 1651 р. закінчила ся ще сумнїйше нїж 1649, знов завдяки татарській зрадї. Обкроєні зборівські статї в формі Білоцерковської умови не могли утворити тривкої згоди, коли не могли зробити сього в своїй повній формі. На сей раз трудно, аби Хмельницький мав якісь ілюзиї на можливість уставлення якогось трівкого порядку, тим більше, що Білоцерковська умова навіть зісталась без соймового затвердження. Але знов він не відважав ся на розрив, уважаючи на страшенне ослабленнє й апатию народа і не маючи союзника; знов полїтикованнє, гіпокризия, списованнє реєстра, кари смерти над непослушним селянством, що не хотїло миритись анї з поворотом панів анї з жовнїрськими „консистенциями“ (признаними Білоцерковскою умовою), тероризованнє маси, і нарештї за кілька місяцїв — знова війна, невимовно тяжка, найгірша з можливих: обидві сторони гонили останнїми силами, без надїї на лїпше, але з сьвідомостию неможливости теперішности, і надробляли брак сил нелюдськістю: під Батогом козаки стинали невільників, по Батогу зі сторони Поляків виступив вождем звістний Чарнєцкий, що подавав надїю „й на лікарство не зіставити Русинів“ (Ks. р. 151); з козацького боку теж пановала безнадїйна рішучість довести справу з Польщею до краю[26]. Нї сї нї ті не відважали ся взятись до рішучої битви, і кампанїя тягла ся безконечно, поки її знову не закінчила нова зрада Татар (під Жванцем, грудень 1653 р.). Але сим не скінчила ся козацько-польська війна: Хмельницькому Татари вже не були важні, він здобув нову карту, котрої пильновав цїлу гру — московську поміч.
Союз, чи як то кажуть — прилученнє України до Москви було лише одною з ниток тієї дипльоматичної сїтки, яку плів Хмельницький на Польщу. Опріч Крима, з котрого почалась отся система заграничних союзів, і Москви, входили в плян Хмельницького ще Турция, Волощина, Семигород і на останку — Швеция. З Турциєю пішло досить гладко, і при кінцї 1650 р. Україна признана була васальною державою Турциї, з обовязком платити дани, а Порта натомість обіцяла її поміч свого васаля — кримського хана. Сама Порта від всякої реальної участи в війнї усувалась, отже одиноким здобутком сього союза був вплив через Константинополь на хана, але й се було важно, тому Хмельницький так пильновав своїх відносин до Турциї й пізнїйше, хоч хан і не показовав нїколи особливої пильности в виконуванню султанських роспоряджень.
Важнїйша з сього погляду була Москва, але з нею йшло дуже тяжко. Хмельницький зараз же на початку свого повстання постарав ся навязати зносини з нею і всякими способами пробовав втягнути її в свою війну з Польщею, то звабляючи своїм заміром піддатись „під, руку московського царя, то показуючи йому перспективи Царгорода і навить Єрусалима, котрі брав ся для Москви завойовати, то страхаючи, що піде инакше війною на неї. Дарма. Москва дуже інтересовалась рухом Хмельницького, але більше, щоб так сказати — неґативно: щоб Хмельницький не звернувсь проти неї, як то стільки разів вже було протягом XVII в. з українськими козаками. Коли показалось, що Хмельницький навпаки шукає опори в Москві, Москва заспокоїлась не жаловала йому комплїментів і соболїв, „милостиво похваляла“ за його афекти, але не хотїла — бояла ся зривати „вічну згоду“ з Польщою, і нїякі улещовання Хмельницького, нїякі перспективи Царгорода і Єрусалима не могли її звабити.Але зараз по Зборівській умові Польща стала укладати пляни — напустити козаків з Татарами на Москву. Хмельницькому сей плян був дуже ненаручний: не маючи певности, що з Польщею дійде ладу, не хотїв він позбавляти себе можливого союзника і дїйсно дуже зручно викрутив ся; але Москву мусїло се все дужо занепокоїти. Коли перед тим Хмельницький страхав Москву, що буде її воювати, Москва не уважала на се, знаючи, що вона Хмельницькому потрібна; тепер Хмельницький запевняв її в своїх симпатиях, але московські полїтики мусїли себе спитати: а що буде, як Хмельницький стратить можливість опиратись намаганням Польщі, і ся страшна коалїция — Польщі, України й Криму впаде на Москву? Берестецька катастрофа показала дуже ясно можливість такого кінця і, безперечно, сильно вплинула на зміну московської полїтики. До сього, розумієть ся, причинилась не мало ще й надїя, користаючи з повного ослаблення Польщі, щось здобути від неї. Вже 1650 р. Москва почала торгуватись з Польщею, покликуючись, що козаки хочуть прилучитись до Москви; три роки треба було, аби справа перейшла через всї митарства обережної і формалїстичної московської дипльоматиї. Нарештї надумавши і відкинувши кілька проєктів задовольнення козаків без розриву з Польщею (як переселеннє їх на землї Московської держави і под.), а діставши відмову від Польщі на свої жадання, Москва рішилась зірвати з Польщею. Формальним оправданнєм виставлено, що утисками православия король порушив своє приреченє в pacta conventa — мати в опіцї всї релїґії, під умовою увільнення від присяги, тому козаки стали вільні від присяги. Тим задовольнялось, з формального боку, жаданнє, аби козаки стали наперед, перед своїм прийнятєм під московську протекцию, „вольними людьми“[27], і московський земський собор, признавши їх тепер такими, постановив прийняти „гетьмана Б. Хмельницького і все військо запорозьке з містами й землями“ (початок падолиста 1653 р.), а для переведення сього вислано на Україну велике посольство.
Москва представляла собі союз з Україною в формі прилучення її до Московської держави, під руку московського царя. Як собі представляв то Хмельницький? Може бути, що нїяк, себто не застановляв ся над сим. Як вправний і оборотний дипльомат (не полїтик) він не давав жадної ваги словам і формам, пильнуючи лише самої річи. Для нього як я вже сказав, Москва була одним з найважнїйших елєментів, які він хотїв він втягнути в свою боротьбу з Польщею, не жаловав заходів, аби її втягнути. Щоб втягнути Турцию, він признав себе її васалем і мусїв прийняти обовязок плати харачу. Москва хотїла прилучення, признання власти московського царя — добре! він готовий присягати московському царю на підданство. Але при тім він пильнує заховати попередні відносини з своїм зверхником — султаном, і по присязї Москві запевняє його, що нїякої переміни в його відносинах до Порти не стало ся; очевидно — він однаково не надавав значіння анї тому васальству, анї тому підданству що до самої річи. Головна річ, аби втягнути Москву в війну з Польщею. В 1653 р., по зневіренню народа, по спустошенню краю, по утратї Волощини, при повній непевности Татарів і браку иньшого сильного союзника, то була річ незвичайно важна і потрібна для Хмельницького. І він показовав Москві як найвигіднїйші сторони в її протекциї Українї, не думаючи, що тим сотворює собі непоборні перешкоди на будучність. Що з них, коли він зовсїм не застановляв ся над уставленнєм відносин до Москви на будучність, а пильновав моментальної потреби — помочи в тій хвилї.
Оглядаючи відносини Хмельницького до Польщі, бачимо, що дві лише точки тут були поставлені ясно: права козацького стану і православної віри. Крім того в сьвідомість входила гадка, що компроміси всяких козацьких ординаций не можуть довести до ладу, і треба раз справу з Польщею довести до кінця: перевернути її шкерберть, аби забезпечити козацький стан володїння; але се „було скорше невиразне почутє, інстинкт, нїж продуманий плян. На нарід дивили ся тільки як на знарядє в руках козацтва. Що до якогось осібного „Руського князївства“, то се була ще цїлком мрія в повітрі. Нї Хмельницький, нї, правдоподібно, його найблизша прибічна старшина в тій хвилї ще не визволили ся від погляду на себе як заступників самої тїсної козачої верстви, не дійшли до ідеї репрезентациї цїлого народа чи краю: иньші верстви мали зіставатись в безпосереднїх відносинах з державою, поза козачим устроєм, і козацькі умови їх майже не дотикались.
Правда, в самій ідеї козачини, з шляхотсько-польського погляду лежав зародок такої репрезентациї. Козацька старшина, як і взагалї українська інтелїґенция, виховувалась в польсько-шляхетських полїтичних поглядах, а в сих поглядах шляхетська верства репрезентовала собою цїлий нарід, польський нарід = шляхетський нарід. Козачину само польське правительство довгий час привчило дивитись на себе як на шляхту певного рода, стан лицарський, упривілейований, і вона собі присвоїла сей погляд, а тим способом козацтво, що нїколи не переставало, бути лише суспільною верствою, ставало репрезентантом цїлого народу, всїх верств, а наслїдком того терміни: нарід козацький, нарід козако-руський, і заміна понять козацтва і українсько-руського народу — се річ широко розповсюднена в другій половинї XVII і в XVIII віцї.
Певний зародок ідеї „Руського князївства“, був, хоч — думаю — цїлком не сьвідомо ще, вже в Зборівській умові, де виступає вже козацька територия на просторони трох воєводств, з православними сенаторами і з виїмковими правами (свобода від жовнїрів, заборона мешкати Жидам і т. и.). В 1657 р. стрічаємо ся вже з формальним „Руським князївством“: хоч які кардинальні хиби мало воно в своїм устрою, але тут вже стрічаємо початки репрезентациї цїлого краю в видї „ру- ського гетьмана“, вибраного трома станами князївства, а за кілька місяцїв бачимо проєкт поправки, що хотїла розтягнути сей устрій на цїлу етноґрафічну територию України-Руси. Треба взагалї признати, що козацька старшина, позбавлена всякого попереднього полїтичного досьвіду. кинена на бистру воду самостійного полїтичного житя, дуже швидко поступала по дорозї полїтичного розвою, і великим нещастєм було, що її нерозуміннє, ба навіть суперечність з жаданнями народнїх мас, з другого боку — шкідний вплив московської полїтики, загальмував і звів нїнащо сї початки полїтичної еволюциї.
Хапаючись як скорше ввести Москву в свою боротьбу з Польщею, Хмельницький, як я сказав, від разу зробив деякі сильні помилки. В осени 1653 р. він просив Москву прислати до Київа й до иньших міст своїх воєвод з військом „хоч би тисяч зо три“[28]. Далї, виправляючи від себе Бутурлїна, Хмельницький просив, щоб цар зберав на себе доходи з міст і сел, доходи королївські, панські і латинського духовенства, але зіставив в цїлости маєтности козацькі та православного духовенства[29]. Сими заявами він наперед звязав себе по руках і по ногах.
Невіджалована шкода, що ми не маємо якоїсь автентичної описи пертрактаций козацької старшини з московськими послами в Переяславі, при складанню присяги; маємо московське справозданнє, а знаємо, що того рода справоздання не одному давали осьвітленнє невідповідне, а крім того в оповіданню про козацькі ради само справозданнє операєть ся на Виговськім, джерелі не завсїди певнім в його реляциях Москві. Але й у сїм справозданю знайдемо дещо дуже характерне.
Під час попереднїх переговорів з Москвою Хмельницький не виступав з нїякими умовами чи застереженнями; навпаки — висував лише те, що могло Москву звабити; тепер прийшов крайнїй час виступити з жаданнями. Їх висловив Хмельницький перед тим, нїм присягати цареви; московське справозданнє так переказує сї жадання: аби цар їх — гетьмана і все військо запорозьке — королеви не видавав, і за ними обставав, і вільностей не порушав, і хто був шляхтичом чи козаком чи міщанином чи в якім иньшім станї, і які мав маєтности, аби то все було по давньому, і на маєтности були видані царські грамоти[30]. В тім у посла Бутурлїна жадали присяги в імени царя. Бутурлїн відмовив, бо цар мовляв не присягає підданним. Тут стрінулось два полїтичних сьвітогляди: козацький — по теперішньому сказати конституцийний, і московський автократичний; козацька старшина скоро зміркувала се і відступила від жадання. Взагалї в формальних справах козацька старшина звичайно уступала досить легко; крім обставин, що вимагали сих уступок, тут теж можна добачити й вплив полїтичного виховання в порядках Польської корони. Вирісши в державі без екзекутивної власти, де закон і суд не мав сили, особливо „яко на Українї“, козача старшина привикла легковажити собі правну сторону, уважаючи лише на фактичні відносини і на них лише покладаючись, і се легковаженнє перенесло в нові відносини з державою цїлком иньшого типа, з сильною екзекутивою, з дрібязковим педантизмом і формалїзмом бюрократичної машини. Результати розумієть ся, вийшли дуже нещасливі.
Вертаюсь до козацьких жадань. Крім вище поданого змісту бажань, висловлених перед присягою, маємо ще згадані вище жадання перед від'їздом московського посольства і нарештї московські „статї“; в усїх них ми стрічаємось з тими самими головними моментами, і се сьвідчить нам за значною автентичністю переданих в мо сковськім справозданню звісток.В переговорах з Бутурлїним Хмельницький висловив жадання, аби стани шляхетський, козачий і духовний зістались непорушно („шляхтич був шляхтичом, козак козаком, міщан міщанином“); козаки заховують свої вільности, право свого суда, свободу від мит, мостового і перевозу, родини їх мають права на козачі маєтности; реєстр 60.000. За православним духовенством заховують ся його маєтности[31].
В петициї висловленій до Москви через послів (март 1654) жадало ся[32]: привилеї станів заховують ся, теж і маєтности шляхти (яка зложить присягу, духовенства і козаків (і сї передають їх своїм родинам); старшина з'обовязуєть ся пильновати, аби ріжні стани зіставались при своїм і не узурповали собі прав: „хто козак, той буде собі мати козацьку вільність, а хто селянин, той повинний нести обовязки на царя, як і давнїйше“.
Доходи аби віддавались московському правительству певною сумою (себто замінились на річну данину); як би так було, то допевнятись, аби не було нїяких воєвод хиба з Українцїв, бо чужий „ламав“ би права. По містах мають вибиратись урядники з місцевих людей. Козаків має бути 60.000, вони заховують право свого суду; гетьмана виберають, лише сповіщаючи царя про вибір; він має право приймати послів від чужих держав, тільки сповіщаючи в разї потреби царя. Детально обговорене удержаннє поодиноких козацьких старшин; осібні, мабуть пізнїйше додані статї допевняють ся плати козачому війську.
Крім того устно[33] посли обговорювали ріжні евентуальности в адмінїстрациї: щоб царські воєводи були з Українцїв, а як нї — то бодай збір доходів був поручений тубильцям; щоб воєводи були лише в Київі і Чернигові, в такім разї гетьман „по давньому“ мав би в своїй управі иньші міста, віддаючи доходи цареви. Приглядаючись до сих петиций, доходимо до цїкавих спостережень. Передовсїм — ідеї автономії народу, края, нема тут, як і в попереднїх умовах з Польщею. Жадаєть ся і здобуваєть ся автономія для козачини, козачої верстви, що вже в Польщі давно стала фактично державою в державі, і тепер се становище її було признане новим правительством московським. Иньші суспільні верстви введені в безпосередні відносини і залежність від московського уряду. Віддаючи йому (в сїчнї 1654 р. збираннє доходів з усїх давнїйших королївщин, панських і духовних (латинських; маєтностей, Хмельницький тим самим зрік ся права цїлим краєм правити і віддав його Москві.
Але вже тепер, коли перед очима стала та московська адмінїстрация в конкретних формах, в образі похопливо присланих з Москви в Київ воєвод, коли прийшлось прощатись з фактично уставленою за сї роки загальною над всїми верствами і всїм краєм властию гетьмана і старшини, старшинї стало омкно, і от виникають проєкти, аби зіставити адмінїстрацию в руках гетьмана, наложивши на нього певну річну данину (щось подібне, як Хмельницький мав платити Портї — посли навіть покликувались на приклад турецьких васалїв), або бодай — вийнявши Київ і Чернигів — заховати його власть в иньших округах України. Московський уряд не пристав на сї жадання, але по своїй обережности не відваживсь і перевести свого пляна против жадань козаків; збираннє і шафованнє доходами (і в звязку з тим — загальна адмінїстрация) зіставлено, як особлива ласка, на разї у гетьмана[34], і потім се зісталось так до смерти Хмельницького, і дальше певний час.
Випливом фактичних обставин була й гетьманська опіка над цїлим краєм; в ролї такого опікуна виступає він в сих петициях, просячи потвердженя прав для иньших верств. З сих верств гетьман специяльно просить за православну єрархію, за православну шляхту, трошки за міщанство. Одначе всї сї точки мають другорядне значіннє; на першім місцї стоїть козацька справа, вона обговорюєть ся детально, широко. Справою плати війську (сеї плати необережно зрік ся був Хмельницький перед Бутурлїном, допевняючись розширення реєстра до 60.000) опікувались посли далеко більш як всїм иньшим навіть як адмінїстрованнєм доходів. Взагалї, не вважаючи на автономічні моменти, насунені, як я вказав, самими фактичними обставинами, і в переговорах 1654 р. старшина ще виступає з сильно зазначеним характером верстви.
Взявши, бодай по трошки, в свою опіку иньші верстви, козацтво поминуло тільки „свою праву руку“ — селянство, „поспольство“: воно зіставлялось при давнїйших обовязках, змінивши лише подекуди пана. Петиция, аби шляхтичі (що присягли цареви) „добра свои и волности имѣли, какъ при королехъ полскихъ бывало“, аби се й иньших прихиляло до московського підданства, — очевидно містила в собі й захованє домінїяльних прав; а самі посли — Зарудний і Тетеря, випрошуючи собі маєтности, просили, аби в грамотах було виразно зазначено: „чтобы есми были волны въ своихъ подданыхъ, какъ хотя ими урежати и обладати… также чтобъ намъ волно было на тѣхъ земляхъ своихъ… людей селить, какъ которые будуть приходити, мелницы ставити… всякія питья для своихъ же подданныхъ держати, вино курити…“ і т. и. Як бачимо, проводирі козачини не мали анї в гадках якоїсь социяльної революциї.Мартовські „статї“, себто рішення московського уряду що до предложених йому гетманських петиций, стали підвалиною суспільно-полїтичного устрою на Українї, українською конституциєю по теперішньому.
Московський уряд признав повну автономію козацтва, уведеного в 60-ти тисячний реєстр; навіть гетьман мав деякі суверенні права, як право заграничних зносин, хоч і з ограниченнями. Козацьку петицию, аби за гетьманом заховано було на далї збираннє й шафованнє українськими доходами, Москва не прийняла, але, як особливу ласку за заслуги Хмельницького, зіставила йому се на разї, і се право в дїйсности не було відібрано якийсь час і по його смерти. Таким чином адмінїстративні права гетьмана розтягались і на иньші верстви, хоч сї верстви властиво йому не мали підлягати, а безпосередно залежали від Москви. З них духовенство, шляхта і міщанство мали свою верствову самоуправу і залежали від гетьмана в справах фінансових і загально адмінїстративних — на скільки гетьман був головною екзекутивною інстанциєю в краю. Поспільство залежало почасти від дїдичів, почасти від гетьманського правительства. Тим фактично утворили ся на Українї такі обставини, що вона стояла в відносинах до Москви як осібна держава, звязана з нею персональною унїєю; як квалїфікують се сучасні історики права[35]. А хоч се були обставини чисто фактичні, одначе під сю будову підводила фундаменти вказана вище, перейнята старшиною теория „козацького = шляхотського“ народа (верства української шляхти дуже скоро зливаєть ся з козачою старшиною ідея репрезентациї всього народа автономною козачою верствою, і на нїй стоять потім козацькі автономісти.
Тільки-ж ся, конституция не мала, нїякої певности Московське правительство одно не признавши, лише до часу зіставило, а і признане почало обкроювати, роспочинаючи попросту лїцитацию українських прав при кождій перемінї гетьмана.
Та рішучим моментом було ще не се, а та суперечність, в якій стояла партия автономістів козацько-шляхотського народа з справжним українським народом в громадсько-економічній сфері. Перейнявши суспільно-полїтичний погляд шляхетський, козацька старшина прийняла й його поділ народу на всемощних панів і безправних підданих, і як бачили ми з вище наведених — петиций мала охоту прикладати його на практицї по можности й у нових обставинах. Се відчули народнї маси дуже скоро, і зараз по смерти Виговського вже виразно бачимо партию „панську“ і народню.
Опинившись в сїй позициї, козацька старшина не мала на кім опертись з сво- їми автономічними змаганнями: нарід був против неї й лучив ся з Москвою против її автономічних плянів, з ненависти проти її социяльно-економічних аспіраций. Сї аспірациї — то була та внутрішня ґанґрена, що полекшила Москві її деструкцийну роботу на Українї. І скінчилось на тім, що козацько-шляхетський нарід продав свої полїтично-национальні, автономічні пляни цїною забезпечення своїх економічних змагань закріпощення народа, а нарід, послуживши Москві за знарядє проти полїтики козацької старшини, відданий був нею старшинї на всесожраннє — потім як мурин зробив свою роботу.
Але ми зайшли на перед. Вернїмось до Хмельницького.
Вся його московська полїтика, як я сказав, була тільки одною з карт в його зручній і скомплїкованій полїтичній грі, і одначе ся карта так йому поплутала гру, що зручний грець зайшовсь у голову.
Скільки років Хмельницький спонука́в Москву до війни з Польщею, на які способи для того брав ся — а тепер залишає боротьбу з Польщею, впадає в якусь апатию, марнує час, і Москва нїяк не може його спонукати до енерґічнїйшої боротьби з Польщею. Плян спільного похода московських і козацьких війск пропав, бо Хмельницький не пішов в похід, і Москва докоряла йому за те. По битві під Охматовим він дає розбитому польському війську спокійно відступати і залишає йти за ним. Не користає він з останньої біди Польщі і в 1655 р. Доперва лїтом рушив він в похід разом з московським військом, але й то якось млаво: обложили Камінець і кинули, обложили Львів — і обмежились окупом, а Хмельницький, покинувши московське військо, рушив назад, і знову потім цїлий рік (1656) просидїв спокійно.
Причиною сїєї наглої зміни в поводженню Хмельницького була безперечно Москва. Союз з нею привів цілий ряд наслїдків, яких Хмельницький певно не передчував. В Київі, в центрі України засїв (ним же випрошений) московський воєвода з сильною залогою і пильно слїдив за Хмельницьким і козачиною. Показалось, що Москва зовсїм не мала заміру служити плянам Хмельницького, мала свої (її головно хотїло ся забрати білоруські землї), для них вона хотїла розпоряджати Хмельницьким і козацькими військами, відобрала у гетьмана право зносин з Польщею і Турциєю й хотїла на кождім кроцї його контролювати, а сама мала охоту розпоряджати долею України, навіть її не питаючись (при переговорах з Польщею 1655—6 р.). До того може й скорше міг Хмельницький помітити те, що ми помічаємо в однім епізодї 1657 р.: козацьке військо під час похода на Польщу піднялось проти своєї старшини і здибавши московського післанця, поручало донести цареви, що вони не слухають ся старшини тому, бо вона пішла в похід без царської волї[36]: отже й тодї вже всякі незадоволені старшиною елєменти пробовали оперти ся на Москві.
Хмельницький відчув, який нерозважний крок зробив він, звязавши себе з Москвою, і став шукати нових опорних точок. Залишивши війну з Польщею (зносини з нею не переривались увесь той час), він відновляє свій союз з Портою (1655), а потім із Кримом; при кінцї 1656 р. уложено союз з семигородським князем Ракочи (Раковци); але головна річ, що нарештї відносини його з Швециєю (навязані по довгих пробах 1653 р.)[37] стали приберати важнїйше значіннє з початком шведсько польської війни. Таким чином Хмельницький потрохи сотворив собі нову полїтичну систему. Тут його полїтика пішла зовсїм на переріз московській: між Москвою й Швециєю виникла суперечка за польські землї, і в результатї Москва помирила ся з Польщею та звернула ся проти Швециї, тим часом як Хмельницький при кінцї 1656 р. уложив плян коалїцийної війни, разом з Ракочи і Швециєю, проти Польщі. Розрив між Москвою й Україною був неминучий.
Старшина й гетьман були дуже роздражнені на Москву. Під час спільного похода на Львів Хмельницький поріжнив ся з Бутурлїним, і Виговський умовляв Львовян, аби не заводили жадних зносин з московським військом[38]. Полїтицї московській не вірили і боялись, що Москва видасть Україну Польщі. До того дражнила старшину внутрішня полїтика: Москва заберала ся знести ті уступки, які фактично зроблені були в 1654 р. (воєводи не прислані, доходи зіставлені в руках гетьмана), тим часом як старшина все більше й більше приходила до сьвідомости своїх автономічних потреб і не мала охоти упускати з рук те, що фактично мала. На початку 1657 р. уложено між Хмельницьким, Ракочи і Карлом шведським умову про роздїл Польщі (Ракочи при тім хотїв польської корони, а її мав обіцяну у Поляків московський цар). Проти волї московського царя розпочато війну з Польщею, і Хмельницький заявив, що союзу з Швециєю не розірве. Для ситуациї на Українї характерний дипльом, виданий (в червнї 1657 р.) гетьманом пинській шляхтї, що після московської окупациї 1655 р. піддала ся під його протекцию: Хмельницький надає її справжну конституцийну хартию, як голова держави, і вона може служити добрим показчиком дїйсних його замірів. Він обіцяє за себе і за своїх наступників спокій і оборону від всяких нападів, свободу католицтву (унїя й „иньші секти“ мають бути знищені), виборні земські урядники мають затверджуватись гетьманом, а иньших він сам має іменовати; маєтности заховують ся на далї за шляхтичами, що зложать присягу, кому — не сказано, але найменьшого натяку нема на московське правительство[39]. Сей дипльом можемо по- ставити в безпосереднїй звязок з пляном української держави, забезпеченої умовою з Карлом і Ракочи[40]. А Москва як раз тим часом знову зачіпала дражливу справу прислання воєвод і передачі їм доходів, себто повного ограничення української автономії[41].
Розрив висїв у повітрі, але смерть Хмельницького перервала сї напружені відносини і зіставила Україну звязаною з Московщиною.
Ми закінчили свій огляд Хмельнищини.
Великий полїтичний переворот довершив чоловік, що не мав про нїякі перевороти й гадки, що замірами своїми не виходив за інтереси тїсної верстви, до котрої належав. Над розваленнєм Польщі працювали люде, що виховались на суспільно-полїтичних ідеях самоїж Польщі й не представляли собі инакшого суспільного устрою. Довершено радикальної социяльної революциї — против замірів самих її нїби проводирів, що своїми поглядами солїдаризовались не з тими, кого вели, лише з тими, против кого вели, — кажу за козацьку старшину. Нарід був лише знарядєм, і війна мала дїйсно народнїй характер тільки на початку, поки козача старшина не видала того народа при першій нагодї. В результатї приготував ся конфлїкт між народом і його проводирями, і в сїй боротьбі пішли прахом здобутки Хмельнищини — социяльні і полїтичні.
Хмельнищина розпочалась розривом з Польщею, мала закінчитись розривом з Москвою; але в тім моменті вмер Хмельницький, зіставивши все в непевности. В результатї його наступники по черзї попробовали опертись проти Москви на всї елєменти, які входили в полїтичну систему Хмельницького — Польщу, Турцию, Швецию, і всї сї проби не мали успіху, головно — через ту позицию, яку зайняла Москва у внутрішнїх відносинах: в боротьбі старшини з поспольством. Після шведської істориї загал старшини зайняв ся реалізациєю спроданих полїтичних аспіраций, і ми можемо потім бачити тільки легенькі епізоди протеста (як справа Полуботка, вибори в комісию 1767 р., проєкт Капнїста)[42]. З полїтичного союза України з Москвою, що мав для його автора лише тимчасове, хвильове значіннє, утворили ся полїтичні відносини на довгі віки.
Хмельнищина на полї полїтичнім і социяльнім мала повне фіяско.
І все таки, уважаючи, з чим виступив Хмельницький і в яких обставинах робив, не можемо не дивоватись його здібностям. Найлїпшою мірою може бути для нього порівняннє з пізнїйшими заступниками козачини: ми не стрічаємо тут чоловіка, щоб хоч в приближенню дорівняв йому. Се був чоловік з незвичайними здібностями адмінїстрациї й орґанїзациї. Був він і дуже зручним дипльоматом, але ся здібність не рідка. Його слаба сторона — нерозуміннє потреб народнїх мас, несьвідомість потреби опертись щиро на сї народні маси, для них і з їх становища, не з становища козачої верстви, будувати суспільний полїтичний устрій. Але тут Хмельницький стояв на рівні з усїєю сучасною українською інтелїґенциєю. Можемо жаловати, що в таку рішучу для нашого народа хвилю не найшов він провідника, котрий піднїс ся б над поглядами свого часу і прозрів у будущину, тільки-ж того ні від кого й не вільно вимагати. Хмельницький в усякім разї зістаєть ся одним із здібнїйших, найталановитїйших людей нашого народу. Всї говорення про його деґенерацию, непритомне піяцтво не мають значіння; можна мати всяке поважаннє до тверезолюбности авторів тих уваг, але певно, що вони і в приближенню не показали-б тієї запобігливости, зручности й оборотности, яку показував в своїх незвичайно трудних обставинах Хмельницький.
Народнїм рухом можна Хмельнищину назвати тільки з певними застереженнями. Народнї маси дїйсно рушились тодї на такім просторі і в такій великости, як нїколи ні перед тим нї потім, але вони були лише знарядєм в руках провідників, що зовсїм не одушевлялись народнїми змаганнями — економічного і суспільного визволення, знищення привилеїв, станів та запровадження рівности в громадських відносинах, права працї в економічних. Але досить того, що нарід від краю до краю нашої землї стрепенув ся тодї, як від елєктричної течиї, від сїєї ідеї свободи, еманципациї. Нїколи ще не було чогось подібного на Українї. Розхвильована народня маса довго, більш як столїтє реаґувала останками сього великого руху. Незалежно від суперечности суспільних ідеалів старшини, в народнїх поглядах козачина стала втїленнєм ідеї свободи, і народня память про неї законсервовала сю ідею доти, доки козацька традиция не знайшла дороги в сьвідомість нової українсько-руської інтелїґенциї, що розвинула вложені в неї ідеї рівности і свободи вже відповідно народнім вимогам, без історичних козацьких ограничень.
Від Хмельнищини веде свій початок і той український конституционалїзм і автономізм, що жив в козацькій старшинї дуже довго і мав свою ролю, як одна з складових частин, в ґенезї нового українського националїзму. Хоч як одностороннїй — шляхетський характер прибрав він в кругах „козацького народу“, все ж сї ідеї полїтичної свободи, непорушности народнїх прав, краєвої автономії мали навіть при тім одностороннім розумінню свою позитивну сторону.
Безперечно, з Хмельнищиною звязано й сильне розбудженнє национального почутя. Сей рух, социяльно-економічний в основі, був сильно перенятий национальною краскою — се була боротьба пригнїчених руських верств і ґруп проти гнобительських польських. Ми бачили, як сам Хмельницький, в своїх мріях, підіймав ся до ідеї етноґрафічної териториї України-Руси в її цїлости. З того часу ідея етноґрафічної териториї України жила в старшинї; при угодї про роздїл Польщі 1657 р. військо Запорозьке мало дістати всї землї, де ино є Русь і православиє, аж по річку Вислу (звичайне означеннє крайнїх, найдальших етноґрафічних границь Руси)[43] по Гадяцькій умові в козацькій петициї на сойм 1659 р. просило ся прилучити до териториї в. кн. Руського воєводства Волинське, Браславське і Руське[44], так що се велике князївство мало-б обіймати цїлу Україну-Русь. Укладаючи трактат з Турциєю, Дорошенко зачеркнув для Руси границї — з одного боку до Перемишля і Самбора, з другого — до Висли, в третю сторону до Немана, в четверту — до Сївска і Путивля[45].
Хмельнищина мала богато своїх темних і дуже прикрих сторон. Ріки крови, обопільне озьвіреннє, в результатї — спустошеннє цїлих земель; безконечні скертви і в результатї — цїлковите розчарованнє народа, московська централїзация і глубоко деморалїзацийний вплив вирахованої московської полїтики на українську людність; одно слово — материяльна і моральна руїна. Але поруч них годї закрити очі і на ті многоважні сторони в істориї розвою нашого народу, його суспільно-полїтичної й национальної сьвідомости, на котрі я вказав отсе. Попри задню сторону медалї, що виступає в усїх майже наших джерелах і звичайно встає у нас перед очима, коли зайде мова про Хмельнищину, була й иньша, котру малює нам напр. подорожник 1654 р. Павло Алепський: „щасливі очі наші тим, що вони бачили, уха тим, що чули, серця — дізнаною радістю й утїхою! кличе він своїм ориєнтальним напушистим стильом. Козаки (так він зве Українцїв взагалї), бувши в неволї й рабстві, тепер живуть серед радощів утїхи й свободи!“[46] Особливо початкові часи Хмельнищини, коли ще народних мас не зраджено, поки шкідливі наслїдки ще не дали себе знати, поки перед народнїми очами стояли отвором безграничні простори свобідного поступу і розвою, і надїй сих не захитано, коли з народнїх грудей виривав ся сёй крик радости і побіди:
Та немає лїпше та немає краще
Як у нас на Вкраїнї… —
сї часи зістають ся великим, сьвітлим моментом в істориї нашого народу.
(Друковано вперше в Записках Наукового Товариства ім. Шевченка т. XXIII—IV, 1898).
Два роки минає, як у Львові завязала ся „Видавнича Спїлка“ з метою, скупити коло себе лїтературний рух і стати на лїтературнім полї другим огнищем побіч Наукового Товариства імени Шевченка, що понесло-б розпалену лучницю просьвіти в найдальші закутки нашого краю, між найбіднїйші і найтемнїйші навіть верстви нашого народа, всюди ширячи любов до рідного слова, потребу духової страви і даючи змогу заспокоювати сю вотребу там, де вона почуваєть ся вже і тепер. Збираючи сили й материяльні засоби „Видавнича Спілка“, на разї обмежила ся поки що на більші, а через те й дорожші виданя, призначені головно для заможнїйшої інтелїґенциї. Маючи змогу розширити тепер обсяг свочї дїяльности, „Видавнича Спілка — не покидаючи сериї видань розпочатих нею — приступає до виданя „Лїтературно-Наукової Біблїотеки“ призначеної для селян, міщан, молодїжи та меньше заможної інтелїленциї. „Лїтературно-Наукова Біблїотека“ повинна вдоволити кождого, бо кождий найде у нїй для себе відповідну духову поживу. „Лїтературно-Наукова Біблїотека“ буде містити все, що може зацїкавити нашу суспільність. В її проґраму входять: 1) Ориґінальна і перекладна белєтристика: повісти, оповіданя, драматичні твори і поезиї найліпших наших та чужих письменників- 2 Ориґінальні і перекладні статї з обсягу вселюдського знаня і науки, отже популярні по змозі розвідки із природничих і суспїльних наук, із істориї, полїтики і ин.
„Лїтературно-Наукова Біблїотека“ буде виходити два рази на місяць окремими книжочками пересїчно в обємі двох аркушів друку. Кожда книжочка буде становити для себе цїлість. Усїх книжочок буде найменьше 24 на рік, в обємі коло 4 аркушів друку. Не вважаючи на такий великий обєм виданя, „Видавнича Спілка“ визначує передплату для „Лїтерарно-Наукової Біблїотеки“ лише (нерозбірливий текст) корон річно.
Гроші треба пересилати впрост на адресу: „Видавнича Спілка“ Львів, ул. Чарнецького ч. 26, додатком: на „Лїтературно-Наукову Біблїотеку“ Цїна поодиноких книжочок у продажи буде вис(нерозбірливий текст) як у передплатї. „Видавнича Спілка“ зробила все, що було в її силї, аби „Лїтературно-Наукову Біблїотеку“ вчинити доступною для найширших верств (нерозбірливий текст)ої суспільности. На суспільносте лежить тепер обовязок підперти щирі змаганя „Видавничої Спілки“ через численне складанє передплати. Не повинно бути жодного руського села, нї одної руської читальнї, нї одної руської школи, нї одного інтелїґентного Русина, в яких, не подибала би ся „Лїтературно-Наукова Біблїотека.“
„Лїтературно-Наукова Біблїотека“ (нерозбірливий текст)не правильно виходити від сїчня 1901 р. Перші, (нерозбірливий текст)зові випуски вийдуть іще сього року в грудни. Про(нерозбірливий текст)о спішити як найскорше з передплатою, аби можна разу визначити наклад виданя. Для перших випусків „Лїт-Наукової Біблїотеки“ приготовано ось які (нерозбірливий текст)ри, що будуть видані протягом 1901 року: 1) М. Грушевський, Хмельнинький і Хмельниччина. 2) * Мирний, Лови. 3) Курций Руф, Фільотас, (нерозбірливий текст) І. Франко, Із моїх споминів. 5) Ів, Пулюй, Непропаща сила. 6) Короленко, Лїс шумить, 7) В лод. Барвінський, З поля статистики, 8) Золя, Напад на млин. 9) М. Драгоманов, Житє Костомарова. 10) Костомаров, (нерозбірливий текст)о Кирило-Методиєве товариство. 11) М. Левицький, (нерозбірливий текст)ілковий договор. для селян, 12) Кулїш, Орися. 13) Волод. Наумович, Про звізди. 14) Чехов, Каштанка. 15) Ляссаль, Що таке конституция. 16) М. Грушевський, Бех-Аль-Джуґур, 17) 1. Франко, Данте Алїґіері. 18) Мопасан, Орля. 19) Про подїл Галичини. 20) Достоєвський, Великий інквізитор. 21) М. Коцюбинський, (нерозбірливий текст)оґрафія Ґарібалді. 22). Ґете, Нова Мелюзина. 23) (нерозбірливий текст)не товариство на Українї в р. 1816. (записки сучасника). 24) Музайос, Геро і Лєандер.Книжти означенї звіздою вже друкують ся і небавом вийдуть.
В перший сериї белєтристичній запро(нерозбірливий текст) для виданя в найблизшому часї такі книжки: 1) *І. Франко, Коваль Бассім, поема з переднїм словом Кримського. 2) *В Оркан, Скапаний сьвіт, (нерозбірливий текст) 3) В. Стефаник, Дорога, новелї. 4) *Калєвала, епопея в перекладї Евгена Тимченка. 5) *Іван Франко, Сїм казок, оповіданя. 6) *Л. Тосстой, Відрод(нерозбірливий текст) ман. 7) Лєрмонтов, Герой нашого часу, повість. 8) Л. Мартович, Оповіданя. (Друга книжка). 9) (нерозбірливий текст)силович (Сапогівський), Оповіданя (повна збірка). 10) Л. Толстой, Крайцерова Соната. 11) Коцюбинський, Оповіданя (Третя книжка). 12) Тургенев, Вес(нерозбірливий текст). 13) Федір Заревич, Оповіданя (повна збірка) (нерозбірливий текст)дерон, Заламейський війт, переробив для русь(нерозбірливий текст) І. Франко, „Видавнича Спілка“ буде продовжувати також дальше виданє творів Шекспіра в П. Кулїша. Протягом 1901 р. вийдуть: 15) (нерозбірливий текст)зарь. 16) Антонїй і Клеопатра. 17) Ромео та Джульєта. 18) Богато галасу, з нечевя. 19) Король (нерозбірливий текст) Міра за міру. Крїм того приготовлює вже „Видавнича Спілка“ антольоґію, до якої увійдуть найлїпші твори наших поетів із XIX віку. Виданє буде зроблене нагарнім папері і в гарній оправі.
В другій сериї, науковій, названій (нерозбірливий текст)нальною Біблїотекою“ вийдуть у найблизші книжки: 1) *Вачеслав Будзиновський. Хло(нерозбірливий текст)лість (друге, цїлком перероблене виданє). 2) (нерозбірливий текст)мир Навроцький, Руська народність у п(нерозбірливий текст) 3) *Флямаріон, Про небо. 4) Волод Навроцький (нерозбірливий текст) коштує пропінация, 5) С. Степняк, Підзе(нерозбірливий текст) 6) Рібо, Розвій загальних ідей. 7) Флямаріон, (нерозбірливий текст) Копернїка. 8) Волод. Навроцький, Подвій(нерозбірливий текст) Иньші працї приготовляють ся.
Хто зложить з гори 20 кор. на (нерозбірливий текст) книжок першої і другої сериї, той дістане на книжки 10% опусту.
(нерозбірливий текст)
——————
- ↑ Акты Московскаго государства II с. 357; сирна недїля була 5 с. с. лютого.
- ↑ Єрлича Latopisiec I р. 72.
- ↑ Писано з нагоди 250 лїт від повстання Хмельницького.
- ↑ Księga pamiętnicza I. Michałowskiego p. 375 (теж в Zródla'х Ґрабовского і Пшездєцкого I с. 9. і в Памятникахъ изданныхъ кіевскою комиссіею I с. 332); далї означено се жерело Ks.
- ↑ Okolski Diariusz вид. Туровского с. 68 і 193—4.
- ↑ Реляция 1632 р. в Актах Москов. г(нерозбірливий текст) т. I N 336: „а иныхъ де охочихъ людей в литовскихъ городкѣхъ накликаютъ, чтобъ всякіе о(нерозбірливий текст) люди писались вновѣ в казаки“.
- ↑ Акты Москов. госуд. II N 338, Акты Южной и Зап. Рос. III с. 180.
- ↑ „Волостию“ звали ся тодї землї, що були під управою королївських урядників.
- ↑ Сьвідок того Єрлич злобно нотує, що Кияне Хмельницькому „два або й десять разів більше“ були раді, нїж коли воєводам, і честь більшу показували — Latopisiec I с. 72.
- ↑ Podniosła się tém bestya, зауважає сьвідо Мясковский — Księga с. 377.
- ↑ Акты Южной и Зап. Россіи III с. 30 Księga c. 364.
- ↑ В верзиях дневника, друкованих у Ґрабовского, в книзї Міхаловского і в Памятниках є певні відміни, але другорядні; я виберав з тих вариянтів лише те, що здавалось менї найбільш правдоподібним.
- ↑ Див. в моїй Істориї України-Руси I гл. II.
- ↑ Księga p. 380, тут сполучені проєкти видруковані під NN 101—2, N 102 той самий що у Єрлича I с. 93, де є й підпись.
- ↑ Акты Ю. и 3. Р. III с. 395.
- ↑ Акты Южной и Зап. Россіи VIII с. 316, 349.
- ↑ Акты Южной и Запад. Россіи III с. 337, 339, 360 і т. и.
- ↑ Путешествіе патр. Макарїя, пер. Муркоса, II с. 2, 15, 16, 28, 29.
- ↑ Акты Ю. і 3. Р. III с. 401, 404.
- ↑ Kubala Szkice I т. с. 181, вид 1880, пор. Акты Ю. и 3. Р. III с. 396.
- ↑ Витяг з документів Петербурської біблїотеки у Костомарова Богдан Хмельницький III с. 226, вид. 1884 р.
- ↑ Знаємо, що до повороту послів, висланих реєстром і заразом — з петициями, Хмельницький не переводив в житє реєстра, значить принаймнї до осени 1650 р. (Ks. с. 549), а зимою 1650 р. відносини були на стільки вже попсовані, що не було причин Хмельницькому вислужоватись перед Польщею.
- ↑ Порівняти Грабянки с. 93.
- ↑ Єрлич I. 110.
- ↑ Памятники II с. 61.
- ↑ Акты Ю. и 3. Р. III с. 484, Księga p. 672.
- ↑ В 1649 р. цар, відповідаючи Хмельницькому на його заяву, що бажає прилучитись до Москви, ставив умовою: „а будетъ королевское величество тебя гетьмана и все войско Запорожское учинитъ свободныхъ“; з початку тут було написано: „а будетъ… учинити ся свободны“ — і поправлено; поправка дуже характерна (Акты Ю. и 3. Р. III с. 321).
- ↑ Ib. с. 236.
- ↑ Акты Ю. и 3. Р. X с. 15, 236.
- ↑ Акты X с. 225.
- ↑ Акты X с. 438 і далї.
- ↑ Акты X с. 236, 243.
- ↑ Акты X с. 438 і далї.
- ↑ Акты X с. 569.
- ↑ Серґєєвіч — Лекціи по исторіи русскаго права, вид. 1890, с. 98.
- ↑ Русская историческая бибіотека т. VIII, с. 1267—8, пор. 1263—4.
- ↑ Путешествіе патр. Макарія II с. 66; шведський посол, котрого застав Макарий в Київі 1654 р., казав, що перед ним Поляки переловили двох післанцїв кор. Христини, і він діставсь на Україну, через Царгород.
- ↑ Supplementum ad historica Russiae monumenta с. 201
- ↑ Памятники изд. Кіев. комиссіею III N 35 с. 145.
- ↑ Акты Ю. и 3. Р. XI с. 738, і III с. 557.
- ↑ Акти до посольства Бутурлїна в Актах Ю. і З. Р. т. III і XI.
- ↑ Про нього див. Записки т. IX, miscellanea с. 7—9; розвідка проф. Дембіньского — Przegląd Polski 189, III.
- ↑ Акты Ю. и 3. Р. III с. 557: городы по Вислу рѣку и въ которыхъ жили Рускіе люди благочестивыи и церкви были. Ґрондский каже, що воєводство Руське мав дістати Ракочи, але далеко авторитетнїйші наведені слова Виговського що не мав причини казати неправди в сїм пунктї специяльно.
- ↑ Памятники Кіев. ком. III. 3 с. 324.
- ↑ Акты Южной и Зап. Россіи IX с. 167.
- ↑ Путешествіе II с. 27-8.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|