Хроніка Гречок/III

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
 
III.
ГОСТІ ТА ДІТИ ПАНА АНДРІЯ.

Роки йшли, пан Андрій багатішав, а життя, — хотів чи не хотів він того, — непомітно затягало його між панське товариство, бо таки й не було для його більше підхожого у його становищі. Вже й пан Іван був знайомий із сусідніми панами, та те знайомство було ще далеке, а в пана Андрія склалися вже ближчі звязки з сусідним панством.

Чудно якось ставився пан Андрій до панів. З одного боку, хоч і почував він себе зі своїми старосвітськими звичками, зі своєю українською мовою та зі своїм світоглядом чужим серед них, а таки чимсь його вабило панство до себе й хотілося, щоб рід Гречок був значним та пишним. А разом із тим пан Андрій не любив та не поважав панства, не поважав панської пихи, нездатности до праці й тієї переводні грошей, що велися між панами. Вдодачу його дратувало підозріння, що, може, інші пани, вважаючи себе значнішими, поза очі пишаються проти нього. Це підозріння часом робило в ньому потребу ще суворіше судити та глузувати з панських гріхів та, мов на зло, пильніше додержувати у своїй хаті свої старосвітські звичаї. А ощадність, що глибоко вїлася в нього з предків, підтримувала його в цьому.

Довго намагався пан Андрій заховувати у своїй хаті свої звичаї. Дітей його, поки вони не зросли, — в пана Андрія було чотирох синів та три дочки, — ніхто з панів не бачив. Пан Андрій не пестив та не дуже чепурив їх і не пускав на очі гостям, коли ті приїздили. Гувернанток та бон у дітей не було. Вони зростали, ніби під материним доглядом, а властиво — як Бог дав. Олимпіяді Остапівні за хазяйством ніколи було панькатися з дітьми й найчастіше, щоб вони не плуталися під ногами, вона справляла їх до книжок, вчитися та й заспокоювалася на тому, що вони зникали з очей, але вже не додивлялася чи й справді вони вчаться.

А діти бігли кудись у двір, чи в садок або, як була негода, товклися по кухнях, поки знову не набіжить та не прожене мати, або пустували у своїх двох тісних кімнатах, аж там за порохом не було видко світа. Вдодачу, хоч і не було гостей, то дітей не пускали ні до гостинної кімнати, щоб не пообмазували та не трощили меблів, ані до батькової, щоб не заважали. Батько-ж і зовсім не хотів робити собі клопоту з вихованням дітей. Вони бачили його тільки за обідом, вечерою та іншою їжою, тай то тільки тоді, коли не було чужих, або були такі прості гості, як Цапковатий, від якого з ними не крилися. Але й тут, прислухаючись до батькової розмови, діти не важилися ані забалакати до нього самі, ані про щось спитати його.

Не часто обзивався пан Андрій і до Олимпіяди Остапівни, хіба за якоюсь господарською справою, та й вона не завжди зважувалася забалакати до нього. День у день, з ранку до ночі, клопоталася вона по господарству, а проте й не бачила зроду, які то ті 25 карбованців, бо ні на вбрання, ні на харчі пан Андрій ніколи не давав їм таких грошей. У гості до сусідів довго їздив він тільки сам, без Олимпіяди Остапівни, а коли гості приїздили до них, вона теж мало сиділа з ними, навіть і за обідом, бігаючи раз-у-раз доглянути, як виготовляються страви та сама подаючи гостям. По обіді-ж Олимпіяда Остапівна мусіла йти до хазяйської половини та вже відти не витикатися, бо пан Андрій загадував розставляти столи до карт, а сам наносив з особливого льоху, від якого ключ він ховав у себе, багато вин та наливок і запрошував гостей, поскидати сюртуки.

Любив пан Андрій і випити і в карти гуляти й не шкодував на це грошей. Як розгуляється бувало, та вже під чаркою, то й почне потішати гостей теревенями, часом зачіпаючи і їх самих та їхні панські вигадки і звичаї. Тоді ще й не чувалося ні за клясову боротьбу, ні за політичні партії й тому пан-Андрієві жарти нікого не зачіпали боляче, а гості ще й самі тішилися з них, разом нишком посміхаючись із коверзувань чудасії-господаря.

Поки відбувалася гулянка, менші пан-Андрієві діти, цікаві дізнатися, що там у батька за пани та що вони роблять, товпилися до дверей гостинної та розглядалися на гостей крізь щілину. Надивившись, бігли вони до стайні, дивуватися на чудні їм карети, коляси та лянда, якими поприїздили гості та яких у батька не було. Добре обмацували їх скрізь руками, залазили потім у середину тай гойдалися, гуцаючи на подушках, що часом, з обачности до хазяйських дітей, візники дозволяли їм робити.

— Е, злізьте! Буде вже з вас! — здебільшого дуже швидко спиняли вони дітей. — Ви того не тямите, а так можна попсувати, а воно річ дорога…

Жаль було Греччинятам кидати забавку, та вони догадувалися, що, мабуть, візники мають рацію, тай не ображувалися.

З ними та ще з гостьовими лакеями діти швидко обзнайомлювалися та починали їх розпитувати, хто такі та як живуть їхні пани.

Слуги охоче, трохи з наголосом вищости, розповідали дітям про своїх панів, мішма правду з нісенітницями. Про їхнє багацтво, про те, які розкоші в них у горницях… „та і скрізь”, як вони їздять до Петрбурху та „аж заграницю”. Інший вихвалявся, що його пан „коло самого царя служить”. „У нашого там мундір весь у золоті”. „Наш із самим міністром ручкається…” „Та що там з міністром. Нашого пана й німецький і шпанський царі знають… Як були ми заграницею, — їй Богу, в гості до шпанського царя їздили”.

Любили слуги вихвалятися багацтвом та значністю своїх панів і вони не шкодували і прибрехнути дещо для більшої прикраси. Через те ніколи не казали нічого такого, що виявляло б менше пишні сторони життя їхніх панів, хоч одночасно охоче вславляли їх „жмикрутами” та „скаредами” та жалілися, що вони „з людей тягнуть, людей обдирають”.

А другого дня дітям часто доводилося почути щось зовсім інше про вчорашніх гостей. На пана Андрія часто наполягав важкий смуток, щось мов гризло за серце та дратувало. В такому настрою його кортіло брати на глум та висмівати все та всіх довкола. Він починав згадувати все, що знав гидкого, все з чого можна було б поглузувати, про сусідніх панів, попів, городян, а часом здіймав на глум і звичаї та порядки, які ведуться на світі… Це наче трохи заспокоювало його, гамувало гризоту. Йому треба було виговоритися, та, здається, було однаково кому говорити, аби сказати все, що муляло, вільно, до кінця. Отже він ще більше вподобав, щоб у такий час його слухав хтось такий, хто не буде сперечатись та не встряватиме до розмови.

Найчастіше з такою мовою пан Андрій звертався до Цапкуватого, часом і перед дітьми, не вважаючи і трохи, чи прислухуються вони до розмови та що їм здається.

Другого дня після гостей в пана Андрія завжди поболювала голова й настрій гіршав. Вранці, виходячи до сніданку, він уже не міг стриматися і зразу-ж починав перебирати когось, хто тільки навяз йому під той час на зуби, а найчастіше учорашніх гостей.

Говорив він довго, гостро, з роздражненням, але не можна було вгадати до кого саме, — чи до всієї родини, чи до нікого, а тільки на те, щоб загасити словом те, що його пекло.

Гострі батькові уваги про життя та людей справляли на дітей сильне вражіння. Вони з цікавістю прислухувалися до батькових слів і кожен засвоював їх по свойому, відповідно до своєї вдачі.

* * *

В часах перед визволенням селян пан-Андрієві глузування з панів зробилися ще гостріші. Захвилювалися та заворушилися тоді пани, з'їздилися й один в одного й на ріжні повітові та губерніяльні зібрання, заклопоталися незвичайними їм громадськими питаннями. Були тоді між ними й такі, що щиро співчували визволенню селян, але більшість бідкалася, ремствувала та дратувалася. Інші пробували ріжних способів, якби лекше відбути те визволення, якщо воно вже не мине.

Пан Андрій їздив на панські зібрання, вештався між панами, радився з ними, а повертаючись додому, глузував однаково і з прихильників і з ворогів волі.

— „Раденький, що дурненький” — казав він про одного сусіда, щирого прихильника волі, — „тільки руку до його кишені простягають, він і сам її мерщій, вивертає, ладен із мясом сам вирвати. То все пиха! Виставляється: подивіться, мовляв ось я який… Та побачимо, як він, коли та воля стане, викручуватиметься. Хазяйнувати не тямить, грошей берегти не буде, не забарившись, батьківщини збудеться. Добре ще, як припустять десь до якогось превосходительства за секретаря коло дверей з портхвельчиком стояти, а то щоб не довелося ще тієї скиглити „пермете ан не даржан для бідного дворянина…” А молодий Пересунько, так той, бачте, з дядьками вже за панібрата: до шинку з ними ходить, до себе на бенкет запрошує та плете їм: „Батьки наші перед вами винні… Я вам усю землю віддам дурно й викупу зрікаюся…” Так я йому й віри поняв, щоб він ось тобі зразу висвятився. Труситься, вражий син, та з переляку й сам не тямить, яке слово пускає…”

— От пані Шаревська, — несподівано починав реготати пан Андрій, цим разом уже з ворогів волі, — ця давніше було рахубиться: „Швидче в мене оттут“, — на долоню показує, — „волосся виросте, ніж та воля буде“, все було од писання розказує, десь вона, тобто таке з писання вичитала: „Пани, — каже, — від Яфета, а мужики від Хама, так їм від Бога наказано, щоб рабами бути”. Тепер ізсохла, схудла та в одно лається, часом таки й не по дамському… Ото якби хтось почув, прочуханки усипали б!

Генерал Хорошун, — той, бідолаха, чисто захляв: мовчить, баньки злиняли, голову похнюпив, тільки вряди-годи зітхне сумно: „Обидив нас цар, обидив”, та ще: „Ох і за віщо ж, Господи!” а того й не здума на віщо люди крепаками були!

— „Усі ми сучи сини! — зовсім несподівано додавав часом пан Андрій, замислившись, і голос та обличча йому смутнішали, але і мякшали. — Бач, сидимо собі тут, цигарки з легкого тютюну покурюємо, курятинку, пундики вживаємо, наливочку пємо, а там, що робиться? Може десь діти з голоду пухнуть!…

Та це був хвилевий настрій і, хоч пан Андрій добре тямив, що й селяни й пани однії породи, та не міг собі взяти в голову, як можна, паном бувши, проти панського права змагатися. Обиджати неможна, це так. В мене люди не обідрані та, дякувати Богу, скільки живий, і хлости в мене нікому не сипали, хиба, як розсердять, колись, може, когось сам ляпну… А щож маю робити, коли закон не доглянув та мені панське право дав? Я ж не святий та знов і не дурень, щоб свого права зрікатися. Хай кожен сам за себе дбає…!” Отже, коли вийшла воля, пан Андрій не обиджавсь і не сердивсь.

— „Воно мені в хазяйстві і шкодить, та щож маю казати, — це таки поправді роблять” — казав він, а разом спорився з посередником та з усіх сил намагався, щоб не поступитися селянам нічим понад те, скільки велів закон, а тут таки висмівав тих панів, що намагалися не дати селянам і того, що по закону належалось.

— Великий пан, а хитрує в мужиків видерти. Бач націляється мужиків пісочком відбути та до посередника підсипається, аж скавучить, а воно такому панові і не годилось би.

* * *

Дедалі мусів пан Андрій усе більше поступатися своїми звичками для панського товариства, а скоро після волі здивував усю околицю, заходившись будувати великі нові горниці.

— І що з ним заподіялося? — гомоніли та дивувалися в городі, знаючи життя та думки пана Андрія. — Скоротіло таки панувати. Піддався панам…

Та те, що робилося, було в усіх перед очами: цілісіньку зиму возили до Греччиного двору дерево та цеглу, цілісіньку зиму майстри виготовляли йому вікна, двері та помости, а по весні прийшла артіль та заходилася викладати мури. Пан Андрій таки строївся…

— Щож удієш. Із ким водишся, тому й потурати доводиться! — наче виправдувався пан Андрій. — А тут ще дочка інститут кінчає, почнуть люде їздити, треба ж приймати — кривився він.

Дійсно, пан Андрій довго досадував та вагався, поки розпочав будуватися й весь час, поки йшла будівля, був під двома настроями: з одного боку не хотів осоромитися. — Вже коли по панському, так щоб по панському! — і через те не жалував грошей на нові хати, а проте дошкуляла йому й досада на себе за переводню грошей на примхи й він хотів себе хоч тим заспокоїти, що і примхи свої вдовольняє по хазяйськи, з розумом, ощадно, — не як інші дурні пани.

Від цього значно втратив вигляд будинку, бо пан Андрій не тільки не зробив у йому ніяких архитектурних покрас, а ще, пошкодівши розвалити старі горниці, притулив до їхніх старих та маленьких кімнат ще вісім високих та великих, а через те вся будівля, з двох ріжноманітних частин, виглядала дуже химерно. Та господаря те не вражало й він тішився, що добре вигадав: нові хати про гостей будуть, а старі самому здадуться.

* * *

Скінчивши будівлю, пан Андрій справив бучний бенкет та скликав на посвячення панів із цілого повіту. Але настрій у його все ще не вирівнявся. Як коли він тішився, криючись із тим сам від себе, що і в його тепер горниці на всю губу, що й він має де витати гостей, може і краще, як хто з сусідів, а як коли зразу після того здіймав сам себе на глум за сі почування, сердився на себе й тоді поривало його вчинити якийсь вибрик…

І пан Андрій таки схимерничав та ще саме на святі. Вже почали з'їздитися гості, вже Олимпіяда Остапівна сиділи з кількома дамами в витальній, а пан Андрій тут таки в іншому кутку розмовляв з трома поважними сусідами про поважні речі, як над'їхав новий гість і пан Андрій покинув розмову, щоб його привитати. На дверях з'явився год трицяти панич у фраку, з циліндром, із рукавичкою на лівій руці, зачесаний по модньому.

„Чиста тобі синиця!“ — з роздражненням подумав пан Андрій і щось його ніби шпигнуло. Але він стримався та привітно витав гостя.

А той, милуючись сам собою, пильно дбаючи, щоб триматися сам так, як він, мабуть, вчився дома біля дзеркала, провадив орацію, якої теж, певно, вчився уважно:

— „Витаю вас, високоповажаний Андрію Івановичу, в новій господі вашій та бажаю вам і високоповажаній родині вашій зазнати в ній як найбільшого щастя. Та я не маю ще чести бути знайомим із найяснішою дружиною вашою і прохаю вас зробити мені честь та представити мене, щоб я міг висловити моє найглибше поважання та мої найщиріші бажання!…“

Від цієї проповіди пан Андрій остовпів був на хвилину, але враз тінь усмішки перебігла йому по обличчі і, не даючи скінчити гостеві, він сказав голосно на всю хату:

— „А, ви не знаєте моєї жінки…? Ну, то дивіться там” — і показав рукою в куток, де сиділи дами. — Котра там найпоганіша, та й моя”. 

Наче грім гримнув у хату. Промовець заметлявся — чисто втратив вироблений вигляд, а обличча йому потяглося, інші гості теж остовпіли. Всі почували себе збентежено, а пан Андрій, мов нічого й не трапилося, узяв панича за руку й повів, знайомити з Олимпіядою Остапівною. Вона-ж збентежена та вся червона від сорому, ледве стямилася підвестися та не могла здумати, що й казати гостеві на його привитання.

А пан Андрій одразу повеселішав, так наче він заспокоїв себе цією витівкою. Зробився особливо привітним та до кінця празника не вгавав, розвеселюючи гостей жартами та сміховинками.

* * *

Того ж року старша пан-Андрієва дочка скінчила інститут. Почали були й женихи заглядати, та пан Андрій швидко їх повіднаджував. Його ображала сама думка, що до його дочки залицяються. Йому було неприємно помічати, коли вона бадьорилася та веселішала в товаристві паничів і веселіше, ніж звичайно, гомоніла до когось із них. А вжеж, дівчині треба йти заміж, із тим уже нічого не вдієш, хоч воно й муляє… Та вже, коли йтиме, хай би йшла не по охоті, без тієї дурної любови. Так, щоб батьки засватили чи що… бо з тієї любови ніколи добра не буває, тай бридко дивитися на закохану дівчину. — Мені, — казав пан Андрій — і очі позападали б дивлячись, що вона, прости Господи, мов та телиця перед паничами вихиляється.

І кожного разу, коли приїздили паничі, пан Андрій почував неспокій та починав дратувалися та вже, коли не міг не приймати їх у себе, бо так не годиться, ладнався заманити кожного з них до свого кабінету та посадити за карти або тягти з ним довгу та нудну обом розмову. Одначе дочка мала інші погляди та думки. Ще в інституті мріяла вона про гарних паничів, про кохання та, само собою, і про шлюб. Тому дуже нудилася тим життям, яке їй дісталося дома. Через те, що вона нікого не бачила, на кого могла б звернути свої мрії та кохання, житя здавалося їй тяжким та безбарвним, а мрії про кохання розжеврювалися ще дужче. Де далі, все з більшими хвилюванням та цікавістю придивлялася вона до кожного чоловіка, якого траплялося побачити хоч мигцем.

Так минув рік і нарешті сталося, що, не маючи закохатися в кого іншого, вона закохалася у Хвилимона Трохимовича Цапковатого, єдиного панича, з яким могла часто та безкарно бачитися й розмовляти. Бо як там реалістично не глядів пан Андрій на жіноче кохання, а такого таки не сподівався.

Літній уже Цапковатий помітивши пильні погляди молоденької панни, і собі розпалився старечим коханням, розжеврюючи його думками про добрий посаг та інші вигоди такого подружжа.

Сталося на тім, що по звичаю, пан Андрій одного дня почув освідчення Цапковатого.

Для такої святочної хвилі Хвилимон Трохимович прибравсь особливо старанно: зодяг новий сюртук, новий ковнірик, в петельку застромив квітку, ще й наприскався якимись пахощами та натяг рукавички, чого, хоч і звик був убиратися дбайливо, досі не робив. Причепурившись та виробивши біля дзеркала найбільше поважний вигляд, пішов він до пана Андрія.

Та чомусь саме цей пишний вигляд здався панові Андрієві чудним, він розчепірив руки та зареготався на всю хату.

Це не могло сприяти меті Хвилимона Трохимовича й не диво, що його дратував веселий регіт пана Андрія. Але, розуміючи, що саме тепер мусить ставитися до нього з особливою повагою, Хвилимон Трохимович стримався та спробував чемненько навернути пана Андрія до більше поважного настрою.

Та недобрий початок усе знівечив, бо, коли Цапковатий, втишивши пана Андрія, приступив нарешті до діла, той тільки дуже здивувався й не виявив ні найменчих радощів, а ще й повернув усе в жарти.

Хоч Цапковатий і приятель, а панові Андрієві хотілося б таки кращого зятя. Обзивався таки батьків заповіт — звеличати свій рід і, бачучи, що дочка на вроду гарненька, пан Андрій сподівався висватати її за когось багатішого та значнішого. Гречкам воно було б добре. Як будуть родичатися зі значними панами, то й їхній рід значнішим зробиться.

— Чи ви Бога не боїтеся, пане Хвилимоне, — нерадо відповів пан Андрій. — Адже ми з вами однолітки, а мені вона дочка, то й ви їй за батька годились би.

— Річ не в тім — почав був доводити Цапковатий.

— Та не знаю вже чи в тім річ чи ні, — не дав йому договорити пан Андрій і засміявся. — А ви краще ось що, послухайте моєї поради, як вам уже так схотілося Гречкової. Підождіть, а як я вмру, сватайте мою Олимпіяду Остапівну.

Це вже скидалося на глум і таки зовсім не подобалося Цапковатому та він ще пробував умовити пана Андрія.

— Хіба ж ми з вами не приятелі, — докоряв він. — Хіба ж ви мене не поважаєте та не знаєте, який я чоловік? То правда, роду я незначного й не дуже заможний, та дещо таки придбав. Маю освіту, а освіта тепер у повазі та ціну має. В мене є становище, є заробіток…

Але нічого не помогло.

— Чи ви чуєте, пане Хвилимоне, — відповів Гречка, — не походіть ви до мене так з місяць абощо: за місяць ви прочахнете, де та любов і подіється… А тоді знову, прошу покірно, заходьте знову любісінько у преферанса гратимемо. А так мені аж обридло. Я думав, ви до мене гостюватися ходите, а ви що надумалися — до дочки свататися?!

Після такої відсічі Хвилимон Трохимович уже мусів іти від пана Андрія. Та він про те не облишив свої думки. Не почував він того молодечого кохання, що його невиразні бажання тим дужче оманюють та поривають людину осяйною мрійністю. Стареча пристрасть, з уявою реальних радощів, захопила його після несподіваної перешкоди ще дужче. Хвилимон Трохимович не всилі був подолати солодкого неспокою, що його будили в ньому принадні уявлення. Отже він наважився викрасти молоду Гречківну й повінчатися з нею потай. Як людина реальна, він, не зважаючи на своє захоплення, не міг певно покинути думки про посаг та заспокоював себе тим, що пан Андрій, який він там не є, покомезиться, посердиться, може й довгенько, але, як буде по всьому, а дочка вінець таки візьме, та ще, може, знайдуться й онуки, то хиба ж він не людина?… Врешті втишиться й подарує обиду.

Заспокоївши себе тим, Хвилимон Трохимович почав пересилати Гречківні потаємні листи, намовляючи її втікти та звінчатися з ним без благословення. Знайшов навіть пан-отця, що пристав на те й однієї ночі перед світом надїхав трійнею в умовлене місце до Греччиного саду. Панночка викралася з горниць і вранці вони з нею вінчалися у сільській церкві за двацятьпять верстов від М.

* * *

Вранці всі в господі пана Андрія полякалися страшенно, побачивши, що панночка втекла. Сам пан Андрій ще не виходив зі своєї хати й домашні, щоб він не почув, метлялися по господі та дворищі навшпинячки та нишком плакали й бідкалися.

Тяжко було Олимпіяді Остапівні терпіти сором. Жаль було дочки, та всі ті почуття забивав ляк. Аж тремтіла вона, що скаже їй пан Андрій, а ще дужче лякалася думаючи, як їй доведеться розказати йому, що сталося. Знаючи, що таки треба буде сказати, аж примлівала від тієї думки.

Коли-ж вийшов пан Андрій і Олимпіяді Остапівні треба було налити йому чаю, вона мов збожеволіла від острого переляку. Не бачучи нічого перед очами, хваталася тремтячими руками скоріше налити ту шклянку, щоб швидше втікти, аби не бути коло пана Андрія, аби встерегтися якось не глянути йому в очі…

Пан Андрій сидів, спершись на стіл, грізний та темний, як хмара, та паче чекав чогось. Ось раптом стукнув він, якось занадто гучно, кулаком по столу й крикнув хрипким, мов чужим голосом:

— Чого ви?… Думаєте, не знаю? Я вчора собаку на ланцюг припняв, драбину їй до вікна приставив… Хоче тікати, хай тікає!…

Він підвівся так, похитуючись, подався до своєї кімнати.

Коли три години після цього Цапковатий з молодою приїхали з церкви на помилування, ворота до двору були зачинені, молодих у двір не впущено і ніхто, не зважився вийти, хоч поглянути на них.

* * *

Два тижні після того заїхав до пана Андрія давній його знайомий та сусід пан Карковський. Микола Миколаєвич Карковський зовсім відріжнявся від околишнього панства. Добрий господар, проворний та невсипущий, він кохався у господарстві та клопотався біля нього зранку до вечора. Разом була це людина дуже веселої та привітної вдачі і, хоч був молодший від пана Андрія на десять літ, той поважав, а, здається, і трохи любив його, хоч і шуткував іноді з занадто рухливої та швидкої його вдачі.

— Хазяїн, таки хазяїн, і діло тямить, — казав пан Андрій. — А крутитися й менче можна б. Якби так не швидив, можеб ще й заробляв більше, тай не переривав ся б оттак.

Пан Андрій повів гостя до кабінету і дуже швидко після першого привитання спитав:

— А за дочку мою чули?

Щось гостре заблищало йому в очах.

— Чув, — тихо відповів гість і замовк.

Бачучи з вигляду пана Андрія — який він гнівний на дочку, Карковський перебирав у голові, якби приступити до пана Андрія, щоб вговорити та втихомирити його, щоб він і собі смутку не завдавав, щоб і дочки, бува, не обидив. Та твердий чоловік пан Андрій, не легке це діло, ще якого слова не вподоба, щоб не зробити гірше необережним словом… І Карковський все не зважувався почати мову.

А пан Андрій упявся в його очима, аж пік.

— Знаєте, пане Миколо, — додав він за хвилину, — сьогодня той день, що я бувало лікареві Цапковатому, гостинці посилаю, борошна там, масла, крупів, усячини з господарства. Та вже не вгадаю, що й робити. Кажуть він оженився на богатій, то щоб бува не обидивсь?…

— Любий мій друже, не можна так, — обізвався зтиха Карковський. — Простити треба.

Пан Андрій довго та пильно дивився на гостя. Здавалося й сам він не знав, чи розсердиться, чи ні, та що скаже. Нарешті тихо, та мов вирубуючи кожне слово з заліза, промовив:

— Ні, не поможеться! Серце не прощає… Не дочка вона мені, осоромила мене… Краще ходім, я вам свої коні покажу… — додав за хвилю.