Червоний Кобзар. Збірка пісень і поезій робітничих/Мені тринайцятий минав

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Червоний Кобзар. Збірка пісень і поезій робітничих (1914
Т. Шевченко
Мені тринайцятий минав
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Існують інші версії цієї роботи: Мені тринадцятий минало
З Шевченкових творів.
Червоний Кобзар. Збірка пісень.. Зобр №2.png


Менї тринайцятий минав.

Менї тринайцятий минав,
Я пас ягнята за селом.
Чи то так сонечко сіяло,
Чи так менї чого було —

Менї так любо, любо стало,
Неначе в бога…
Уже прикликали до паю,
А я собі в бурянї
Молю ся богу; і не знаю,
Чого маленькому менї
Тогдї так приятно молилось,
Чого так весело було.
Господне небо і село,
Ягня, здаєть ся, веселилось,
І сонце гріло, не пекло.

 Та не довго сонце гріло,
 не довго молилось;
 Запекло, почервонїло
 І рай запалило.
 Мов прокинув ся, дивлю ся:
 Село почорнїло,
 Боже небо голубеє
 І те почорнїло.
 Поглянув я на ягнята —
 Не мої ягнята;
 Обернув ся я до хати —
 Нема в мене хати:
 Не дав менї бог нїчого!
 І хлинули сльози,
 Тяжкі сльози… А дївчина,
 При самій дорозї,
 Не далеко коло мене,
 Плоскінь вибирала,
 Та й почула, що я плачу:
 Прийшла привітила.

 Утирала мої сльози,
 І поцїлювала…

 Неначе сонце засіяло,
Неначе все на сьвітї стало
Моє: лани, гаї, сади…
І ми, жартуючи, погнали
Чужі ягнята до води.

 Бридня! а й досї, як згадаю,
То серце плаче та болить:
Чому господь не дав дожить
Малого віку у тім раю!
Умер би орючи на ниві,
Нїчогоб на сьвітї не знав,
Не бувби в сьвітї юродивим,
Людей і бога б не прокляв!
О люде, люде небораки!
Ha-що здали ся вам царі?
Ha-що здали ся вам псарі?
Ви-ж таки люди, не собаки!
В ночи і ожеледь, і мрака,
І снїг і холод: і Нева
Тихесенько кудись несла
Тоненьку кригу по під мостом.
А я, ото-ж в ночи,
Іду та кашляю йдучи.
Дивлючись: неначе ті ягнята,
Ідуть задрипані дївчата,
А дїд, сердешний інвалїд,
За ними гнеть ся, шкандибає
Мов у кошару заганяє
Чужу худобу… Де-ж той сьвіт?

Іде правда? Горе! горе!
Ненагодованих і голих
Дївчаток, як ту отару.
Женуть „послыдній долгъ отдать,”
Женуть до матери байстрять! —
Чи буде суд? чи буде кара
Царям, царятам на земли?
Чи буде правда між людьми?
Повинна буть! бо сонце стане
І оскверенну землю спалить.