Червоний шлях/1923/01/Марксизм та національна проблема

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до: навігація, пошук

Проф. С. Ю. СЕМКОВСЬКИЙ.

Марксизм та національна проблема.[1]

Товариші! Національна проблема є темою майже без краю; та й марксизм теж річ надто широка.

Звичайно, в короткому докладі неможна вичерпати питання що до взаємовідношення між марксизмом та національною проблемою. Напевне, у свойому докладі я не матиму змоги зостановитись як слід навіть над визначенням того, що є нація, бо вже одно це питання цілком може скласти тему самостійного викладу. Доведеться принагідно зачіпати й це питання, але головна вага докладу полягатиме в тих тенденціях, що заявляються в національному розвиткові. В центрі викладу буде стояти питання про те, куди йде розвиток: чи в напрямі зміцнення національного моменту, чи, навпаки, — в напрямі створення національних ріжниць — піднесення інтернаціонального моменту. Якщо оперувати більш довгими періодами, не десятками років, а століттями, то загальний процес йде в напрямі об'єднання націй. Зараз ми переходимо добу світової історії, коли старий світ руйнується й будується новий; ми можемо оперувати довгими періодами й заглядати далеко вперед.

Отже, чи можна з точки погляду цих довготревалих тенденцій розвитку вбачати в нації щось історично минуще, чи слід розглядати її, яко натуральну, постійну категорію. Але наперед усього, в порядкові вступу, треба висловити де-які міркування що до відношення між марксизмом та національною проблемою в цілому.

Національна проблема має виключний інтерес для марийського досліджування. Коли, скажемо, ходить про те, аби історичноматематичний метод прикласти до анализу еволюції правових форм, то тут залежність елементів є досить простою і звязок між розвитком правових відносин та відносин економичних є досить наочний й нічого складного тут немає. Навпаки, коли ходить про націю, про національність, то тут перед нами є надто складне утворення. Досить вже поставити питання про ознаки нації, аби виявити, що складність предмету досліду повстає в цілім обсязі. Адже, здається, мова це — основний елемент національности, основна конструктивна ознака самого поняття нації; але перед вами англійці та ірланці, що говорять одною мовою та на наших очах ведуть кріваву національну боротьбу.

Ви берете, скажемо, сербів та хорватів, що говорять однією мовою, коли не уважати на ріжницю в правописі, — серби користуються кирилицею, а хорвати — латинською абеткою; тут є спільна мова, але дві нації, що їх національною ознакою є не мова тільки, тільки релігія: серби — православні, хорвати — католіки. Коли ви візьмете хорватів і порівняєте їх з мадьярами — у них релігія одна, католицька, але нації ці ріжні на підставі мови. Отже, маємо ріжноманітність прикмет і надзвичайну трудність що до встановлення основної ознаки національности. Зостановляючись на цих фактах, Каутський каже, що нація є свого роду прогрес, який виприсає з рук кожного разу, коли пробуєш його спинити, але ж уявляє з себе де що реальне. Один з теоретиків національного питання — Бейер каже, що кожний з нас чудово знає, що є нація, доки його не спитають, а коли поставлють питання, то кожний надто вагається. Звичайно з марксиського погляду, національна боротьба є трансформацією боротьби класової, але трансформація тут є надто складна, не остільки прямолінійна, як відбиття економіки у праві. Це дало змогу Зомбарту, одному з найбільш популярних «критиків» марксизму в Германії виставити національний момент поруч з классовим, яко самостийний чинник. Ви знаєте відоме положення комуністичного маніфесту, що вся історія цілого попереднього суспильства була історією боротьби класів. Зомбарт каже, що ця формула комуністичного маніфесту є вузькою, її треба доповнити, поширити, і Зомбарт пропонує таку поширену формулу: уся історія суспільства обертається довкола двох основних полюсів — класової боротьби та боротьби національної. Національна боротьба є самостійний фактор, що виявляв свою чинність в історії нарівні з класовою боротьбою.

Чи це так? Коли ви приглянетесь до подій історії, візьміть, скажемо, світову війну, то після більш критичного аналізу вам стане ясно, що національним фактором тут неможна нічого з'ясувати. Візьміть угрупування держав у цій світовій війні з погляду національного чинника, національного моменту: звичайно, англійці є ближчі до німців, аніж росіяне, мовою, культурою, походженням німці значно є ближчі до англійців, з якими билися вони під час війни світової, ближчі ніж до турків, з якими німці були в спільці, ніж до мадярів, котрі були їх союзниками.

Якщо захочете підійти до світових подій з погляду національного й зрозуміти угруповання ріжних націй в світовій сутичці велетенських держав, то виявиться повна недоладність. Ви не поймете в тім нічого, національний принціп не може дати вам ключа до зрозуміння цієї війни. Навпаки, уся оця комбінація становиться цілком ясною, і сутичка національного споріднення, англійців німцями, як головних супротивників в світовій боротьбі, буде зрозумілою, коли виходить з класового моменту.

Боротьба класова дає ключ до розуміння того, що має місце в національній площі. В суті річи, принцип класової боротьби, як його було встановлено Марксом та Енгельсом, визначає, розуміється, не лише боротьбу окремих класів, що конкурують між собою.

Серед самої буржуазії теж має місце певна сутичка інтересів і боротьби між окремими групами; навіть у пролетарському класі можна мати внутрішню боротьбу та боротьбу національну, що її можна розглядати в загальному вигляді, яко зовнішню форму тієї боротьби, основу якої, звичайно, складає сутичка інтересів класових. Скажемо, національні класи англійскої, французької, німецької буржуазії, — всі вони мають спільні інтереси, що об'єднують буржуазію супроти робітників. Не ухиляючись від безпосередньої теми нинішнього викладу, треба визнати, що ключі до зрозуміння національних угруповань та сутичок треба шукати у класовій боротьбі, і що національний момент є лише трансформацією, процесів, які відбуваються у глибині продукційних відносин, у класових формаціях суспільства. Але, підкреслю, ця трансформація є надто складною, вона потрібує особливо уважного підходу і для марксизму складає той виключний інтерес, що сам об'єкт приложения історично-математичного методу до надзвичайно складного комплексу, дає смогу перевірити правдивість матеріялістичного з'ясування історії, бо це пристосовання є, ніби пробним камінем правдивости самої марксистської теорії.

З другого боку, національна проблема має для нас надто велике актуальне значіння в звязку з тією добою, що ми її переходимо — добою імперіалізму, який на наших очах розгортається зараз в надзвичайно яскравих фактах (вистачить тільки вказати на останній факт захоплення Рурського басейну Францією).

Оця епоха імперіалізму досить різко та принціпово відріжняється від попередньої епохи націонализму, коли років 60 — 70 назад, в огні національних війн складалися державні організми Європи, в той період, що закінчився французсько-пруською війною 70 року. Всім своїм характером, цілою своєю структурою цей період різко одміняється, порівнючи з періодам, що його ми переходимо зараз, і змішувати їх ніяким чином не слід.

Років 70 назад, коли об'єднувалася Германія, об'єднувалася Італія, — це був період утворення національних держав, себ-то національно однорідних держав, яко історічної бази для розвитку капіталізму. Аби розгорнутися як слід, аби досягнути вищого ступня розвитку, капіталізм мусить мати якусь базу, досить могутню та трівку, що на ній він міг би розгорнути властиві йому внутрішні сили, і ця епоха відповідала утворенню національних держав, складанню великих сучасних держав національно однорідних. Та доба, що її зараз переживаємо ми, є вже щось инше, тут ми спостерігаємо чинність инших принціпів. Коли та епоха відповідала боротьбі нації (національної буржуазії) за державне об‘єднання, або за панування в межах однієї держави з богатьоми націями, як то ми спостерігаємо в Австро-Угорщині, то періодові імперіялізму відповідає щось инше; а саме боротьба велетенських держав за владу над світом, за світове панування. Ці гіганти, ці державні утворення, що складають суб'єкт імперіялістичної політики, що борються між собою за владу над світом, часто складаються з багатьох націй, вони не однорідні в національнім відношенні. В кожній з цих держав є не одна, а багато націй і та перебудова світу, що є наслідком імперіялістичної політики, зовсім не вважає на національні кордони. Національний момент імперіялістичної боротьби використовується скорше як зачіпка, яко лозунг, що його можна висунути для певної ціли: кажуть про визволення дрібних націй, про утворення справедливих національних кордонів то що..., а по суті річи після Руру усім нам ясно, що перебудування світу зовсім не рахується з національними кордонами, а крає живе тіло народу. Імперіялізм, що його штовхають капіталістичні міркування, інтереси державних капіталістичних груп, зовсім не зупиняється біля національних кордонів; і це полження справи надає національній проблемі до певної міри загального характеру. Ще не так давно, років 15 назад, національна проблема мала тільки, так би мовити, екзотичний інтерес. Де було власне національне питання, де його боліло, де про його кричали — на задворках Європи, а саме на Сході Європи. Національна проблема була проблемою клапотної Габсбургської монархії, це була проблема хворої людини на Босфорі, висловлюючись діпломатичною мовою про Турцію; то була проблема колосу на глиняних ногах — царскої Росії, проблема дикого Сходу, а шлях європейського розвитку проходив поза національною проблемою.

Імперіялістична політика виявляє тенденцію, що до поширення господарчого обсягу. Фінансовий капітал, себто вища форма капіталістичного розвитку, має тенденцію до експансій, до поширення, до утворення де далі ширших територій, бо від обсягу територій залежить можливість розгортання держави. Звичайно, що в цій політиці захваття-поширення імперіялізм не вважає на національ ний момент, а через те утворює держави з багатьох націй. Франція, яку завжди вважали взірцем однорідної національної політики, ще на передодні війни стала державою з багатьох націй. Коли взяти Францію в цілому, то в ній самій, не вважаючи на 30°/о бретонців, італійського населення Корсики, — населення було французьке, але, яко імперія з колоніями, Франція в значній мірі стала вже не французською, бо власне серед 50-ти мільонів арабів, негрів то що, французи у цій колоніальній французській імперії складали меншість.

Коли ви берете зараз Європу, якою вона вийшла з світової війни, то скрізь бачите ту ж саму тенденцію до складання держави з багатьох націй, до утворення теріторії по господарчих прикметах, зовсім не зважаючи на момент національний, всупереч лозунгові про визволення нації. В наслідок цього можно сказати, що національна проблема стає правдиво загальною, універсальною, всеосяжною. Вона є нині в центрі Европейського життя. Скажімо, зараз в Рурському басейні, у центрі промислової Європи, повстає також і національна боротьба, бо захоплення Францією цього басейну в національній области полягає в тім, що французи окуппують німецьку теріторію.

Таким чином резюмуючи, можна сказати, що з огляду на внутрішні свої тенденції, на експансію капіталу, якого не зупиняють національні кордони, імперіялістична політика прямує до універсалізації національного питання, до того аби з екзотичного питання крайової Європи зробити його одною з центральних проблем європейської політики.

Тут я хотів ще раз звернути вашу увагу на те, що не можна змішувати двох епох: тієї епохи, коли складалася національна держава, яко історична база зростаючого капіталізму, приблизно 70 років назад у першій половині 19 віку, й та доба, що її ми переходимо — доба імперіалізму.

Під час війни як раз теоретики-шейдемановці спіралися на листи Маркса та Енгельса з доби Французсько-Пруської війни 71 року. В цих листах Енгельс, в боротьбі Франції з Германією, ніби виразно ставав на боці останьої. Посилалися на лист Маркса від 20 липня 70 року де Маркс сказав: «Францію треба почухрати!» — це в приватнім листуванні, що його зараз опубліковано. «Коли Прусія перемагає, то централізація влади буде корисною для зосередження німецького рабочого класу». Таким чином в добу Францусько-Пруської війни Маркс ніби висловлювався за перемогу Германії, бо ця перемога дасть можливість розвитку для робочого класу. Енгельс відповідає в листі: «Через те, що Франція перша вдерлася в германські теріторії, німці також в свою чергу зроблять інвазію на Францію, але з боку французів війна лишається більше бонапартською.» Енгельс теж займає виразну позіцію і навіть пише, що в першу чергу ходить про національне існування, потім накреслюючи програм, що ним, на його думку, повинна керуватись німецька соціял-демократія в той період, Енгельс каже, що вона повинна приєднатись до цього де-як національно пофарбованого руху, а з приводу тієї гостро-інтернаціональної позіції, що її зайняв Вільгельм Лібкнехт — батько покійного Карла Лібкнехта, він каже: «Чудернацьким є у Вільгельма оце тверження, ніби ми повинні тримати нейтралітет й не приєднуватись до національного руху, через те мовляв, що Бонапарт та Бісмарк оце одна пара».

Оці всі листи були висунуті в період світової війни, що її ми пережили, яко виправдання політики, котру з початку війни вели шейдемановці. Але тут навмисне зневажали одну обстановку, що має, одначе, рішуче значіння, а саме, що тоді була зовсім инша доба, тоді утворювались національні держави і лінія історичного прогресу йшла через ці національні об'єднання; а ми зараз переходимо цілком инший період, коли на грунті утворених національних держав капіталізм розгорнувся, почав виперати за межі нації, йому стало тісно в цих межах і, значить, тут повинен бути инший критерій, инше постановления питання. Нічого й казати про підтримку тієї чи иншої нації, коли об'єктивно висунуто міжнародню силу в особі пролетаріяту, коли найвищим критерієм є інтернаціональне скупчення пролетаріяту. Цю ріжницю епохи треба мати на увазі.

Імперіалізм в попередній стадії утворює ше й другу особливість національної проблеми: це її надзвичайне ускладнення. Коли ви берете національну проблему як вона виступала в минулі часи до капіталізму, або ж на першій ступені капіталізму, то в суті ця проблема є досить проста, тут немає великої складности.

Уявіть собі, що масу населення складе селянство, нерухоме, яке вросло в землю своїм корінням; поруч можна знайти два села ріжних що до національности, як часто буває в Швайцарії, у скотарських кантонах, — Бранбундені то що. Там немає національного об'єднання власне через те, що кожне сільце провадить замкнене господарство пастухів, — вони не здибаються, не зустрічаються, у них немає сутички інтересів і, оскільки ходить про такий низький рівень розвитку, тут немає жадного національного питання, воно не повстає. Уявіть собі тепер капіталізм, що розвивається, що утворює велике централізоване господарство, утворює великі міста, які до своїх фабрик та заводів стягають масу населення зо всієї країни, з ріжних кінців, як от, наприклад Швайцарія, де ми знаходимо міста німців, італійців та французів, або в Чехії, в Німеччині, чи на Вкраїні, коли утворюється свого рода фокуси притягання, коли серед маси однієї національности повстає місто иншої національности.

Капіталізм взагалі виявляє тенденцію до того, аби відірвати націю від грунту, на якім вона стоїть, він перемішує населення, перекладе його з насиженних місць, рве коріння, що ним нація вросла в землю. В наслідок цього, національне питання набуває надвичайної складности, як от ми бачимо у нас в старій Росії на картині наших міст; тепер ми спостерігаємо це у Бильні на яку мають претензії, ніби на свою столицю, однаково й поляки і литовці і білоруси, і де більшість населення складають євреї. Або візьміть, скажемо, Тифлис, натуральну столицю Грузії, де переважає вірменське населення, чи Київ, столицю України, прикладом, Ригу, що вона є як раз столицею найбільш однорідної в національнім відношенні Латишської области і де, після даних лютого місяця 1915 року, на 517.000 мешканців припадало: росіян — 99, німців — 60, латишів — 218, себ-то менше як половина, — поляків — 43, літовців — 35, євреїв — 33, естонців — 9 та инших — 5 тисяч. Ви бачите, як на фізіономії цих міст можна простежить їх утворення; тут виявляється той момент ускладнення, що його вносить капіталізм, коли стягає до одного центру ріжні нації, перетасовує ріжні групи населення по економічній лінії, не вважаючи на рямці національні. Це, звичайно, надто ускладняє національне питання.

З цього погляду, звичайно, треба ясно сказати, що національна проблема зараз має і у нас в Радянській Федерації значну активність. Навіть більше, коли протягом останніх років, до певної міри вона ніби була десь збоку, то зараз звертає на себе де далі більшу увагу. Розуміння цього видно з того факту, що було звернуто велику увагу на утворення конституції союзу Радянських Соціялістичних Республік, цієї гнучкої форми об'єднання, що могла б зауважити момент такого ускладнення й дати правдиве розв'язання національного питання.

Таким чином, як видно національна проблема має великий інтерес. Зараз ми будемо в стані зостановитись тут лише на одному боці питання, а саме розглянути, куди прямує ця тенденція розвитку. Це скорше філософичного характеру питання про те, як повинно дивитись на суть нації, чим є нація в перспективі загально-людського розвитку, з погляду соціялізму, з точки зору тих можливостей, що разгораються перед людскістю. Аби осягнути це завдання в найпростіший спосіб, візьмемо за вихідну точку погляд, що його у свій час розвинув один з видатних теоретиків національної проблеми, який дав їй систематичний виклад — Отто Бауер. Почнемо з критики його теорії.

Бауер стоїть за тим, що нація, звичайно, не є щось закам'яніле, щось таке, з чого все можна з'ясувати; навпаки, націю треба з'ясувати в спосіб історично-матеріялістичний. Коли, наприклад, скажуть, що французи мають от такі національні прикмети, припустімо, — нахил до жартів, дотепність, то-що, та з цієї прикмети захотять викласти реальну історію Франції, або як то робив Цезарь відносно предків сучасних французів Галлів, коли казав, що Галли то аматори rerum novarum — нових річей, нових порядків, революції, ніби це нарід революційній по своїй і стоті — то, звичайно, таке з'ясування не може дати доброї відповіди на постановлене питання: що ж саме викликає цю особливість нації. Отже Бауер грунтується на історичному матеріялові, коли каже, що такий спосіб аналізу нічого не з'ясовує, а навпаки, сам по трібує пояснення. Бауер говоре: таким чином, ми уявляємо собі націю не як щось закам'яніле, раз на завжди дане, а яко трівалий процес утворення. Цей процес грунтується на тих умовах, що серед них люди ведуть боротьбу за існування та за продовження роду. В суті речі, нація складається на грунті спільної участи в історії, спільної боротьби, — не нашої, а наших предків; і національні прикмети, що відріжняють одну націю від другої, — це є, звичайно, спадкові властивости предків, які виникли в умовинах їх життя, з матеріяльної бази, що на їй доводилося працювати людям, з того буття, яким визначається свідомість людей. І в другому місці Бауер підкреслює, що нація має своє коріння, а саме в минулих умовинах свого існування, і спадкові якости певної нації є не що инше, як наслідки цього минулого, закам'янілого в історії. Инакше кажучи, умови життя нредків передаються нащадкам, спадковий фонд, що його колись утворила попередня історія, продовжує виявляти свою чинність в сучасний мент.

Коли взагалі погодиться з цим, то мимоволі виникає питання шо до постійности національної форми, як певного угруповання людности. Ми знаємо, наприклад, що релігія є відбитком минулих умовин існування людности. Вона виникла звичайно, не випадково, а виросла з земного коріння, з життя первісної людини, громади дикунів. Там повстали релігійні уявлення — анімізм, антропоморфизм, що складають грунт релігії. Таким чином, хоч релігія і має своє натуральне коріння, як відбиток давнього минулого, як наслідок первісних умовин людського життя, вона, так би мовити, сама «мертва хапає живого». Отже повстає подібне питання й відносно нації: чи не є й нація, як наслідок давнього культурного суспільного життя людства, щось минуще; чи не має вона як така — не в розумінні шовінізму, загостреної національної боротьби, або погрому, (це елементарні істини) — відмерти, стратить характер життьової організаційної форми людности?

Адже відносно релігії ми гадаємо, що в майбутньому суспільстві вона зникне цілковито, себ-то не буде заступленою чимсь иншим, або збереже якісь свої сучасні моменти, чи набуде більш тонкої перетвореної форми, а мусить зникнути, відмерти остаточно, як відбиток минулого життя.

З погляду Бауера виникає це питання, але він відповідає на нього негативно. Бауер, навпаки, виходить з того, що національний момент зростає в ході людського розвитку. Справа в тім, що австрійська соціял-демократія спостерігала в Австрії процес, подібний до того, що він має місце й у нас в бувшій Росії, процес, який можна назвати збудженням неісторичних націй. Ціла низка народів, котрі, здавалося, були засуджені на загибіль, про які у нас в свій час писали, ніби вони є сміттям історії, ніби вони не історичні, не лише в тім розумінні“, що у них не має історії, — історія колись була, але у них немає перспективи дальшого розвитку, — цілий цикл цих «неісторичних народів» віджив, зміцнів, почав розвиватись. Про їх писали, що вони не матимуть змоги повстати яко нації, ніби вони засуджені на асиміляцію; так і у нас казали про українців. І ось ці неісторичні нації почали підноситись одна за одною, розвивати свою національну культуру, а австрійська соціял-демократія в особі Бауера була під впливом цього глибокого історичного факту збудження неісторичних народів. Звичайно, підвалиною цього процесу є фактор надто глибокий та складний. Збуждення дрібних національних одиниць завжди припадає на революційні доби. Так напр., черемиси, вотяки, якути, буряти саме під час революції 5-го року прокидаються, утворюють свою культуру, видають свою газету то-що. Це річ цілком зрозуміла: доки на арені історії перебувають лише пануючі класи, привілейовані верстви, то їм, звичайно, зостається шлях найменшого опору й асиміляції. Колись українському козацтву — старшині найлекше випало стати попросту росіянами, здобути чини, маєтки, піднестись по-над хлопами та прилучитися до пануючої національности. Коли ж починається рух народніх мас, то цей шлях асиміляції, попросту вивчення чужої мови складає лінію не найменшого, а найбільшого опору: якщо ходить про масу бурятского народу, то задля приєднання до культури, задля участи в загальній політичній боротьби, він повинен перше засвоїти російську мову, — звичайно, що це є шлях найбільшого опору. Лекше читати проклямації бурятською мовою читати газету в ріднй мові, також слухати промовців. Отже коли широкі маси народу прилучаються до загального руху, беруть участь в революційній боротьбі, приєднуються до політичного та культурного життя, вони утворюють свою національну культуру. Під чарами цього процесу повстання неісторічних націй Бауер і став на тім, ніби національний момент має зростати протягом всієї історії.

Його помилка полягала в тім, що явище, характерне для даної полоси історичного розвитку, він переносив на цілий історичний процес. Ми повинні підійти й зостановитись над питанням, чи цей безумовний факт збуждення неісторичних націй не є лише перехідний ступінь, тільки якийсь період в розвиткові, що до нього йде вже нині людство в процесі інтернаціоналізації, знесення всіх загат, які утворюються між окремими національними угрупованнями; чи з рештою в дальшому розвиткові після де-кількох сотень років не повстане єдине, позбавлене всіляких національних росподілів людство.

І тут, мені здається, питання можна розвязати в найлекший спосіб, якраз в світлі тієї аргументації, що її висунув Бауер. Бауер визнав, звичайно, націю чимсь мінливим, але, на його погляд, зміняються форми, а суть лишається. Національний момент де далі зростатиме, зміцнюватиметься. Розглядаючи, наприклад, майбутній соціяльний лад, Бауер каже: «Той факт, що соціялізм робить нації автономними, віддає долю народу до його власних рук, — допровадужє людство до ускладнення суспільства, до діференціянації, яка все зростає. Діференціяція, що зростає, себто розмежування, розріжнення, утворення нових відмін та поглиблення старих, має своїм наслідком різке розмежування вдачи, вироблення більш яскравої колективної індивідуальности».

Ви зверніть на це увагу. Думка Бауера така: в соціалістичному суспільстві, коли маса народу рушить, коли вона активно буде творити культуру, комунізм, — то нації не впадуть, а, навпаки, викреслюватимуться яскравіш та підноситимуться; кожна нація виробить свою індивідуальність, викарбує її як найгостріше. В наслідках цього зростатиме національна діференціація, буде більш фарб, більш ріжноманітности, ріжнобічности, якоїсь внутрішньої гармонії, не в розумінні загострення почувань, а в розумінні індивідуальности національної вдачі. Далі Бауер навіть самий соціялізм розглядає, ніби якусь підойму до того, аби дати розмах національному моментові: до певної міри соціялізм є ніби засіб до розвитку національні індивідуальности, національної вдачи. Він каже, що соціялізм зміцнює національну свідомість мас. Коли Бауер змальовує соціялістичний лад, він запевняє, що всі його переваги повинні спричинитись до розвитку націй, бути грунтом до піднесення принціпу національности і навіть прийдешню організацію виробництва він змальовує не инакше, тільки як по національних ознаках. Бауер стоїть на тім, що маненькі нації пристосовуються до виробництва однієї чи декількох категорій продуктів і здобувать на заміну вироби инших націй. Як суспільна організація соціялізм є досконалою формою, коли кожна нація матиме змогу охороняти свої національні кордони і т. и. і т. и.

Оце є головна думка: розвиток йде не в напрямі знищення націй, а, навпаки, в напрямі де далі більшого росцвіту того, що зветься нація; ніби сам соціялізм, подібно як і демократія, утворює національну культуру, дає розмах за-для її розвитку. Через те й майбутнє людство повинно уявляти собі не як єдиний нарід, а тільки в формі окремих національно поєднаних груп, не так, як от змальовує космополітизм, а в формі націй, шо, звичайно, живуть між собою цілком одностайно, без боротьби, але кожна з них лишається національною групою і має свою вдачу, відмінну від инших груп та де далі яскравішу в процесі розвитку. Одно слово, після Бауера, розвиток йде в напрямі поступової дїференціацїї, не універсалізації, не об'єднання, не утворення, єдиного людства, а бучного росцвіту ріжниць.

Оця теорія, здається мені, є хибною в самому коріні, і оскільки ми хочемо не попросту начеркнути фантасмагорію, а виходячи з тенденцій дійсности, маємо накреслити наступний шлях розвитку, ми повинні змалювати прямо протилежну картину. Надалі я хочу обгрунтувати цю картину.

Коли ходить про расові ріжниці, то перед нами питання надзвичайної складности, але таке, котре можна вирішити, й котре видатні соціологи навіть не марксисти, розвязують цілком в тім напрямі, що ріжниці між расами де далі більш стираються.

Що уявляє з себе раса? В расі відбивається вплив природи на людину, — безпосередній вплив природи на людину, ще є ще без захисту. Природа впливає на звірів, утворюючи певні види. Так, скажемо, індийський слін відріжняється від африканського слона через те, що природа, підсоння і т. и. у Африці инші, ніж в Індії, а тому звір, пристосовуючись до певних природних умовин, огранично змінюється, підпадає під ці умови, мимохіть змінює свою природу, здобуває печать обставин, серед яких він живе. Подібно до того первісна людина — звір, перебуваючи під безпосереднім впливом природних явищ, не маючи ще захисту від природи, набуває цілу низку ознак звірячого виду, — оце й звемо расою. Раси — то види звірят «гомо сапіенс», що перебувало під впливом умов певної території. Негр — це вид звіряти людини, що була під впливом спеки центральної Африки і т. и. і т. и.

Таким чином по суті усі расові прикмети (кольор шкіри то-що) є лише печаттю, що її умовини природи витискують на людині, подібні як і на звіря, оскільки людина перебуває ще в періоди первічного розвитку.

Не зостанавляючись тут на деталях цієї думки, я скажу лише, що відмінно від звірят, людина не зостається попросту беззахисною перед впливом явищ природи, не є змушеною тільки пристосовуватись до природи, але утворює штучний осередок, висуває між собою та природою оточення, що охороняє її від природи. Оце штучне ми звемо матеріяльною культурою, що її створило виробниче знаряддя людини. Штучне оточення це все — заля, у якій ви сидите, електріка, що отут горить; на вулиці темно, але ми перебуваємо у штучно освітленому осередкові; на вулиці холодно, але ми того не помічаємо, бо оточені штучним теплом.

Через оце штучне оточення людина набуває можливости розвитку, що відріжняють її від звірів.

Візьмемо, наприклад, повільний розвиток звіря, який при-і стосовує свої органи до природи, який поступово набуває невеличкполіпшення у своїх біологичних органах. Проходять тисячі поко лінь, доки це поліпшення, зростаючи маленькими змінами, досягає помітних розмірів. Порівняємо звіря в процесі еволюції з людиною. Вона розвиває не свої природні органи, скажемо, не свою руку, яка є у сучасної людини значно слабшою, аніж у дикуна, — не око, що також у неї не є остілько гостре, як у первісного мислівця. Але сучасна людина стоїть безмежно вище по-над первісного мислівця, тому що на протязі довгого періоду, який відокремлює нас від первісного стану, ми утворили систему штучних органів, котрі є продовженням наших натуральних органів. Досить вказати на весло — продовження руки, яке проходить шлях розвитку через колесо пароплаву, його гвинт аж до пропелера аероплану. Цього вистачить, аби ілюструвати величезні перемоги людини, аби нам було ясно, що у людини пристосування до природи має цілком инший характер. Звірі пристосовуються до оточення мимохіть: тут принціп діференціації є в осередкові. В Африці природний осередок є инший, ніж в Азії, в Азії инший, як в європі, в європі, не такий, як у Австралії. Це ріжноманітне природне оточення спричинилося до ріжноманітности людських рас. Але ось людина займає инше положення; вона не просто пристосовується до осередку, а утворює сама штучний осередок, техніку, культуру, яка охороняє людину від впливу натурального оточення природи. Тепер увесь розвиток людини залежить не від природи беспосередньо, а лише від того штучного осередку, від матерьяльної культури, техніки.

Оцей осередок виявляє тенденцію не до діференціяції, а до уніфікації, до об'єднання. Скажемо, ви берете залізницю, — це річ не національна, а інтернаціональна; електрика також інтернаціональна; увесь осередок, що ми в ньому живемо, є, звичайно, інтернаціональний. Отже ми маємо ніби два фактори, що один впливаюють на людину в напрямі діференціяції, але де далі він слабшає, бо зустрічається з нейтралізуючим впливом культури. По друге штучний осередок, що його утворила людина; це уніфікаційний фактор, чинник об'єднання. Людина є місцем, де перехрещуються обидва фактори, де-далі — з більшою перевагою останнього чинника, в наслідок чого ми спостерігаємо справді стирання расових ріжниць.

Здавалося, наче расові ріжниці остільки глибоко закорінені в людині, що не повинні би були стертися, проте вони де-далі більше стираються.

Я не буду втомлювати вашу увагу і тільки процітую погляд відомого антропографа — не марксиста Ракуеля, який навіть не оцінює як слід впливу штучного осередку й гадає, що раси змішуються по між собою в наслідок зносин, оскільки встановлюються полові стосунки між ріжними частинами населення. Ракуель говоре, що на нашій маленькій планеті, яка має досить багато рас, власне кажучи, вже немає ні одної не мішаної раси, — вони де далі більше зливаються і кожна з них складає домішку з ріжних рас. У другому місці свої антропографії він каже, що людство поступово виявляє тенденції до набування одномнітности. Сучасне людство, на погляд Ракуеля, є по середині між людством минулого, коли внутрішні ріжниці були надто значніші майбутнього, та людством, яке матиме одміни значно менші ніж нині.

Взагалі, не вважаючи на де-які закиди частини біологів, що йдуть, до певної міри, супроти дарвинізма та заперечують спадкове передавання набутих властивостей (ця біологична школа складає меншість), навіть серед біологів з погляду загальних признаків науки, яка межує з соціологією, переважає думка про поступове затирання, а не загострення та діференціацію расових ріжниць.

Цей факт визнають навіть ті, що не стоять на грунті історичного матеріялізму, не керуються поглядом що до впливу штучного осередку, про який я мав змогу сказати схематично лише де-кілька слів., Але що ж спричиняється до єдности нації? — Спільна історична доля, яка випала певній групі людей, історія, що надала оцій групі одинакового пофарбування, вдачі: у людей вироблюються спільні норови, мова, звичай, що загалом ми й звемо нацією.

Також одна нація може містити в собі ріжні ознаки, ріжні расові елементи, і коли, скажемо, ви берете сучасні нації, то, звичайно, бачите, що в расовім відношенні вони є надто складні утворення. Наприклад, українська нація має в своїй крові тюркські елементи, що помішані з слав'янськими, і в процесі історії утворилась мова, культура нації.

Аби бути стислими, ми приймемо означення Бауера, що нація є спільність культури, мови, вдачи, спільність, що виросла з спільности історичної долі, яку пережито укупі.

Приймемо на де-який час це твержения. Бауер підкреслює, що тут ходить не про однорідність попросту, а саме про спільність оточення.

Німецький робітник, що з погляду однорідности, цеб-то однакової долі, має більш спільного з англійським робітничим класом, переходив свою історію укупі з німецькою буржуазією, а не з англійським робочим класом, і хоч німецький робітник бореться з своєю буржуазією, але свою культуру, одну мову, одну загальну вдачу німецької нації, він утворив спільно з нею; борючись з своєю буржуазією, заразом з нею переходив свою історію.

Таким чином нація після Бауера грунтується на спільности історичної долі, що її пережито укупі.

Але навіть коли ми підійдемо до питання з точки погляду спільної долі, то, звичайно, це буде справедливо відносно нації, де тільки ми розглядаємо її в минулому, як вона складалася; одначе, відносно того, що на наших очах разгортається в формі тенденції прийдешнього, — чи маємо ми право запевнити, ніби спільність долі є обмеженою лише рямцями національности? Адже чи не утворюється нині на наших очах спільність долі, що йде зовсім не по національній лінії?

Звичайно утворюється. Візьміть яку хочете державу, так звану державу з багаттьох націй: Австрію, Росію до військового часу і т. и. Чи не пережили робітники в Австрії укупі з робітниками німецькими спільно свою політичну боротьбу проти Габсбургської монархії; або ж у нас у царській Россії — чи не були поєднані однаковою долею робітники ріжних націй — поляки, українці, росіяне, євреї, грузини; хіба поразка революції 5-го року не відбилася на долі робітничого класу усіх націй цієї держави.

Немає жадного сумніву що це так. Коли брати спільність долі так, як її розуміє Бауерцеб-то не в розумнійні однорідности, а тільки спільности перейденої історії, то, звичайно що ця спільність долі охоплює не якийсь окремий клас однієї нації, а низку класів цілої низки націй, і на наших очах вже розгортається картина спільности долі світового характеру. Ми можемо сказати, що в розумнінні тенденції світового розвитку світовий пролетаріят є група, яка злучена спільною долею. Коли, скажемо, революція буде переможеною, хіба не торкнеться це долі пролетаріяту инших країн. Це стосується також і до буржуазії; доля окремих представників буржуазного класу, як і цілого класу та всього суспільного ладу, вирішується вже не в одній якійсь країні, а у світовому масштабі, і спільність долі, що утворюється, охоплює цілий світ.

Далі Бауер каже: зі спільносте долі виростає спільність вдачи. Те що складає національний характер, є надто хитке та невиразне явище. Звичайно, можна сказати, що у німецького робітника та буржуа є щось спільного в характері, що робить обох німцями; також і в французського, російського та вкраїнського робітника й буржуа. Але з погляду вдачи то є ще велике питання, чи не є німецькій, французський та російський робітники більш подібні один до одного, аніж кожний з них відносно до своєї буржуазії.

Взагалі вдача утворюється зовсім не по націях. Візьміть моряків ріжних націй. Вони, звичайно, мають між собою якісь спільні риси характеру, і ці риси виступають яскравіше, різкіше, аніж ті, що лучать моряків кожної національности з їхньою буржуазією — чи то з поетами, чи то з інтелігенцією цієї нації.

Коли ви порівняєте селянина з інтелігентом, то між німецьким інтелігентом та німецьким селянином виявиться, може бути надто більша ріжниця, як між німецьким та французським інтелігентом.

Якщо візьмете так звану літературну богему, писменників, поетів, художників, то ви побачите, що ця група є інтернаціональною по своїй вдачі, будь то організація німецька, чи якась инша. Одно слово, характер то є річ надто непевна і не може бути підставою задля визначення нації.

Ми знаємо, яке значіння має культура. Може бути, що національна культура є тим елементом, що ним можна би було визначити націю. Бауер так і ставить питання.

Але коли приглянутися уважно до змісту нашої культури, то треба визнати, що тенденція розвитку йде в напрямці інтернаціональної культури. Скажемо, солом'яні дахи в селах, це риса національна: в Германії ви ніде не здибаєте солом'яних дахів, тільки залізні, лапті — це елемент національний, а чоботи та галоши — продукт інтернаціональний; електрика — момент інтернаціональний, а «лучина» та каганець яскраво національний; авто-інтернаціональний, а наш драбинчастий віз — національний, в инших країнах ви їх не зустрінете; залізниця має характер інтернаціональний, а наші шляхи — національний і т. и., і т. и.

Зіставте де-кілька таких моментів і вам стане ясно, де перевага — на боці національного, чи інтернаціонального моменту.

Також стоїть справа і з культурою більш потонченою, духовною. Візьміть, прикладом, науку. Був час, коли кожна нація мала свою науку; так була латинська медицина, проте наша є інтернаціональна. Був час коли кожний лікував на свій лад. Нині наука є інтернаціональною. Візьміть красне письменство, де ніби найбільше заховуються особливости національної творчости; але, скажемо, хіба Лев Толстой був лише російським письмеником, хіба німецький читач не відчував його творів, як свою культурну власність, як неодмінну частину свого духовного життя; або ж хіба ми не відчуваємо органично німця Карла Маркса. Візьміть зрештою музику, хіба Бетховен залишається тільки німецьким музикою, або твори Келермана, його «Тунель» є тільки властиво німецький твір.

Звичайно, зостається певний колорит, що складає таку чи иншу своєрідність нації, але по за цими фактами неможна не бачити, як починаючи з матеріяльної культури через культуру духовну, увесь розвиток людства йде в певнім напрямі інтернаціоналізації.

Далі, був час, коли кожна нація мала свою релігію, свою філософію, свої обряди, свою мораль, своє право, свою науку та мистецтво. Ми живемо в таку добу, коли утворюються єдині культурні центри, єдина господарча область, коли ідеї нації робляться власністю инших націй. Отут і виникає останнє, до певної міри, питання що до мови.

Добре, Бауер не заперечує, що наша культура інтернаціоналізується. Для того він є досить освічена людина і добре бачить, що діється навколо; але Бауер каже, що, не вважаючи на інтернаціоналізацію культури що до змісту, форма її, язикова форма залишається; себ-то в розумінні змісту культура буде загальною, але вона матиме низку язикових найріжноманітних виразів.

Як же тут стоїть справа? Також і тут розвиток йде в напрямі уніфикації. Мова не є щось таємниче, містичне, це певне знаряддя єднання. Коли ви наприклад, візьмете плем'я північно-американських індійців, яких зараз майже знищено, але перед 50 — 60 роками їх було де-кілька мілійонів, то ви побачите, що серед цих індійців було де-кілька сот мов. Чому це так? Мова має той же обсяг, що він є сферою єднання людей поміж собою. Єднання індійців не виходило за межі маненьких груп, і тому утворилося де-кілька мов окремих. Коли єднання людей поширюються на більші области, то на грунті цих ширших теренів складаються й мови ширшого обсягу.

Північно - американські індійці жили зглядно невеличкими громадами, полювали, і якісь команчі не мали контакту з ірокезами, через те їх мова вироблялася незалежно. Зараз мова змінюється під впливом життя. На наших очах проходить процес утворення світової мови: три мови висуваються в значінні світових. Коли ви візьмете німецьку, французську, та англійську мови, що їх ходом обставин висунуто на положення світових, то серед них також помітите певну ріжницю що до темпу розвитку. З початку 19 віку людей, що говорили німецькою мовою, було ЗО мілійонів, французьскою ЗО мілійонів і англійською 20 мілійонів; на прикінці 19 віку французів стало 40 мілійонів, німців 70 милійонів, а тих, що говорять англійською мовою 125 мілійонів — себ-то у 6 разів більше. Отак йде темп розвитку. Це зовсім не випадкове явище; воно відповідає певному ростові світових господарчих відносин, бо мова — то знаряддя єднання людей між собою, інструмент, що його висуває процес єднання.

Коли ви приглянетеся до цих чисел, то вам стане ясно, що ми увійшли в нову смугу, коли ходить не про диференціацію маненьких груп, а про велетенські угруповання, на грунті яких повстають світові мови, а серед них на перше місце висувається англійська мова. Коли, припустімо, до світових мов віднести також і російську, як таку, що охоплює масу населення, то в суті річи маємо 4 мови, що їх визнає мовами своїх конгресів міжнародне об'єднання.

Дальший розвиток можно уявляти як природне піднесення однієї мови на місце світової мови, проте не як утворення кабінетної мови, будь то есперанто, чи щось подібне до того.

Я хотів подати де-які відомости про те, до якої міри змінилося усе положення що до обсягу областей.

Ось іще у 18 віці існували митові области середнього розміру (а митові области мали велике значіння, утворюючи базу, на грунті якої люди єдналися тісніше; в процесі цього єднання повставала й мова як спосіб такого єднання) — напр,, така митова одиниця як Венеція; — цю державу — місто вважали вже великим митовим пунктом. В 19 віці, року 1830, положення змінюється. Положення, що утвердилося до світової війни, уявляє зовсім иншу картину, аніж по війні, яка стала нам на перешкоді до того, аби обрахувати розміри що-до прискорення процесу єднання.

У книзі буржуазного вченого Тільдера,що вийшла у Берліні в 12 році, на підставі даних з 10 року сухо та яскраво змальовується картина світового господарства держав, які обіймають субконтиненти, себ-то півсуходоли — таку частину суходолу, що могла би скласти окремий суходіл. Тільдер відріжняє такі субконтиненти: Сполучені Штати, Росія, Британська Імперія, Китай, Бразилія та Франція вкупі з колоніями. Друга група велетенських об'єднань обіймає Германію, Турцію того часу (12 рік) та низку инших країн. Тепер він приходить до того висновку, що перша група, с-т. держави, які обіймають ці субконтиненти, півсуходоли, вже у 10 році складають 71 °/0 населення та 73% грунту, придатного задля населення. Таким чином на ці велетенські об'єднання припадає % світу. Коли приєднати до них ще другу групу, яка охоплює величезні світові держави, як от Германія перед війною, то 4/° збільшується до 80, а наколи додати ще групи держав, що утворилися в послідок війни, як сфери впливу великих гігантів, то матимемо понад 90°/о, а на окремі малі держави припадає тільки 10n/o. І звичайно, скільки б нових держав не повстало зараз у Європі, їх незалежність є надто ефемерною, бо лінія господарчого розвитку йде в напрямі охоплення усієї земної кулі єдиною господарчою організацією.

Аби зробити ясним той грунт, на якім справді може розвинутися єдність мови та єдність спільної долі, уніфікаційні тенденції до утворення єдиної людскости, ось іще пара чисел що до шляхів сполучення. Ще у другій половині 18 віку подорож від Англії до Індії потрібувала 18 — 20 місяців, через 100 років вже тільки 2 місяці. Зараз, коли взяти на увагу аеропляни, то ця величінь зменшиться в значній мірі, і що більше віддалення, то більша економія часу.

Я не буду подавати тут вказівок про те, оскільки засоби сполучення, звязок між країнами світу, телеграфи, телефони то що впливають на зміцнення міжнародніх зносин. Скажу тільки, що коли б увесь телеграфний дріт розмотати в один шнур, то його можна би було обвести довкола землі 1600 разів. Це свідчить про те, оскільки густо обплетено землю проводами. Звичайно, в результаті усього цього, зносини улекшуються; на грунті таких засобів сполучення повстає та картина в розвитку мов, що вказує на виличезне піднесення англійської, немецької, та французської мови. Співвідношення цих мов визначає не перевагу попросту однієї мови над другою, а є виразом внутрішніх тенденцій, що вони керують розвитком усього світу.

Бауер добре зважує ті моменти, про які я говорив. Власне кажучи, він не заперечує факту інтернаціоналізації культури, утворення єдиної культури; він не заперечує космополітичних тенденцій, що спричиняються до єдности всього світового розвитку. Але, каже Бауер, є один чинник, одна сила, що стоїть на перешкоді до того, аби на решті націю подолати. Ця сила спричиняється до того, що нація залишиться на завжди і, навпаки, буде бучно розвиватись. Такий чинник Бауер зве національною аперцепцією. Слово аперцепція визначає активне сприняття («восприятие»). Коли ви сприймаєте щось активно, то ви перероблюєте, перетравлюєте, відбиваєте; не перцепуєте, а аперцепуєте, себ-то за допомогою свого інтелекту активно сприймаєте. Скажемо, два чоловіки сидять поруч у театрі, але кожний сприймає п'єсу по ріжному. Двоє людей слухають лекцію і кожен по свойому, бо апарат сприймання є ріжний: кожний засвоює за допомогою того, що є в апараті його пізнання, або, висловлюючись по вченому, кожен має свою власну аперцепцію. Уявіть собі тепер, що німець та англієць мандрують; вони однаково бачуть один чудовий краєвид, милуються з однакових картин, перебувають в сфері однакових вражінь; але усі оці однакові картини вони аперцепують кожен по свойому — німець по-німецькому, англієць — по-англійському. З рештою, наші мандрівники будуть збагачені новими елементами, але ці елементи матимуть національне пофарбовання — у німця німецьке, у англійця — англійське, — не в розумінні мови, а в розумініі самого сприняття, підходу до питання. В наслідок того, каже Бауер, ріжниця між мандрівниками не зменшиться, а ще збільшиться, з огляду на силу національної аперцепції, з причин національного пофарбовання їх спринять. Ріжниці ще більше піднесуться, стануть яскравіше, діференціяція зросте.

Коли б ця теорія була правдивою, тоді Бауер справді мав би право зробити той висновок, який він робить. Бо в суті річи усі висновки Бауера грунтуються на теорії національної аперцепції, що її ще й досі не розглянуто в марксистській літературі. Каутський зовсім не торкається цього центрального пункту, проте уся теорія Бауера побудована на національній аперцепції.

Зараз я не маю змоги зупинитись на цьому моментові зі всім його філософським значінням. Скажу тільки, що у Бауера теорія національної аперцепції є звязана з його кантіянством. Коротенько я визначу цей звязок, аби глибше з'ясувати питання.

Річ у тому, що з погляду Кантової теорії пізнання людський апарат сприняття по свойому, так би мовити, перероблює кожний елемент пізнання, накладає на нього свою печать, нав язує свої форми пізнання предметові сприняття. Кант виходить з того що не лише простір та час, але й причинність та все инше не є щось властиве, самому предметові, а тільки є формами сприняття, які наш розсудок, наш розум надає предметові. З погляду цього Кантового ідеалізму є зрозуміле твержєння, що його Кант висловлює у своїх «Пролегомонах», а саме, ніби наш розум не бере закони з природи, а тільки приписує їх природі. Причина та наслідок, час та простір — усе оце лише продукт нашого пізнавчого апарату; це суб'єктивні елементи, елементи чистого розуму, що їх ми вносимо в досвід. Одно слово, наш розум є щось апріорне, трансцендентне, що упереджує досвід, є над досвідом. З погляду такого Кантовського розуміння нашого пізнавчого апарату, теорія Бауера становиться зрозу мілою. Але в чому помилка цієї теорії? Помилка Кантової гносеології полягає в тому, що вона вириває апарат нашого пізнання ч зі всього звязку дійсного світу. Звичайно, наш пізнавчий апарат дещо вносить: навіть дитина, що доперва народилась на світ, має мозок, у якому є сконцентрований розвиток усього людства, хід розвитку від звіря до людини. Мозок дитини є надто складний продукт попереднього розвитку, він не «табуля раза» (чиста дошка), — як кажуть філософи, — що на ній зовнішній світ робить свої написи; дитина народжується вже з певною спадщиною і за допомогою апарату пізнання вона активно сприймає, аперцепує і де-що від себе вносить у цей процес, пофарблює його по-свойому. Але сам апарат пізнання зо всіма властивостями его аперцепування, зо всіма формами сприняття повстав з природи; отже між ним та природою немає непереходної прірви, і сам апарат змінюється в наслідок впливів природи, не залишається незмінним раз на завжди. Проте Кант вважав, що апарат пізнання є апріорний, себ-то упереджує досвід і не надається до його впливів. Тепер нам ясно в чому справа.

Наш апарат пізнання — мозок є частиною природи, він перебуває під впливом инших частин і може змінюватися в наслідок розвитку. Хоч мозок вносить суб'єктивні моменти, але і на його впливають об'єктивні причини.

З цього погляду можна сказати, що коли німець та англієць мають ріжні аперцептивні апарати, то апарати ці не залишаються завжди однакові, а, навпаки, надаються до впливів осередку; отже коли на два ріжних що до сприняття апарати, ділатиме одна причина, без перерви та трівало, то звичайно вона спричинятиметься до розвитку апаратів в одному напрямкові. Уявіть не тих двох мандрівників, що попросту швидко переїздять через країну, а людей які мандрують ціле життя, чи спільно переходять життьовий шлях. То є очевидна річ та й з досвіду ми добре знаємо, що наші мандрівники в міру того, як переживатимуть однакові вражіння будуть один одному близчі, їх психіка набуватиме більшої подібности, їх досвід — однорідносте: подібні умовини відіб'ються на мандрівниках низкою спільних вражінь. Адже чи не бачимо ми цього відбитку на представниках однієї професії, чи не знаємо, що причина цієї подібности полягає в однакових життьових умовах, чинність яких є однаковою.

Отже сам аперцептивний апарат не є щось незмінне. Він також змінюється і, в решті решт, на цій властивости його грунтується усе наше виховання. Що значить виховувати? То визначає впливати на дитину, після припущення, що апарат її пізнання надається до впливів осередку, е який ми поставили дитину; отже однакові умовини будуть впливати на два ріжних апарати в напрямі вирівнювання їх аперцепції, в напрямі наближення, а не розіходження. Ми маємо силу історичних доказів цьому. То не є проста конструкція, а спостереження над справжнім життям: бо ще у середині нації існував поділ на племена до того як утворилися національні об'єднання. Ці племена в значній мірі збереглися ще й до цього часу. Звичайно, у кожного племені була своя аперцепція. Немає сумніву, що з огляду на особливости історії свого розвитку, — прусак сприймав инакше, аніж баварець; а у баварця була своя аперцепція, порівнюючи з ельзасцем. Також на Україні ви можети бачити, що Полтавський селянин відріжняється від Київського або Галицького що до свого сприняття; у них ріжні аперцептовні апарати, ріжний склад вдачи то-що. Але ж усе це не стало на перешкоді до утворення однієї нації, племінна аперцепція не стала на завді до утворення єдиної національної аперцепції. Отже аперцептивний племінний апар«г під впливом загального осередку розвивався в напрямі об'єднання ріжних племен. Усе сказане про племінну аперцепцію в однаковій мірі стосується також і до аперцепції національної. Звичайно, немає жадних підстав, аби вважати неможливим наближення та об'єднання в одно людство окремих націй з ріжною аперцепцією, під впливом однакових обставин осередку, умовин інтернаціонального життя. Якщо племінна аперцепція не стала на перешкоді до утворення єдиної нації, що обіймає цілу низку племен, то й національна аперцепція не завадить утворити єдине людство, яке охопить цілий світ.

В звязку з тим виникає питання, чи не стратить життя своїх барв, чи не загубить воно своєї вартости в наслідок такого повстання єдиного людства?

Коли розвиток культури, розвиток господарства спричиняється до того, аби подолати національні межі, коли тенденція йде в тим напрямі, — чи не буде то повним знесенням ріжноманітности життя?

Справді, сама ріжноманітність життя утворює його певний інтерес і можна би було думати, що єдине людство — то буде щось однорідне, одноманітне, нудне; усі будуть однакові, не буде ніякої індивідуальности, індивідуальної кольоровости, а буде тільки мішанина, і ця мішанина позбавить життя яскравости. На це запитання доводиться відповідати цілком негативно та категорично. Якраз саме росподіл людства чи по націях, чи по расах, утворював певну обмеженість що до розвитку індивідуальности, барвистости, багатства життя, багатства особи.

Візьміть, наприклад, родину, як вона складалась, уявляючи з себе очко, члени якого жили спокон віку в однакових умовах. Усі члени родини є подібні один одного, комбинацій, варьяцій якихсь, було надто мало, Звичайно, тут не було місця за для розвитку індивідуальної барвистости, їй ніде було розгорнутись. Оцю картину ви зустрічаєте зараз в селянській родині, де умовини життя досить одноманітні.

Коли впали рямці родини, і повстали ширші рямці — національні, то ви бачите тут уже більше варіянтів, ріжних комбінацій, ріжних сполучень обставин. Тут є значно більше ріжноманітности; люди перебувають не в однакових умовах, характери складаються по ріжному й життя робиться богатше та ріжнобічніш. Але рямці нації також є досить обмежені. До цього часу кожний з нас здебільшого переходить своє життя в рямцях однієї держави: народився на Україні та тут і живе. Оце обмеження накладає певний відбиток, типовий груповий відбиток, це стає на перешкоді до розвитку справжньої індивидуальности, того що складає особисте пофарбовання одного, порівнюваючи з другим.

Коли будуть знесені національні межі, тоді, звичайно, відкриються як найширші перспективи задля багатих комбинацій.

Уявіть собі людину майбутнього, яка не є зв'язана простором, не змушена сидіти на одному місці, а почуває себе дійсно громадянином світу, яка, може бути, мешкає тут, а вчиться в Берліні, шо-дня перелітаючи на аеропляні простір, що відділює її від місця посілости; яка в літі перебуває в Америці або Австралії, одно слово, людину, що є владарем світу і за короткий час може переноситись з однієї країни до другої.

Звичайно, оцей незакутий в рямці національности громадянин світу, буде індивидуальністю надто барвистою. Він уявлятиме комбинацію умовин, що вона не в кожного є: у одного ці умовини складатимуться так, у другого — инакше; отже кожний складатиме в розумінні індивидуальної барвисто ти надто більш розвинену істоту, аніж в умовах, коли людина є закута в рямці національности та коли можливі камбинації її особистого розвитку обмежуються національним ладом життя.

Що ж виходить з цього прогнозу?

З цього, без сумніву, виходить та ідеологія, що зветься інтернаціоналізмом, але в самому розумінні інтернаціоналізму є можливі ріжн івідтінки.

С погляду націоналізму, інтернаціоналізмом зветься попросту союз між націями: є окремі нації, вони не кривдять одна одну, дають змогу обопільно розвиватись; отже такий союз, така сума окремих націй це й є інтернаціоналізм; а космополітизм — то є прагнення або переконання, що розвиток йде в напрямку знесення будь яких загородок поміж націями та злиття їх в якесь майбутнє єдине людство.

Інтернаціоналізм до цього часу розглядали як протилежність до націоналізму. Націоналізм може мати то грубі, то тонкі форми; але він завжди грунтується на вихвалянні своєї хати, своєї нації... З приводу того Гайне досить влучно іронізує у віршах, де він дотепно насміхається над психологією націоналізму.

Ця психологія с погляду нашої свіцомости є, звичайно, перейденим ступінем; тепер доводиться говорити про щось инше, скажемо, про те, що робить Бауер, коли він каже: одна річ то наївний космополітизм, а инша — свідомий інтернаціоналізм.

Наївний космополітизм здає собі справу цілком наївно, ніби нації знищуються і утворюється одно людство; свідомий інтернаціоналізм попросту погоджує між собою окремі нації, як вони існують, і ці окремі нації сполучає в якійсь вищій єдности, яка проте не знищує ріжні нації.

Оце протиставлення інтернаціонализму та космополітизму є надто трівка забобона і на ньому доведеться трохи зостановитись та одночасно дати відповідь на питання про те, як треба відноситись до національних рухів сучасности, до піднесення національної культури — української, єврейської і т. и. Чи повино викинути мову окремих націй зараз з ужитку, чи треба визнати в ній необхідне знаряддя.

Звичайно, що той космополітизм, який найкраще характеризує просвітників 18 віку, д би Великої Французської Революції, був наївним космополітизмом. Французські просвітники наївно думали, ніби досить деклярувати об'єднання людства, аби нації вже зникли. Вони гадали, що вистачить оголосити великий принціп, ніби націй немає і хай живе єдине людство, — і націй не буде, всі вони зникнуть.

Це був наївний погляд людей, які думають, що розум людини, її свідомість, думка керує світом. Цей погляд суперечить марксистському методові, 'що грунтується на діялектичній трактовці річей. Діялектика не дозволяє нам перескакувати через де-кілька історично-необхідних щаблів, що без них не є можливий дальший розвиток і тому, звичайно, ми не можемо обстоювати наївний космополітизм, який не погоджується з матеріялістичним поглядом.

Цей свідомий космополітизм не перескакує через реальні щаблі розвитку. Він каже, що історично існує зараз особливо на сході Європи, з окрема у нас на Україні, низка націй, що прокидаються від сну доісторичного періоду та що через цей період перескочити неможна.

Зараз на Вкраїні ми переходимо добу, коли українська нація, національна культура, національна мова розвиваються зміцнюються і, звичайно, задля теперішньої стадії цей процес є позитивний. Неможна на його закривати очей. Перед нами яскравий факт піднесення впливу української мови, української культури, прилучення до цієї культури широких народніх мас. Коли українське селянство починає ворушитись, коли з поміж його вливаються в пролетаріят окремі представники, коли процес цей розгортається, то, звичайно, на перших кроках він веде до піднесення української мови, культури, письменства, української газети, листівки, української брошюри; цей процес є реальний, він має в дійсности глибоке коріння і перескочити через нього ніяким чином неможна.

Навіть більше; доводиться сказати, що з мого погляду дальший розвиток тільки й є можливий через цей щабель.

Але одна річ дивиться на те, що перед нами розгортається як на щабель, а инша річ розглядати це, як останню мету.

На наших очах діється зараз піднесення української літератури, української мови. Це можна говорити не тільки про українську, але й про всяку иншу мову — про бурятів, про білорусів, взагалі про неїсторичні народи, що доперва прокидаються від свого неісторичного існування, прилучаються до культури, до активної творчости життя, яка на перших кроках може мати місце лише в національних рямцях. Навіть більше того, — коли на Вкраїні ми спостерігаємо, що міста провадять російську культуру, то з певністю можна пророкувати, що ми йдемо назустріч процесові, який можна назвати частковою або повною реукраїнізацією міста — поворотною українізацією його.

Уявіть нормальний розвиток нашого господарства, коли з села почнуть виходити нові елементи, що насунуть до міста і раніш чи пізніш спричиняться до піднесення української вдачи міста. Статистичні дані за останні роки ясно свідчать про збільшення українського елементу в місті. Напр., у Київі в 19 — 20 р.р. ми спостерігаємо зростання % українського мійського населення.

Але я кажу, одна річ бачити, що діється й розуміти це як певний ступінь, і инша річ вбачати в тім зростанні останнє слово всього руху. З погляду Бауера й тих інтернаціоналістів, що освітлюють інтернаціоналізм де-що в напрямі націоналізму, увесь цей процес збудження неісторичних націй здається ніби якимсь перлом створіння, робиться остаточною метою розвитку.

Та точка зору, що її накреслював я, мала на меті спробу підвести загальні підвалини задля оцінки того, що діється на наших очах яко минущий ступінь розвитку, на якому рух не зупиниться, а піде далі.

Коли положення, що їх я розвивав, ті дані, на яких я зостанавлювался, ті тенденції господарчого та культурного розвитку, про котрі я говорив, є правдиві, — то, звичайно, слідом за добою піднесення української мови, відродження національної культури у всій її силі, почнуть далі виявляти чинність фактори сполучення людства внутрішнього об'єднання його в одну соцільну величінь. Ці тенденції не зупиняться в свойому розвиткові; вони штовхатимуть окремі держави та частини до більш загального та широкого об'єднання не лише в державному масштабі, але й в світовому, в напрямі знищення державних кордонів й утворення держави, що невпинно поширюватиметься й складе базу задля розвитку єдинного людства.

Скажемо, в сучасний мент, коли взяти конкретний приклад, хто має змогу засвоювати чужоземну мову, — звичайно, тільки одиниці, до того ж засвоювати лише до певної міри, відірвано від практики життя, так що ця чужоземна мова зостається тільки маненькою надбудовою, бо думати й говорити все ж таки зручніше рідною мовою.

Уявіть тепер инше положення, що воно може утворитись в умовах розвиненого соціяльного ладу, коли усі люди цілком, усі маси перебувають в таких сприятливих обставинах, в яких була в попередню добу інтелігенція. Тоді усі маси народу матимуть змогу прилучитися до світової культури, тоді чудно буде, аби якась маненька нація залишалась збоку від світового руху, аби не знала мови загально-людської культури. Ясно, що в майбутньому ході розвитку утворяться умовини, коли від своєї національної культури, яка вже відограла свою історичну ролю, людина перейде до більш загальної, ширшої, світової культури, що складатиметься на грунті єдиного людства.

У свойому «Комуністичному Маніфесті» Маркс вказував, що, власне кажучи, буржуазія перейшла вже смугу націоналізму й підвела під індустрію інтернаціональний грунт. Немає жодного сумніву, з індустрією діється теж, що й зі всім життям. Той самий «Комуністичний Маніфест» каже, що відокремленість, яка існує між націями, знищується по суті буржуазією, котра утворює інтернаціональну культуру поруч з національною; перемога пролетаріату надто посуне цей процес.

Як висновок ми можемо формулувати таке тверження: те, що діється зараз на наших очах, як історична необхідність, — піднесення національної культури, повинно мати підтримку з боку того класу, що йому належить майбутнє, — з боку пролетаріату. Зростання національної культури, повстання газети рідною мовою розвиток науки та мистецтва на національнім грунті, — усе оце пролетаріат розглядає як могутню підойму до розвитку суспільства. Але пролетаріат не може робити цього предметом свого пафосу, своєї пристрасти, не може оголосити своїм святе святих. Він повинен опанувати зброю задля зреволюціонізування світу, але робити йому це об‘єктом своєї пристрасти не слід, бо перед пролетаріятом стоять инші завдання, инші тенденції, що кличуть його до утворення єдиного людства. Це людство дійсно переможе природу, візьме до своїх рук власну долю і тоді справдяться ті слова, що їх Маркс приклав до цілої минулої історії, — він назвав її прологом історії. Тоді людина закінчить пролог своєї історії, свою передісторію, переживе усі спадкові елементи минулого, що відограли вже свою ролю, і почнеться справжня історія людства.


Примітки[ред.]

  1. *). В основу ції статті покладенно стенографичний запис лекції проф. С. Ю. Семковського, що її було зачитано в Харківській Громадській Книгозбірні 5 лютого 1923 р. З огляду на хоробу автора, обробку запису взяла на себе Редакція «Ч. Ш.». В дальших числах «Ч. Ш.» буде уміщено низку статтів, що зачіпають розглянуте в цій статті питання.