Червоний шлях/1923/01/Одужання

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку

 

І. Ю. КУЛИК

 
ОДУЖАННЯ
ПОЕМА. ЩОДЕННИК.
 
І
Харків,
26. І. 1923 р.

Ти — дівчина з шахт Донбасу.
З нетрів чорного золота;
Я скальд переможної класи,
Класи Серпа і Молота.

З твоєї родинної Юзовки
З чорних, одвічних пластів
І моя незграбна муза
Викрешує кам'яні співи.

Як побачив за рік у Свердловії
На чолі твоїм зморшків ґрати,
Тебе, сповнену змістом новим,
Чи міг я не покохати?

А як сходяться хмурі й шаршаві
Твої друзі з Донбасу „грачі“ —
Я в ті миті шахтарку Клаву
Кохаю ще гарячіш.

І згадую час той далекий,
Як в Америці, в шахті тісній
Таким споріднено-легким
Здавалося кайло й мені, —

Коли ще не був інтелігентом,
Мав нерви, як м'язи міцні —
За спогади цього моменту —
Для тебе мої пісні.

 
II
Надеждино,
21. VII. 1922 р.

Тиха затока: санаторій „Надеждино“.
Під Москвою — для нервовохворих.
Я знаю, це теж, це теж
Креска побуту нового.

Самотно у закиненій берлозі.
Та ясно, мов у соняшній отарі.
Здається, що тепер, по перемозі,
Могли-б відпочивати комунарі.

Та в затишні, гостинні стіни
І тепер санаторій зібрав
Тільки виснажених, вибувших з лав,
Тільки хворих, напів—божевільних.

Займатись політикою заборонено.
Та потайки ковтають газету:
Кожне радіо, кожний декрет —
У серці співзгучним дзвоном.

Й не зриває з їх уст одчай
Каяття, ні слабких молитов,
І плекають всі мрію осяяну,
Що до праці повернуть знов.


Всі — від сивого народовольця
Сорок літ віддавшого борні,
До коммольця – розвідника Колі,
Що в голоднім повіті змарнів.

Про борню не покинули марити
Й решту сили-б їй кожній віддав:
Комунар – завжди комунар:
Навіть хворий і вибувший з лав.

 
III
Надеждино,
7. XI. 1922 р.

І свято таке в нас хворе,
Як і нерви наші пошматовані,
А такий привабливий зовні,
Такий чепурний санаторій.

Так близько Москва і Лєнін.
Так близько й так променисто
Комінтерну щедрі жмені
Розсипають вогняне намисто.

Так близько — й так недосяжно....
Але свято хвилює, як звикле,
І не жаль, що нерозважно
Ми селян в санаторій накликали.

Й роздираються груди промовами,
І горять позабутим екстазом
Нерви наші пошматовані
І схудлі, спрацьовані м'язи.

 
IV
Надеждино,
2. XI 1922 р.

Перевтома. Втома. Втома.
Обірвалася думка. Крес.
На сторінках 3-го тома
„Капіталу“ Маркса.

Заплутавсь у формулах. А що таке „S“
Додаткова вартість?
Пам'ятаю  — „C“ — капітал постійний.
„V“ — перемінний;

А що таке „S“?
Доктор каже, — це не божевілля:
Просто витрата енерґії;
Просто — перевтома.

У мозоку виросло бадилля.
Густе. Не розворушити ломом.
Вже пам'ять — знаю — не верне.
Бадилля. Корінчиками міцно.

Корінчики з криці.
Гачки.
Жалом безнадійного смутку
Розідрали в черепній коробці ланцюжки

Третій том. Тенденція норми прибутку
До зниження.
Доктор каже — це пройде хутко.
Але поки  — що — ніч.

А як же економична студія
І мертве нагромаждення?
Кинути працю?
— Ні, ні, цього не буде!

Не піддамся, чуєте?
..... Ну, добре, мовчу, я нічого не кажу.
Ну, так, це-ж відпочинок, вакації.
Я буду слухняний

 Лягатиму рано.
Ви, докторе, маєте рацію:
Я скоро одужаю, встану,
А потім — у Крим на весну.

— Але скажіть мені, любий, коханий!
Скажіть мені, докторе, шо таке „S“?

 
V
Надеждино,
10. XI 1922 p.

Ні, не піддамся! Це не божевілля.
Зараз все ясно, як на долоні,
Я зараз поясню вам вільно
Всі економічні закони.

Не піддамся! Це сантиментальність,
Просто — інтелігенські вигадки.
Це не я вчора в їдальні
Згадував з плачем Бригідки.

Це не я казав тобі, Клаво,
Щоб бажав би скорше вмерти…
Я впертий. Я впертий!
Не піддамся! Не маєте права!…

 
VI
Надеждино,
11. XI 1922 p.

Пробач. Я зробив тобі болюче.
Забудь про вчорашню розмову.
Ще маленьке напруження волі
Й ми обидва будемо здорові.

Ще маленьке, останнє напруження.
От вже зараз я, — бачиш, — нормальний:
Ми обидва будемо дужими
Й покинемо ці сантиментальности.

Все це стане страшною, забутою казкою —
Навіть згадка ніколи не виникне.
Поїдемо разом у Донбас —
У Горловку, у Щербинівку.

Скільки сили незломної викрешу
З блискучих пластів антрацитових.
Скільки нових пісень напишеться
Під кайла суворий ритм!

 
VII
Щербинівський кущ.
Північний рудник,
9. І. 1923 р.

Виблискує степ перламутром.
Виблимує синіми зорями.
Чорним велитнем в білому хутрі
Виперся рудник угору.

Витискає з уст димарів
Білу пару роздріпаними колами
Й чатує з високих копрів
Над цілою околицею.

Та вже натовпи в кам'яну плоть
Вкраялись живими свердлами,
Видирають спід хутра і котять
Переплетені рейки-ребра;

Деруть скам'янілі пласти,
Довбаються в грудях залізом —
І зойкує велитень стиха
В хутрі чорною кров'ю замизганім.

Та стискають напружено-вперто
Гострі кайла невблаганними долонями.
І здріганням передсмертними
Коливаються велитня скроні.

 
VIII
Бахмутський
Артемовський соляний рудн.
12. І. 1923 р.

Біле над землею — сніг;
Біле під землею — сіль;
Зеленавою кригою
Запанцирене звідусіль.


Дивовижний палац зі шкла.
Ніби іней довкола — та не зимний.
Так таємничо — лагідно
Зелені іскорки блимають.
 
Був у Кракові, на королівських бастіонах:
Спускався під Вавель — у Смочу Яму;
Чув легенду: страшний дракон
Вигріз її зубами.

Яким це здається смішним!
Тут леґенда стала побутом,
Тут старий десятник Трохим
Підземного царства володар.

Може це непоетично й грубо,
Він рудий, з підсліпуватим оком
Й гострозуба машина врубова
Йому замісць дракона — смока.

Але заздріть, казкові королі:
Без меча, незграбними руками
Він дракона дротами оплів
Й змусів гризти пласти солекам'яні.

Гей, бувало — нема штейґерів,
Втікли інженери з білими, —
А Трохим котли розігрів
Й тріпоче шківами, мов крилами,

І будує в підземній пітьмі
Кришталеві печери й тунелі
І втілює в побут — міт,
Вигаданий менестрелями.

 
IX
Юзовка, Риковський рудник,
18. І. 1923 р.

Летить, колихається кліть,
Зачіпляє за стіни й гримає
Й одноманітно торохкотить
Дієсловними римами.

Так хутко. Захоплює дух.
Серце, здається, присне.
Чорний вохкий лантух
Над головою затиснено.

Забув, що десь сонце й блакить.
Тільки лямпка за паском блимає.
І летить, виспівує кліть
Дієсловними римами.

 
***

Вузький стовбур. Старенька штрека.
Напівзруйновані скріпи.
Під ходою жалібно хлипає
Вода проміж рейками.

Промайнули, пройшли корінну
(Сигнал у стовбурі забамкав),
Перейшли повз піч, де гнуться
Саночники під нудною лямкою.

Спинились у новім забої
(Нахилений сланцевий дах),
Залягли в печері обоє.
Стискаючи кайла в руках.

Запорошує очі й бороду,
Та за сонцем не тоскно нікому:
Тут борня. Непокірну породу
Обушком, обушком, обушком!

Нумо ще! Не здається трелята!
Ми балдою, щоб клином вгризти,
А не йде — так неси перфоратор,
Пробуравимо разом шпури.

Продовбаємо, дарма, що камінь!
Таки вгризся гартований клин.
І підземні скарби потікли
Чорнозолотими струмками.


Насипай вагонетки: тягни!
Ех, весела робота — аж куриться!
Запишіть ще одну перемогу нині
Чоловіка над натурою.

 
X.
Щербинівка,
24. І. 1923 р.

Зустрів. Цілком несподівано:
У Щербинівці — в третьому розряді.
Заспівало в серцях переливно
Так співзгучно й так радісно.

Щойно прийшла із шахти
(Був мітинґ: чудовий настрій);
Світилося в сірих очах
Перемоги незміряне щастя.

Втома… хворість — минуло, не вернеться!
Переродженою прокинулась в ранці,
Після того, як бачила в Штерівці
Будівлю нової електростанції,

Після того, як в Горлівці довідалася,
Що виконав кущ сто відсотків,
Що працюють любовно й відданно
Грачі у підземній сльоті,

Що все глибше творче напруження
Відроджених, радісних мас.
Ми обидва, обидва одужали,
Як одужує рідний Донбас.

І наші серця зажеврілися
Вогнем його коксових ґонт
Й пісні мої, щасно окрилені —
Шахтарським гудкам в унісон.