Червоний шлях/1926/10/Смерть Франка (поема)
Червоний шлях, №10 (1926) Смерть Франка (поема) |
Завантажити у ![]() ![]() ![]() ![]() |
ВАСИЛЬ БОБИНСЬКИЙ
СМЕРТЬ ФРАНКА
ПОЕМА Немов пливак, знесилений, охлялий, *
... І не стерпів бунтарський дух. В-останнє
|
Ще раз повів його у ті простори, *
Та час не жде, і треба далі йти,
|
Все більші й більші вигрібає тайни.
|
Хто це такий, цей молодий юнак,
|
Гей, шуме, шуме, вдар, загогочи, ЗІВ’ЯЛЕ ЛИСТЯ
Як почуєш вночі край свойого вікна... *
Гадюкою звивається дорога...
|
Каміння, глід, жар, згага і знемога... *
„Я ціль всіх ваших діл, страждань, натуги,
|
Лиш у мені страх бачить хамство кляте, Такі слова написані червоним Застигли в них кров, мука, труд і піт Цей притон тьми, злочинств, розпусти, бруду, Верхів шляхетних, знав він, знав, ще й як. Це він в свої ненатлі нетрі прятав Це він своє погруддя кам’яне Якщо кортить тебе меч прав двосічний“ Це з ним — завзяттям сповнений ущерть, Складаючи трибут найкращих соків Роздався грюкіт. Дивний мандрівник Ослизла гниль, мов з гробової ями, До ніг клейка присмоктувалась мазь.
|
Десь угорі часом крізь грубі грати І знову тьма, страшна, гнітуча тьма. Аж зір його, охлялий до загину, На тлі- крутих, навислих стін чорнів Мов ров води на кам’яних заборах / Хиталися хребти зігнуті в лук, І з розмахом гатили раз від разу Мов зв’язані в якийсь могутній такт, І мур твердий вступався перед ними, Він знав, він знав : оті робітники Прожили з ним отут, у цьому домі. Платитимуть за келихи вина, А ці закуті в пута скалоруби—
|
Були тут всі. Ось поводар племен Ось муж, що вік весь сіяв правди засів, Он два стрункі, мов кедри, гірняки — А там непереглядною юрбою А онде гурт бездомних дітваків, А он стовпи державних кас, фіскусів, Усі, що їх пригнув страшний тягар Стояли тут безмежною чергою І ось нараз, мов вітер, що схвилює лан, І очі всіх до віч його прилипли Ішов до них і чув, як ріс у вись, Чув, як вогонь йому гнав жар у жили, Він знав : цей тремт, що ним цілим потряс,
|
Це із свого невигаслого горна В цю - ж мить, ударом дикого страху Бо спостеріг, що молоти й лопати Не знаючи ні втоми ні кінця, Як в домні квадр припаяний до квадра, А дивний блеск, що тьму як меч поров, ... Аж ось, немов запалі в землю дзвони, Мов лилики злітали до аркад, Почувши це нелюдське лебедіння, Хто стогне там? яким гріхом проклят? І в мозку щось на двоє розкололось Вонючий дим, ліс веж, сопня машин Хиба-ж не їх вкривали грубі плахти,
|
Невже їх зойк і досі ще не втих? Хто .ж ті жінки, що голови оперли Чи й їх яка незрозуміла міць .. І їх також оповивали пута. Бо де б не впав потік тих сліз їдкий, А хоч в них промінь саморідний блискав Отсі сліпі, німі каменярі Тікав від них, блукав по коридорах, А сльози їх спливалися в струмок Ішов за ним, ішов за течією А все минав картини знаних кар. Аж перед ним знялась у гору шпиця. Стіна її була гладка й стрімка,
|
Не піддавалась тим сльозам скала та, Бо як ні било, скільки ні товкло Тоді він вчув, що тиша щось шепоче Коли-ж іще сильніше зір напріг, Мов у безодню, ненаїстну яму, І видко ці гіркії сліз річки Годовані картоплею і чвиром, Аж ось його побачили вони Перемагаючи нуду, питав їх: „Хто ви?“ Ми лицарі, вельможні, ми князі, Ми ті, котрих прославили бояни, Ми ті, котрим на сліпо вірить низ. Як ми їх не даєм на жир чужині,
|
І глитаї“— скінчив за них Іван, Гидке хробацтво, на наживу ласе, І крик страшний вони зняли в цю мить Мовчав. Та біль надлюдської розпуки Аж кліть грудну на двоє розколов Як плід живий, що в материнській лоні Стрічає гущу загадок страшних Іо він почув, як сил прибоєм диким І вздрів, що бідне кволе серце те, А того полум’я мечі черлені Пора: — сказав, і рамена міцні Здригнувся мур, задвиготів, підплигнув І знов удар, і знову град летів
|
Мов шмат трухла у вулканичній лаві, Не оставав по них найменший слід, А молот падав раз-у-р аз, без стриму, Згубився лік мінут, годин і днів. А понад ним, мов дух старозавітний Це був той крик, що ригав раз - у - раз Чим більш бридні летіло сторч лобами, Тим голосніш той зойк страшний кричав, Ні пекла жар, ані смертельний холод, Минали дні - не дні,— віки - віки ... І чим-раз дуж лунав підземний голос... ...Топніла міць у раменах міцних, Кінчився труд. Одгоготіли громи.
|
... Пригорбилось в’язання дужих пліч. Та все-ж таки ще молот з рук не випав. Аж труд скінчивсь. Останні хроби злі І покотив плинні, прозорі брили Він знав, що міць слізних огнистих плес І встане брат* заритий в підземеллі, Він знав. Та в ньому струмень творчих сил Ще раз зірвавсь, ще раз на шлях той глянув, ...Д есь погасали зоряні світи... Побачила тепер, який я бідний“. |
Львів, слідча тюрма
(Баторія)
19. VII. 21. VIII. 1926