Чи українська мова пригідна для перекладу св. Письма і молитов, та духовної проповіди?
| Чи українська мова пригідна для перекладу св. Письма і молитов, та духовної проповіди? Перемишль: Друкарня Кнолєра і Сина, 1921 |
|
|
 |
— Бібліотека „Українського Голосу“ ч. 3. —
Чи українська мова пригідна до перекладу св. Письма і молитов, та духовної проповіди?
.png)
З друкарні Кнолєра і Сина в Перемишлі.
1921.
|
|
„Всякое дыханіє да хвалить Господа!“
Се питаннє ворушило здавен давна уми українського суспільства, а проти його вирішення в користь живої народної, широкими верствами українського суспільства уживаної і йому рідної, матерньої мови висовувано всякі можливі і неможливі сумніви. І не дивниця! Бож Церква наша приняла староболгарський або старославянський язик, названий задля того церковно-словянським у церковнім богослуженню, в церковних обрядах і книгах із введеннєм у нас христіяньства і вважала довгий час сей язик невіддільним і незмінимим орудником богослуження, обрядів і духовної проповіди для поширення христіянської віри серед нашого народу. Близьке спорідненнє усіх словянських язиків у добі введення христіяньства на Руси укріплювало духовні власти в сім погляді, що одинокою посередньою мовою між Церквою і вірними може і має бути виключно церковно-словянський язик, він тілько має бути язиком молитви, язиком розмови Русина-христіянина з Богом. Се було можливе в добі близького споріднення давного старо-руського язика з церковно-словянським, в добі коли наш перший літописець думав і писав, що „словѣнескъ языкъ и рускый — одинъ“, хоч на основі язикових дослідів сегодня ніхто вже не поділяє погляду нашого літописця про єдність старо-(церковно)-словянського язика і руського, навіть у тих давних часах. Вжеж у перших десятках ХѴІ ст., коли книжний руський язик у своїм розвитку доволі значно розійшовся з церковно-словянським, зустрічаємо змагання посеред тодішних наших письменників, на церковно-релігійній ниві впроваджувати народну мову в релігійних творах і в прилюдній духовній проповіди, „людемъ посполитымъ рускаго язика къ пожитку“. Причинилася до сего звороту головно реформація Лютра, котрого прихильники почали всюди вводити в церковнім богослуженню, в обрядах і в духовній проповіди живу народну мову в західній і середній Европі замісць латинського язика. А коли реформація Лютра почала в формі социніяньства, аріяньства й т. и. сект розповсюднюватися також на Руси і всякі сектарі почали для її поширення в церковних книгах і творах та в проповідях послугуватися живою народною мовою з примішкою білоруських прикмет, для людий, що „словенського т. є. церковно-словянського языка не розуміють“, печатати переклади євангелія, катехизми і т. п. твори тою живою мовою, тоді й оборонці православної віри були приневолені поборювати змагання тих сектарів тим самим оружєм, бо вже тоді впевнилися, що широкі верстви церковно-словянського язика добре не розуміють і моглиби приняти науку тих, що подають її зрозумілою для них мовою. Вже навіть перед розповсюдженнєм социніяньства на литовській Руси (отже незалежно від впливу реформації) появилася Біблія Франціска Скорини, родом з Полоцка в язиці з білоруськими прикметами, як він висловлюється в передмові „людемъ посполитымъ рускаго языка къ пожитку“. В половині ХѴІ. ст. в Пересопницькім монастирі (на Волині) трудилися над перекладом євангелія „изъ языка болгарського на мову рускую“, архімандрит Григорій і Михаїл, син Сяніцького протоєрея, із значним нахилом до живої народньої мови. Тим способом тодішні письменники вже в ХѴІ-ім ст. були свідомі окремішности нашої живої народної мови від церковно-словянського язика і признавали потребу — витворити письменну руську мову яко окремішню, відмінну від церковно-словянського і польського язика. Тим способом стала народна мова входити в духовні книги, обряди й проповіди. В т. зв. „учительних євангеліях“ стрічаємо переклади на народну мову виїмок з книг старого й нового завіта, а ще більше в збірниках проповідий в другій половині XVII ст. (н. пр. у Голятовського й Радивилівського). Навіть такий строгий затворник атонський, як Іван Вишенський, хоч у своїх посланніях, висиланих на Русь, писав: „Книги церковні всі і устави словеньским язиком друкуйте… Євангелія и Апостола в церкві на литургії простим язиком не виворочивайте“, робить уже уступку „простому язикови“ і радить „для вирозуміння людського по просту толкуйте і викладайте“.
До ХѴІ ст. відноситься також переклад чотироевангелія, виданий в печатні Василя Тяпинського, „изъ посередку русина“, як він висловлюється в „Передмовѣ“ до твору „Катехизъ або сума науки детей в Христѣ Исоусѣ“ і там зазначує, що „въ єго друкарнѣ уже выдрукована в двухъ языкахъ — словенскомъ и рускомъ светая евангелія, писаная чрезъ светого Матѳея и светого Марка, и початок Луки“, а відтак замічає, що „у всихъ народовъ були учители, которые умѣли перекладати священныя книги на свои власные и прирожоные языки“ і вичисляє ті народи, котрі до нинї в церквах своїх читають „Святую Библію“ в рідній своїй мові.
Отсі слова „передмови“ до катехизису Тяпинського стають певним доказом, що автор її вже в ХѴІ ст. мав правильний погляд на справу перекладу на рідну мову священих книг.
Про „Малорусскій переводъ четвероевангелія ХѴІ в“ написав розвідку архимандрит Йосиф у місячнику „Духовная Бесѣда“ (1861) і закінчив свої виводи про мову сего перекладу отсими знаменними словами: „Оцінюваний нами переклад чотиро-евангелія може в теперішнім часі послужити з одного боку історичною основою, а з другого пособляти новим змаганням до українських перекладів біблії, котрі би для нинішних Українців служили для пояснення церковно-словянського тексту".
З відродженнєм українського письменьства з кінцем ХѴІІІ ст. на Придніпрянщині, а в 4ім десятиліттю в Надністрянщині, коли наші письменники впровадили чисту і живу народну мову в своїх творах, виринула знов справа перекладу св. Письма і голошення проповідий, а за тим і перекладу молитов живою народною мовою.
Перший просвітник Галицької України, Маркіян Шашкевич, священик, пише високопоетичні „Псалми Русланові“ і незвичайною теплотою навіяні проповіди живою народною мовою та береться до перекладу Євангелія, а хоч переложив у цілости тілько Євангелія св. Йоана і частини св. Матея, то вже тим самим зложив не тілько непохитний доказ про потребу живої народної мови в священих книгах і в проповідях, але вже тоді, коли літературний український язик, що йно почав вираблятися в Галицькій Україні в 30 их рр. ХІХ ст., засвідчив про його пригідність до перекладу св. Письма, молитов і духовних проповідий. А коли тоді найшли ся ще серед нашого освіченого суспільства люди, що або глузували з народної мови, або вважали її непригідною до письменьства, особливож духовного, дав їм належну і влучну відправу бувший товариш Маркіяна, опісля професор української мови й літератури в львівськім університеті, Яків Головацький, заводовий знавець нашої мови, а яко священик міродатний судія в духовних справах. Печатаючи у „Вінку“ (1846 р.) „Псалми Русланові“, додав від себе отсю вельми цінну і знаменну замітку: „Кажеш приятелю, що простим, язиком нашим не можна лише о домашних, щоденних річах бесідувати, що руский народний язик не спосібний до виразу висших понятій. От тобі показав живим приміром Шашкевич, як можна взнестися високо, як можна своєю мовою без чужої примішки і найвисші понятя о Бозі гладко визказати, — та ще як сильно, як мудро, як рішучо, основно. Не язик народной винен, але ти сам, — бо вдар ся в груди, не знаєш его, не вмієш по руськи. Шашкевич не рік, не два розбирав народну бесіду; — тепер видиш, як єму гнеться всюди під лад. Не лінуй ся, працюй, то й тобі лекше піде; але знай, що без праці само до берега твого не приплине“. Прочитайте н. пр. проповідь М. Шашкевича в день Преп. о. Онуфрія (напечатану в Богословській Бібліотеці митрата о. Бачинського, або хочби частини подані в моїх Виїмках для ѴІІ кл. ґімн.) а побачите, якою сердешною теплотою вона навіяна і впевнитеся, що така проповідь непохибно мусить тронути до живого серце кождого христіянина.
Майже десяток літ після того, як М. Шашкевич почав переглядати св. Письмо і писати проповіди живою народною мовою, щоби се покласти підвалиною правдивій освіті нашого суспільства, зєдинилися київські народолюбці в „Братстві св. Кирила й Методія“ (1846 р.) для підєму українського народу із занепаду. Братчики перенялися тим переконаннєм, що до сего діла треба нових людей і сили нової, а тою силою повинна бути чистота серця, правдива освіта, свобода простого люду і христіянська саможертва. В тих змаганнях мала Христова віра бути їм світлом і теплом до великого подвигу, а се світло й тепло черпали із св. Письма, котре всі вони добре знали і з великою шаною читали. Із Записок (дневника) Шевченка знаємо, що Біблія була нерозлучною книгою в його мученичім життю.
І неперечно тоді вже зродилася між Кирило-Методіївцями спасенна думка, дати українському народови св. Письмо в його рідній мові. Одначе лиха доля, яка постигла Кирило-Методіївське Братство в 1847 р., спинила виконаннє сеї спасенної думки до слушного часу, за що опісля взявся П. Куліш і сему присвятив велику частину свого вельми трудолюбивого життя.
Та независимо від сего наміру П. Куліша задумав те саме діло зробити Пилип Морачевський († 1879) родом з української чернигівської шляхти, натхнений народолюбивим духом в „українських Атенах“ (у Харкові), учитель словесности, а на останку інспектор Ніжинського ліцея кн. Безбородка й Ніжинської ґімназії, основний знавець української мови, і присвятив перекладови св. Письма трохи на пів віку свого життя. Ще бувши в учительській службі, рився він у Біблії, переглядаючи то словяньску, то латинську Біблію, як засвідчають його ученики, а відтак у відставці засів до роботи і вже весь час присвятив сему ділу. Почав він роботу в березозолі 1860 р. з Євангелія св. Матея й Йоана і се, як і недокінчений переклад св. Луки переслав Петербурському митрополитови Ізидорови, що був перед тим чернигівським епископом і знався з Морачевським.
В письмі до митрополита вказав Морачевський на се, що „хоч церковно-словянський язик так само, як і московський, споріднений з українським, але мало зрозумілий народови і тому переклад Євангелія українською мовою приніс би великий хосен нашому реліґійному народови. Високі божественні правди, 3 усею простотою, ясностю і теплотою євангельської науки, висловлені природною, зовсім зрозумілою кождому мовою, з котрою зливаються всі думки й розуміння народу, освітили би темний ум самим ясним і душеспасительним світлом віри і очистили би хитку моральність народу значно скорше, вірніше і глибше, як усі учені толковання“. З тою цілию приступив він до перекладу Євангелія українською мовою, і порівнував словянський текст з московським, латинським, німецьким, француським і польським перекладом. Відтак просив митрополита, щоби переглянувши його переклад, висловив йому свою раду і поблагословив до дальшої праці. На сей лист з жовтня 1860. р. Морачевський дістав письмо від митрополита в листопаді 1860, а рукопись у квітні 1861. р. із заміткою, що на основі поради з Св. Синодом „ніякий переклад св. Євангелія на українську мову не буде дозволений.“
Одначе Морачевський не тратив надії, довести своє діло до бажаної мети, довів до кінця переклад Четвероєвангелія ще в 1861. р. і вислав (1862 р.) переклад усіх чотирох Євангелій і Діяній св. Апостолів Петербурській Академії Наук, щоби вона розглянула сей переклад і виєднала йому дозвіл на печатаннє. Імператорська Академія передала сю працю Морачевського на розгляд трем членам Академії, спеціялістам: Никитенку, Срезневському і Востокову. Розглянувши сей переклад, комісія видала вельми похвальну оцінку, з котрої годиться тут хоч коротеньку подати виїмку: „Євангеліє переложене Морачевським є вельми замітною працею із становища науково-фільольоґічного і реліґійно-морального. Питаннє, чи українська мова, на степені сучасного свого літературного розвитку і вироблення спосібна до викладу тих божественних і високих правд, які містить в собі Євангеліє, вирішене як не можна красше. Українська мова блискучо видержує в нім сю задачу. Переклад Морачевського стає певним доказом, що і якість і характер висловів і якість словотвору українського н'где не зміняє ані достоїньства, ані змислу викладаних мислий. Навпаки показується, що чудова простота тих мислий особливо легко сходяться з простотою тих і инших, не затрачуючи висшого свого значіння. Нема сумніву, що переклад Євангелія Морачевського буде епохальним у літературнім розвитку української мови. А що до реліґійно-моральної сторони сего перекладу, то про її вагу неможна ще менше сумніватися. Наколи півдикі або зовсім дикі племена так щасливі, що мають слово Боже в своїй мові, то чомуж би не бажати Українцям просвіщатися в своїй рідній мові?“ Академія, вислухавши таку оцінку спеціялістів[1], згодилася зовсім з їх поглядом і просила Св. Синод о одобреннє і дозвіл на печатаниє сего перекладу.
Коли справа перейшла в Синод, то сей не покладався на суд самої Академії Наук, але післав до розгляду переклад Морачевського Калужському архиепископови Григорію (світского назвища Миколі Миткевичеви), Українцеви родом 3 Чернигівщини і доброму знавцеви української мови. Проживаючи довго в Московщині, архиепископ давно вже не чув української мови, та почавши читати Св. Євангеліє в перекладі Морачевського, розплакався з радости, що почув Св. Євангеліє в рідній мові. Тоді саме зайшов до його лікар, також Українець, а Владика повитав його отсими словами: „Ось, ідіть, подивіться, яку Бог послав мені радість на чужині!“ і тоді з великою радостю почали читати сей переклад, а після того Архиепископ написав вельми похвальну оцінку Синодови. Таким побитом не тільки заводові язикознавці похвалили сей переклад, але й Архиепископ з богословського становища. Можна було отже на сій основі сподіватися одобрення сего перекладу Синодом і дозволу на його випечатаннє, тим радше, що й перед тим уже появилися деякі книжки духовного змісту українською мовою під доглядом російської цензури, як „Проповіди В. Гречулевича“[2] (Птб. 1857), „Псалми“ в перекладі Михайла Максимовича (Москва 1859), Псалми Давидові (переложені по нашому Т. Шевченком), Соб. 1860), Проповідь проти враждебників, хтивих до доносів Архиепископа Филарета, (в Чернигові 1859), Поучення священика И. Бобченка (Харків 1863), Оповідання з святого писання священика С. Опатовича (Соб. 1863) і тоді також кінчалося печатаннє І. ч. Життя святих“.
Та не так ждалося, а так склалося. Синод держав два роки на розгляді у себе переклад Св. Євангелія П. Морачевського а наостанку 1863 р. відмовив дозволу на печатаннє. Сталося ся наслідком виданого на доноси ославленого київського Юзефовича міністром внутр. справ ґр. Валуєвим тайного обіжника з 8. червня 1863. (ч. 394) до цензур, котрим дозволено пропускати тілько твори красного письменства, а заборонено твори духовного і наукового змісту, та книжок для початкової науки. Міністер Валуєв удався в справі перекладу Св. Євангелія з порадою до оберпрокурора Синода, до шефа жандармів і до міністра просвіти Ґоловіна, але нам відома тілько відповідь міністра просвіти, котра На жаль наспіла вже тоді, коли Валуївський обіжник був уже до цензур висланий. Ся відповідь Ґоловіна така знаменна і прихильна українській справі, що годиться про неї хоч побіжно згадати. Міністер просвіти висловлює погляд, що книжку можна заборонювати задля шкідливого для держави змісту, але не задля мови, якою вона написана, і зазначує, що думка київського ґенерал-ґубернатора про небезпеку перекладу Нового Завіту є для його якоюсь незрозумілою канцелярською помилкою. На думку Ґоловіна „духовний уряд має святий обовязок розповсюджувати Новий Завіт поміж усіма народами Царства на всіх мовах і дійсним святом нашої Церкви буде той день, коли ми мати мемо право сказати, що в кожній хаті в Євангеліє на мові зрозумілій для того, хто там живе. Міністерство народної просвіти чим дужче дбає про те, щоби ширити в своїх школах і в народі духовні книжки, а між ними Новий Завіт на місцевій мові повинен бути на першому місці. А через те український переклад Євангелія, полагоджений духовною цензурою, має бути одним з найкращих діл, якими ознаменоване теперішне царюваннє (себто Александра I.) і міністерство народної просвіти повинно бажати повного й найкращого успіху в сьому ділі.
Здавалося отже, що справа видання св. Письма українською мовою зовсім безвиглядна наслідком неприхильного становища міністра внутр. справ і Синода, а до того ще й на лихо запропастилася була рукопись перекладу Морачевського.
Від видання тайного обіжника гр. Валуєва повіяло на ниві українського письменства морозним вітром з Петербурга і після 1863. р. перервалися видання українських книжок у Росії (в 1865 р. вийшли ще 2 книжки, в 1866. ані одна, в 1867. р. три, в 1868. р. дві, в 1869. р. одна ітд.) Прибите північним морозом українське письменство змарніло як зморожена квітка.
Одначе „не скує душі живої і слова живого“ і се слово, засуджене на загибель московськими переможцями, найшло собі захист у наддністрянській Українї. Вісти подавані в львівській „Меті“ про переклад Морачевського і про печатані перед 1863. р. в Росії проповіди й инші духовні видання українською мовою, відбилися тут голосним відгомоном і тут почалися змагання введення в церковній проповіди, в молитовниках і инших реліґійних творах живої народної мови. Домагання сі вийшли з поміж української молодежи, котрій довгий час запаморочувано навіть в народних школах катехизмами й біблійною історією написаними змосковщеною церковщиною, а в ґімназіях таким же „язичієм“ виданими підручниками до науки реліґії, М. Попеля і Л. Цибика і екзортами голошеними таким самим язичієм. І дивним дивом власти духовні, котрі мали обовязок дбати про реліґійно-моральне вихованнє молодежи і широких народних верств, хоч не находили із сторони державних і краєвих властий таких перепон для рідної мови, як у Росії, показалися в сій справі завзятійшими ворогами живої народної мови, а тим самим і успішного ширення Христової науки, як московські обєдинителі.
В часописях відозвалися ріжні голоси про потребу видання молитовника в живій народній мові (доси молитовники печатано тілько в церковно-слов. язиці), а між иншими й я в „Правді“ (1869, ч. 40) п. з. „Листи з Опілля, ще кілька слів про потребу народнього молитовника“ подав надіслані мені П. Кулішем списані між народом поперекручувані з церковщини молитви щоденні і виказав на тій основі, що молитовник повинен бути для нашого суспільства виданий живою для всіх зрозумілою народною мовою, бо з молитви мовленої незрозумілою церковщиною нема духовного хісна і тому у нас багато людий, особливо зпоміж жіноцтва послугувалося польськими молитовниками. Тогож року (1869) видав у Відні мій шкільний товариш, укінчений богослов, опісля професор німецькоі техніки в Празі, Др. Іван Пулюй, Молитовник (16°), споруджений о. Доніном, куратором св. Стефана у Відні, в народний мові, етимольоґічною правописю.
Сей молитовник вручив Др. Пулюй митрополитови Дрови Йосифови Сембратовичеви підчас його побуту у Відні, в липню 1870. а підчас другого побуту в серпні тогож року передав рукопись нового видання молитовника, Кулішевою правописю, з просьбою о одобреннє ординаріятом. Митрополит згодився в засаді на переклад, але передав його до оцінки крил. Михайлови Малиновському, котрий повідомив письмом висланим до ректора віденської семінарії о. Ціпановського, що рукопись Дра Пулюя „правомъ каноническимъ призначенна къ уничтоженію, вказуючи на „украинщину и кулишовку“, котрою „грѣшится много произволом, науковою немочію и диватствами“, добачаючи в тім „намѣреніє, перенести агитацію для украинщины и кулишовки на поле церковное“, намаганнє до зірвання „съ нашими церковными книгами“ і т. п. Безосновність всіх закидів виказав Др. Пулюй в брошурі „Лист без коверти яко одповідь Впр. крил. Малиновському на реферат молитовника“ (Відень 1871. з тискарні Соммера і тогож року видав кулішівкою у тій печатні „Молитовник народний, друге виданнє, коштом громадським.“ 16°). Сей молитовник розійшовся вельми скоро серед нашого суспільства, хоч не мав ординаріятського одобрення. Колиж епископом-суфраґаном, а опісля митрополитом і кардиналом став Др. Сильвестер Сембратович, діждалася жива народна мова, котру він, вихований в західній Галичині, а відтак у Римі, виучував вельми пильно і основно, що її введено в молитовнику, проповідях, учебниках для науки реліґії і духовних писаннях. З поручення Дра Сильвестра Сембратовича переложили покликані ним священики (проф. Др. Омемелян Огоновський, Олексій Слюсарчук і о. Александер Стефанович) не тілько всі молитви видавані доси тілько церковно-словянським язиком (між тими й щоденні молитви), але й акафисти до І. Христа, Пр. Богородиці, св. Николая і молебен до Пр. Богородиці). Сей „Молитвенникъ“ народный рускій“ вийшов з печатні Товариства ім. Шевченка у Львові 1878 р. (16°, стор. VIII +484 +4) етимольоґічною правописю, і скорочений „Молитвенникъ“ народный рускій“ (16°, ст. 318) з одобреннєм ординаріятським, а крім того „Молитвенныкъ народный рускій для дѣтей“ (1878, 16° стор. 128) переложений о. Ал. Стефановичем з узглядненнєм видання „Молитовника народного“ І. Пулюя.
Тим способом митрополит Др. Сильвестер Сембратович переломив безосновні і закостенілі погляди консисторських кругів про непригідність живої народної мови, держався одначе етимольоґічної правописи, але й мимо сего сі молитвенники виписували навіть чернигівські українські богослови (очевидно дорогою контрабанди). Окрім Дра І. Пулюя, Дра Ом. Огоновського, о. Александра Стефановича, о. Алексія Торонського, крил. Богдана Пюрка, директора В. Ільницького, котрі чимало потрудилися коло введення живої народної мови в молитвах, проповідях і шкільних учебниках реліґійних, працював, почавши ще з богословських часів о. Алексій Слюсарчук, щирий народовець, приходник у Рунґурах, над перекладом Псалтиря, а стрічаючи довгий час перепони духовних властий що до одобрення свого перекладу, видав його безіменно п. з. „Книга псальмів“, з церковно-словенської на мову руско-українську дословно переложена Відень, накладом Гольцгавзена 1899, 16°), а відтак довголітну свою працю п. з. „Псалтиря розширена въ дусѣ христіянської молитви і церковного богослуження на основѣ выкладовъ, Дра В. Вольтера, Р. Белярмина и Дра В. Райшля уложив Ал. Слюсарчук“, Жовква, печатня оо. Василіянъ, 1904 р. 8° ст. 521“ з одобреннем еп. Дра Ю. Пелеша і митрополита Андрея ґр. Шептицького.
Почин введення живої народної мови на церковну ниву, зроблений виданнєм „Молитовника народного“ І. Пулюя розбудив наново гадку перекладу св. Письма українською мовою, а до сего діла забрався натхнений духом Кирило-Методіївського Братства найвизначнїйший з поміж братчиків, Пантелеймон Куліш. Втративши посаду урядову директора духовних справ у Варшаві на основі поліцийних доносів, виїхав він зимою 1868. р. до Італії, звідтам весною до Праги, а відтак до Відня, і тоді працював над перекладом св. Письма, навчившись задля сього єврейського язика. В „Правді“ (1869) напечатав він „Святе Письмо або вся Библая старого і нового Завіту русько-українською мовою переложена, печатано вві Львові коштом і заходом „Правди" К. Т. 1869, а на другім заголовнім листі „Святе Письмо, перва частина Библиі, Пять книг Мусієвих, Русько-український переклад 4°, стор. 172. В передньому слові до сего безіменно напечатаного перекладу зазначує П. Куліш, що „переклад сей споруджено трудами многих українських писателів, що вже давно почали промишляти про насушну потребу 15-ти міліонів Русинів… тількіж не вважають вони сього початку за працю довершену, а видали його, поки що, яко коректуру“. Він просив „нехай усякий розумний поправить сі коректурні листки по своїй уподобі і пришле поправки свої у редакцію „Правди“. Як набереться їх доволі, тоді зо всіх поправок спорудиться і напечатається остання редакція перекладу“. Дальше зазначує, що у „сьому спасенному ділі найбільш покладає надію на Галицко-руських духовних осіб, що вони притулять до свого теплого серця нове благовіствування Божого Слова і прочитуватимуть сю коректуру з великою увагою, а на поправку не пожалують часу. Господь устами своїх апостолів повелів проповідувати Слово Його всіма язиками. Тим праведно-христіянські наставники душ людських робитимуть своє законне діло, помагаючи многим міліонам людей зрозуміти через сей переклад Божу волю і Божу правду. Всяка політика нехай відсунеться геть перед великим ділом народньої просвіти розумною народови мовою — і зрозумілою його розумови і любою його серцю. Усяка, воля й сила нехай смириться перед волею і силою. Того, хто создав слово з його нерушимими законами і повелів кожному народови набиратись розуму через рідну його мову. Се діло, що отсе ми, благословившись у Господа, на праведне добро міліонів народу, се діло требаб було нам Русинам зробити назад за тисячу років. Колиж недоля й темнота письменного розуму не давала нам прихилитися братнім серцем до людий простих, шануючи їх слово невишколене, то прихилімось хоч тепер. Не пізно ще, бо народ наш, занедбаний письменними, додержав свою неписьменну мову до нашого осяяного праведною наукою часу і тою трудно перехованою мовою що дня, що години благав нас не втаювати в себе ключа розуміння. Не пізно ще, бо у Господа Бога тисяча літ — яко день єдиний і до віку, до суду не перестане Боже Слово кликати робітників на жатву многу. Послухаймож смиренно, без політичного мудровання, закликання Божого до спасенної праці і совершимо громадськими силами велике діло проповіди Христіянської.“
Таким високим поглядом на справу проповіди Божого слова був перенятий П. Куліш, натхнений апостольським духом-словянських первоучителів св. Кирила й Методія, покровителів київського українського Братства, і з таким духом приймався за велике діло перекладу св. Письма.
Та попри переклад св. Письма, над котрим трудився Куліш, видав він деякі частини н. пр. „Йов“, переспів Павла Ратая, печатано вві Львові коштом і заходом „Правди“, з друкарні Інститута Ставропіґ. 1869, 16° ст. ХѴ + 96); „Дві Мусієві пісні“ Львів, з друк. Інст. Ставр. 1868 16° безіменно, перепечатано 3 „Правди“ з такою заміткою, щоби прислухатись, що казатимуть наші панотці священики: чи так, як отсе печатаємо, стихотворним складом появити сі високі пісні в Библиї, печатавши її вповні, чи переложити їх тоді прозою. В 1871 р. видав Куліш „Псалтиръ“ або книга хвали Божої, переспів український Павла Ратая, Львів, накладом автора, з друкарні К. Будвайсера, 16° ст. 329, і „Товитові Словеса“ в Коломиї 1893 р.[3]. Але на сі заклики Куліша, скілько мені відомо, ніхто не обізвався. У Відні П. Куліш зустрінувся і заприязнився з Дром Пулюєм і майже весь час з тої хвилі аж до самої смерти (1897 р.) присвятив спільно з Пулюєм перекладови св. Письма. І. Пулюй став Кулішеви в пригоді знаннєм грецького язика, необхідним для перекладу Н. Завіту і вже в 1871 р. у Відні появився безіменно переклад чотирех євангелистів (кождого окремо) з печатні Соммера т. з. „Святе Письмо“. Євангелія по св. Матѳеєві. Переклад український, коштом громадським (і так три дальші). Відтак з датою „Відень 1871 р.“ появився переклад печатаний у Львові 1880. в друкарні Товариства ім. Шевченка п. з. „Святе Письмо Нового Завіту. Мовою русько-україньскою переклали вкупі П. А. Куліш и Др. И. Пулюй“ (печатаний гражданкою, а з таким самим наголовком з датою Львів, Накладом А. І. Піка, 1887. з друкарні А. Гольцгавзена у Відні“ виданнє кирилицею, кулішівкою) і з таким самим наголовком кирилицею, кулішівкою нове виданне 1893. р. Головним перекладчиком був П. А. Куліш, а помічником І. Пулюй.Попри сі видання окремі деяких частин св. Письма і „Нового Завіту“ не переставав Куліш працювати над дальшими частинами і літом 1872 р. був у його готовий переклад усеї Біблії старого й нового Завіту приладжений до печати, про що він писав В. Тарновському 20 цвітня 1872 р. Але саме тоді склалось велике нещастє, згорів його хутір Мотронівка, і пожежа знищила також його довголітну працю, рукопись Біблії. Одначе й після того важкого удару найшов Куліш у собі доволі снаги, взятися наново до перекладу, повиписував собі найкрасші європейські видання св. Письма з коментарами в ріжних язиках і працював невсипучо над своїм перекладом, щоби його довести до кінця. Особливо останні два роки свого життя працював він вельми запопадливо над довершеннєм сего великого діла, живучи у великім недостатку й не маючи ні звідки ніякої помочи в своїм бідованню на старі літа за тільки видатної і всесторонної праці, яку за весь вік свій вложив у розвиток української національної ідеї і письменьства. Як його невідступна подруга і щира помічниця, Ганна Барвінок, писала до Дра Пулюя[4], Куліш серед великої студени в своїй письменській робітні, обложений всякими виданнями і коментарами, загорнувшись у плєд, в рукавицях, цілими днями пересиджував над своєю роботою, поспішаючи довершити її, одначе таки не докінчив і вмер 2 лютня ст. ст. 1897 р., не діждавшись видання цілої Біблії. По його смерти осталася рукопись, три четвертини всего перекладу.
Останню четвертину перекладу докінчив по смерти Куліша Іван Левіцький (Нечуй). Отсей переклад, довершений довголітною спільною працею П. Куліша, І. Пулюя й Івана Левіцького, появився п. з. „Сьвяте Письмо Старого і Нового Завіту“ мовою русько-українською. У Відні. Виданнє Британського і заграничного Біблійного Товариства, 1903 р. а на оборотнім заголовнім листі: „Переклад П. О. Куліша, І. С. Левіцького і Пулюя“ з друкарні Адольфа Гольцгавзена у Відні. На другім заголовнім листі „Свята Біблія. Усе Сьвяте Письмо Старого й Нового Завіту, поперекладав на русько-українську мову Куліш Олелькович Панько. Ненці моїй дорогесенькій, її душі невмірущій, сю працю, нею змалечку натхнену, благоговійно підношу. — Дружині моїй вірнесенькій, що неня мені по свойму образові пророкувала сю працю, нею піддержану, захищену, підможену, низесенько вклоняючись, підношу.
Куліш, Олелькович Панько“.
На третім листі також ненумерованім, як і заголовні листи, поданий „Зміст Старого Завіту“ і там означено * Переклад П. О. Куліша ** переклад І. С. Левицького, *** Переклад Дра І. Пулюя. Старий Завіт 8° ст. 5-815. За тим слідує заголовний лист: Сьвяте Письмо Нового Завіту, Мовою русько-українською. У Відні 1903, а на оборотній стороні: Зміст Нового Завіту (без означения перекладчиків) 8° стор. — 3-249). Проф. Пулюй вислав зараз сю напечатану українською мовою Біблію, в росийську цензуру, одначе там її і сим разом недопущено.
Після появи цілої Біблії українською мовою видало Британське біблійне Товариство ще окремо Євангелія в українській мові поруч з анґлійським перекладом у Відні 1904 р. (кождого євангелиста окремою брошурованою книжечкою, в малій 16°). Тоді то післав Др. Пулюй[5] лист до японського ґенерала Ноґи, під котрого доглядом були українські полоненики з російсько-японської війни і просив його дозволити для них прислати Св. Євангеліє на українській мові, на що Ноґи згодився. Ся вість, що українським полоненикам у Японії дозволено читати в неволі, на чужині, книжку заборонену в їх ріднім краю, облетіла всі часописи світові і викликала велике здивованиє.
Але саме тоді в кн. Константин Константинович, президент Академії Наук і сам визначний поет, заопікувався українським перекладом Св. Євангелія і бажаючи відвернути забороною заподіяну кривду українському народови, звернувся до Комітету міністрів щоби напечатано переклад Св. Євангелія, пересланий Академії Наук 1901 р. в дарі від спадкоємця Пилипа Морачевського. А що Академія признала сему перекладови високу стійність наукову, в. князь попросив Синод, щоби дав сему перекладови святительське благословеннє, до чого прилучився також Комітет міністрів. До Академії Наук Др. Пулюй прислав ще переклад Куліша, а крім того М. Лободовський свій переклад. Академія поручила свому членови, визначному українському язикознавцеви П. Житецькому всі три переклади до розгляду і вибору, а П. Житецький, перевіривши основно всі три переклади, заявив Академії, що переклад П. Морачевського в найвірнійший, найлекший і найкращий, а в сій роботі помагав П. Житецькому учений український історик Орест Левицький. Тоді Синод благословив печатание Св. Євангелія в перекладі П. Морачевського в Московській Синодальній Печатні під доглядом Каменець-Подільського епископа (тепер Тульського), Партенія, родом Українця і доброго знавця української мови. Епископ Партеній запросив ще собі до помочи в тому ділі богословів, знавців мови й істориків: протоєреїв Ю. Сіцинського і К. Стиранкевича в Каменці, П. Стебницького, О. Лотоцького й инших, котрі допомагали перевірюваннєм перекладу з грецьким і еврейським текстом, коректою і ин. і тим способом печатаннє довго проволікалося так, що появилися В Москві 1906 Євангелія св. Матѳея, в р. 1907 Марка, св. Луки 1908, а св. Іоанна 1911 р. п. з. „Святе Євангеліє славянською й українською мовою“. Кожде евангеліє вийшло ще й окремо п. з. „Господа Нашого Іисуса Христа Святе Євангеліє — від Матѳея, від Марка, від Луки, від Іоанна славянською й українською мовою 16°, з образами 4-х євангелистів.
Переклад Св. Євангелія П. Морачевського, виданий Синодом у Москві, поширився доволі й по Галичині і духовні власти дійшли до того погляду, що треба би дати тут українському суспільству Св. Письмо в рідній його мові в перекладі одобренім духовними властями. Розвіялися отже пересуди, що церковно-словянський язик в зрозуілий для нашого народу і що жива народна мова не пригідна ще до перекладу Св. Письма, молитов і духовної проповіди. Вже в 1903 появився „Новый Завѣтъ Господа нашого Ісуса Христа въ язицѣ церковнословеньскомъ съ переводомъ на языкъ народно-рускій о. Александра Бачиньского“, крилошанина львівської митроп. капітули, з печатні Ставропиг. Інститута, 8° стор. 992 і тогож самого 0перекладчика „Псалтирь в языцѣ церковно-словеньскомъ съ переводомъ на языкъ народно-рускій“ 1903 8° стор. 285, при котрім користувався Кулішевими перекладами.
В 1906 р. рознеслася широко між українським народом (також і по Галичині) вість, що на перший день Великодня в Каменці-Подільському, коли читають Св. Євангелів на ріжних мовах, епископ читав у соборі Св. Євангеліє мовою українською. Ся вість викликала незвичайно живе вражінне серед українського суспільства і виринуло домаганнє, як що й у Львові (н. пр. в катедр. храмі св. Юра) читають на перший день Великодня Св. Євангеліє в усяких мовах (навіть у румунській), то чомужби не відчитати також в українській мові. І тоді Є. Е. Митрополит ґр. Шептицький покликав окрему комісію, зложену з учених богословів, професорів і знавців української мови, котра забралася до перекладу Св. Письма. Одначе ся комісія вспіла перед великою світовою війною виготовити тільки переклад Євангелія св. Матея. Та хоч світова війна на довший час перервала сю працю, гадка про переклад Св. Письма українською мовою і читання у церкві Св. Євангелій побіч тексту церковно-словянського також в українській мові не запропастилася і виринула серед Старшини Ставропигійського Інститута, вибраної з поміж народовців. На просьбу Ставроп. Старшини переложив великодне Євангеліє св. Йоана іменований Луцьким епископом Др. Иосиф Боцян, переклад сей одержав одобреннє митрополичого ординаріяту, а Ставроп. Старшина розіслала напечатаний єї накладом переклад до всіх приходів, щоби на Великдень можна було відчитати по церквах побіч церковнословянського тексту. Се зробило серед українського суспільства незвичайно миле вражіннє, коли нарід почув від престола читанне св. Євангелія в рідній зрозумілій мові. (В Успенській церкві у Львові читав се Євангеліє в укр. мові о. сов. А. Стефанович в 1917 р.). Крім сего перекладу видав Преосв. Др. Боцян п. з. „Великодня Євангелия“ 1919 р. віршований переклад одобрений Митроп. Ординаріятом.[6] 3 поворотом Є. Е. Митр. з неволі московської до Львова депутація Ставроп. Старшини зложена з Дра Ст. Федака, Володимира Лукича Левицького й мене представила домагання Митрополитови ґр. Шептицькому, що до перекладу св. Письма і т. ин. Небавом після того подав я Митрополитови просьбу покликання нової комісії до перекладу Св. Письма і предложив запросити до сеї комісії оо. Мітрата Александра Бачинського, Дра Теодозія Галущинського, ректора духовної семінарії й доцента Старого Завіту, Дра Ярослава Левицького, катехита ґімназії, о. Юлїяна Дзеровича, директора учит. семінарії, Дра Кирила Студинського, проф. укр. мови в університеті, Ілію Кокурудза, директора академ. ґімназії, Дра Остапа Макарушку, інспектора українських шкіл, Дра Василя Щурата, Дра Филярета Колесу, проф. акад. ґімназії, а Є. Е. Митрополит покликав ще й мене до сеї комісії. Основою при сій роботі служили крім грецького, латинського, єврейського й церковно-словянського тексту всі дотеперішні українські переклади і переклади: польський, німецький, француський і англійський і найновіші науково-богословські коментарі, та рукописний переклад Нового Завіту Дра Ярослава Левицького. Новий переклад підготовляла окрема комісія і предкладала повній комісії, котра відбувала кождого тижня засідання під проводом Є. Е. Митрополита і переводила над підготовленим тіснійшою комісію перекладом основну розправу. Тим способом довершено сю вельми трудну і спасенну працю, котра одержала одобрение Є. Е. Митрополита ґр. Шептицького, а оо. Василяни піднялися печатання „Нового Завіту“ в Жовкві, котрий появиться перед Великоднем. Робота над перекладом Старого Завіту вже розпочата).
Виконаннє спасенної думки про переклад Св. Письма загаїлося, одначе „не пізно ще“, як писав Куліш, але крайна пора українському народови, котрий по таких воєнних злиднях повинен відродитися в Христі, помогти „многим міліонам людий зрозуміти через сей переклад Божу волю й Божу правду.“ Всі, що довголітними змаганнями причинилися до того, щоби українському народови дати Боже Слово в рідній і зрозумілій йому мові, дали нам поучний приклад, що кожде справедливе діло раньше чи пізніше досягне доброго кінця, бо як казав Морачевський: „все минеться, одна правда зостанеться.“
Підчас світової війни появилися три Молитвенники видані для православних, а іменно у Відні 1915 р. „Православний Молитвенник“, (безіменно) накладом „Рускої Бесіди в Чернівцях“, котрий крім звичайних молитов церковно-словянською й українською мовою містить Молитву в часі війни, і Гимн цісарський та Гимн народний (Ще не вмерла). В Києві видав Архієпископ Олексій Доктор церковної історії 1917 „Молитвенник“ укр. і церк. слов. мовою з катехитичними поясненнями, котрі можуть заступити місце катехизму, а Свящ. А. Геращенко в Києві 1917 видав „Молитовник“, церк. слов. та український тексти (з поясненнями) короткими, „що кождий християнин повинен знати, вірити й запамятати“. Се є також певним доказом, що й православне духовеньство на Буковині й Україні зрозуміло потребу молитов у рідній мові.
У Львові, в цвітні 1921.
- ↑ Востоков і Срезневський, се найвизначнійші московські язикознавці, а Срезневський крім того знаменитий знавець української мови.
- ↑ для прикладу подамо В. Гречулевича проповідь до лінивих.
- ↑ В 1874 вийшов у Львові накладом А. Рейхарда (книгаря Брит. бібл. Товариства) переклад „Євангеліє Луки“ (безіменно, кирилицею, а також латинкою) Антона Кобилянського, Федьковичевого приятеля.
- ↑ Спомини Дра Пулюя про П. Куліша і їх переписку, як і переписку Дра Пулюя з Ганною Барвінок (Кулішевою) приготовляю до видання в Літературно-Науковім Збірнику Наук, Товариства ім. Шевченка.
- ↑ Др. Пулюй видав окремо накладом Брит. бібл. Товариства свій переклад Псалтиря у Відні 1905 і 1913 р.
- ↑ „Місіонар“ оо. Василян печатає також переклад св. Єванґелія Преосв. Еп. Дра Боцяна.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Польщі.
|