Чому я навернувся/Від модернізму до католицизму
| ◀ Від монотеїзму до христіянізму | Чому я навернувся? Від модернізму до католицизму |
Кінцеве слово ▶ |
|
З усього, що досі було сказано, мені стало ясно, що христіянство — се одинока правдива, Богом обявлена реліґія. Але яке христіянство? Чи протестантське, чи православне, чи католицьке?
Проти протестантизму й проти православя та за католицизмом промовляє вже хочби ся обставина, що католицька Церква є тільки одна, а протестанти й православні розпалися на більшу скількість Церквів протестантських і Церквів православних. Кромі того протестантські теольоґи в своїм лібералізмі й раціоналізмі посунулися так далеко, що з христіянства в них уже мало що й лишилося: вони так основно „очищували“ христіянство з „традиційної шкаралущі“, що при тім разом зі шкаралущею нарушили й само зерно; вони так ревно відкидали зверхну форму, що разом з формою викинули чимало й самого внутрішного змісту. Навпаки, в православній, східній Церкві форма приглушила зміст; у ній запанувала заскорузлість, „казьонщина“ й мертвеччина, і як реакція проти сього появилися серед православної людности безчисленні секти. В часі мойого трилітного побуту в Росії (в рр. 1915–1917) я мав нагоду близше пізнати реліґійне життє тамошної людности, та на підставі часописий і книжок і на підставі мойого власного наочного спостереження я переконався, що для східної Церкви одинокий ратунок у злуці з католицькою Церквою.
Одначе не легко було мені рішитися також і на сторону католицької Церкви, бо проти католицизму піднималося в моїй душі чимало важких замітів. З часом мої студії й розважування переконали мене, що всі мої заміти проти католицизму були тільки упередженнями опертими на баламуцтві й непорозумінню. Та поки се сталося, був я якийсь час христіянином-модерністом без вирішеної приналежности до якоїсь означеної Церкви.
Цікаве й знаменне, що неохоту до католицької Церкви викликувала в мені головно й передовсім якраз та доґма, котра стверджує висшість католицької Церкви й католицької віри над усіми иншими реліґійними конфесіями й орґанізаціями, себто доґма про єдиноспасительність католицької Церкви, а по правді не сама доґма, лише її хибна інтерпретація.
Річ у тому, що ще в моїх дитячих літах не давало мені супокою питаннє про те, чи схизматики, протестанти, жиди, магометане й погане можуть осягнути спасення на тамтому світі, чи може всі нехристіяне й усі некатолики вже з гори безумовно засуджені на вічну загибіль. Деякі душпастирі й катихити науку про єдиноспасительність католицької Церкви викладають у той спосіб, що хто до тої Церкви не належить, той не може бути спасений і по смерти мусить іти до пекла. В такім змислі виясняв мені ту науку також і мій катихит, як я ще був десятилітним хлопцем у першій клясі ґімназії. Пригадую собі, що вже тоді такий виклад про єдиноспасительність католицької Церкви видавався мені противний науці тоїж Церкви про безконечну справедливість і безконечну доброту Божу — і я поставив тоді мойому катихитови оправданий запит отсими наївними словами: „То на такий спосіб наш український поет Тарас Шевченко, як православний, мусить бути в пеклі?“ На се мій катихит не дав мені ясної й рішучої відповіді, тільки зацитькав мене словами: „Тепер ти, серденько, ще за малий, щоби се зрозуміти; як будеш старший, тоді се порозумієш“.
Одначе заки я став старший і заки я по трийцять кількох літах переконався, що виклад мого катихита був хибний або бодай я його хибно зрозумів, то тимчасом сей виклад викликав у моїй душі важкі сумніви, з якими я не міг собі дати ради і які довели мене вже в ранній молодости до недовірства й атеїзму. І не дивниця, бож трудно мені було погодити той виклад з доґмою про абсолютну справедливість і доброту Бога; тож не підозріваючи, що мій катихит міг помилятися, або що я міг його зле зрозуміти, через довгий ряд літ був я хибного переконання, буцім-то ся суперечність міститься в самій католицькій доґматиці.
Оттим-то я дуже врадувався, коли я з католицьких книжок вичитав, що доґму про єдиноспасительність католицької Церкви не треба і не можна так розуміти, як я зрозумів виклад мого катихита. Так на приклад у книжці п. з. „Die Wahrheit des Christentums von Dr. Franz Sawicki, Professor am Priesterseminarium, III Auflage, Paderborn, 1918“, затвердженій духовною католицькою владою, читаємо про цю справу таке:
„Хоч у доґмі про єдноспасительність католицької Церкви правдива Церква є означена як одинока посередниця Божої ласки, конечно потрібної для спасення, однак сим ще не сказано, що поза Церквою нема зовсім Божої ласки. Ті, що невинно блудять, можуть знайти ласку Божу і поза Церквою, бо як св. Письмо часто висказується, Бог хоче, щоби всі люди спасалися. — — — Хоч правдива Церква називається єдиноспасительною, то під сим словом зовсім не треба розуміти, що всі люди, котрі до неї не належать, будуть пропащі (підуть до пекла). Правдива Церква — се звичайна (нормальна) дорога до спасення. Одначе се не виключає, що хтось може дійти до спасення надзвичайною дорогою без посередництва правдивої Церкви. Хто правдивої Церкви не знає, але живе згідно зі своїм переконаннєм і кому Божа ласка допоможе, той не буде осуджений, бо Бог судить кождого відповідно до його сумління. Вправді труднійше осягнути спасення поза Церквою, але не є неможливе“. (Ст. 436–437). „Наука католицької доґматики не виключає навіть невірних поган від Божої ласки і спасення. Церква виразно осудила й відкинула янзенівську тезу, що невірним Бог не дає своєї ласки“. (Ст. 249).І так я щойно по більше ніж трийцяти літах пізнав, що сумнів, який багато спричинив шкоди моїй душі, був викликаний простим непорозуміннєм!
З української історії всякому відомо, що Польща від давних часів систематично надуживала католицької пропаґанди для латинщення й польщення українського народу. Сей історичний факт мене дуже зражував до католицизму вже від моєї ранної молодості, бо через той факт католицтво довго було для мене рівнозначне з латинством і польщиною, а католицька пропаґанда була для мене до недавна синонімом латинізації й польонізації. Одначе з часом я зрозумів, що цей погляд, дуже поширений серед українського громадянства, є вислідом нельоґічного помішання зовсім неоднакових понять, наслідком баламутного переплутання цілком ріжних речий.
Перш усього треба тямити, що Поляки намагалися й намагаються польщити наш український нарід не тільки при помочи костела й богослуження, але також при помочи шкіл, захоронок і шпиталів, значить не тільки надуживаннєм католицизму, але також надуживаннєм шкільної освіти, гуманітарних і санітарних установ, а прецінь нерозумний був би той, хто би з сеї причини відкидав шкільну освіту або гуманітарну чи санітарну акцію, або хто би виступав против шкільництва й лічництва взагалі.
Не годиться винуватити католицької Церкви за се, що хтось надуживає її установ для своїх еґоїстичних інтересів, які з католицизмом не мають нічого спільного, так як нерозумно було би осуджувати шкільну освіту чи медицину за те, що пануючий нарід надуживає шкіл і шпиталів для винародовлення поневоленого народу, бо взагалі нема такої гарної, ані такої високої, ані такої святої речі, якої би лихі або нерозумні люди не спрофанували, не оплюгавили та не визискали для своїх низьких цілий.
Зрештою не тільки світа, що в вікні — і не тільки католицизму, що в Польщі, бо що инше є всесвітний католицизм сам собою, а що инше є практичне примінюваннє католицизму в життю поодиноких людей чи поодиноких народів. Зосібна про католицьке життя в Польщі самі Поляки тай то католики висловлюються часто дуже некорисно. Так н. пр. ксьондз Воронєцкі признає, що католицизм у Поляків є якийсь хирлявий („katolicyzm u nas jest jakis niedomagający“); він добачує в польському католицькому життю поважне збоченнє („jest niewątpliwie w naszem życiu katolickiem poważne zboczenie — — — podniesione do godności zasady“) та піднесену до гідности прінціпу інтелєктуальну байдужність супротив основних справ віри („podniesiona do godności zasady obojętność intellektualna, wobec podstawowych zagadnień wiary“. Дивіть книжку п. з.: O. Woroniecki — Przewodnik ро literaturze religijnej — Lwów 1914 — стор. 9). Той самий кс. Воронєцкі цитує й одобряє ось-які вискази польського письменника Станіслава Бжозовского: „Пересічний Поляк католик мало знає, або й зовсім нічого не знає об тім, як глибоким уміє бути католицизм. — — — Нігде мабуть на цілому світі відносини поміж католицизмом, як глибокою дисципліною моральною, що обнимає ціле життє людини, — поміж католицизмом „убогих духом“ і католицизмом „докторів“ не зложилися в такий страшно деморалізуючий спосіб, як у нас (себто у Поляків). Не сумніваюся, що поміж нашим (польським) духовенством можуть бути одиниці з визначним теольоґічним знаннєм, всеж таки напевно можна сказати, що в умовому життю просвічених (польських) ляіків (мірян) католицизм не грає майже ніякої ролі“. Stanisław Brzozowski, Legenda młodej Polski, стор. 72–73).
Католицьке христіянство — се одноцільна, льоґічно повязана система, в якій поодинокі науки (доґми) й поодинокі установи (інституції) льоґічно вяжуться зі собою і льоґічно випливають одна з одної. Признають се навіть найзавзятійші противники католицько-христіянської реліґії, як н. пр. французький письменник Ренан, голосний автор „Життя Ісуса“. Хоч Ренан оспорює самі основи католицького христіянства, всеж таки він признає, що „се система, в якій перше місце держить розум; се будівля, в якій камені споєні желізними клямрами льоґіки“.
Одначе в сій величавій, монументальній, одноцільній будівлі є такі вязання й такі споєння, є такі виступи й такі заглубини, які з далека на перший погляд для некритичного ока мають такий вигляд, якби якісь риси, якісь щілини, якісь розпадини; оттим то на перший погляд, з далека, добачуємо в одноцільній льоґічній системі католицької віри великі суперечности, які одначе цілком зникають і щезають, коли тій системі близше приглянемося.
Бо католицизм інакше видається, коли на нього дивитися з верха і з далека, та інакше виглядає, коли йому приглянутися з близька і з середини.
Замітив се добре згаданий вже вище польський письменник Станіслав Бжозовскі, — до речі сказати — вільнодумець і атеїст, — коли виїхавши з Польщі до західної Европи познакомився там близше з правдивим католицизмом; у зацитованому висше творі („Legenda młodej Polski“) він так висловлюється про сю справу:
„Католицизм — се дивна будівля. Хто не змагав вжитися в нього, той не знає його таємних і чарівних прикмет, — — — той не знає, як глибоким уміє бути католицизм, коли хто шукає в ньому глибини. На перший погляд видається, що там панує тільки субординація, що там не достає круження крови, що там настала мертвота духа. Гієрархічна субординація, підчиненнє мірян духовенству, — отсе головна лінія церковної будівлі. Але в межах тої субординації Церква має свої каплиці для самітників-анахоретів, свої крипти для мислителів-фільософів, свої башти для воїнів-лицарів; те, що високе, орлине, і те, що глибоке, підземне в душі людини, має тут свій притулок, своє пристановище. Є цілі системи глибоких, фільософічних, артистичних концепцій світа, котрі домагаються послуху Церкві, але попри те полишають індівідуальній думці майже безмежний простір для спекулятивних дослідів, для інтензивної культури духа“.
І так я по трийцятьлітній душевній боротьбі, з атеїста став віруючим христіянином-католиком. І не тільки віруючим, але й правовірним. І не тільки правовірним, але й практикуючим. Бо католицько-христіянська реліґія творить одноцільну орґанічну систему, яку муситься або в цілости приймити, або в цілости відкинути. Бо хто признає авторітет католицької Церкви, мусить приймити цілу єї науку, всі доґми, всі заповіди, всі установи; а хто відкидає хочби одну доґму, або одну заповідь, або одну установу католицької реліґії, той відкидає авторітет католицької Церкви, а тим самим руйнує підставу, на якій опирається ціла система католицької віри.
Др. В. Охримович.
 |
 |
 |
|
|