Юнацькі серця/Юнацькі серця
| ◀ На розвідці | Юнацькі серця Юнацькі серця |
Останком сил ▶ |
|
Ніч загортала землю в чорну кирею хмар. Ні одної зірки на небі не видко, ні проміння місяця, усюди темінь і темінь. Великими плитками снігу замотувала грізна метелиця все довкруги, засипувала кожний шлях, кожну стежинку… Тільки верхи хатних коминів видніли ще над сніжними горбками хат; тільки час до часу в якомусь віконці, засипаному наполовину снігом, заблестіло світло каганця, або сухої скипки. Це одне показувало, що в тихих хатах іще хтось є, що там таїться якесь життя, скриваючись від холоду.
Село розложилося вздовж дороги, довгою лавою простягнуло свої хати. Недаром звали його Велике: із одного кінця в другий не проглянеш, а ще багато бічних вулиць та вуличок. Та сьогодні тривога налягла село… Несподіваним наскоком, кілька днів тому, добув противник село, випер наше стрілецтво в ліс. Правда, мало їх було, цих стрільців, встоятись не було сили. Розпалений побідою противник загнався був аж на східній край села, по річку, що ділила село від ліса, але під нестримним огнем стрілецьких рушниць мусів податися назад, до середини села.
Східній крайок села був безпанський, не було в ньому ніякої влади. А люди сиділи тихо, носа не висовували на двір без конечної погреби. Вийдеш і не знати що може статися. Заблукала куля поцілить тебе ненадійно, або схоплять тебе, що ти — мовляв — знаки якісь подаєш. Відпекуйся тоді, як можеш, а ні, то куля в лоб і по всьому: цеж не мирний час, це війна!…
Густа, холодна метелиця щораз дужче гуляла довкола. В таку ніч — здається — і пса не вигонив би на двір, не то людину…
Але…
Якась постать крадеться під лісом, наближується до села. Іде серед заметілі, спотикається у мягкому снігу, падає, встає, щоб іти дальше. Крадеться. Снігова метелиця обмотує її густими платками снігу, спинює, ніби дорогу замикає.
А високі смереки, що він їх лишив за собою, галуззя ніби руки за ним простягають і тихо-тихо шепчуть:
— Не йди, вернися, там — полон, або смерть!
А в його груди шепче другий голос:
— Іди, іди! Це твій обовязок перед товаришами, що вже третій день мерзнуть та голодують, це твій обовязок перед Батьківщиною…Постать бродить далі в снігу. А снігу місцями стільки насипало, що постать западається в ньому по пояс, навіть глибше. І нераз хотілось би їй, оцій чорній постаті, лишитися так закопаною в мягкому снігу, й не мучитися, не йти дальше. У мягкому снігу так приємно, так вигідно, так тепло, ніби в мягкій, теплій постелі… Ах, заснути!…
Але вмент нові думки напливають у голову постаті.
— Не спи, це смерть! А там — голодні товариші ждуть! Іди!
Не надумується довше. Зривається, добуває всіх сил, спотикається, броде. Ще трохи, ще кілька кроків…
Нарешті перша хата. Тихо, ніби тінь, скрадається постать під вікно. У хаті блимає каганець. В його непевному світлі глядить постать крізь замерзле віконце внутро хати. На лаві під печею сидить старий ґазда, при печі крутиться стара жінка, мабуть його дружина. На столі хліб, видно ще горшки з якоїсь страви.
— Ах, хліб!…
Жадобливо притискається лице постаті до вікна, а сціпенілі від холоду уста шепчуть тихо:
— Хліб, хліб!
Легкий стукіт у віконце. Ґазди переглянулися між собою. Каганець згас… І ще новий стук. Тихо, поволі відчиняються сінні двері, так трішки, щоб можна було тільки на двір заглянути. Постать чує, що в неї впялився крізь щілину дверей чийсь зір.— Хто там? — чути шепіт із сіней.
— Я… з ліса… стрілець…
— Втікай, втікай, бо як зловлять, то тобі й нам буде амінь!
— Дядьку, хліба!…— Ая, тепер дам хліба — а завтра шию під шнурок! Іди краще, щоб і сліду твого на мойому подвірі не було!
Хатні двері зачиняються, стрілець опускає голову та бродить до другої хати, до третьої. Де не застукає, там світло гасне, ніхто навіть не відзивається… Розпука огортає серце стрільця. Там — у лісі, ждуть його голодні товариші. Ждуть, що він певне щось принесе. На тихій лісовій поляні що їх десяток тільки лишився, бо решта розбрилася. Одні хворі, другі поранені, тільки цей десяток сповняє наказ команди: держатися в лісі за всяку ціну!
На закруті, осторонь від села, видніє ще тільки одна, маленька хатина. Може там? Стрілець крадеться до неї, підходить під вікно, заглядає.
В хаті темно, тільки кілька маленьких вугликів ледве тліє в печі. Стрілець прижмурює очі, просвердлює хатню темінь. Там, близько печі, зарисовуються дві малі постаті.
Легкий стук у віконце. Голови тих, що в хаті, підносяться. Знову легкий стук. Голови наближаються до себе, ніби щось собі говорять. Іще один стук. Одна з постатей підходить до вікна. Притискає голову до маленьких шибок, хоче щось побачити. Але на дворі темінь і метелиця. Знову стук у вікно, тепер уже певніший, сильніший. За хвилину двері відчиняються.
— Хто?
— Пробі, пустіть у хату, я змерз.
Двері відчиняються ширше, стрілець всовується в хату.
— Ви хто? — питають два дитячі голоси.
— Я стрілець… там, із лісу…
— Ох! — чути голос дітей.
А потім:
— Ви тут? Не боїтеся? У середині села розсілися…
— Знаю… А тільки треба було…
— Треба?
— Так! Там нас іще десять держиться. І ми голодні… Три дні нічого не їли…
— Три дні…
— Так… І я пішов… Зважився піти в село… треба рятувати товаришів, а я ще найсильніший з усіх.
— І дістали?
Глуха мовчанка. Діти дивляться на себе. У пітьмі ночі порозуміваються без слів. Потім хлопець сягає до скрині, добуває хліб.
— Нате, візьміть! — каже. — Більше в нас нема. Це ми від тітки з села дістали… — Ні, ні! — борониться стрілець. — Цього мені від вас не слід брати! Ви самі…— Що ми! Якось собі дамо раду, не загинемо! — каже хлопець.
— Беріть! — припрошує дівчинка. — Тітка в нас добра, дасть іще! Вона вже другий місяць із того часу, як померли наші батьки, помагає нам.
— Ні, ні! — борониться стрілець, — Не можете ж ви голодувати!
— Який там голод, — каже хлопець, — Картоплі в нас іще зо три міхи, не загинемо! А вам зараз треба…
— А, я забула — пригадує дівчина. — У нас іще гаряча картопля, яку недавно спекли. Беріть і те!
І вже втискають у руки стрільцеві хліб, уже кладуть у його кармани гарячу картоплю.
— Беріть, беріть! — припрошують. — Ми знаємо, що вам треба. Беріть, як від рідних братів…
Гарячі сльози зворушення напливають до стрілецьких очей. Уже не борониться, бере… Потім довго-довго вдивляється в юнацькі личка. Ніби хоче їхній образ залишити на все в памяті… І схиляється над дітьми, цілує їх.
— Спасибі, сестричко! Спасибі, братчику!
Потім двері хатини відчиняються, тихо поволі… Із них висовується стрілецька постать і знову никне в нічній темряві…