Як жив український народ/Наші предки і перші князї

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
II. Наші предки і перші князї.

У давню давнину вкраїньский народ жив невеличкими племенами; кожде плем’я звало ся по своєму: поляне, деревляне, дулїби, сїверяне, уличі, тиверцї. В купу вони не єднали ся, а кожде племя жило собі окремо, окремою громадою. Громада усьому й порядок давала. Звичайно в кождім племю було своє місто або город; там на майданї сходила ся громада, і такі сходини звали ся віче. Віче міркувало про громадскі справи і як воно присудить, то так і робить ся. Віче вибирало собі старшого, що звав ся князь. Князь уже і порядкував, слухаючи віча, і командував, як була війна. Хоч війни спершу було не богато; все то був народ хлїборобский, а вільного степу було без краю, не було за що дуже і сварити ся. Часом хиба не помирить ся племя з плем’ям, посварить ся, то трохи й повоюють. Через те народ наш у ті часи до війни не звик і войовитий не був. Більше привчали його до війни сусїдні хижацкі народцї, бо вони нападали на наших людей, то треба було від них відбивати ся. Де-далї й князї заводили вже при собі повсякчасне війско: через те вони почали вбивати ся в більшу силу, тодї вже й віча не слухали.

Віра в них була така, що молили ся до сонця, до неба, до води, до землї, і тому подібного; над усїм у них були боги: найстарший Перун, відтак Дажбог, Стрибог та инші. Доводилось їм мати дїло з сусїдним грецким царством Візантиєю. Греки були христіяне, і відтак і до нас почала заходити християньска віра; серед нашої землї вже в девятім віцї були християне, а в десятім вихрестилась у християньство київска княгиня Ольга. Поширив же у нас християньство її онук, князь Володимир. Під його рукою було вже богато землї, а на нїй чимало свого й чужого народу: князював Володимир від Київа аж геть на північ далеко; на заходї мав Галичину (що тепер під Австриєю), і кругом на схід і на південь великі простори. Україньска держава (царство) під його рукою була вже великою державою. Року 988-го Володимир вихрестив ся в християньску віру від візантийских Греків і оженив ся з грецкою царівною Ганною. Його заходами християньска віра почала ширити ся скрізь по його державі. Володимир позаводив школи і звелїв учити в них дїтий. Так почала ся в нашій україньскій державі просьвіта. Багато дечого наші люде переймали тодї від Греків.

Ще за живота Володимир пороздавав своїм синам на князюванє землї; але як він умер, року 1015, сини його довго сварили ся за батьківщину аж поки син його Ярослав закнязював над усїєю державою і підбив під свою руку ще й деякі инші землї. Вбив ся він у велику силу, зазнав ся з усякими королями й царами: одного свого сина одружив з грецкою царівною, двох других з нїмецкими князївнями, одну дочку віддав за норвежзкого короля Гаральда, другу за французкого короля Генрика І. Наша земля через те зазнайомлювала ся з чужими земляками, наш народ переймав від инших народів те гарне, що було в них.

Ярослав, як і батько його, скрізь заводив школи. Сам він любив читати та розмавляти з ученими людьми; звелїв поперекладати на тодїшну нашу книжну мову деякі грецкі книги і завів біблїотеку (книгозбір) у Софійскій церкві. Сю церкву звелїв він грецким майстрам вибудувати в Київі, і вона, з деякими відмінами й прибудовками додержала ся й досї і зветь ся тепер Софійский собор. Князь Ярослав силкував ся як краще упорядкувати лад у своїй державі; він почав заводити кращі закони і записувати їх на папір, а досї воно не записувало ся; та книга, де почато списувати закон, зветь ся „Руска правда“. Умер Ярослав року 1054-го.

Ярослав ще за житя подїлив усю свою державу між пятьма своїми синами на пять частин, чи князівств. Такі князївства звали ся тодї удїлами. З того часу завів ся у нас між князями такий лад, що найстарший брат звичайно брав київский удїл, князював у Київі і звав ся великим князем. Таким робом зробив ся Київ столицею нашої україньскої, — чи як тодї казали — рускої, — держави. Як старший брат умирав, то замість сего великим князем ставав підстарший брат, за ним третий і так аж до послїдного брата. Такий був звичай, та самі князї не дуже єго шанували, а раз-у-раз спихали один другого з великокнязкого стільця.

Князїв на удїли настановляли звичайно батьки, але часто народні віча сами собі вибирали князїв, а нелюбих, то часом і скидали.

Кождий князь мав своє війско і ходив з ним воювати. Як намножило ся удїльних князїв багато, — погано стало народови під ними жити. Князї не обороняли добре свого народу від степових народцїв, що на нас нападали, від Печенїгів, Половцїв, Турків та инших. Нї, князї воювали ся один з другим, щоб повідбирати у своїх же братів, чи инших родичів городи й землї. Один князь пічне другого воювати, нападе на єго землю, городи і села поруйнує, попалить, людей побє. Найбільше змагали ся за столицю Київ — кому бути великим князем. Кілька разів брали Київ війсковим боєм, руйнували й палили, різали людей, і до того довели, що великий та славний колись Київ звів ся нї-нащо. До війска треба було людей, — князї забирали хлїборобів та инших робочих людей від роботи. Ще їм мало було свого війска, то вони кликали на підмогу проти своїх же війско від сусїдних диких степових народів, наприклад, від Половцїв. Ті прийдуть помагати та й займуть у неволю цїлі села з жінками й дїтьми. Отак робили ті князї з своїм народом.