Як жив український народ/Руїна

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
XII. Руїна.

Суперечка між Україною та Москвою почала ся ще за житя Богдана Хмельницкого, а як він умер року 1657-го, то зараз же послано в україньскі городи московских воєвод і кождого з війском. Воєводи ті кривдили народ і знущали ся над ним. Новий гетьман Іван Виговский не знав що й чинити. Він силкував ся умовити московский уряд, щоб вони сего не робили. Московскі пани його не слухали, а запомагали полковника Пушкаря, що хотїв замість Виговского бути гетьманом і готов був дозволити московским воєводам панувати на Українї, аби собі вихопити ся в гору. Сей продайдуша Пушкар пристав з купкою своїх козаків до московского війска, що вже прийшло на Україну та й заходило ся порядкувати точнїсїнько так, як колись Поляки порядкували: палило і руйновало села, різало народ. Виговский побив московске війско, повигонив воєвод, та не мав сам сили і далї встояти проти Москви і почав знову мирити ся з Польщею. А народ не навидїв Польщу, не схотїв того, і скинув року 1659-го Виговского.

З того часу й почала ся страшенна колотнеча. Московский уряд спершу воював ся за Україну з Польщею, хотїв щоб не пустити Польщі нї клаптя україньскої землї, але подужати не міг, помирив ся з Польщею, року 1667-го і подїлив з нею Україну: Польща забирала собі край по правий бік Днїпра, опріч Київа, а Москва — лївий та ще й Київ. Тепер уже легше було вгамувати Україну: і Москва й Польща в двох заходили ся се робити. Збезлюдженій та знесиленій Українї тяжко було змагати ся з самою Польщею, а тепер було зовсїм уже над силу.

На Українї стало тодї по два гетьмани, оден по лївий бік Днїпра, а другий по правий. Та тї гетьмани нїчого не могли вдїяти проти двох дужих держав, а як котрий з них починав опирати ся, то такому було лихо; от напр. польскі пани вбили гетьмана Івана Виговского, а московскі пани мордували в Москві а потім заслали в Сибір гетьмана Демяна Многогрішного. Московске і польске війско раз-у-раз гуляло по Українї, бо народ бунтував ся проти лихого ладу: і Москалї, й Поляки руйнували й палили городи й села, вбивали і калїчили нещасних людий і заливали кров’ю увесь край. Один з гетьманів, розумний та смілий Петро Дорошенко, щирий оборонець україньскої волї, довго боров ся за неї, та бачучи, що сам не подужає, він пробував був завзяти помочи в Турка. Думка була така: а може Турок буде кращий за тих христіян, що роздирали нещасний край? Та ще й те: Турок далї сидїв — не міг з далека заводити свій лад на Українї, орду-ж татарску Турок би спиняв, коли-б жив у злагоді з Україною. Та нїчого не міг Дорошенко вдїяти проти більшої сили. Москва його подужала і вмер він у московскій неволї.

Колотнеча не втихала, і ввесь край так зруйновано, що правобічна Україна мало не вся лежала пустинею, — без хат, без людий, — тільки вовки вили та сухі кістки тисячів побитого народу лежали по степах. Сей страшний час народ прозвав Руїною, бо й справдї руїною тодї зробив ся увесь наш край…