Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка (1925)
| Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка Львів: «Русалка», 1925 |
|
 |
Вип. 37
Рік вид. IV.
В-во „РУСАЛКА“.
зі Ставропіґійської Друкарні.
Горпина ШПОРТУНИХА — молода жінка, держить корчму.
СТЕПАН — літній чоловік, подорожній.
ПОТАП — небіж його, молодий хлопець.
ШПОНЬКА — старосвітський панок, лисий.
ШИЛО — сусіда його, з економів.
ГАВРИЛО — хлопець Шпоньки.
АНДРІЙ — хлопець Шила.
ПРІСЬКА — наймичка Шпортунихи, дівча.
Горпина — (сидить під вікном, шиє очіпок і співає).
|
Голуб сизий, голуб сизий — голубка сизійша, |
Ох, правда, правда! Минулася воля дівоча! Не счулася, як і голову покрили… не счуюся, мабуть, як красу мою, мов водою, змиє! То була вільною пташкою — мій день, моя й ніч! Ні клопоту, ні журби: було кому журитися! А тепер ні, сама упадай коло всього: за хазяйствечком назирай, подорожніх вітай та шануй, щоб не минали господи, бо з того й хліб їмо… Инший пристане, як шевська смола, а прогнати не можна; то тут і хитруй і дури його, що ще мов періжок не готовий; от спечу, то й піднесу! Сміху з ними — тай годі. А надто з панами, як от Шило, чи Шпонька… уже й сиві чупрундирі, а все: „Горпиночко, перепілочко, та лебідочко;” аж заслиняться та облизуються… а я їм: „і паноченьки мої, і голубчики“, а сама собі в думці співаю:
|
Ой, густий очерет, та лепеховатий, |
Ще хвалити Бога маю чоловіка, що не заздрить, йме мені віри; а то б з другим лиха набралася. А мій ні: ми живемо лагідно. Та що це нема його? Поїхав по горілку, та й пропав: коли б ще не запізнився, бо на дворі таке коїться… аж! (зазира в віконце). І світа не видко — така заверюха: бідному люду тепер горе та й годі. (Прислухується). О, когось і несе вже Бог.
Степан — (у кожусі й сіраці). — Помагай бі!
Потап — (теж; тупає ногами, струшує з кобеняка сніг) — День добрий!
Горпина — (кланяється). — Здорові були! Роздягайтесь!
Степан — (скида сірака). — Та й холодно ж, мат-тері його ковінька, аж руки поклякли.
Потап. — Мороз здоровий, а надто як повернули проти вітру — ножем ріже. (Бє рука об руку).
Горпина. — Погрійтесь же коло печі: оце тільки що витопила.
Степан. — Кетьте нам краще чого такого, для чого чарки роблять.Потап. — Еге! Піч — то бабська річ, а пляшка — козацька!
Горпина — Та то горенько, що нема ні краплі: я вже чоловіка давно жду з горілкою… от-от буде!
Потап. — Е, кепсько!
Степан. — Погано, Тетяно! Так, значить і погрітися не вдасться?
Горпина. — Та я б радніща, та коли теє… Почекайте, я паляницю внесу та борщу горяченького всиплю. (Вибігає).
Степан. — Молодиця! Та й хороша нівроку! От щастя отому Панасові. Ех, як би на мене.
Потап. — Куди вам, дядьку?
Степан. — Звісно, куди! Знаємо куди!
Потап. — Е-ж, бачить кіт сало, та сили мало.
Степан. — Говори: ще може й тебе за пояса заткнемо, дарма, що сиві! Памятають мене по всіх шляхах: знаємо відкіля підійти. Бували по світах.
Потап. — А вам часами, дядьку, не дався хто в знаки? Не задавали хльору?
Степан. — Мені? Щоб зі мною яка оказія була? Зроду-віку! Та я і з води сухим вилізу, не то що!..
Потап — (підійшов до мисника й переглядає пляшки). — Либонь так?!
Степан. — А ну, й справді, вдарся до скляного Бога: може хоч на чарку пошле нам!
Потап. — Та таки на наше щастя позливаю дещицю!
Степан. — От і добре! А ну, ке сюди! — (підходить жартливо).Потап. — Нате ж, та й мені лишіть половину.
Степан. — Тобі меншу, бо ти молодший…
Потап. — Добра правда!
Степан. — (пє нахильцем). — Спасибі! Не бійся, лишив і тобі.
Потап — (дивиться). — Не дуже багато!
Горпина — (вбігає) — От і паляниця, а борщ зараз витягну з печі.
Степан. — Та тут, господиньо, ми без вас позлодійкували трошки.
Горпина — (висипає борщ) — О! Як?..
Потап. — Поназливали недопитків чарки на дві, та й пожили!
Горпина. — То й добре!
Степан. — Так не сердитеся, ясна кралечко?
Горпина. — Ні! Сідайте ж, та закусіть, чим Бог послав.
Потап — Од такого діла не цураються. — (Всі сідають, їдять, Горпина сіла шити. Кілька хвилин мовчать, а далі — покволом).
Горпина. З города?
Потап. — Еге ж…
Горпина. — Ащо?..
Потап. — Борошно…
Горпина. — По чім?..
Степан. — Три з шагом…
Горпина. — А мій по чотирі…
Степан. — Добре. — (Їдять).
Горпина. — А свинина як?
Потап. — Не дуже.
Горпина. — Пилипівка?
Степан. — Еге-ж — (Встають, хрестяться й кланяються).
Потап. — Ну, спасибі вам!Степан. — Уконтентували: тепер і в дорогу не страшно.
Горпина. — Та куди ви? Одпочиньте ще!
Степан. — Е, ні: спізнимось.
Потап. — Тепер у Пилипівку не оглянешся, як і ніч!
Степан. — Ще як поламаємось, то в вас і заночуємо, моя ясочко!
Потап. — Та ви, дядьку, і нарочито мені воза поламаєте? Глядіть!..
Горпина. — Вигадайте ще що!..
Степан. — Дале-бі! А може й отой пан, що ми стріли, поламавсь нарочито? Признавайтесь!
Горпина. — Одчепіться з ним! Який це там пан?
Потап. — А з Чапліївки — пан Шпонька…
Горпина — Невже? А я його оце згадувала…
Степан, — Бач, яка правда: панові й чорти дитину колишуть! Його й згадують, а нашого брата то ні!
Потап. — Захотіли!..
Горпина — (жартівливо). — Иншого згадаєш так, а иншого й инак.
Степан. — О? Ну, прощавайте! А що там слід?
Горпина. — Та що ласка; сіна не брали?
Степан. — Ні. (Дає гроші).
Горпина. — Спасибі. Не минайте ж нашої хати…
Степан. — Та я що дня б завертав, як би ласка. (Підморгує і чухає потилицю). — Га?..
Горпина. — Якої ж вам ще ласки?
Потап. — Такої, як од дядини що-дня! Коли не за чуба, то по потилиці!..
Степан. — Ге-ге! Такої не треба!Горпина — (проводячи їх). — Ха ха, не любите? Ну, прощавайте ж! Щасливо!..
Горпина. — Ач, і старий, а туди ж? І чого вони до нашого брата так липнуть? Просто і не одчепишся. — (Оглядає кругом) — Чи ба, як забруднили хату; а я люблю, щоб у мене було, як у віночку. (Прибирає). — Оттим мені і не до вподоби наша стать, що одно тільки колотись та прибирай за ними. Натомишся за день, а діла й не знати. (Дивиться в вікно). Прісько, Прісько! зажени лишень теля у кошару, а то корову виссе.
Голос Пріськи. — Та от чекайте: ворота одчиню.
Горпина. — О! може Панас приїхав?! (Бере на плечі кожух і виходить).
Шпонька — (увіходить у кожусі, обвязаний поясом, у капелюсі). — Ух! Ох! Фу! Бррр! — (до Гаврила) — Ну, куди ж ти дивишся? Не бачиш, що пан засапався? Ух! Аж дух забива! Оце так! Та ну бо, хоч розперізуй швидче!
Гаврило — (вовтузиться коло пояса). — Та тут затяглось.
Шпонька. — Зубами, зубами… Ой! пропаду! Та швидче бо!
Гаврило — (сіпає зубами й крутить пана). — Нічого не вдієш. Ач, як! (Упирається коліном у спину й тягне обома руками пояса). —Шпонька — Ой! Та ну тебе к бісу: ти мені і черево перервеш на двоє! Ой!..
Гаврило — Не подається… (Пояс перервався й Гаврило одлітає шкараберть; піднімається, чухається). — Ач і увірвався.
Шпонька — Я тебе увірву! От, каторжний, трохи нещастя не зробив! (Хапається за живіт і кривиться). — Фу! Скидай же кожуха, неприторений! Так і звик по біси-батька-зна якому!.. — (Гаврило з за плечий скидає кожуха, так що рукава вивернулись, й кидає його на ослін). Стягай ще чоботи!..
Гаврило — (сіпає за ногу; пан береться за ослона й їздить по хаті). — Коли не злазить…
Шпонька. — Та ну тебе к бісу, ногу одірвеш! (Насилу зняв чоботи й зостається в одних довгих панчохах). — Ви б раді пана в ложці води утопити. Які ти санки запріг? Не придивився хиба, що панові легко й шию звернути? Ти думаєш, що у пана шия не така, як у тебе? Ти думаєш, що панові легко пішки ходити? Га?..
Гаврило. — Та хто ж його знав, що таке скоїться! Я про себе байдуже, а ви ж поїхали на санках пана Шила…
Шпонька. — Не згадуй мені його, — хай він тобі сказиться!
Гаврило. — Та я тільки кажу, що завжди з ним їздите й теє…
Шпонька — (з серцем). — Ти знов таки? Геть з очей. Та щоб мені санки були полагоджені!..
Шпонька — (ходить по хаті сердито). — Завжди їздите? Тьху! Я тепер на його, собачого сина, й глянути не хочу! Шпонька, каже, свиняча… А, щоб тобі заціпило, ироде!.. А? Я його цілий вік за приятеля вважав… а він, як гадюка та. Тривай, побачимо, хто з нас дворянин? Плюєш на моє дворянство! Плюнуть і тобі межи очі!.. Мій батько, дід, прадід, прапрадід — споконвіку тутешні стовбові… А він хто? — (Ходить) — Який ще з його дворянин? Твій батько пришлець! От що! Я тобі докажу! — (Ходить знов по хаті). — Шпонька… Шпоньку всі знають, кого не спитай!
Горпина. — Здрастуйте, добродію! Чи ще живенькі?
Шпонька. — Здорова була, Горпино! Та так собі, не дуже то… А ти, як ся маєш? Чи ще?..
Горпина. — Та ще, хвалити Бога, живемо, хліб жуємо, та вас згадуємо. Чого це вас, добродію, так довго і в вічі не видати; то було що тижня з приятельом, паном Шилом…
Шпонька — (з запалом). — Який він мені приятель? Ворог лютий, чорт!..
Горпина — (сплеснувши руками) — Що це ви кажете, добродію, на пана Шила? Та ви ж з ним з одної ложки, з одної чарки…
Шпонька. — Було колись, а тепер подай мені його — заріжу, застрелю!Горпина. — Ох, моє лишенько! Таке страшне кажете, та ще проти ночі! Що з вами сталося?
Шпонька. — А ти ще не знала, серденько, який я сердитий! Е, зі мною не шуткуй; я такий, що бррр!..
Горпина. — Цур вам. Я до вас тепер і підступити боятимусь.
Шпонька. — Ну, тобі, перепілочко, підступити безпечно.
Горпина. — Ні, годі; ще й мене застрілете! І що й вигадали? І де б вам з паном Шилом посваритися? Сказано — приятель…
Шпонька — (знов з серцем). — Який він мені приятель? Був кажу, колись, а тепер… тьху! Собака от що…
Горпина. — Та чи ви справді, чи в жарт? Я й не второпаю…
Шпонька. — Навспряжки, навіки…— (Ходить посатанілий) — Я його засужу того христо-продавця.
Горпина — (сплеснувши руками) — З паном Шилом позиватись?
Шпонька. — З ним! Хутір продам, а таки того чортячого виродка в саму Сибір запроторю. — (Бє об стіл кулаком). — Побачимо, який ти дворянин. Твій батько — пришлець! От що!
Горпина. — Та з чогож сварка у вас? Як діло було?
Шпонька. — А ось як: — (виймає шклянку й нюхає покволом, трошки отишений). — Приходить до мене сьогодні отой (плює): „ну, каже, рушаймо, пане Йване, на зайців: перша пороша добра“. — „Рушаймо, кажу, який мене біс в хаті держить“… Запріг він санки, взяв я свого Хапая… знаєш? — (Горпина крутить головою). — Не знаєш? Настоящий хорт; недавно купив у капитана. Знатна собака: ребро круте, нога дебела, спина колесом. Сивий чисто, тільки під черевом біленьке… я за його дав двадцять карбованців, дві четверті жита, й пшеничного борошна пять мірок.
Горпина. — Господи!.. За собаку — хліб святий?!
Шпонька. — За собаку? Якаж собака? Не кримська, а хорт настоящий… (Нюхає). — Ну, так узяв я свого Хапая, а той — свою Стрілку, кримська погань!.. Ну, сіли ото ми вкупі на сани й поїхали. Гаврило з Хапаєм на ґринжолах… Недалеко й заїхали; перевалили оттут за вигін, на ріллю… коли це зпід коней прись — куций… Я кричу: — „а-ту його, а-ту його!“ Гаврилко ж мій, чорти б його вбили, десь загавився, а бісів Андрій з Стрілкою так і насів… У мене аж серце — тьох, тьох, тьох! а в очах тільки мель, мель, мель! Я з санок — за зайцем мерщій, та не своїм голосом до Гаврила: „Зарізав, кричу, мене. Спускай Хапая“! Насилу дочувся. Дивлюсь: Стрілка дала угонку та й осіла, а заяць як уструже, так і покотив; а Хапай уздрівши, як припустить, як витянеться, мов бич… Господи! Я біжу та кричу: „а-ту-ту! а-ту-ту“! Уже й гласу й духу нема; а бісове Шило стоїть на санках, та все на Стрілку… Та куди їй? Тільки кива! А мій як допався — зараз од лісу одрізав, тай насів: одна угонка, друга, круть-мель, круть-мель; заяць уже тільки транди бє, а це навперейми Стрілка — так і розчипірили. Тільки я власними очима бачив, що мій ухопив, а та паршива тільки на готове наскочила. Так ні! Витришкуватий отой кричить: „Стрілка понесла, Стрілка!“ — „Брешеш, кажу, — Хапай“! — „Куди, кричить, твоєму кудлатому барану“! — „Ах ти, кажу, пришлець: та в тебе не хорт, а кішка шолудива“! А він: „Мовчи, каже, Шпонька свиняча“! — „Цить, кажу, Шило собаче“! А він мені: „Геть же з моїх санок к бісу! Плентайсь до дому пішки“! „Як? крикнув я, ти хочеш заставити дворянина пішки йти? Та ти хто?! Та я тебе… з начинням“. А він каже: „начхав я на твоє дворянство“! Та по конях! Га? Усі в хуторі знають, що мене з санок спхнуто… Честь мою зачіплено. — (З запалом). — Та я йото в Сібіряку! Я — не я!
Горпина. — Гай, гай! Із за чорт зна-чого, прости Господи, сварку здіймати? За собаку на старости позиватися.
Шпонька. — Що ж я йому коритися буду, чи що? Він мене з санок пхнув, а другий раз і по потилиці зацідить, а я мовчи? Е, ні! Не на того напав!
Горпина. — Мало чого нема; полаялись та й годі, та й помирилися.
Шпонька. — Як би він не чіпав моєї дворянської чести, то б ще нічо… А то ні! Я не пожалую на його грошей!
Горпина. — Люде кажуть: поли вріж, та тікай од позвів, а ви грішми трусите; тільки славу пустите.
Шпонька. — Не можу я попустити чести: на те я дворянин.
Горпина. — Ій Богу тільки сміху наробите, що через зайця глека розбили.
Шпонька. — (Ходить і чуха потилицю; про себе) — Чого доброго, воно тошно будуть сміятись… Так як би ж він не чіпав моєї дворянської чести! — „Начхать, каже, на твоє дворянство!“..
Горпина — (жартливо). — Та годі, годі, паноченьку мій, сердитись; ви ж добрі. От краще я вам вареничків зварю, або пиріжечків, — то й на серці полегшає, як от співають:
|
Ой, ти милий, не журись, не сварись, |
Шпонька — (розмяк). — Та ти, голубочко, заговорити вмієш, та не таке діло… А от, дай мені зараз чарку вистоялки, бо в мене аж під серцем пече…
Горпина — Та тут лихо, нема ні крапельки, чоловік забарився чогось з винниці…
Шпонька. — Ой, горенько моє! Як же це буде? У мене й живіт підвело… Хоч би чарочку одну!
Горпина. — Хіба побіжу на хутір, чи не роздобуду де? (Вибігає).
Шпонька. — Ох, ох, ох! Так якось на серці погано. І іжа на думку не йде (Замислюється). — Хоч би пів-чарочки, щоб не нудило! (Підходить до пляшок, перебирає, дивиться на світ, хитає коло вуха й нюхає). А хоч би тобі краплина! От оказія!… Чи не надумався хоч Гаврило з дому узяти? (Підходить до дверей і одчиняє трохи). — Гаврило, Гаврило!
Гаврило — (з-за дверей). — Чого?Шпонька. — Чи ти не взяв з дому горілки?
Гаврило. — Та отам під кожухом у пуделку: ковбаси та паляниця.
Шпонька. — Я тебе питаю за горілку!
Гаврило. — Хиба ж ми горілку беремо, адже завжди пан Шило…
Шпонька. — Тьху! (спльовує з серцем). — Правда, що він завжди брав добру настоялку… Ох-хо хо! Ні, вже годі, минулося! (Сідає за стіл і замислюється). — І з чого воно в світі коїться оте лихо? Живуть собі люде тихо та любо… Ні ж! Візьме один… та й обидить тебе, зневажить… здійметься заверуха! Чи є де така губерня, щоб один одного не кривдив? Чорт ма, мабуть! (Нюхає). — Ну, та й кортить горілки! (Спльовує). — Оце сидів би я дома, чи в його… та по чарці, по другій… Тьху! Хай йому чорт, аж слина котиться! Ох, правда, правда, лучче соломяна згода, ніж золота звада… (Зажурився і співає):
|
Пресучая та журба мене ізсушила; |
Степан. — (крадеться в двері потиху). — Там у Панаса поламалася вісь, то я Потапа лишив коло бочки, — нехай помагає, а сам ніби-то за віссю, та сюди! Вони там до світа возитимуться, а ми тут на самоті з кралею може до чогось добалакаємось. — (Озирається). — Та тут хтось є? А, лихо його матері! Ще здається пан з нашого села? Набреше бува жінці… Краще не здибатись з ним. Полізу хиба на піч та рядном вкриюся. (Нишком злазить на лежанку й вкривається рядном.)
Шпонька — (почув, що Горпина дверима стукнула). Це ти, серденько? А що?
Горпина. — Сказано і крапельки нема ніде, та мій чоловік от-от-от мусить бути, почекайте вже!
Шпонька — Ай-ай-ай! Колиб ти перепілочко знала, як мені хочеться! — (Прислухується) А цить, чи то не Панас їде? — (Потирає руки.) От до речі!.
Горпина. — (Заглядає у вікно) — Ні, це кіньми, а не волами… (Чути голос: „Дивись же мені, горячими коней не напій!“) Це пан Шило!
Шпонька. — Хто? Він? (Бігає по хаті і зазирає в вікна й двері.) — Га? Оце так! Кудиж мені дітись? — (Кричить.) — Гаврило! Гаврило! Запрягай коня!
Горпина. — Куди це ви, паночку? Що це ви? Чого тікати? Та й санки ж поломані!
Шпонька — (Кричить) — Не хочу я з тим иродом, христопродавцем бачитись! — (Силкується натягти чобіт й скаче по хаті) — Гаврило! Натягай чобіт! Ач, шельмені! Як треба, то й не лізуть! Деж кожух мій? — (Хапається й надіває на виворіт) — Деж та шапка, Господи?!Горпина. — Та вгамуйтеся, чого ви?
Шпонька. — Ой, лишечко! Іде вже! (Хапає очіпка та, не вважаючи, надіває на голову й мерщій в двері).
Шило — (увіходить в теплій бекеші, смушевій шапці й рукавицях; за ним Андрій з батогом. Шпонька наткнувсь прямо на Шила.) — Тю! Що це за мара?! Свят, свят, з нами!
Горпина — (регочеться). — Та то пан…
Андрій — (сміється теж). — Кумедія!
Шпонька. — Каторжні! (Засоромившись, одходить і сідає, одвернувшись, кінець столу.)
Шило. — (До Горпини) — Здраствуй, моя рибочко, здраствуй! Що це в тебе, машкара чи що? Ще ж здається Пилипівка?
Горпина. — (Сміється) — Та то жартували… (Шепче на вухо щось.)
Шило. — Дивно! Жінок у шапках бачив, а чоловіків у очіпках ще не траплялося…
Шпонька — (зриває з серцем очіпка й кидає). — Нема вам до мене діла!
Шило. — Хто там ще озивається? (До Горпини.) — Де це ви такого медведя завели? Дивіться!
Шпонька. — (Кидається до Гаврила; скидає кожух, кидає йому) — Посмієтесь мені на суді! — Все потрачу, а в Сибір запроторю!
Шило. — Ой, ой, ой! Як страшно! Це, їх благородіє: дворянин!
Шпонька. — (Скакує) Дворянин! Так — дворянин! А ви хто?
Горпина. — Та годі вам!Шило. — І то правда: цур йому! (До Андрія) Принеси мені люльку. Та гляди, цибуха продми, а то я знаю тебе: ти так з сіном і подаси. Потягнеш, а воно в горло тобі чорт-зна яка погань лізе.
Андрій. — Та я завше дму. — (Виходить).
Шило. — Дмеш? Глядиж мені, наслинь.
Горпина. — (До Шила) — Якже вас, добродію, Бог милує?
Шило. — Та поки що йдеться, моя мила: тільки треба купити кадила.
Горпина. — Для чого?
Шило — (киває на Шпоньку). — А щоб од чортів одкурюватись.
Шпонька — (на бік). — Сам ти чортяка!
Горпина. — Жартуєте.
Шило. — Ні, не жартую. А розвелись у нас такі, що з тим дворянством, як дурень з писаною торбою носяться! Ти шануй себе, то й тебе поважатимуть, а дворянство оте, як з клоччя батіг.
Шпонька. — Твоє таке й є.
Горпина. — (Тихо) — Навіщо вам та звада? Ви б краще помирилися.
Шило. — (Теж) — Не потурати ж; нехай кирпи не гне! — (До Андрія, що приніс люльку, кисет і кресало.) — Підкинь же сіна коням, та мірку вівса у хазяйки візьми! (Той виходить) А мені, моя рибочко, принеси оце зараз миску сметани, та вкинь туди сиру свіжого, бо мені їсти хочеться, аж тіло труситься.
Горпина. — Добре, добре! Я зараз! — (До його жартуючи.) — Та помиріться бо, я за те вас поцілую.
Шило. — О? Давай завдаток!
Горпина. — (вибігає) — Е, плата вкінці!Шило. — (Дивиться й дме в цибух) — Сопе! Щось харчить? (Дме ще дужче).
Шпонька. — (На бік.) — От дме! Й не лусне!
Шило. — (Вибиває люльку об чобіт.) — А може б перше голубочки? Чи не розбилася — (Виймає пляшку, любує.) — Ні, ціла. Ех добра, ця старочка-вистоялочка, аж губи злипаються… А ну, моя голубочко, моя втіхо, заговори мені лихо! — (Наливає чарку й дивиться на світ.) — А! аж червона; а душить, мов тягне душу на пораду…
Шпонька — (стиха повертає голову до пляшки й одвертає раптом). — Щоб тебе за живіт потягло!
Степан — (висовує голову з під рядна). — А маттері його чорт, смашна мабудь! (Спльовує).
Шило — (підносить чарку). Ну, чарочка, чепурушечка, пє Сидорова душечка. (Киває на Шпоньку). — Нехай-же нашому ворогові ікнеться, як собака з тину урветься…
Шпонька. — Нехай тобі, ироде!
Шило — (пє й ставить на стіл чарку). — Кха!.. Добра! Мов у животі полоскотала… Сказано, голубочка!
Шпонька. — (Позирає й одвертається) — Розносився біс з настоялкою! Аж нутро верне… просто пропаду!
Шило. — Хто пє, той хвалить, а хто не пє, того давить…
Шпонька. — Куди мені од цього розбишаки дітись! Нападом лізе. (Хоче знов надіти чобіт, але він не налазить). — А тут тобі чобіт не налазить, хоч розірви!
Шило. — От, тепер би й сметанки; тільки по першій не закусюють. (Наливає). — А по другій пилоб і ледащо, аби було за що! (Піднімає чарку). — Ну, хай же наші дворяне будуть тверезі, не пяні, а нам сіромам, аби заснути дома…
Шпонька. — Ну, хтож його видержить таку муку?
Шило. — Справедлива животкова, як масло. (Ставить на стіл).
Степан. — (Спльовує). — А, чисто кишки витягне; хоч би рушав далі, а то чого доброго цілу ніч тут прочоломкається з чаркою, то моя справа вийде на кепське…
Голос Андрія — (з надвору). — Геть од наших коней далі.
Голос Гаврила. — Тю! А ти не підходь до наших санок!
Андрій. — Та вони тільки курям на сідало.
Шило — (сміється в голос).
Шпонька — (бє кулаком об стіл). Ну, хутір продам, всього збудусь, а засужу вас обох розбішак, в кайдани замкну!
Шило — (свистить). — Фю! Фю!…
Гаврило — (вбігає). — Там, пане, той розбішака розламав чисто наші санки.
Шпонька — (схоплюється). — Бий його моєю рукою!
Гаврило. — Та ще, каже, підете пішки, бо звикли.Шпонька — (визвіряється). — А, це по приказу душогубця цього робиться таке безчестя моєму званню? — (Хапає сокиру.) — Бери оцю сокиру, рубай їхні санки.
Шило — (встає). — А ну, спробуй; то я цибухом цим так тебе вріжу, що й твій дурний пан не одліпить…
Шпонька. — Рубай санки, рубай його!
Гаврило. — Ой, Господи! — (Злякався й труситься).
Степан — (підводиться з печі). — От, попався в баталію!
Шило — (заміряється). — Тікай, щеня, поки не зацідив по голові!
Шпонька — (хапається за цибух). — Бий його, рубай його!
Гаврило. — Ой, ґвалт! — (Тікає.)
Шило — (повернувшись). — А, так ти, так? З тобою по чеськи, а ти бачу по-песьки… Геть!..
Шпонька — (злякавшись). — Не пущу, не пущу! Ой, убє!
Шило — (грізно). — Пусти ж, а то такого духопелу дам!
Шпонька. — Не пущу! Ой, рятуйте!
Степан — (з печі) — Рятуйте!
(Тягаються з цибухом по хаті, Шпонька ближче дверей).
Шило. — Пусти ж! — (Вириває цибуха, Шпонька одлітає до дверий, а Шило до печі й, розмахнувши цибухом, прямо урізав Степана по лобі.)
Степан. — Ой убив, убив! — (Зривається і прямо під ноги Шпоньці, той упав).
Шило. — Злодій, злодій! Держи! — (Степан виривається, та до дверей, за ним Шило; в двері увіходить наймичка з мискою сиру, а за нею хозяйка з мискою сметани. Степан прожогом збиває наймичку з ніг; та летить з мискою й пада; Степан у двері, вибиває у хозяйки сметану всю собі на голову; Шило за ним. Ґвалт; усі кричать: „Ой розбійники! Лови! Хапай! Злодій!“)
Пріська. — Ой, лишечко! Ой матінко! Що ж це таке?
Шпонька — (підводить голову) — Чи я живий, чи я мертвий?
Пріська. — Ох, не знаю, паночку, не знаю…
Шпонька — (мацає себе). — Чи я вже на тім світі? Га?? — (Підводиться.)
Пріська. — Не знаю, не знаю! — (Тікає прожогом.)
Шпонька — (схоплюється). — Ні, здається, живий ще? Слава тобі, Боже! Господи, помяни царя Давида і всю кротість його! (Озирається по хаті.) На смерть перелякали. (Труситься.) — Треба буде переполох виливати… Хоч би чарочку горілки, а то пропаду, їй Богу пропаду! (Зобачив на столі чарку.) Чи ба! Ось і вона! І повна, дале-бі повна! (Підходить і придивляється.) — А справді на колір добра — червонувата: певне шахраном підкрашена? (Нюхає.) — Ні, не чуть; а чимсь добрим одгонить… (Спльовує й одходить приспівуючи: „Пресучая та журба“) — Тьху! Як кортить, мов перед смертію… наче коти в животі скребуть! Надало ж з оттим чортом полаятись! Оце б будькались, та будькались… (Відходить до дверей, прислухується і приспівує: „мене ізсушила“ і далі знов до чарки). — Чи не покоштувати б, га? Трішечки! Він не пізна! А може його й вбито? (Бере чарку й знову ставить на стіл). — Ні, цур їй! Ще як пійма, то потягне, мов злодія. І принесла ж його нечиста сюди з запіканкою. Та ще й поставив на спокусу. Розбить її к чорту, щоб і знаку не було! (Бере чобіт і заміряється на чарку). — Шкода тільки посудини. (Опускає чобіт) — Далебі не видержу, так хочеться аж-аж-аж! А ну, тільки язиком умочу, чи справді горілка? (Коштує) Вона! (Облизується) — Як би він моєї дворянської чести не чіпав!.. Та й я лаяв же; воно може і гріх, що за онучу збили бучу! Га? Випить би, мат-тері його чорт, щоб не кортіло. (Підносить тихо чарку й озирається) — Чи пити, чи не пити?.. Аж рука тремтить, мов на сраженії… (Підносить до рота) — Ех, один тому час: що буде, то буде — випю! (Перехиляє зразу) — Кха! Мов на світ народився! (Ставить чарку на стіл) — А тепер і ковбаскою закусити. (Бере з пуделка ковбасу й почувши, що хтось іде раптом сідає до столу й весело приспівує: „Вонаж нене молодого із ніг ізвалила!“)
Шило — (до себе). — Утік шельменний дід: чисто у сметані, слизько було й ухопити. І який воно чорт? Так і чкурнув геть по полю без шапки! Налякав, бісів син, і хазяйку й наймичку: десь поховались так, що й не знайдеш! (Нишпорить по миснику) — А хоч би тобі шматочок хліба, а тут їсти, аж плач! (Придивляється до чарки) — Ач, як висохла! Мов вилизано! Гм! гм! Це значить підголив, як той москаль! (Моргає на Шпоньку)
Шпонька — (а ні зморгне — одно запихається ковбасою)
Шило — Е-е-е! Що він трощить там, га? Чи не капосний, випив оце та й закусює. Іще як чвака…
Шпонька — (про себе, голосно) — З часником таки положили: иншим це до смаку, а мені ні.
Шило. — Щей і дратує! А справді часник чути!.. Що це мені? — (Плює) — Мов три дні не їв.
Шпонька. — Зїм оцю, та там ще якась є.
Шило. — Отже все поїсть: там і пелька, мов прірва… Бач — лига, як Мартин мило…
Шпонька — (ламає друге кільце). — О! З печінкою та з сальцем, оце моя любима!
Шило. — З печінкою! А? Чи попросити, чи просто вирвати з рук? А в тім цур йому! Хоч люльку б посмоктать, може чи не перебє? — (Достає кисет і набиває люльку).
Шпонька — (на бік). — От, тепер би хильнути по другій. А!
Шило — (креше). — Ну та й охляв, мов щеня в дощ! Аж за печінки тягне! Ет, треба кінця покласти. — (Креше) — Гай, гай! Чи не дурні ми з тобою, пане-брате?
Шпонька — (жуючи). — Може хто й дурний, а я ні!
Шило — (виймав пляшку). — Тут ось яка благодать, а ми з тобою надулись мов сичі, та й індичимось.
Шпонька — (закидає оком на пляшку), — Ох, ох!Шило. — Тут і ковбаса і чарка, а в нас їде сварка.
Шпонька — (дивиться вхітно на пляшку) — Ох, ох!
Шило — Оце б ми як перше: „будьмо, та будьмо“, та ковбасці дорогу промочували, а то…
Шпонька — (з під лоба). — А хто ж винен?
Шило — Ти ж почав.
Шпонька — Не я, а ти. Я сказав тільки, що Хапай поніс, а ти й почав: „і брешеш, і такий ісякий“ і дворянство зачепив…
Шило. — Та цур йому згадувати; обоє — рябоє. Знаєш що пане-брате? — (Встає і булькає пляшкою). — Помиримось! Чи не гріх такий на старість братерство ламати?
Шпонька — (тихо). — Воно й справді, чи не гріх.
Шило - (підходить і нюхає ковбасу). — Та ну бо вже, годі! Подивись мені в вічі!
Шпонька — (на бік) — Чи помиритись? Га? (Встає й дивиться в землю).
Шило — Ну ж, зведи очі! Адже я до тебе встав…
Шпонька — (потиху підводить очі, а далі рішучо). — Помиримось! Нехай йому біс! (Обнімаються і цілуються тричі).
Шило. — Прости мене, мій братіку!
Шпонька. — І ти мене!
Шило. — І вдруге!
Шпонька. — І втрете!
Шило — (бере під руку Шпоньку). — А тепер, друже мій, ходімо й поклонімося до нашої пляшечки-череваточки: нехай вона зниме наругу, та заллє нашу тугу… (Наливає чарку) — А ну, торкай, покажи ще штуку… Ха, ха, ха!Шпонька — (сміється). — Хе, хе, хе! Та ну! То, тоді не я, а вона справді вимерзла… — (Пє) — Кхе! а! мов світ піднявся! — (Одламує собі шматок ковбаси).
Шило — (наливає), — І я радий! — (Пє) — А ну давай лишень і зубам роботу. — (Одшматовує ціле кільце ковбаси) — А то так мене аж жур було обгорнув…
Шпонька — І мені так було смутно!
Шило — А що? Чоловік на одній нозі не ходить, а на двох… — (Наливає).
Шпонька — (бере). — Еге, еге! Оце ти мене серденько, як із труни звів — (випиває і цілує Шила).
Шило — (наливає). — А що, пане Йване, Бог любить Тройцю. — (Пє).
Шпонька — (пє). — А так, так, голубчику — (Наливає знову) — А хата на чотирьох вуглах ставиться.
Шило — На чотирьох, іменно! (Пє).
Шпонька — (пяний). — Спасибі, голубчику… — (Цілує його) — Ти такий добрий, а я… свиня…
Шило. — Нехай воно… цур йому! Знаєш що? Бери й Стрілку собі, нехай вона у тебе…
Шпонька. — Ох, братіку, як же ти без хортів зостанешся? Ох, свиня я, свиня я, свиня…
Шило. — Не вбивайся бо…
Шпонька — (починає плакать).
Шило. — Не надривай себе!
Шпонька — (хлипа). — Сирота я, ні брата, ні матері. Один ти тільки в мене й був, та й того зобидив!
Шило. — Бог з ним, годі.
Шпонька. — і для чого Бог сотворив того зайця?Шило. — І-і! не руш! Бог усе зна! (Цілуються).
Горпина — (з опаскою одчиняє двері). — О! Цілуються!
Шило. — А, Горпино! Іди, не бійся тепер.
Шпонька. — Минулося вже, серденько, минулося!
Горпина. — Хвалити Бога! А я йду та й сама не своя: такого ляку нагнали, а надто тим злодієм.
Шило. — А ну, признавайтесь, кумо, якого чорта на печі ховали?
Шпонька. — Еге, еге, ціпонько!
Горпина. — Кого я ховала? Нехай він вам сказиться!
Шило. — Так і повірили! А чого він лежав на печі?
Шпонька. — Еге, на тепленькому, горличко моя!
Горпина. — Чого? — (крізь сльози) — Що це ви на мене вигадуєте, панове? Як вам не гріх?
Шило. — Та ми жартуємо: дід якийсь був, у бороді…
Горпина. — Дід, кажете? Та це чи не Степан? Він з небожем заїздив оце.
Шило. — Ну, буде ж по середах згадувати: весь у сметані, так і чкурнув; обмерзне поки добіжить!
Горпина. — (сміється). — Котюзі по заслузі!
Шпонька. — А оттакій кішечці манюсенькій? У! (Підморгує).Горпина. — Не забувайте й ви сметани!
Шпонька. — Хе, хе, хе! Поки до сметани, випємо краще на радощах.
Шило. — Випий з нами Горпиночко. (Наливає).
Шпонька. — І ми коло такої куріпочки-перепілочки помолодшаємо. — (Бадьориться)
Горпина. — (Приймає чарку до рук) — Я така рада, що втишилась звада! Ну, дай же, Боже, щоб заснуло лихо, а між вами, щоб було тихо. — (Пригублює).
Шпонька. — (Одхиляє чарку). — Нуб-бо, пошукайте дна в чарці?
Горпина — (кривиться). — Пекуча! — (Знов одпихає трохи).
Шило — (Одхиляє чарку) — Хиба лишаєш на сльози, чи що?
Горпина. — Та я й упюсь. — (Пє!) — Ху, нехай їй цур яка, аж у голові закрутило.
Шило. — Заспівай тепер нам, знаєш, такої, щоб і хата заходила.
Горпина. — А будень-гріх!
Шпонька. — Та ну-бо, перепілочко, на радощах… — (Наливав й пє) — На веселощах…
Горпина. — З вами тільки гріха доскочиш!
Шило. — То ваша сестра до гріха приводить.
Горпина. — Тільки на жінок лихо звертаєте, а що б ви без нас робили, га?
Шпонька. — Ох, і не кажи, ціпонько! Пропали б! Пропали б!
Шило — (сміється). А може б що й придумали.
Шпонька. — Не придумали б, не придумали б… Сказано — премудрість.Шило. — Годі, зачинай, Горпино!
Шпонька. — Заспівай-бо!
Горпина — (співає):
Коли б мені Господи,
Неділі діждати. (bis)
Сюди туди й он куди,
Неділі діждати…
Шпонька та
Шило. — Сюди туди, он куди і т. д.
Горпина —
То б пішла я
До роду гуляти! (bis).
Сюди, туди і т. д.
Шпонька та
Шило. — Сюди, туди, он куди… і т. д.
Горпина —
А у мене увесь рід богатий,
Будуть мене часто частувати!
Сюди, туди, он куди і т. д.
Шило та
Шпонька — Сюди, туди, он куди…
Горпина —
А я буду повну випивати (bis)
Сюди туди і т. д.
Шило та
Шпонька. — Туди, сюди, он куди… і т. д.
Шило — (схоплюється й починає співати, пританцьовуючи); —
Отак чумак дочумакувався,
Скинув штани, та й у боки взявся!
Ой, чумаче, голубче!
Чом ти не робиш як лучше?
Горпина —
Чужі люде конопельки сіють,
А наші у мішечку пріють!
Ой ти чумаче… і т. д.
(Танцює з Шилом: Шпонька підспівує на губах, підхитуючи плечима й головою).
Шило —
Та чужі люде конопельки мочать,
Горпина —
А наші десь свині волочать!
Ой, ти чумаче, і т. д.
Шило. — Ех, пане Йване, покажемо їй, які ми старі! — (Починає садить гопака; Шпонька схоплюєся теж танцювати на в присядки, держучись тільки за ослони, щоб не впасти).
поручає отсі новини:
„Устав богослужень“ на 1926 р. о. О. Ґорчинського враз з калєндаром і новими розпорядками Митр. Ординаріяту зл. 3. —
„Господарський Калєндар“ на 1926 р. Богато ілюстрований зл. 3. —
„Веселий Калєндар“ на 1926 р. зл. 2. —
„Літературні Листки“ товариська „Забава“, яка повинна знаходитись в кождій інтеліґентній сім'ї зл. 1. 50
„Пісня Богові“ о. д-ра Костельника зл. 2. —
„Начерки проповідий“ о. Ґорчинського зл. 0. 50
„Театральне Мистецтво” річн. І 3 зл.; р. II 3 зл. р. III 4 зл. (Необхідні підручники для тих, які хочуть вести по селах амат. театральні гуртки)
„Театральна Бібліотека“ — около 100 пєс театральних для сільських театрів компл. І 40 зл. II 50 зл. (В першім сортіменті є дешевші примірники, в другім дорощі).
„Історія політичної економії” проф. Шимоновича 3 зл. — (Необхідна книжка для кооператив).
„Листівки” з привітом на Різдво, Новий Рік, Великдень — 10 шт. 1 зл. 100 шт. 8 зл. —
Новий катальоґ В-ва — поміщений в „Господарськім Калєндарі“ на 1926 р.
Постійно на складі: діточі видання, молитвеники, церковні (богослужебні книги), евангелія (напрестольні) в брошурі і оправці, помяники усопших, образці святих і т. и.
На почту треба долучати при замовленню 0.50 сот.
Адреса для Европи: Вид. „РУСАЛКА“, під ред. Гр. Гануляка, ЛЬВІВ, Куркова 10.
Головне заступство видань „Русалка“ на Америку і Канаду, книгарня Ю. Цебринського: Ukrainian Bazaar 2248 Grayling Ave, Detroit, Mich.
Які можна набути у В-ві „Русалка“:
Замовляти у Гр. Гануляка, Львів, Куркова 10.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1929 року і автор помер щонайменше 100 років тому. |