20-40-ві роки в українській літературі (1922)/Амвросій Метлинський

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
MetlynskyAmvrosii.jpg
Амвросій Метлинський (Могила).
(1814—1870).

сторінка

Амвросій Метлинський (Могила).
(Біографична основа).

Року 1814-го недалеко м. Гадяча на Полтавщині народився Амвросій Метлинський. Учився в гадяцькій школі, потім у харьківській гімназії і харьківському університеті. Студіюючи науки в харьківському університеті в 30-х роках. Метлинський був у найкращих відносинах з Гулаком-Артемовським і з тим гуртком української інтелігенції, що склався в Харькові в 30-х роках і утворив значні сили (Срезневський, Костомаров, Корсун, Бецький та ин.); особливо помітним вплив цього гуртка став тоді, коли Метлинський зробився вже професором руської словесности в харьківському університеті і близько зійшовся з Миколою Костомаровим.

Р. 1839-го Метлинський зібрав свої українські поезії і видав їх окремою книжечкою під заголовком: „Думки і пісні та ще дещо“: додавши цікаве переднє слово про значіння української мови.

Р. 1850-го Метлинського переведено до Київа на катедру руської словесности в університеті, але він тут довго не був: з 1854 р. ми вже знову бачимо його в Харькові.

Р. 1854-го Метлинський видав великий і коштовний збірник пісень — „Народныя южно-русскія пѣсни“.

Р. 1858-го Метлинський через недугу покидє університет і відходить від громадського життя.

Р. 1870-го Метлинський помер.



Матеріяли для біографії Амвросія Метлинського.
1.

Змалку оточений вражіннями українською побуту, Метлинський і в харьківському університеті, де він учився в тридцятих роках, зустрів той народній романтизм, і назавжди залишився під його впливом. Убога вчена школа, якою був харьківський університет того часу, не допомогла Метлинському науково вияснити свої погляди, але в йому міцно вгніздилася прихильність до української народности. Наука задовольнила його тією увагою, яку стала присвячувати народності, виявленням її в побуті, історії, переказах, увагою до народньої мови та її краєвих відтінків: тут знайшла підвалину його любов до своєї батьківщини та її поезії. Він не міг діяти ні в літературі, ні в авдиторії своїми науковими засобами, що були дуже невеликі, але сучасники свідчать про його гарний вплив на слухачів, яким він прищепляв любов до літератури й до народніх студій. „Метлинський, — розповідає Де-Пуле, — був взірцем праці, простоти, чесноти, добродушности, по правді — рідкої. Жив він бурлакою, сам один з братом студентом і служкою, якимсь Грицьком чи Остапом. Жив він філософом, тоб-то бідняком, використовуючи більшу частину своїх заробітків на допомогу своїм родичам, матері, братам і сестрам, що жили десь на хуторі на Чернігівщині. Двері його кватири були раз-у-раз відчинені для студентів, та пак, вони навряд чи й взагалі замикалися: Метлинський, з портфелем книг зшитків, біжучи на лекції, мав право сказати: omnia mecum porto. Відносини його до студентів, сміливо можна сказати були ідеальні, товариські. Метлинський записував не тільки пісні, але й народні мелодії; бандуристи, ці справжні рапсоди козацтва, що частенько бували тоді в Харькові, а тепер майже зовсім зникли в центральній Україні, звичайно гостювали у Метлинського. Студенти-українці, знавці співів і пісень українських, частіше за инших одвідували його кватиру, чаруючи душу звуками рідних мелодій“… У цій вдачі, очевидно, любов до народности була вродженим чуттям, інстинктом, що потім сам собою злився з романтичним ідеалізмом, і цим визначаються всі відносини Метлинського до предмету його етнографичних студій. Власна поезія Метлинського раз-у-раз звертається до природи рідного краю, народнього побуту та історичних спогадів. Етнографичні шукання його визначаються такою безпосередністю чуття, яку рідко можна надибати в найретельнішому етнографі, видимо, він весь жив цим чуттям глибоко-щирим, иноді напів-наївним. Як звичайно в ті часи, додано було й симпатій усеслов'янських: Метлинський перекладає кілька віршів з Челяковського, Колара, з Краледворського рукопису, з сербських і польських поетів.

Примітки. Це витяг з праці Ол. Пипина: „История русской этнографии. Том III. Этнография малорусская. СПБ. 1891, с. 146—147, — Omnia mecum porto — з латини, — все з собою ношу.


2. Бабусенька
(поезія А. Могили).

Старую бабусеньку згадаю! вона мене кохала: піснями пеленала, рідним словом кормила, рідній мові учила, старую бабусеньку згадаю!

Згадаю старую сиротину! бо вже її родину давно взяла могила і землею здавила, й кропивою прикрила, дощем-снігом змочила.

Бабусенька була сиротина: бо давно її дитина, що цареві служила, головоньку зложила, в степу-полі заснула, грому й вітру не чула…

Про козака вона співала: як його маги проганяла дібрівонька гомоніла; як його вона викликала, з степу чутка летіла: що він з вітром там грає, його дощик вмиває, розчісує його густий терен!

І про того козака співала, про якого могила з вітром говорила: зозуленька над ним плаче, його коник в степу скаче, над ним чорний ворон кряче; кряче, налітає, очі висмикає, кров'ю запиває, — і про його бабусенька співала!

Та ще бабусенька згадала: як зозуля кувала, лихо віщувала; як чорная година списи, щаблі трощила і довгую чуприну в крові помочила, та й в глибокую могилу зарила.

Бабусенька мені співала, мов осінь листя зривала і в осоці шелестіла: вже спав голос, бабусенька хрипіла; вона-ж таки співала, вона-ж таки співала!

3. Напис на книзі, яку Метлинський надіслав О. Бодянському.

Спасибі тобі, братіку, по неньці рідненькій, Україні старенькій, за твою вірну про мене пам'ять і казки Материнки. Давно я читав їх: вони іще тоді процвіли і запахли мені, мов материнка на чужому полі, і про матінку нагадали, про матінку — матір нашу рідну. А хто хоче, щоб вона, замовкла навіки, хай йому заціпить.

17 лютого 1813.

А. Могила.

Примітки. Осип Бодянський (1808—1877) — полтавець родом, українець, відомий учений. Року 1835-го видав він наські українські казки під прибраним ім'ям запорожця Іська (тоб-то Осипа) Материнки. Книжку присвятив „Матері моій рідненькій, неньці старенькій, коханій, любій Україні“. Бодянський листувався з тодішніми українськими письменниками (Метлинським, Квіткою, Шевченком, Кулішем). Материнка — рослина. Метлинський на початку випускав свої поезії під прибраним ім'ям Могили.

4. Уривок із статті про українську мову.

Коли українець висловлює яку пристрасть чи почуття, вій не почуватиме недостачі в своїй рідній мові. Чи займеться він гнівом, або туга опанує його, чи перейметься серце його ніжністю або прийде жартовливо-веселий настрій — не почуватиме він недостачі в своїй рідній мові… все можна висловити на цій мові, виплеканій не на мертвому грунті граматики, а на полі бою й в розпалі помсти, на вільних бенкетах козацтва й в розпускному (гулящому) житті гайдамаки, — мові, виплеканій

у журливих словах до батьківщини безпритульного бурлаки на чужині, в піснях кохання, розпалених жагучими поцілунками закоханих, і в піснях розставання, розпалених горючими слізми очей дівочих, у ніжних і дбайливих словах матірок до синів, з якими щоденно вони готові були розлучитись надовго, надовго, як що не навіки.

Примітки. Витяг з статті Метлинського — „Замѣтки относительно южнорусскаго языка“ — вступ до „Думок і пісень“ (стор. 20—21).


Завдання I. Вияснити дe-які погляди Метлинського на підставі наведених уривків.



Думки й пісні.

Ой в степу могилa з вітром говорила:
Повій, вітре, ти на мене, щоб я не чорніла;
Щоб я не чорніла, щоб я не марніла,
Щоб на мені трави росла та ще й зеленіла.


Завдання: 1. Зазначити мотиви лірики Метлинського.

2. Зазначити образи, якими переважно користується поет для виявлення свого настрою; які образи найбільше подобаються авторові?

3. Який настрій панує в ліриці Метлинського?

4. Проаналізуйте вірші „Сирітка“ й „Навіщення з могили“ і підшукайте відповідні паралелі з народньої поезії. Порівняйте вірш „Сирітка“ з віршем російського поета Козлова „Сельская сиротка“: чи є що спільне між ними?

Сельская сиротка.
(Вірш Козлова).

Россталась я с тяжелым сном,
Не встретясь с радостной мечтою;
Я вместе с утренней зарею
Была на холме луговом.

Запела птичка там, над свежими кустами:
В душистой рощице привольно ей летать:
Вдруг с кормом нежно к ней стремится… верно мать!
 И залилася я слезами.
(Сирітка не знала матері — її знайшли на голому камені).

 Покинутая здесь, далеко от своих,
 Не улыбалась я родимой ласке их:
 Скитаюся одна; везде чужие лица;
 Слыву в деревне сиротой.

 Подружки лет моих, окружных сел девицы,
 Стыдятся звать меня сестрой.
 И люди добрые сиротку не пускают:
 На вечеринках их нет места мне одной;
 Со мною бедной не играют
 Вкруг яркого огня семейною игрой…
 И тихо, тихо в храм святой
 Иду я с горькими слезами;
 Лишь он сиротке не чужой,
 Лишь он один передо мной
 Всегда с отверстыми дверями.
И часто я ищу на камне роковом
Следа сердечных слез, которые на нем,
 Быть может, мать моя роняла,
Когда она меня в чужбине оставляла.

Одна между кустов, в тени берез густых,
Где спят покойники под свежею травою,
 Брожу я с тягостной тоскою;
 Мне плакать не об ком из них —
 И между мертвых и живых
 Везде, везде я сиротою…
Родная, где же ты? Увидимся ль с тобой?
Приди; я жду тебя все также сиротою —
И все на камне том, и все у церкви той,
 Где я покинута тобою!

5. Проаналізуйте вірш „Смерть бандуриста“ і зробіть звідци висновок про літературну маніру автора.

6. Мова Метлинського: теоретичні його погляди на значіння української мови.

7. Що нового вносить Метлинський в українську поезію супроти попередніх письменників?

30-ті роки. Роматичні настрої ще панували у всесвітній літературі в 30-х роках XIX століття, коли почав свою літературну діяльність Метлинськнй. Правда, під впливом розвитку капіталізму й виступу на життьову арену нового чинника — пролетаріяту старий романтизм тих часів (ми не говоримо тут про романтизм, як про одвічне прагнення людської душі до ідеального, надлюдського, іраціонального, тоб-то такого, що не підлягає законам розуму) почав заступатися новим напрямком — реалістичною літературою, де не стільки шукали заспокоєння в минулому, як спостерігали сучасне—казковий розвиток промисловості і звязані з ними зміни в економичному й культурному житті. Але романтизм затримався найбільше у тих народів, що оце прокинулися до нового національного життя, тоб-то переважно у народів слов'янських. Романтизм, ідеалізуючи героїчне минуле, будив згадки про ті часи, коли народ жив самостійним життям, коли в боротьбі з зовнішніми ворогами виковувалася його індивідуальність, його єдина воля; і сягаючи духовним зором у те колишнє, романтики перегортали сторінки старих рукописів, літописів, хроник, мемуарів, щоб звідти винести ідеал для сучасного. А спостерігаючи це сучасне, романтики бачили, як далеко воно одбігло від славного минулого, і, не бачучи й не вміючи шукати иншого виходу, вони переймалися песимістичним, елегійним настроєм; вони спостерігали в сучасному житті лише здрібнілість ідеалів, лише гніт, нещастя, сум і тугу і з тим більшою охотою поверталися до вивчення колишнього життя. Приймаючи, що ідеали колишнього все-ж таки найбільше збереглися серед народніх, селянських верств та їхньої народньої поезії, романтики велику увагу звернули на те, щоб зберегти ці дорогоцінні утвори народньої уяви від остаточної загибелі в умовах нового життя.

Той-же самий настрій був і серед українських письменників 30-х років. Ми бачили вже, що й Гулак-Артемовський, і Гребінка, й Боровиковський з охотою використовували романтичні сюжети, шукаючи їх то серед західніх письменників, то серед утворів української народньої поезії. І що ближче підходимо до 40-х років, то цей романтичний настрій збільшується. Перше, жорстока політична реакція Миколи I, перетинаючи шляхи до сучасної діяльности, мимоволі примушувала поетів мріяти про славне минуле; а друге — загальна зацікавленість українською народньою поезією (збірники кн. Цертелева, Максимовича, Срезневського) звертала увагу на ці коштовні уламки колишнього. На Україні це призвело до ідеалізації козаччини, гетьманщини, до загальних мрій про минулу волю, але разом з тим це призвело до політично-соціяльного опортунізму з боку письменників-романтиків: ідеалізуючи минуле, вони часто примирялися з сучасним укладом життя і були вірними підданцями російського царату в особі Миколи I, а де-які з них то виправдували й страшний інститут соціяльного поневолення — кріпацтво.

Загальний характер лірики Метлинського. Амвросій Метлинський був один із найвиразніших представників цього романтичного напряму. У своїх віршах він ідеалізує минуле України, він хоче „на бандурі розіграться, в старині-бувальщині покохаться“, він прислухається до козацької спадщини і „плаче-оплакує козаків, своїх братів, кості по степах в пісках ховає, пісню поминальную співає“. Згадуючи „про де-що“, поет хоче, щоб це миле, колишнє життя „з нами шуміло, гуло, і гуркотіло, стогнало, ревло“, щоб „вітер схватився“, щоб „в лузі, в діброві загомоніло“, щоб „море повстало і заревло“ і щоб під цю лиху годину вийшов гетьман з козаками і розповів-би про своє героїчне життя. Гетьмани, козаки; степ, поле, вітер, море, могили; списи, рушниці, бандура — ось ті допомічні образи, що ними з охотою користується поет-романтик. Він утворює й відповідний пейзаж, щоб він гармонував із страшним, надприродним процесом наближення минулого життя до сучасної здрібнілості: ніч — то страшна, жахлива, то загадково-спокійна; шелестить вітрець або „грім і вітер землю й море б'є, карає“; „старий Дніпр шумів, гомонів“ чи „із моря глибокого крута скеля піднімається“, картина кладовища, де „по-під чорними хрестами труни та труни все з козаками, з молодцями“.

Правда, инколи автор зазирає і в сучасне нужденне життя, але бачить в йому тільки горе, тільки сирітство й нещастя („Старець“, „Шинок“, „Сирітка“) і з жалем згадує про минуле життя, минулих людей („Глек“).

Погляди Метлинського. Це віддалення Метлинського від мотивів сучасного й захоплення минулим спричинилося до повної відсутности критицизму й до ідеалізації режиму Миколи І.

Є, в нас віра, царь і мова
І чимало нас, Словен,
Все своє в нас: ну, чого вам
Ще шукати в бусурмен? („Самотні співці“).

І навіть инколи здається, що відродження козацтва потрібне авторові тільки на те, щоб „цареві служити“, „ворога губити“, щоб обороняти свою російську „родину“ (батьківщину).

Проте цей офіційний патріотизм мирно вживався в душі автора з любов'ю до України, до її народу, до її поезії й мови:

Зрадник од людей ласки не знатиме.
Сам він од себе в пущі тікатиме;
Його рідне слово в пісні не грітиме.
Йому пісня в серці углем горітиме („Зрадник“).

Він з жалем зазначав, що „українсько-руська мова з дня на день забувається і мовкне, і прийде час — забудеться й умовкне“. Але до цього питання він підходив як романтик, він жив тільки минулим, і сучасне становище соціяльно пригніченого села та його соціяльне й національне визволення цілком не обходили нашого поета.

Форма віршів Метлинського. Вірші Метлинського з боку форми не дуже вдосконалено: найчастіше це силабична метрика, що инколи наближається до тоничного розміру народніх пісень: певного ритму майже немає в віршах Метлинського.

Зірочки погасли в ночнім небі,
В хмарах помутився ясний місяць…

Тут кожний рядок має свій розмір, кожне слово — свій наголос.[1]

Рими у віршах Метлинського здебільшого дієслівні, малохудожні і вимоги мелодійности, милозвучности далекі від ідеалу. Ось тому автор хоч инколи й захоплює читача, але вражає неохайністю й необробленістю форми, і це значно зменшує мистецький вплив творів Метлинського.

Значіння поезії Метлинського. Метлинський збагатив українську поезію новими мотивами відтворенням минулого життя України. Правда, це відтворення було романтичним, занадто суб'єктивним і далеким од історичної дійсности, але цим самим поет навертав своїх сучасників шукати в минулому стежок для сучасного і вивчати народню поезію, що зберегла найбільше пам'яток минулого. В цьому Метлинський був безпосереднім попередником Шевченка, який, одкинувши консервативну ідеологію поета-романтика, використав минуле для боротьби з сумним сучасним.

Продовжуючи перекладну діяльність Гулака-Артемовського та инших письменників, Метлинський дав зразки чеської, польської і німецької поезії і цим підніс значіння української мови як культурного фактора[2].
Творчість Амвросія Метлинського у світлі критики.

І. М. Костомаров.

„Думки й Пѣсни" Амвросія Могили — це зібрання оригінальних віршів і перекладів, переважно лірико-описового характеру. Поет виливає свої почуття, збуджені вражіннями українського побуту. Більша частина його творів визначається справжнім хистом і особливою художністю. У Могили немає того саморозвитку, як у Шевченка; він не утворює ідеалів народньої поезії, не висловлює почуттів, що мимоволі лилися-б з невідомого джерела: його почуття йде разом з думкою; він вивчив скарбницю поетичної сторони України й являється скрізь, як талант, свідомий свого предмету. Могила що до форми поет ліричний, але суб'єктивність в йому проривається непомітно; ви пізнаєте його індивідуальність, коли перейметесь тим, що він вам об'єктивно висловлює. Візьміть, наприклад, перший його вірш «Бандура“:

Про гетьмана, чи про гайдамаку
Дід заспіває, в бандуру заграє, —
Плаче бандура, мов оживає,
Жаль візьме дитину, візьме і бурлаку.
Його бандура, схоче він, завиє;
Його бандура й вороном закряче;
Мов та дитина, жалібно плаче…
Сльози поллються, серденько ниє…

Власні почуття поетові висловлюються тоді вже, коли явище, що їх збудило, опановує вас, і вам трапляються його вражіння, і ви визнаєте їх за свої. Він ніби не хоче висловити всього, що в його на душі, і ділиться разом з вами, не признаючись. Це достоїнство справжнього мистця, і не можна не бачити тут української вдачі… Характер віршів Могили визначається глибоким сумом і вірними зображеннями стародавнього побуту. Він чудово зрозумів поезію степового козацького життя; у його козак скрізь істота висока, але разом буйна й дика; сцену дії його покрито туманом і сльозами… Язик у „Думкахъ и Пѣсняхъ“ чистий, благородний й особливо оригінальний. Вірші щиро українські; Могила пише більш силабичним розміром, що иноді подібний до метричного, часто-густо міняється в тій-же п'єсі: в кожній думці своя форма. Поет не обмежує себе визначеною мірою, і тому в його все так вільно й безпосереднє, і думку висловлено цілком, і гармонія віршу відповідає гармонії чуття.

II. Мик. Дашкевич.

Любов до рідного слова Метлинський уважав ніби-то обов'язком любови до батьківщини, і в одному з його творів зображується сумна доля „Зрадника“, що „зневажає родину“. Ми не знаємо про відносини Метлинського до Харьківського гуртка українських літераторів, але можна гадати, що він поділяв їхню прихильність до українського слова і в єднанні з ним він черпав нове натхнення. Де-які з віршів Метлинського присвячено Мик. Костомарову (Ієремії Галці), Основ'яненкові та Ів. Срезневському. Де-який вплив цих письменників можна помітити і в поезії Метлинського.

Метлинський приєднався до романтичної школи, але в той-же час зберіг оригінальність і стояв на народньому грунті: він — співець української старовини, що вже згасала; про неї він чув перекази з уст козаків і кобзарів, останніх представників її, що вже вимірали.

Псевдонім (А. Могила), під яким Метлинський виступив із своїми творами на українській мові, поясняється ототожненням України з могилами, де заховано її минулу славу… Думки Метлинського — ніби вільна бесіда поколіннів, що вже зійшли в могилу. „Старий“, „стародавній“ Дніпро не раз згадується у творах Метлинського. Поет зображував козаків, що пливуть Дніпром. Діброва, що шумить над Дніпром, прохає козаків, утікачів з України, не покидати рідної матери (України), яка може дістатися до рук Татарові й Ляхові. Але визнання нових умовин життя й російський патріотизм ясно виступають у творах Метлинського. Одного вірша присвятив він спогадам про 1812 р. Поет не забуває і про участь козаків у визволенні „святої Москви“ від ворогів. Горілу Москву уявляє поет свічкою, запаленою „братом на поминки“. Поет закликає співців до патріотичної служби на батьківщині, радить нічого не шукати на чужині.

Муза Метлинського — переважно народня. Поет не сподівається на особливе співчуття вищих кол суспільства. В думках Метлинського часто чути відгуки народніх переказів, напр., у легенді „Підземна церква“. У „Покотиполі“ відтворено мандрівний переказ про те, що навіть рослина може вказати на смерть неповинної людини. Так само вплив народньої поезії позначається і в стилі, і в розмірі де-яких думок і пісень.

Вірші Метлинського, що торкалися сучасности, виявляють знання народнього життя, але не визначаються ріжноманітністю й глибиною змісту. В них більшість картин перейнято сумним колоритом. Зображено жебрака, сирітку, пожежу після гучної гулянки („Гулянка“, „Шинок“,) кладовище і смерть на йому діда, який згадує перед тим про своїх старих знайомих, що „почвалали“ в могилу; у цих спогадах повстає цілий ряд характерних осіб. У піснях також оспівується иноді сумна доля („В'язонько“).

Картини природи у Метлинського здебільшого також сумні, і навіть вигляд тихої природи навіює йому сумні думи…

Ми не можемо ставити так високо українські твори Метлинського, як їх оцінювали найближчі сучасники, напр. Костомаров у своєму відомому огляді української літератури в „Молодикові“. Поетичні порівняння в Метлинського не завжди вдалі, напр., у вірші, де зображено козака, що йде „горою, долиною“ і розмовляє „з милою дівчиною“; гайдамаку, що йде лісом і розмовляє з своєю „дубиною“, і чумака, що „чвалає“ за своїм возом і провадить розмову з сином. Поезія Метлинського не визначається широтою замислів. Не завжди можна визнати гармонійною і мову віршів Метлинського. Визначна риса її — особлива образність, що полягає в силі звукоподібних слів, що Метлинський ставить на карб українській мові, і у вживанні й повторенні низки однакових чи майже з однаковим значінням слів (вірш „Гулянка“).

Вірш не завжди легкий і звучний, взагалі, поетичний хист Метлинського був, видно, не дуже великий, але все-ж таки поет заслуговує доброї згадки. Оригінальні вірші Метлинського, видані 1839 р., закінчуються „смертю бандуриста“ з епіграфом: „Утрудихся зовый, измолче гортань мой, буря потопи мя“. Кінець „сумного співця“ — бандуриста, що кинувся потім у Дніпрові хвилі, які повинні були донести його до моря, — чи не був пересторогою сумної долі поетової? Хай-же справдяться що-до його й наведені слова бандуриста: згадаємо його добром.

Примітки. 1. Витяг з тієї-ж статті Костомарова в збірнику „Молодик“ на 1811 р. 2. „Біографическій словарь профессоровъ Университета св. Владиміра. Составилъ В. Иконниковъ“ — К. 1884 стор. 420 — 423.


  1. У примітці Метлинський і сам пише: „Розмір в одних думках і піснях — народній, у других — суто-тоничний, у де-яких — тоничний-мішаний“.
  2. Крім загальних оглядів літератури (Огоновського, Петрова, Єфремова), про Метлинського є передмова д-ра Кир. Студинського до видання творів поета („Думки і пісні Амврозия Метлинського“, Львів, 1897); про погляди Метлинського — в книзі того-ж Студинського — „Літературні замітки“ (Львів, 1901).