21-го грудня, на введеніє

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Михайло Коцюбинський


Сонце було на заході. Надворі болото, вітер, холод. У хату увійшла якась баба з палицею і торбиною на плечах. Нещасні черевики, усі в рідкій грязі, вітром підшита свитина, літня китайчата хустка не дуже десь гріли, бо, ввійшовши у хату, тупцяла ногами, кректала:

— Пани, голубоньки!.. Пустіть мене переночувати!.. Так єм змерзла, так єм змерзла, що й.. А-а-а!

— Та в нас, бабо, нігде переночувати, пекарня холодна, а у двох покоях — ми… в нас сім’я велика…

— Холодна, кажете, пекарня?

— Холодна. Сядьте, бабо, під грубку та нагрійтеся, коли змерзли.

Баба поклала на скрині торбину, сіла під грубку і почала грітися, крехтючи, акаючи і постогнуючи.

— A-а!.. так єм змерзла, так єм змерзла, що не можу й розігнутися. А живіт… так мене живіт болить, що ай!

Страшна була баба. Низенька, збіджена, голова маленька. На лівій щоці якась темно-синя пляма. Але здорова: від самого виска аж до бороди. Лице земляне. Губи чорні, зморщені, ніби зібрані на шнурочок. Уся її постать якось болісно вражала серце. Не чоловік це, здавалось, не звір, а щось такеє, чому й ймення знайти трудно. Хіба послідок людського роду.

— Коли б це, господи, вирватись з Вінниці. Щоб хоць куток теплий мати, хліба кавалок… А то бомбайся з торбою по людях… Оце йду на вокзал. Обіцяли мене взяти в Сороку… чи то місто таке є, чи то село… Та вже сьогодні не дійду. Змерзла-м дуже.

— Хто вас візьме у Сороку? — питає з другої кімнати мама.

Мовчить баба та своє провадить. Глуха, видко.

— A-а!.. яка грубка гаряча… Ото, господи… їдні ро-дяться у щасті, є що й їсти, є в що вдягнутися, і горя не знають, а другі… отак марно гинуть… Ані хати, ані хліба кавалка, навіть сорочки гарної нема, а як помреш, то нема за що й поховатись…

-— Та хто вас, бабо, візьме у Сороку? — голосніше каже мама.

Мовчить баба та гріється.

— Баба, пані кличуть! — кажемо ми їй.

— Га? що? пані кличуть?

Знялася баба, пішла до мами, сіла на ліжку.

— Чого ви йдете на вокзал?..

— Та пані якась… до дітей… Та не знаю, чи буде з того що. А їсти так хочу… Пані, любочко, мати моя рідна… Дайте мені, голубко, борщику трошки. Дайте, серце, най нагріюсь… Хоч дві ложечки. Спасеніє душі будете мати. Так мене живіт болить, так болить, аж корчить… Дайте чим загрітися.

— Дай їй,— кажуть мама,— що зосталося з обіду, та гарячого чаю шклянку.

— Холодне усе, піду нагрію,— сказала сестра та й пішла поратися у пекарню.

— Сядьте, бабо, під грубкою, нагрійтеся, а вам дадуть чаю, попоїсти чого…— кричить мама.

Сіла баба під грубкою та так важко сопе, аж свистить, наче вітер восени…

— Хіба у вас хати нема? — питає мама.

— Нема… Біда мені з того часу, як мого Стефанка за-різали…

— Хто зарізав?

— А Остапин Герасько…

— Коли зарізали, де?

— А надворі… Уже восьмий рік. Мій Стефанко служив у шевця… А Герасько його і зарізав… Ото зарізали його в неділю, а передо мною таїлися… Дали мені знати аж у понеділок раненько… Я перу шмаття, коли приходить моя сестра, Устя. «А що ви, Франю, уже встали?» — «Еге». — «Перете шмаття?» — «Атож». — «Ходім до Стефанка на похорони…» — «До якого Стефанка?» — «Та до нашого». — «Або ж що?» — «Хіба ви не знаєте, що його вчора зарізали, а сьогодні мають ховати, вже і люди зібралися». — «Ой- ой-ой!!» (тут баба довго жалібно закричала). — Треба бігти дати знати справнику, городничому… поліції, значиться. Прибігла, сказала… «Іди, матушка, ми січас будем». Пішла я… Ще не встигла прийти, як і вони (поліція) приїхали. Дивлюсь — мій Стефанко лежить, як колода, спухлий. (Чи баба бреше, чи вона дурна. Де ж таки видано, щоб зарізані були від того спухлими?) А вони щось поговорили та й справили (?) мого Стефанка. Поклали його на лаву та й поїхали. А я біжу… Іде москаль-барабанщик та на барабан грає. А в мене гроші були за пазухою. Так мені весело. Ото я й кажу йому: «Москалю! заграй мені гарно, я тобі заплачу, бо мені страх як хочеться гуляти…» Він як заграє, а я гуляю, а я гуляю… А в мене у голові вже помішалося… Коли це йде справник. Став отак — (тут баба встала, узялася в боки й прийняла на себе унтер- офіцерську постать), — дивиться на мене та й питає в москаля: «Что ти дєлаєш?» — «Граю», — каже. «Зачим же ти граєш?» — питає. «Бо вона хоче гуляти, каже». — «Матушка, — каже до мене справник, — что ти дєлаєш, зачим ти танцюєш?» — «А тобі нащо? — кажу. — Хочу, то й гу-ляю». — «Хочеш?» — питає. «Хочу, — кажу. — Іди й ти зо мною гуляти», — та йому дулі тичу. А він обернувся до когось та й каже: «Вазьміть їйо, відітє, как бєдная женщина бйоться…». А я кажу: «Не хочу… Я їсти хочу». — «Хочеш єсть?» — питає. «Хочу», — кажу. «Пайдьом», — каже: Пішли ми. Приходимо, а він каже таки до хазяйки: «Хозяюшка, дай єтой бєдной женщине паєсть». А вона каже: «В мене нічого нема, тілько холодець». — «Ну, так дай єй халодцю немножечка». Пішла вона до льоху, внесла мені ратичку на тарілочці. Я сіла та їм. Така добра ратичка… А він увіходить та й каже: «Как би ти знала, матушка, чого я хочу…» А я кажу: «Чого?» — «Так хочу я водки!..» — «Ну, то й пошліть, — кажу, — то й мені дасте». Ото послав він за горілкою. Принесли. Налляв він таку здорову чарку, їй-богу, хе-хе-хе… та й випив. Відтак налляв і мені: «На, — каже, — матушка, пий!» Я випила. «Хочеш, — каже, — і другу?» — «Та випийте перше самі, то і я за вами вип’ю». Випили по другій. «Ну тєпєрь, — каже, — пайдьом гулять». — «Підем», — кажу. Приходимо, а москаля з барабаном вже й нема. «От бачиш, — кажу, — через тебе я й музики втеряла: нема як гуляти». — «Нічаво, — каже, — матушка, не журись, я тобі найму музику, та ще й не таку». — «Яку ж?» — «Палкавую! Ей, пайдіте за музикою!» — крикнув на когось (даром, значиться), ну…

Тут сестра внесла з пекарні в мисці страву й постановила перед бабою.

— О, спасибі вам і простибі вам! — каже баба, хрестячись і беручись за ложку.

Тяжко було дивитися на нюю. В своїм оповіданні вона багато напутала. Частенько верзла нісенітницю. Але тут була часточка болючої правди. Так чи інак, а щось же її допровадило до такого нещасного стану. І те «щ о с ь» зовсім не пахло щастям, достатком, спокоєм, на що має право кожний чоловік.

З’їла баба, напилася чаю, підвелася.

— Господи Сусе Христе… — шепоче. — І спасибі вам, і простибі вам, що мене нагріли… Вам здоров’ячко, а померлим душечкам царствіє небеснеє… — Отак, пані,— почала доказувати баба, — заслабла я на голову; пролежала тут трохи в больниці; не вилічили мене тут… Пролежала я рік у Києві, і там мене не вилічили. А відтак вилежала рік у Браїлові у черниць, то трошки мені полегшало. Розум вернувся. Слава тобі, господеньку, Сусе Христе, що ти мені розум вернув… — зняла баба руки угору. — Ще коли б взяли мене у Сороку, може б, мала теплий куток та хліба шматок… А то бомбайся з торбою…

Смеркло.

— Збирайтеся, бабо, — каже мама, — та ідіть шукати хати на ніч, а то пізно буде.

— Еге… от зараз іду.

Встала баба, порається коло пояса. На землю щось впало, задзвеніло, наче гроші…

— То мій шостак впав… от тілько грошей маю на дорогу. — Засвітили лампу — знайшли шостака.

— Бувайте здорові… і спасибі вам, і простибі вам. — Пішла баба.

Через квадранець знов приходить баба.

— Не приймають… ходила до сусідів — не хтять при-йняти…

— Ідіть бабо трохи далі: там хати — там приймуть вас; там тепло прийнамкій; а в нас і холодно, і тісно.

Пішла баба. Через кілька хвилин — знов баба.

— Не приймають… ніде не приймають. Пані, голубонько, мати моя! Що мені робити? Майте надо мною комедерацію (?)… Не дайте душі загинути… Най я вже в вас переночую… Най я вже в вас, як в матеньки рідної… Я й місця того займу, як курка під решетом…

— Таж холодно в пекарні. Хоч на піч вилізьте, може, там трохи тепліще…

— Нічого, я вкриюся та й переночую…

Лягла баба. Ми не спимо. Часом тра перейти через пекарню. Кричить баба, мов у своїй хаті: «Чого рипаєтесь, чого розходилися?..»

На другий день вже ми повставали, а баба спить. Вже й одинадцята година — баба не йде. Пішов брат випровадити бабу. Баба й слухати не хоче.

— Тобі що, каже, за діло? Хіба твоя хата?

Пішла мама: де там — баба сидить на печі, чухається, натрушує нужі. В кухні сморід. Під бабою мокро, аж потьоки на печі. Біда. А баба погукує: «Хіба я з’їм вам кавалок печі чи буду зимовати? Як посиджу який тиждень - ну, то що ж…»

Насилу бабу випровадили. Через хвилину біжить: шостака забула (вона все носилась з тим шостаком; усе його в руках тримала: де сидить, там і покладе).


* * *


Багато на світі таких бабів. Не красне їх життя змолоду й посередині, а під старість — тиняючись, то просячи милостині, гине під плотом. По великих городах ще є доми для притулку таких нещасливих, а у нас, по малих городах, — їдна зглядність: голодна та й холодна смерть під тином.

Варто б тому, хто хоче й може робити добро людям, звернути увагу й на цих нещасних, бо й то люди.