Schön-Schreiben

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Малий Мирон і иньші оповіданя (1903
Іван Франко
Schön-Schreiben (1879
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Цей текст написаний желехівкою.


„Schön Schreiben“.
У просторій другій клясї нормальної школи отцїв Василіян у Дрогобичи тихо, хоч мак сїй. Наближає ся година „красного писаня“, страшна для всїх не так самим предметом, як радше особою вчителя. В Василіянській школї на всї предмети вчителї — самі отцове, а тілько для науки писаня вони наняли собі сьвітського чоловіка, якогось бувшого економа чи наставника, пана Валька. Пану Валькови ще й доси здає ся, що він економ, хоч із нагайкою ходити тепер не випадає, але все таки він не помітує ся хоч тростівки і нїколи не занедбує робити з неї відповідного вжитку. Очевидна річ, що дїти, піддані хоч би тілько на годину власти такого вчителя, дрожать наперед і „красне писанє“ є для них найбільшою мукою.

Малий Мирон один сидить спокійний, майже веселий у лавцї. Він дивує ся, чому се нараз так тихо стало в клясї, коли один смільчак, висланий на корідор на звідини, вбіг до кляси і крикнув: „Валько прийшов!“ В тій самій хвилї тихо стало в клясї. Малий Мирон не знає ще пана Валька. Він іно що прийшов із сїльської школи, батько записав його до другої нормальної кляси у отцїв Василіян, і нинї перша година красного писаня. І хоть на селї він у писаню був дуже слабий, не вмів нї пера відповідно взяти в руку, нї вивести гладко та рівно одного штриха, — то все таки він дитина, не йому журити ся наперед тим, чого ще не знає. Він здивував ся, чому се нараз так тихо стало, але про причину не сьмів допитувати ся нїкого зі своїх сусїдів — він же з ними доси дуже мало знайомий. Тай зрештою його се й не богато обходило. Серед тої, для иньших страшної й трівожної тиші, він тим вигіднїйше віддав ся найлюбійшому занятю — думкам про свою рідну сторону. Не можна сказати, аби він тужив за нею: він знав, що що понедїлка побачить і батька й матїр. Він тілько думав собі, як то гарно буде, як колись, лїтом, приїде до дому, буде міг знов свобідно бігати по пастівниках, сидїти над річкою або бродити по нїй за ковблями; се були думки радше веселі, ясні, блискучі, а не тужні, не жалібні. Малий Мирон роскішно ниряв у тій красотї природи, що розцвитала в його уяві серед сїрих, холодних стїн Василіянської школи, і не думав про погрозу, що наближала ся над клясу.

— Ба, а ти собі чому не прилагодиш скриптури до писаня? — запитав стиха один сусїд Мирона, стусаючи його під бік.

— Га? — відповів Мирон, немило збуджений зі свойого золотого сну.

— Скриптури приладь до писаня! — повторив товариш і показав Миронови, як покласти скриптури, як каламар і перо, після приписів пана Валька.

— Іде вже, йде вже ! — пронїс ся шепіт по клясї, мов при наближеню якого грізного царя, коли на корідорі залунали кроки вчителя „красного писаня“. Швидко потім отворили ся двері кляси і Валько війшов. Мирон позирнув на нього. Учитель своєю подобою зовсїм не пригадував нїякого царя. Се був середнього росту чоловік, з коротко обстриженим волосєм на круглій баранячій голові, з рудими короткими вусами і рудою гішпанською борідкою. Його широке лице і широкі, міцно розвинені вилицї враз із великими, на боки повідгинаними ушима надавали йому вираз тупої упертости й мясоїдности. Невеличкі жабячі очи сидїли глибоко в ямках і блимали відтам якось злобно та неприязно.

— Ано! — крикнув він грізно, зачинивши за собою двері кляси і помахуючи тростиновою, вигинчастою паличкою. І від того крику, немо від вітру хмарної лїтної днини хиляє ся разом колосє жита, так само похилили ся до долу голови вісїмдесяти пяти школярів над писемними, синьо та червоно поленїованими скриптурами. В руцї у кождого школяря тремтїло перо. Один тілько малий Мирон, що ще не знав Валькової вдачі, сидїв обернений лицем до кляси і вдивлював ся в нового вчителя.

— А ти що? — крикнув визвірившись на нього Валько і просто направив кроки до нього.

Малий Мирон так і остовпів з наглого переполоху. Він якимось несьвідомим поривом обернув ся і зложив своє тїло в таке положенє, в якім уже з мінуту трепещали його товариші.

Валько взяв у руки крейду, приступив до таблицї, розмахнув ся і почав писати. З разу писав тілько букви, малі й великі, самоголосні й суголосні, без нїякого впрочім значіня. Але далї-далї дійшов і до слів, а в кінцї й до цїлих речень, як на примір: „Бог сотворив сьвіт“, „Чоловік має дві руки“, „Земля мати наша“. Вичерпавши таким способом свою мудрість, показавши вповнї своє знанє красного писаня в численних викрутасах та довгих як сьвіт, і рівних як ковбаси хвостиках, Валько положив крейду, відступив ся, зирнув ще раз з уподобою на записану таблицю і відтак обернувши ся до трепечучої кляси, крикнув грізно:

— Писати!

Його наукова дїяльність в тій хвилї щасливо скінчила ся, — тепер починала ся його економська дїяльність. Щоб показати се наглядно, він сильно стріпнув пальцями, аби стрясти з них учений крейдяний порох, і замісь нього взяв у руки свою тростину. І немов орел слїдить з гори за добичею, так і він озираючись по клясї, зійшов із підвисшеного ґрадуса і почав свій обхід.

Перший, на котрого навинула його зла доля, був якийсь маленький, слабенький і дуже заляканий школярик. Він увесь у потї, нагнувши ся над скриптурою, працював зо всеї сили, аби вдержати перо в дрожачих пальцях і що хвиля позирав на таблицю, стараючись виводити на папері такі самі кручки, гачки та ковбаси, які вивела вправна економська рука на таблицї. Та ба, рука його дрожала, кручки, гачки та ковбаси виходили ломані, нерівні, — навіть перо непослушне що хвиля крутило ся в пальцях, скрипіло, порскало, немов гнївало ся чогось і бажало як найшвидше з них видобути ся.

Валько став над ним, мов кат на душею, і злобно всьміхаючись, не кажучи й слова почав приглядати ся його роботї. Бідний хлопець прочув лихо і до решти стратив усяку власть над своєю рукою і над непослушним пером.

— То ти так пишеш? — процїдив звільна Валько, але тим швидше свиснула в повітрі його тростина і оперезала змиєю плечі бідного хлопця.

— Ой-йой-йой! — заверещав він, але зараз же й утих, стрітивши грізний, гадючий погляд учителя.

— Ти не вмієш лїпше писати? — питав Валько.

— Вмію, вмію! — лепотїв хлопець, сам не знаючи, що лепоче.

Учитель-економ може й справдї вірив, що хлопець уміє лїпше писати і що тілько на збитки йому силує ся писати погано, чи може з великої любови до його тростинки.

— Ну, то вважай же! — і Валько пішов далї, не переконавши ся, які спасенні плоди принесла його докладна наука. Впрочім йому й байдуже було до тих плодів, — він тепер був тілько економом і більше нїчим. Очи його вже звернули ся в другий бік і в другім кутї кляси виглядїли иньшу жертву. Там сидїв Жидок, котрий по старинній привичцї свого роду писав у задгузь, силуючи ся виводити Валькові викрутаси від правої до лївої руки, від кінця стрічки до початку. Одну стрічку він уже совершив таким способом і саме розпочав другу від слів „сот Бог а з к сир“. Написана, готова вже стрічка виглядала яко тако, але нова, неготова ще, зачата від кінця вколола Валька в очи.

— А ти як пишеш, Мойше? — закричав він, прискакуючи до Жидка.

Валько всїх Жидків у клясї кликав „Мойше“, — хиба що се були сини богатих міських „тузів“, перед якими він мав великий респект. Жидок, на прозвище Йонас Туртельтавб, почувши той викрик і побачивши надскакуючого ворога, знитив ся і скулив ся як слимак у своїй халабудцї, і перестав писати.

— Ха, ха, ха! — реготав ся Валько, призираючи ся Жидковому писаню.

— Пане професор… — зачав Жидок і запяв ся.

— Ходи сюда!

І не чекаючи, аж Йойна вийде з лавки, взяв його за вухо і потяг на середину.

На вид бідного Йонки, скуленого, тремтячого і заслиненого зо страху, вся кляса голосно зареготала ся, хоч усякий і собі тремтїв та кулив ся. Але така вже сила тиранського притиску, що досить тиранови всьміхнути ся, а всї, що стоять під його гнетом, будуть реготати ся без огляду на те, що регочуть ся власне самі над своєю недолею.

— Ходи до таблицї! Ану, пиши!

Валько змазав власною рукою часть свойого письма і втиснув Жидкови крейду в руку. Жидок почав писати своїм звичаєм, у задгузь. На ново зареготала ся кляса, всьміхнув ся Валько, але зараз же заво́рсило ся його лице, він обернув ся до остатної лавки, де сидїли самі найбільші і найдужші хлопцї і крикнув:

— Ану, дайте но йому!

Жидок затремтїв цїлим тїлом і зале́бонїв щось, але швидко прискочили до нього два товариші-посїпаки, і повели на ґрадус. Тихо стало в клясї. Замісь сьміху блїдість виступила на всїх лицях, — тілько болючий вереск Йонки лунав посеред мурованих стїн Василіянського манастиря.

— Досить із нього! — сказав Валько, і Йонка хлипаючи пішов на своє місце.

Сповнивши се високо педаґоґічне дїло, Валько почав знов свій обхід по клясї і знов посипали ся удари його тростинки по плечех та по руках бідних хлопцїв.

Яке вражінє зробила цїла ота наука на Мирона, сього сказати годї. Він раз-у-раз дрожав, мов у лихоманцї; йому шуміло в ухах і крутило ся в очех, мов серед бурі. Йому так і мерещило ся, що й його не мине ота буря, що кождий удар страшного вчителя паде на нього. Написані слова й стрічки скакали перед його очима, надували ся і переплутували ся, виглядали ще поганїйше, нїж були на правду. Він і сам не знав, коли перестав писати, — сїра паволока стояла перед його очима.

— То ти так пишеш? — гукнув Валько над його головою.

Мирон стрепенув ся, вхопив за перо, талапнув ним у чорнило і поволїк по папері мов тура за роги.

— Чи ти не знаєш, як держати перо?

— Не знаю! — прошепотїв Мирон.

— Що? — ревнув Валько. — Я тобі не показував уже десять раз не раз?

Мирон зачудувані очи встромив у розлючене Валькове лице. Але замісь відповіди Валько стиснутим кулаком ударив хлопця в лице. Малий Мирон, мов косою підтятий, повалив ся на лавку, а з лавки на підлогу. Кров обілляла його лице.

— Підойміть його! — крикнув Валько. З задної лавки прискочили два, ті самі, що перед хвилею парили Йонку, і підняли зомлїлого Мирона. Його голова не держала ся на вязах і хилила ся до долу, мов у мерця.

— Біжіть по воду! — командував далї Валько і ще раз поглянув на Мирона.

— То що за хлопець? — спитав він.

— Мирон — відповів „цензор“, найстарший віком і найдужший силою в клясї, котрого отцове настановили наставником над товаришами.

— Що за один? — питав далї Валько.

— Одного хлопа син з Н…

— Хлопський син! Тьфу, якого біса тим хлопам пхати ся сюди! — проворкотїв Валько. У нього відлягло від серця. Він зачав був троха побоювати ся свого вчинку, але хлопський син, — значить ся, можна його бити і зобижати, як хочеш, нїхто за хлопським сином не впімне ся.

Валько не помилив ся в своїй рахубі. Нїхто не впімнув ся за хлопським сином. Нелюдський поступок учителя-економа уйшов йому гладко, так як і многі його нелюдські поступки. Тілько в серцї хлопського сина він не пішов гладко, а став ся першим насїнєм обуреня, погорди і вічної ворожнечі против усякого неволеня та тиранства.

1879.


Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у всьому світі.


Цей твір перебуває у суспільному надбанні у всьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1923 року і автор помер щонайменше 100 років тому.