Під колесами історії/Суд історії

by Степан Томашівський

◀ З новим роком

Під колесами історії Степан Томашівський Суд історії

Чорна небезпека ▶

1922

Суд історії.

Як не дивитися на той божевільний танець життя і смерти, який зовемо світовою війною 1914—1918, один ясний промінь між її наслідками не може бути заперечений. Маю на думці пробудження загально-людської совісти, і видвигнене нею питання про те, хто саме винуватий у цьому планетарному нещасті, з чиїм іменем звязана відповідальність за море крови, гори руїн і поворотну хвилю середньовічного варварства.

Цей голос совісти прокинувся був ще до кінця війни і завдяки йому в умовах версайського мира знайшовся прославлений артикул про загальну вину Німеччини й особисту Вільгельма II., який за це мав відповісти перед окремим судом зложеним переможцями. Як знаємо, відмова Голандії видати б. цісаря звела, формально, цю постанову ні-на-що, одначе історична совість не збилася із шляху цим глумом над ідеєю міжнародної справедливости, який одностороннім диктатом вже згори засуджував поваленого на землю політичного противника. Що більше, незабаром стало всім ясно, що згаданий артикул версайського мира не мав нічого иншого на меті, як саме покласти кінець дальшому слідству за винуватцями й по змозі відвести людську увагу від цього неприємного питання.

Та покинута благорозумно урядовими сферами справа була зараз же піднята громадськими політиками й публіцистами; появилася у світ величезна сила документів, „відкрить“ і памфлєтів — в усяких напрямах — про ґенезу війни і відповідальність поодиноких осіб, гуртів і держав; вкінці ціла справа почала переходити з рук інтересованих сфер і національно-політичною пристрастю напоєних, ненавистю або любовю кермованих політиків і публіцистів у єдино компетентні руки: безсторонніх історичних дослідників.

„Наукова комісія для розсліду причин світової війни“ — яка складається з компетентних людей із б. невтральних країв — це новий і заразом уже безпечніший шлях, який може довести до відкриття обєктивної правди, на скілько вона в людських обставинах можлива. Остаточний вислід комісійних праць, очевидно, ще далекий, хоч уже сьогодні можна сказати, що він буде далеко не такий, який хотіла накинути світові мирова конференція у Парижі, по диктату Клемансо, Лойд-Джорджа і Вільсона; що на суд будуть покликані ще й инші держави окрім Німеччини та її б. союзників, ще й инші особи окрім Вільгельма II., між ними й такі, які тепер ще накладають на себе ризи жреців історичної справедливости.

Оголошені досі передвоєнні документи з німецьких, австрійських, російських і бельґійських державних архівів оправдують уповні таке поширення процесу; одинока перепона в напрямі закінчення слідства покищо у тому, що французькі, бритійські, італійські і сербські архіви все ще закриті… Що в цих місцях ховається дещо сензаційне, про це вже не може бути сумніву. Не даром у самій же Франції почався минулого року рух у тому напрямі, щоб висвітлити ролю б. президента держави Р. Поенкаре в ґенезі війни, та вже сьогодні довів до того, що він щораз більше пересувається з лави прокуратора на лаву обжалованих.

^**^*

Сильвестровий номер Berliner Tageblatt-у приніс „довшу передовицю ред. Т. Вольфа п. н. „Афера Поенкаре“, кілька документів. Донесення російського посла у Парижі, Ізвольського, з рр. 1912—1914, яка збільшує дуже сильно дотеперішній матеріял, обтяжаючий б. президента і теперішнього голову французького джинґоїзму Поенкаре. Ізвольський, якого смерть увільнила від суду сучасників за очевидно душе визначну участь у передвоєнній лабораторії, просто приписує дуже симпатичному йому міністрові, згодом президентові, одну тілько журбу: що Росія може не спровокувати війни або не дати себе спровокувати до неї…

Тут не місце для докладнішого обговорювання історичної і політичної ваги добутих звідкись д. Вольфом документів, та нехай мені буде вільно поділитися з читачами одним вражінням, якого набірається читаючи листи Ізвольського до Сазонова: Довоєнна Росія не мала вже своєї національно-державної політики, вона була з довшого часу знаряддям французької, а з коротшого — антантської політики. Та чи тілько до війни? Очевидно, те саме і протягом її, найпачеж у 1917. р. Можна пійти ще далі і сказати: після Николая І., чи як волите Олександра II., Росія мала тілько одно дійсно-національне правління — Лєніна і тов.

Та повертаючи до питання про історичних винуватців і суд над ними, нам Українцям не слід забувати, що в історії сучасної світової катастрофи, українська руїна займає окреме, одначе дуже визначне місце; чи подбав хто досі про суд над тими, які своєю діяльностю або бездільностю довели рідну землю до сьогоднішнього стану? Пораб подумати про це.

2. І. 1922.