ВЕСНА.
Весна, весна, година мила!
Як гарно ти, як пишно ти
Долини, гори звеселила,
Скрізь, скрізь роскинула цвіти!
Усе кругом зазеленіло…
Чогож очам моїм немило
Дивитися на Божий світ?
У мене серденько болить,
А сльози нижуться на вії…
Це од того, що, бач, літа мої,
Ще раннії та молодії,
Не бачили, не чуяли весни…
О, Боже, Боже милостивий!
Який собі я нещасливий!…
Навряд, чи в світі є такі.
Нащож мені ці чорні кудрі,
Які так вються в празник, в будні? —
Вони без радости тяжкі…
Нащож мені ці чорні брови,
Коли не маю щастя-долі?
Як би ще змалечку, давно
Вони посіклись, полиняли,
Всеб легше серденьку було,
І меньшеб жалю задавали!
Так їх і лихо не бере, —
Вони од лиха дужче вються,
Їм і дарма, що сльози ллються!
Так брови колесом веде
Самеж то лихо над очима:
Це мабуть і посміх його,
Що я бездольний сиротина…
Ох, щось на серце налягло!
Піду, впаду я біля ниви,
І там спочину на ріллі,
Та помяну літа свої,
Які пройшли, не зеленіли.
|
