Твори (Хвильовий, 1927–1930)/1/Елегія
| ◀ Заулок | Твори Том перший Елегія |
Дорога й ластівка ▶ |
|
„Минають дні, минають ночі…“
У грудні згнила зима, і тихий степовий городок знітився в облозі мовчазних нерухомих хмар:
— нагнав вітер із далеких Альпійських гір, через Карпатські верхів'я, через Дунай.
Прийшло різдво.
Зідхали дзвіниці, і промерзло жевріла жура: сум неспокійної землі.
Цього року старожили не бачили різдвяних зір, бо небо стояло в сірій сорочці будня.
І була мряка.
І старий газетяр теж не бачив різдвяних зір. Був він сивий, древній, майже босоніж. Стояв біля ратуші на бульварі й казав мимохідцям:
— Може купите газету?
Иноді мимохідці купували газету, иноді заклопотано проходили, иноді зупинялись і дивились на старого газетяра.
…Але це було так неможливо давно!!! Це було за народження його прекрасної юности, коли тихий степовий городок стояв перед ним надзвичайною примарою.
І він подумав тоді: про радість.
І урочисто залунало по кварталах:
— Радість!
І тоді було, як мигдальні потоки під ударом весняного весла. Це був голубиний заспів до тієї синьої пісні, ім'я якій — життя.
Це був новий заповіт, що ми, волхви, бачимо на сході в темну ніч із хрустального Віфлієму…
— Але це було так неможливо давно! І це майже забулось, бо ж — неясні, туманні, мов перший сон за першого мятежного кохання, ці уривки, що виринають із тьми перед моїми старечими очима.
„…Що це?“ — подумав з тоскою старий газетяр.
І чув тоді: ніби раптом прокидалась природа, ніби дзвеніли, пливли й пропадали неясні відголоски з дальніх літ.
… Але це була ілюзія:
— натовп тихих міських кварталів стояв у суворій мовчанці.І ще не любили:
— зійшов на великий шлях, по якому йдуть, дико, по-звірячому озираючись.
І був ще з ним, із старим газетярем, древній пес, що покірно шкульгав за ним і ніс підсліпуваті очі на асфальт…
|
— пес: вовна прилипла попелом і лізла, падала на землю, щоб угноїти землю. Пес не гавкав, а тільки тихо й нудно вив: на світанках шумів скляний мороз, а пес був голодний. Иноді пес кидав старого газетяра й блукав на базарі, біля рундуків, де били його закаблуками, де гризли його молоді бадьорі пси. |
… Вранці тихий степовий городок оживав. Виходили заспані горожани, плентались по мостовій візники, вилітав із гаражу єдиний на всю округу виконкомський автомобіль і з вереском мчав у туман, розганяючи обивательських курей і зграї голодних собак.
Тоді біля редакції — теж єдиної газети з великими підзаголовками і з нудними традиційними гаслами — грубим шрифтом — суєтились газетярі.
Кожний знав:
— треба скоріш!
Треба схопити стос паперу з промовами, статтями про всесвітній пожар:
„Мы на горе всем буржуям
мировой пожар раздуем:
мировой пожар в крови…
господи, благослови!“
— треба схопити й бігти, захопити всі переулки, всіх обивателів, щоб —
— жити один день.
І старий газетяр ніколи не встигав за пацанами, і завжди йому з веселим сміхом, що звучав, як „колокольчик“, пацани підставляли ніжку, щоб старий газетяр упав у грязь!
І старий газетяр падав у грязь, розкидав сьогоднішні газети; потім поспішно збирав їх, обтрушувався і, покірний, з кінським калом на лобі, спішив, спотикаючись, до бульвару.
На бульварі проходив день.
Але й увечері старий газетяр був там же, де праворуч від каланчі стояли стільці. Увечері старий газетяр тупо дивився на мимохідців.
… А бульваром проходило багато:
— одні бігли, другі шкульгали, треті раптом зупинялись і потім стурбовано відходили кудись.
Тоді над головою колихались гілки акацій — була алея акацій. Акації розцвітали, коли в тихім степовім городку потоки мріяли про голубі пісні, про голубу журу і схвильовано бігли до срібних вод забутої ріки Лівобережжя…
Иноді пацани, побачивши старого газетяра, ховались за ріг і шпурляли відтіля в свого колегу грудки землі.Тоді підводився, відходив до каланчі, за каланчу, до Зеленого Озера, де стояла самотня будка, а нижче лежало небо на поверхні брудної стоячої води…
|
Тиша. Далеко клекоче брук. Пес лежить і облизує попіл — на хвіст. (Мовчиш? — Мовчу!) Тиша. Далеко клекоче брук. Пес лежить і облизує попіл — на хвіст. |
…Уночі старого газетяра не бачили на бульварі. І ніхто не знав, як він жив, як він живе. Бо кому це потрібно?
…бо йдуть молоді дні з юнацьким запалом грізними колонами по безмежних ланах часу.
І відступають —
місяці,
роки,
тисячоліття.
в глуху невідому безвість минулого.
|
Тихий степовий городок знав і сум, і великдень цієї боротьби. |
…Коли на древній дзвіниці годинник протеленькає чверть на восьму, коли повстане заокеанське сонце, —
— вулиці знову прокидаються, і тоді бреде бульваром похила постать старого газетяра.
…Так починається день.…А зима зовсім згнила, і шкульгає різдво в мряку чвирі. Старожили не бачили в ці дні різдвяних зір, і стояло небо в сірій сорочці будня.
Старий газетяр теж шукав сузір'я Оріону; але були самі мутні далі. Десь дзюрчала вода, і тому, що вона промжичила мозок, боліла голова.
Так
ріс
час:
— у грандіозній боротьбі падали переможені дні, на них падали ще дні, і росла гора, від Гавризанкару вища, глибша від океанських глибин. Тоді питали:
— Що це? Тоска чи радість?
… Але на далеких обріях знову гриміли, знову наступали молоді буйні дні грізними колонами.
Так
ріс
час!
|
… О, я знаю: багато думав старий газетяр. Думав про юність, думав про те, що було, чого не було, чого хотілось. Все одійшло великим шляхом часу… О, я знаю: і моє кволе старе тіло прокинеться колись і спитає: |
Але не прокинеться світанок.
О, я знаю!..
… Иноді старий газетяр ішов у заозерний край. Шкульгав вище й вище на кучугури по кварталу кавалерійського полку. За ним шкульгав пес.
Тоді в одинадцятій сотні був пожар: городок поділявся на сотні — полковий городок степового краю.
Шуміли на каланчі, над ратушею. Палахкотіли смолоскипи; під навісом тривожно дзвеніли й саркали коні.
… Старий газетяр виходив за квартали й брів бездоріжжям, на північно-західні межі — туди, де стояв,
як лелека, підбитий бурею дуб.
Дуб наближався. В далекім степу горіли огні. І стояло древнє небо, а позаду туманіли міські оселі. І здавалось, що оселі не існують, що вони відійшли в далину, за гору переможених днів.
… Старий газетяр приходив до дуба, сідав під дубом і озирався. Висіло небо в чвирі, за дубом причаїлась тиша. І промерзла чужа земля. І все було чуже — і земля, і межі, і квартали, і кучугури, і дальні степові огні. Тоді підходив пес і тихенько вив. Потім із сходу прилітав колючий вітер. І відчував старий газетяр:
— десь тліє торішній гній.Підводився.
За старим газетярем підводились і кучугури, і сунулись у небо, зливались із небом, відходили, пропадали, і була одна сторожка пустота.
Ще городка не видно. Тільки за Балясним Бором маячить невідомий нічний огонь. І був він не близький, тільки далекий, тільки чужий, як чужа земля, де тліє торішній гній.
… Огонь стояв на шпилі ратуші,
і був надто червоний.
… А иноді бачили:
— брів старий газетяр по дорозі на цвинтар.
І думав старий газетяр:
— Цвинтар?
Тоді пахли могили — глибоко й тихо. Це був запах незносного чебрецю — він ішов з-під білого снігу.
|
|
Старий газетяр прийшов у городок в-осени.
… І згнила зима.
З Чорного моря, з Індійського океану, через Малу Азію, прилетів перший тепловій.
І вже на бульварі снили акації.
І знову бачили старого газетяра біля мудрої ратуші. Пацани ще били старого газетяра грудками, і він ішов до Зеленого Озера, до каланчі, за каланчу, до самотньої нікому непотрібної будки; за ним — древній пес. Тоді були невеселі голубі дзвони: то йшов піст, і каланча перекликалася з иншими церквами.
|
…А з південного бігуна, з Австралії, грізними колонами ще насувались молоді дні, і відступали — місяці, роки, тисячоліття в глуху безвість минулого. |
Старий газетяр це знав. Тільки не хотів знати!.. (О, я знаю: старий газетяр не хотів цього знати!).
… А потім розлилась ріка. По вулицях тихого степового городка летіли вже мільйони тепловіїв. Ріка затопила міст, і не було дороги на кучугури, до дуба.
Старий газетяр зажурився.
І от в одну тривожно-радісну ніч, коли весняні вечерові сутінки пливли над Зеленим Озером, пацани підстерегли старого газетяра й побили.
І таки добре побили: тільки через два тижні він вийшов із лікарні.
… А потім прийшла знову тривожно-радісна ніч: ріка нарешті увійшла в береги. Ранком до мосту прийшли плотники, і зацюкали сокири.
Скоро над рікою повис міст.
… Старий газетяр вийшов із лікарні, але він не пішов до редакції — пішов на північно-західні межі.Одступали дні й тягли за собою. І відчував старий газетяр:
— десь тліє торішній гній. І падали сили.
Старий газетяр покірно брів у навіщоване: ішов туди, де стояв, як лелека, підбитий бурею дуб.
І прийшов старий газетяр, і ліг під дубом. І, коли у дзвінкій степовій тиші задзвенів перший жайворонок, старий газетяр глибоко, на всі страчені легені зідхнув і вмер.
Тоді знову тихо й нудно завив древній пес, подивився підсліпуватими очима на старого газетяра й побрів туди, до рундуків, де гризли його молоді, бадьорі пси.|
|
… Завтра біля дуба найшли мертвого старого газетяра й завтра його одвезли на цвинтар. За два дні за старого газетяра забули. Тільки там, де він лежав, залишився ледве помітний слід.
… Але біля дуба зацвів уже молодий запах юного невідомого дня.
|
|