Україна на переломі. 1657–1659/Розділ II
 |
|
 | ||
| Як допомогти й отримати допомогу під час війни |
|
Велике українське повстання 1648 р. було викликане страшенним національним роздражненям, а з погляду тодішніх Українців — національним утиском, котрий проявлявся головним чином в тому, що Польська Річипосполита в інтересі керуючих нею шляхетсько-маґнатських кругів стала протеґувати українську реліґійну унію, обмежуючи зразу в правах, а потім безсистемно намагаючись винищити непевне з державно-національного (національне — в ті часи ставало синонімом католицького) польського погляду українське православя. Отака польська, дратуюча українську націю, державно-національна політика; економічно-соціяльні відносини в козацькій Україні, котрих головною ознакою ставала остра суперечність інтересів економічно інтенсивніщого дрібного та середнього, козацького й шляхецького землеволодіння, з інтересами економічно екстензивного великого землеволодіння маґнатського — врешті повна деґенерація на Україні польської державности, її безсилля в боротьбі зі степовими кочовниками (котре тоді проявило себе виразно в банкроцтві завойовницьких плянів короля Володислава IV), а значить і її непотрібність для виконаня ціх тодішних головних державних українських змаганнь — все це вмісті мусіло довести до великого перевороту 1648—9 років.
Поступово-опортуністичний український рух — котрий у формі реліґійної унії хотів політично помирити українські національні домагання з тодішніми все сильніщими, теж поступовими, шляхецько-оліґархічними, демократичними і антимонархічними, польсько-католицькими тенденціями — викликав серед української нації незвичайно остру, і заразом по своїй соціяльній структурі міцну й здорову, православно-монархічну реакцію. І тоді, коли поступова та демократична унія (підкреслюю, що говорю про унію в XVII-ім стол. і тільки з погляду політичного) була рухом виключно інтеліґентським — європейскою вірою вищого, найбільше освіченого, найбільше культурного і ліберального духовенства та всякого дрібного здеклясованого міщанства — то православна реакція зібрала коло себе всі привязані до старої національно-державної традиції військово-хліборобські та війсково-промислові економічно продукуючі класи. Отже в першій мірі степове „українське“ козацтво, останки православної „руської“ хазяйовитої — в свої села від чужої і ворожої культури утікаючої — шляхти і заможне, промислове міщанство. Сполученя тих трьох економічно сильних класів з простолінійним і фанатичним в своій „темноті“ православним духовенством і такою-ж православною інтеліґенціею на грунті спільної національно-конфесійної ідеолоґії, — використаня тодішніми політиками переворотової енерґії соціяльно невдоволених селянських мас, — прекрасна класово-військова орґанізація козаччини, — геній Гетьмана Хмельницького — і історичне щастя, в формі цілого ряду високо талановитих, безмежно своїй ідеї відданих і морально дісціплінованих його помічників — ось що дало тодішній революції, яка розпочата була сотнею фанатиків в момент здавалося повного занепаду нації — найбільше можливу в тодішніх умовах побіду. Дальший розвиток подій поставив перед провідниками нації завдання дати Україні, „з неволі ляцької“ увільненій, такі правно-політичні форми істнування, які-б окреслили її відносини до сусідів — зовні, і які-б унормували її міжкласові соціяльні відносини — внутри. Першою спробою кодифікації ціх правно-політичних форм, першим етапом тодішньої української державної політики була Зборівська Умова, заключена 10/20 Серпня 1649 р. між Українським Військом Запорожським і Польською Річипосполитою.
Поминаючи початкові заяви і „петиції“ Гетьмана — про котрі я ширше в попередніх томах сих студій говорив — Зборівська Умова єсть в розумінню правно-державнім першою спробою забезпеченя українській нації в рамах польської державности: 1-о політичної автономії на території козацькій, і 2-о культурно національних прав в цілій Річипосполитій. Перше знайшло вираз в пунктах, які постановляли: що польське військо коронне на територію козацьку входити не буде (пункт 6-ий); що всі уряди на цій території, то-б-то в воєводствах Київськім, Брацлавськім, і Чернигівськім — які тоді носили спільну назву України — мають бути давані тільки православній шляхті (пункт 9-ий); що вся військова оборона цеї території, а значить і фактична власть над нею, віддається Війську Запорожському, котрого давні привилєї всі заховуються (пункт 1-ий), число котрого побільшується до 40 тисяч (пункт 2-ий) і котре підлягати має виключно власти Гетьманській, скріпленій матеріяльно наданням „на булаву“ богатої і великої Чигиринщини (пункт 3-ій).
Друге проголошувала т. зв. „Соймова Апробація прав і вільностей віри грецької Народу Руського“ (12 I 1650 р.), по котрій весь „Народ Руський духовного, свіцького, шляхецького й посполитого стану, так в Короні як і в Вел. Кн. Литовськім, при давніх правах і вольностях був захований, особливо міщане київські, чернігівські, винницькі, мозирські, річицькі, стародубовські, пинські й инші“. Права шкіл і друкарень „руських“, де-б вони не находились, так само були цім актом признані й потверджені. Оця „Апробація соймова“ була обрізаною на соймі постановою 8-го пункту Зборівської Умови, який крім того вимагав, щоб Київський Митрополит дістав місце в Сенаті і пункту 10-го, по котрому ще й Єзуїти немали-би права селитись ані в Київі, ані в тих містах, де істнують „упривілєйовані“, то-б-то урядом польським затверджені, „руські школи“.
Спроба погодити в Зборівський Умові визвольні змагання відродженої української нації з претензіями здеґенерованої польської держави очевидно мусіла скінчитися повним крахом. Державний орґанізм Річипосполитої був уже за слабий на те, щоб таку радикальну реформу і таку засадничу зміну свого устрою перевести, а сили України стали вже за великі, щоб її можна було до стану попереднього — з перед повстання — повернути. Сойм 1650 р., що ратифікував Зборівську Умову, не давши київському Митрополитові Коссову місця в Сенаті відкинувши загальне жадання всіх православних, щоб церковна унія була знесена — „щоб тільки Римський та Грецький закон оставалися так, як це за злуки Руси з Польщею було“ — обурив усі верстви українські, від вищого духовенства й ультра-лояльної шляхти, типу воєводи Кисіля, почавши. Крім того сойм обмежив амністію для шляхти, що брала участь в повстанню, і замість „шляхти, котра яким-би то не було способом опинилась у Війську Запорожськім“ (як було сказано в прийнятім обома сторонами проєкті „декларації королівської ласки“) підлягати амністії, згідно соймовій постанові, мала тільки „шляхта, котра підчас тієї заверухи не хотячи (nolentes) при Війську Запорожськім оставати мусіла". Се знов до живого обурило всіх головних провідників повстання — шляхту однаково як православну так і католицьку. Врешті сподіваний по ратифікації умови поворот в Україну зненавиджених властителів лятіфундій — маґнатів — елєктризував усю могутню масу козацьку і прилягаючі до неї — зверху шляхецькі, а знизу селянські верстви. Україна і Польща мусіли розпочати нову боротьбу, але вже в иньших, чим у перших роках повстання, зовнішніх і внутрішніх умовах.
Вся величезна енерґія нації, виладована в перших часах повстання, була змарнована тодішніми політиками й пішла на торги за обмежену автономію. Цей сумний факт дуже ясно й виразно зазначили наші історики для XVII-го століття і дуже гостро обвинувачували за це Хмельницького. Але-ж тоді в XVII-ім століттю справа національна спочивала в міцних і певних руках завзятого козацького класу і його великого провідника. Цей клас з цілою енерґією розвиває і веде її далі, неначе скріплений ще більше своїми помилками і невдачами. Натомість по 1649 році слабне участь у повстанню українського селянства, потерпівшого сильно на козацькій території — по скільки воно в ряди козацькі не вступило — від Татар, а в решті українських земель (на Волині, Поділю, Полісью, Галичині ітд) знеохоченого до козацтва, котре сконцентрувавшись від того часу на своій території, оці північно-західні землі мусіло на якийсь час в давній „неволі польській“ залишити. Знов Річипосполита в тім самім часі тратить поміч маґнатів — „королевят українних“ — тепер, з хвилею переходу „на Україні“ власти до Війська Запорожського, вже остаточно зруйнованих і, що найважніще, починає вона тратити численні шаблі українскої не скозаченої шляхти, котра, від 1650 р. стає чим раз більше невтральною і все уважніще ставиться до України й політики її „Ясновельможного Великого Гетьмана“…
Відповідно до тих змінених умов міняється й тактика воюючих сторін. При Хмелницькім не бачимо вже на першім місці голосних провідників „черні“ — Ґловацьких і Кривоносів — їх місце займають поважні козацькі полковники, політики й дипльомати. Річипосполита не думає вже Яремами Вишневецькими „усмиряти збунтованих хлопів“, а в союзах з сусідними державами шукає помочі и військової підмоги проти своєї „провінції.“ „Українське питання“, кажучи по сьогоднішньому, стає найбільше пекучою проблемою цілого Сходу Европи й притягає до себе увагу цілого її Заходу. „Відношення до Хмельницького — пише польський історик Кубаля — керувало політикою Річипосполитої й сусідніх держав до такої степені, що не знаючи його особи і його замірів, ходу подій зрозуміти неможливо.“[1]
Великих томів треба для докладного представленя дипломатичної акції Українського Гетьмана. „Здається не було дня — знов слова того-ж польського історика дозволю собі навести — щоб Хмельницький не приймав чужоземних послів, дипльоматичних аґентів, курьерів і посланців, і не посилав своїх.“ Попробую тут зазначити тильки головні напрями його політики і то по стільки, по скільки се для зрозуміння двох вище наведених документів необхідне.
Наслідки Зборівської Умови показали ясно й виразно, що без радикальної зміни внутрішнього устрою Польської Річипосполитої, місця для козацької України в межах польської державности бути не може. Отже людина, що стояла на чолі нації, мала перед собою дві дороги: або скерувати всю національну енерґію на боротьбу за зміну того внутрішнього державного устрою і справу будучини Польської Річипосполитої зробити українською національною справою, — або-ж, пірвавши зовсім з Польщею, скерувати всю національну енерґію на орґанізацію власного державного життя поза межами Річипосполитої. Хмельницький довгий час не міг зробити рішучого вибору й хитання Гетьмана — фатальне роспорошування національної енерґії — це засаднича риса його політики в добі першій, до — Переяславській. Цю добу Хмелнниччини — з огляду на все повторювані в тім часі угоди козаків з Польщею — я називаю добою козацького автономізму.
В своїх замірах перебудови Річипосполитої, з котрими довго не міг розстатися Запорожський Гетьман, він головним чином пробував перевести такий плян: скріпити монархічну власть польського Короля (що мало-б вгамувати самоволю маґнатсько-шляхецьку) і посадити на польський престол монарха не-католика (що мало-б бути запорукою „прав і вільностей“ національно-православних). „Про се Господа Бога просимо — писав не раз Гетьман Хмельницький до Короля Яна Казиміра — щобись рачив бути Самодержцем, як инші королі, а не так, як предки Вашої Королевської Милости власне в неволі у шляхти.“ Про його відносини до одного з найбільше ним протеґованих некатолицьких кандидатів на польський престол — Ракочого (другим був Царь московський) я говорив ширше в томі II-ім моїх Студій. Тут додам, що вже в місяць по заключеню Зборівської Умови з Яном Казиміром, посли Гетьмана пропонують князю семигородському детронізацію того-ж Яна Казиміра і що вони повторюють ті пропозіції ще більше рішучо в початку 1651 року. Важно, що ті пляни Хмельницького горячо підтримували опозицийні дісідентські (протестантські) сфери Річипосполитої на чолі з литовським князем Янушем Радзівіллом. Ці сфери надавали цим планам настільки велику вагу, що вже по Умові Переяславській — значить по страті України — Радзівілл тільки в покликаню на польський престол Ракочого бачив єдину й послідню надію привернути назад Україну до Польщи.
Але власне тому, що ініціятива тих спасенних для Польскої Річипосполитої плянів ісходила від Хмельницького, їх абсолютно не можна було перевести в життя. Для цього бракувало перш зе все почуття рівности між реформатором і тими, кого він хотів своєю реформою ущасливити. В очах Поляків Хмельницький був все ще тільки „збунтованим рабом“ і чим більше він Польщу жалів, чим більше дбав він про її будуччину, тим голосніщою луною йшла по Польщі слава, що „раб“ дрожить перед „Маєстатом Річипосполитої.“ Сей факт настирливо кидається у вічі кожному, хто ті часі безпосередно з джерел — листів, хронік, мемуарів, документів і актів тогочасних — студіював…
І відповідає сей факт зрештою тому, що все й скрізь, в життю всіх націй і суспільств запримітити можна. Тільки повна побіда над гнобителем, або абсолютна супроти нього непримиримість, дають в його очах моральну вартість і рівновартість пригнобленому. Тут — в сім першім періоді — ані такої побіди, ані такої непримиримости у Хмельницького ще не було й тому його лояльні польсько-державні наміри, замість ослаблювати, тільки зміцняли польських ворогів реформ і України, тільки скріпляли антікозацькі, антімонархічні, фанатично-католицькі сили польської щляхецько-маґнатської оліґархії. В результаті замість реформ — прийшло Берестечко. За крівавий берестецький погром українського війська прийшла не меньше крівава відплата польському війську під Батогом. Замість співжиття двох, не вважаючих себе взаїмно рівними, народів в одній державі — все ширше розливалося між ними море крови. З неморальних — бо на взаїмних ошуканьствах і взаїмному культивованю своїх слабостей опертих — паперових угод, виростала між цими народами така-ж неморальна, дика — бо на почуттю слабости оперта — зненависть…
Але Гетьман Хмелницький не був рабом. Його велика душа мала всі дані зрозуміти, що треба розторощити державу, в котрій його народ і він сам не міг стати рівноправним і рівновартним паном…
Думи про се були у самого Гетьмана й найблизчого гуртка його помічників віддавна. Без сих, як казали сучасники — „шалених дум“ — ґрандіозне діло Хмельницького було-б психольоґично неможливе. Вже своїм союзом з Татарами в самім початку повстання Хмельницький надав йому виразні прикмети „державної зради“, котра раніще чи пізніще до повного сеператизму мусіла-б довести. І коли замість того, в протязі пятьох літ, ми бачимо уперто повторювані угоди з Польщею, то факт сей мав глибші соціяльні й політичні причини, котрі поза самім Гетьманом Хмельницьким лежали. Зводяться-ж ці причини головним чином ось до чого: 1) степова неграмотна козаччина і таке-ж неграмотне селянство — які в перших часах повстання головну ролю грали — витворити самі з себе власної сепаратистичної державної ідеолоґії не могли; 2) пізніщі творці й виконавці цеї ідеолоґії — шляхта українська і городове міщанське козацтво — за малу ще в верстві козацькій в першій добі повстання вагу мали для того, щоб вже тоді свої сепаратистичні пляни перевести; 3) монархічна реакція проти демократично-шляхецьких оліґархів, яка творила головну політичну суть (побіч розуміється національно-реліґійних і соціяльних стремліннь) повстання, не могла прибрати українських державних форм доти, доки особа монарха, чи взагалі самодержця, в розумінню народніх мас, по за Україною стояла; 4) Хмельницький, котрий „з волі Божої став самовладцем і самодержцем руським“, ще не встиг в очах свого народу здобути потрібної віри в ці свої великі, сказані ним в момент побіди (1648 р.) слова. Тому сепаратизм Гетьманський в добі автономізму має характер конспірації. Ці таємні зносини Хмельницького з Султаном турецким, Князем семигородським, Царем московським і т. д. — про котрі очевидно говорять нишком по цілій Україні — крок за кроком відвертають повільну, тяжку думу народню від особи далекого й милостивого, „панами“ тільки поневоленого, польського Короля. Вони так само крок за кроком все побільшують в народній уяві саму постать і її могутність — розмовляючого як рівний з ріжними монархами — Богом Україні даного Гетьмана Богдана. А в біжучій політичній практиці вони мають служити засобом зреформувати Польщу; вони мають примусити до уступок, привести до розуміння дійсности, поставити на один з иншими державами супроти України рівень упертий „Маєстат Річипосполитої“. У всіх ціх незлічимих козацьких конспіраціях головна роля припадала найтісніщіми інтересами з Україною звязаному її сусіду — Туреччині.
Зразу на початку повстання, в Липні 1648 р., прибули до Стамбулу посли Хмельницького, прохаючи потвердити союз козаків з Татарами і предлагаючи за це в застав Камянець на Поділлю. Пізніще 14 Жовтня 1648 р. Гетьман пише листа до Султана, в котрім просить прийняти під свій протекторат Україну і котрий підписує, ак „Гетьман Війська Запорожського і „всея Руси“, звичайний при тім додаток — „його королевської милости“ — очевидно, коли тут мова вже про „всю Русь“ йде, опускаючи. Ці забіги увінчались успіхом: новий Сультан в кінці 1648 р. прийняв Військо Запорожське під свою опіку й пізніще навіть видав Гетьманови „дипльом на князівство Руське“ — згодом Поляками під Берестечком разом з иншими документами здобутий.[2] З того часу цей — тайний розуміється — союз відновлювався пару разів. Наприклад в Лютім 1650 р., коли Польща хотіла втягнути Хмельницького в війну з Туреччиною, а Хан татарський в війну з Московщиною, Гетьман, відновивши свій союз з Туреччиною, зашахував в той спосіб обох своїх неспокійних сусідів. Те саме повторилося знов у пару місяців пізніще. Склавши 2 Серпня 1650 р., на руки Османа Аґі, посла турецького, присягу вірности, Хмельницький спричинився в той спосіб до зірвання тоді польсько-московського союзу, котрий, офіціяльно звертаючись проти Туреччини, фактично всіма своїми наслідками заважив-би на Україні. Врешті дволітня боротьба Гетьмана за Волощину і його династичні пляни, котрих наслідком був шлюб його старшого сина Тимофія з донькою Господаря Люпулля (21 Серпня 1652 р.) — прямували до того, щоби через Волощину зайняти безпосередно (без тяжкої залежности від Крим) супроти Порти становище удільного князя й найти на заході осередок („Князівство Подільське“, про яке говорено вже в 1648 р., пізніще „Князівство Сарматії“ з Князем Юрієм Хмельницьким на чолі) коло котрого під протекторатом Туреччини державність українська могла-би сформуватись і укріпитись. Попри те не треба розуміється забувати, який бажаний для Гетьмана ефект викликували в Польщі і в Україні чутки, що в звязку з тими переговорами ширилися. „Бо се річ неможлива, щоб Господарівну взявши, задовольнятися козацтвом“ — писав воєвода Кисіль, а так думав з певністю не він тільки один. Адже инший воєвода — Лєщинський — ще на соймі конвокаційнім у Варшаві голосно заявляв, що Хмельницький „Монархію Руську закладати хоче..“[3]
Не вважаючи на дипльоматичні успіхи цеї туркофільської політики, вона в державній емансипації України більшої ролі відограти не могла. Склалося на се дві причини: 1) одвічний реліґійний антаґонізм двох світів — христянського та мусульманського і 2) несталість та непевність турецьких вассалів — Татар, котрі — знаючи добре, що для них скріпленя України несе — все козаків у рішучу хвилю, як під Зборовим, під Берестечком, під Жванцем, в найгірший спосіб зраджували. „Тоді вся Европа скаже, що Ти від Бога Даний, коли, Тобі дякуючи, кров христянська з неволі бісурменської визволена буде“ — нашоптував Хмельницькому ревнитель православія Кисіль, до спілки з Митрополитом Коссовим і цілим благочестивим Київом.[4] А як додамо до цього плач, скарги і врешті прокляття українського селянства, котре Татари в ясир забирали, то зрозуміємо, чому не можна було відділитись від Польщи при помочі Туреччини; чому Хмельницький — коли зміг нарешті свою повну суверенність заманіфестувати — заключив перший офіціяльний, цілій Україні і всьому світу явний, союз з державою „одновірною“, до якої від давна потихенько зітхала письменна переважно шляхецька „Русь“ православна, і в якій українські маси народні не тільки „панів польських,“ але й „неволі турецької“ бачити не сподівались…
Примітки[ред.]
- ↑ Kubala: Wojna Moskiewska, ст. 6—7
- ↑ Копія цього листа Хмельницького в Архіві давних актів м. Кракова (Acta Publica І, zbiór Pinoссiego). По битві під Берестечком „inter alia spolia і między listami znaleziono diploma cesarza tureckiego, które Chmielnickiemu daje na Księstwo Ruskie“ — записує Освєнцім y своїм Діяріюші (ст. 355).
В урочистій грамоті, даній Гетьману Султаном Мохамедом IV в Грудні 1650 р. на знак приняття України під Султанський протекторат, сказано, що „Імператорський трактат такий, який дається иншим монархам християнським від моєї могутньої Імперії, буде Вам виданий в подробних артикулах і умовах“ („Vous sera accordé d'une manière détaillée en articles et conditions“). Можливо, що це власне про той обіцяний грамотою „трактат“ говорить Освєнцім. Інтересно, що в тій грамоті зазначено, що Хмельницький просив у Султана такої протекції, яку инші, голдуючі Порті Королі християнські мають („Vous avez demandé un traité tel, qu'il est donné aux outres Rois chrètiens“). Одночасно з грамотою, звичаєм турецьким, був присланий Гетьману кафтан, так само, як посилався він і иншим, бувшим під султанською протекцією Монархам. В своїй грамоті Султан титулує Гетьмана „Славою князів народу християнського“ — Gloire des Princes du peuple chrètien — як каже французський переклад тієї грамоти, або Naywybornieyszy z Monarchów religii Jezusowej — як каже її переклад польський. Ориґінал цієї грамоти був репродукований у першім виданню III тому „Памятниковъ Кіевск. Комиссіи для разбора древнихъ актовъ“, французський і польський переклади видані в III т. вид 1898 р. ст. 585—9. - ↑ Лист Кисіля з д. 30. X. 1652 р. Арх. Чарторийських сdx 146, No. 45. Промова Лещинського — Michałowski, Księga Pamiętnieza ст. 109 і далі. Про ці поголоски буде ще мова низче.
- ↑ Архів актів давних м. Кракова, Zbiory Rusieckich, Miscellanea 1626—54 f. 253.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Австрії.
|