Україна на переломі. 1657–1659/Розділ V

by Вячеслав Липинський

◀ Розділ IV: Віленський мир між Москвою і Польщею. — Великий Сойм в Чигрині в Жовтні 1656 р. — Зворот зпід царської протекції. — Унезалежненя козацької Держави та її участь в міжнародній европейській політиці

Україна на переломі. 1657—1659. Замітки до історії українського державного будівництва в XVII-ім столітті Вячеслав Липинський Розділ V: Внутрішня політика Богдана Хмельницького в добі автономізму. — „Військо Запорожське“. — Міщанство. — Духовенство. — Селянство. — Непокозачена шляхта

Розділ VI: Основні зміни у внутрішній структурі Війська Запорожського під впливом революції. — Европеізація козаччини, як головна причина перемоги українського державного сепаратизму і як підстава українського державного будівництва. — Взаємовідносини між козацькою державностю і українською непокозаченою шляхтою. — Форма правління в Українській Державі за Гетьмана Богдана Хмельницького. — Переміна внутрішньої політики гетьманської під впливом державного унезалежненя України по Переяславській Умові. — Не в боротьбі Москви з Польщею на українській території, а в сполученю східних і західних цивілізацийних впливів у незалежній Українській Державі формується Українська Нація. — Видатніщі представники нової української аристократії ▶

Нью-Йорк: 1954

Розділ V.

Внутрішня політика Богдана Хмельницького в добі автономізму. — „Військо Запорожське“. — Міщанство. — Духовенство. — Селянство. — Непокозачена шляхта.

Богдан Хмельницький у всіх своїх змаганнях — чи то зреформувати Польську Річпосполиту і забезпечити в ній „права і вольности народу руського“ (як це було в періоді першім, до переяславськім), чи то відділитись від Польщи й сотворити власну державу (як це було в періоді другім) — мусів спертись на тих верствах українских, що по силі своїй у ті часи до національно-політичної творчости були здатні. Такою верствою в тодішніх обставинах була перш за все верства козацька і на ній головним чином базувалась уся тогочасна, як зовнішня так і внутрішня політика України.

Козаччина повстання українське почала, вона на його чолі станула, вона його весь час вела і вона все дальше життя України, що на здобутках того повстання виросло, на свій лад і відповідно до своїх потреб побудовала.

Перед повстанням 1648 р., на протязі мало не столітньої боротьби зі своїми ворогами, козаччина встигла була сконсолідуватись, як окремий виразний стан. Це був клас економічно продукуючий — з експльоатації природніх богацтв степової південної України живучий — а заразом стан лицарський військовий, що весь час із шаблею в руках мусів здобутки своєї праці захищати. Два головні вороги на нього безупинно наступали. Один з південного сходу — руїнник-кочовник, що цю працю до тла нищив, палив, грабував, а людей мордував і в ясир займав — другий з північного заходу — маґнат Річипосполитої, що з допомогою польського державного апарату на цю працю руки накладав і вимагав од них, козаків, людей вільних, лицарських — та ще часто в такій образливій формі, як через Жидів-орендарів — ріжних данин (очкового, рогового, ставщини, спасного, поволовщини, сухомельщини і т. и.) які, відповідно до понять тогочасних, тільки з людей невільних, що шабель при боці не носили, можна було й личило брати. І в цій боротьбі на два фронти витворив вже тоді був стан козацький свою власну традицію, а з нею свою власну хоч і примітивну культуру, свою законність, свій власний метод суспільної орґанізації. Витворив він урешті, в дорозі постійної селекції на війні і в праці, свою аристократію — оціх „козаків старинних“, які повагою авторітету серед цілої маси козацької користувались і цим авторітетом її в одно зорґанізоване обєднане тіло вязали. Таким чином козаччина стала здатним до життя та розвитку суспільним класом, вона ставала поволі в національно їй чужій Річипосполитій державою в державі.

Оця, ясно вже перед повстанням скристалізована, становість і окремішність козаччини дали їй ту надзвичайну внутрішню силу, якою в першій мірі всі її війскові успіхи поясняються. Перші два роки повстання, як я вже вище казав, сильно верству козацьку побільшили і перетворили. Будучи перед повстанням незначною меншостю в нації, вона, завдяки своїй внутрішній становій силі, спайці й дисципліні, швидко розрослась і зайняла начільне місце в Україні. До неї під час повстання пристали всі ті українські елєменти, що, як і вона, проти неволі національної і за „оборону віри православної“, проти економічного визиску маґнацького і проти республіканської самоволі шляхецької — „за Короля проти королевят“ — повстали. Отже з долини, крім розуміється офіціяльно Річюпосполитою непризнаних козаків „виписчиків,“ пристали до козаччини широкі маси того смілівого і войовничого селянства, що податком крови зуміло почесне імя і звання лицарське козацьке собі придбати. Злилися з нею широкі круги такого-ж войовничного міщанства. З гори-ж увійшла в козаччину ціла маса української шляхти, а саме ії найбільше супроти тодішного польського поступу вороже настроєна частина: старовіри й фанатики традицийного православя, вороги маґнацької оліґархії і „золотої шляхецької свободи“ та прихильники сильної влади і поваги королівської. Оця, покозачена шляхта — в порівнані зі степовим, переважно неграмотним, козацтвом значно більше освічена — дала „Війську Запорожському“, в другій добі повстання „мізок“, ціле фактичне керовництво.

Верства козацька стала таким чином найдужчою верствою в нації. Морем своєї крови, своєю безмежною жертовностю вона придбала в поняттю цілої нації законне право па провід і звідти ії натуральне стремління цей провід за собою закріпити, підпорядкувавши своїм інтересам інтереси инших станів та класів тогочасного українського суспільства. Подібно як шляхта польска сотворила поняття державности польської і нації польської, козаччина українська сотворила поняття державности й нації української. І навіть ґеоґрафічно-провінціональна назва козацької території — воєводств Київського, Чернигівського і Брацлавського — стає назвою національної території і назвою нації. З того часу терміни „Україна“ і „український“, що власне тільки цю землю козацьку зразу означали, починають витісняти старі терміни „Русь“ і „руський“, їх національне значіння собою заміняючи…

І як поняття шляхецької Річипосполитої стало синонімом польської держави, так поняття козацького Війска Запорожського стало за Хмельницького синонімом новоповсталої держави української.

„Що це єсть Річпосполита? І ми теж Річпосполита!“ — Так казали польським комісарам ще в початку повстання представники козацькі, цим державну рівновартість козацтва супроти шляхти підкреслюючи^[1]. Що-ж допіру, коли взяти пізніщі часи. Вся внутрішня політика Гетьмана мала на меті оце становище козаччини, як державно-творчої верстви закріпити і, звязавши міцно з Військом Запорожським инші верстви українські, на шаблі та силі козацькій націю та державу українську збудувати.

Зборівська Умова 1649 року, як перша спроба політичного оформленя нового стану України, дає нам змогу пізнати ті суспільні верстви, що стали викристалізовуватись з первістного хаосу великої революції 1648 р.

Отже перш за все замість шоститисячної „реєстрової“ козацької міліції — в яку перед повстанням була урядом Річпосполитої обернена українська козаччина, позбавлена до того власної старшини і всіх своїх прав самоурядування — бачимо велике сорокатисячне Військо Запорожське з власним Гетьманом, власною старшиною й усею своєю старою військовою орґанізацією. Замість маленької території — староства Черкаського, Корсунського й Чигринського — де перед повстанням тільки й вільно було жити тій шеститисячній реєстровій міліції — тепер зайняло Військо Запорожське всю тодішню Україну: воєводства Київське, Чернигівське і Брацлавське. Упали маґнати, давніщі володарі України, повстало Військо Запорожське й Україною заволоділо. Ось найважніщий факт, який знайшов вираз в пунктах Зборівскої Умови.

Відокремленя того Війська від селянських мас і амністія для шляхти православної й католицкої, що з тим Військом „вязалася“, показує які це верстви спричинилися до такого надзвичайного зросту верстви й сили козацької. Поза козаччиною бачимо в пунктах умови духовенство православне і сильну верству православного міщанства, особливо в городах: Київі, Чернигові, Винниці, Стародубі, Мозирі, Річиці, Пинську; бачимо непокозачену шляхту „грецької віри“, що згадується окремо від підлягаючої амністії шляхти покозаченої і яка має обняти „уряди“ Річипосполитої на території козацькій; бачимо врешті селянство, до реєстрів козацьких не вписане, що до підданчих відносин має повернутись. І від Зборівської Умови маємо змогу слідкувати за політикою Гетьмана відносно инших, не козацьких верстов української нації — відносно міщанства, духовенства, селянства й української непокозаченої шляхти.

Тяжке в тій політиці ждало Великого Гетьмана завдання. Бо треба памятати, що крім старшини повстанчої (переважно покозаченої шляхти й почасти покозачених міщан та поповичів), яка одна тільки вмісті з Гетьманом свідомо й виразно прямувала до повного національного й державного унезалежненя України, всі инші українські верстви, сильно польською державностю засимільовані, з великим і тяжким трудом давали себе склонити до сепаратистичних плянів та намірів гетьманських.

Перш за все серед самої козаччини вплив цієї старшини ріс дуже поволі й у перших часах повстання він був за слабий, щоб політиці козацькій виразний національно-державний характер надати. Сама-ж по собі степова козаччина, при всій своїй становій зорґанізованости, до державної творчости й обєднання коло себе в державу цілої нації ще не була здатна, завдяки хочби своїй низькій національній культурі і — в порівнянні до високої цивілізації північно-західних україньских земель — своїй степовій примітивности. Перші роки повстання ще замало инших культурних елєментів у козаччину ввели, замало її перетворили і знаціоналізували. Але при тім усім вона була одинокою верствою, на якій Гетьман і його помішники спертися могли. І тому політика гетьманська в першій добі повстання мусіла обмежуватись до того, щоб примітивні, цілій козацькій масі зрозумілі її станові інтереси в польській Річипосполитій забезпечити, тим козаччину скріпити і, виставляючи одночасно загально-національні гасла, під вплив і провід козаччини — а через неї під свою владу — всі инші верстви української нації піддати.

Може ще найбільш податливим для такої політики було міщанство, спільними економічними інтересами і тісним співжиттям з козаччиною звязане — оці всі, як каже в своїй Літописі Самовидець, „і бурмістри присяглі, і райцове, що уряди свої кидали, бороди голили і до того війська йшли“ — міщанство, серед якого Гетьман і старшина, як і серед мас козацьких, користувалися великим і з кожним роком зростаючим авторітетом. По боці Гетьмана й Війска Запорожського стояло розуміється і духовенство православне, але вже більш освічена й культурна його частина — духовенство вище — виявляло із себе елємент до козацьких методів боротьби не дуже прихильний i для всяких чужих впливів, особливо монархічних, дуже доступний. Сам Митрополит Коссів, що в 1648 р своєю участю в тріумфальній зустрічі Хмельницького в Київі, усанкціонував було ідею повстання й освятив особу „Богом даного“ його провідника, пізніще по двох роках піднятої козаччиною соціяльної революції — підчас окупації Київа військами Радзівілла в 1651 р. — не завагався публічно відріктись усякої спільноти з Військом Запорожським і його Гетьманом. Але Богдан Хмельницький своєю залізною рукою зумів указати найвищому достойникови Церкви, де повинно бути його місце в нації, і — пригадавши йому, що не годиться Митрополитові боятися смерти, бо коли він згине в обороні Церкви православної, то Бог дасть йому в нагороду корону небесну — здавив у зародку всі спроби частини українського духовенства втекти з під присуду козацького й гетьманського під крила королівські або царські. Зноситись безпосередно з Польщею, а згодом із Москвою, Гетьман духовенству заборонив і висвячувати церковних ієрархів дозволив тільки зі свого відома. І вкінці Митрополит Гетьмана — особливо, коли династичні пляни Хмельницького, з державним унезалежненям України звязані, прибрали виразний характер — не йнакше, як „Землі Нашої Володарем і Начальником“ звати почав. Таке саме повне узалежненя від своєї влади мусіло стати метою політики Богдана Хмельницького супроти селянства та непокозаченої шляхти. До моєї теми властиво належить лише політика Гетьмана супроти верстви шляхецької, але позаяк його відносини до селянства й до шляхти тісно переплітаються поміж собою, то над ціми відносинами до тих двох верстов хочу зупинитись докладніще.

„Визволю з лядської неволі Руський Нарід увесь. А коли перше я воював за свою шкоду і свою кривду, то тепер буду воювати за віру православну нашу. Допоможе мені в тім чернь уся по Люблин, по Краків, од котрої я не відступлю, бо це права рука наша. А щоб ви, хлопство знесши, не вдарили на козаків, буду їх мати двісті, триста тисяч, орду всю при тім… За гряницю війною не піду, шаблі на Турків та Татарів не підійму. Досить маю на Україні, на Поділлю і Волині роботи й достатків — в землі і Князівстві моїм по Львів, Холм і Галич. А ставши над Вислою, скажу дальшим Ляхам: сидіть і мовчіть Ляхи! Дуків і князів там оставлю, а як будуть і за Вислою брикати, то знайду їх і там напевне. Не остане мені нога жадного князя ні шляхтича тут в Україні, а як захоче которий з нами хліб їсти, нехай же Війську Запорожському послушний буде і на Короля не брикає. Король Королем буде, щоби карав і стинав шляхту, дуків, князів. Аби був вільний: согрішить князь — урізати йому шию, согрішить козак — тож йому вчинити… Правда, що я малий незначний чоловік, але мені Бог дав, що я єдиновладний Самодержець Руський!…“ — в той спосіб висловився Гетьман, приймаючи Адама Кисіля й инших послів Річипосполитої в Лютім 1649 року.

Як треба ці слова гетьманські розуміти? Які ховали вони в собі супроти „черні" української й супроти української шляхти пляни й наміри?

Розуміється трудно бачити в них проґраму повного соціяльного визволення селянства, тоб-то скасування тогочасного підданства, в формі примусової роботи та дані, і заведеня на Україні нового соціяльного ладу, опертого на економічно і юридично незалежних селянських масах. Таких плянів Хмельницький не мав ані тоді, коли революцийна енерґія селянських мас була найвища і коли вони дійсно помішниками, „правою рукою“ козаччини були, не мав і пізніще, коли „чернь“ своїх провідникив — старшину козацьку — в польські руки нераз видавати збіралась. Не мав та й не міг мати, перш за все тому, що сама ідея емансипації селянства народилася сотки літ пізніще під впливом народженя нового економічного, капіталістичного ладу. І обвинувачувати Хмельницького — як це роблять де-які наші історики — в-тому, що він не боровся за ідею, яка ані йому, ані його сучасникам і снитись не могла — до завдань дослідувача тієї доби, на мою думку, не належить.

Розглядаючи натомість реальні тодішні економічні відносини, бачимо, що головною їх ознакою було втягненя південної козацької України (в північно-західних наших землях цей процес відбувся вже раніще) в сферу європейської торговлі й запотрібування європейськими ринками українського хліба. Відносини ці перли до того, щоб була знесена пануюча тоді в південній Україні грабіжницька екстензивна господарка маґнацька, що полягала головним чином в паленю лісів на поташі і у поборах зі скотарства, бджільництва, ґуральництва, рибальства та ловецтва; господарка для мисливців „уходників“ і дрібних хозяїв-промисловців, якими були козаки, незносна, але для хліборобського селянства (що примусової роботи на ріллі при ній майже не знало) обєктивно, як пізніще показалось, вигідніща. Бо замість цієї екстензивної господарки маґнацької, при якій праця фізична лягала на знаних нам з революції „будників (працюючі при будах поташевих), броварників, могильників, наймитів, пастухів“, а побори й податки на козаків, мусіла бути заведена для продукції зерна більше відповідна: інтензивна, дрібніща — хуторська, фільваркова — господарка козацька та шляхецька, на панщині, в формі примусової праці на ріллі власне оперта і у дійсности для хліборобського селянства вначно тяжча. І це на Україні сталося, тільки не в українській державі, що для здійсненя ціх вимог тодішнього економічного розвитку оказалась за слаба і через те удержатись не могла, а в державі російській, що ту панщину господарку, як тодішню економічну конечність, скрізь на Україні завела...

Врешті ніде й ніколи не зустрічаємо в історії факту, щоб один клас боровся за визролення иншого класу. Він иноді може виставляти гасла боротьби навіть за „ціле людство“, але в результаті визволяє тільки сам себе. І тону трудно нарікати на козаччину, що вона визволила з під гнету маґнатів себе а не селянство, тим більше памятаючи, що козаччина, повагою військового аристократизму від селянства відмежована, була вихована до того в звичаях побору „станцій“, тоб-то данини від селян, слушно їй — як оборонцям краю — в формі „хліба козацького“ належної.

Зваживши це все, ледве чи можна Умову Зборівську, що заховувала підданчі відносини української селянської людности, вважати, як це досі у нас робилося, за „зраду інтересів народніх“, бо забезпечені тою Умовою інтереси верстви козацької — що тоді народ репрезентувала — з емансипацією селянства нічого спільного не мали й не могли мати. Були натомість у тодішній політиці козацькій супроти селянства величезні хиби й помилки инші. "Вони довели вкінці до того, що „чернь“ українська, „права рука“ Гетьмана Хмельницького, стала правою рукою московського Царя, і що Москва за допомогою цієї „черні“, взятої в міцні московські державні шори, Україну опанувала й усю опозицийну старшину козацьку, а особливо тих, що „черні“ золоті гори обіцювали, в Сібір позасилала, вимордувала й до тла іскорінила...

Селянські рухи, такі, як той, що спалахнув на Україні одночасно з козацьким повстанням, відбувались, або відбулись вже тоді по всіх європейських державах. І скрізь, де тільки ця сліпа, стихийна, руйнуюча сила не знищила самої держави, скінчились вони тим, що на місце не відповідаючої умовам тодішнього економічного життя феодальної, маґнацької, все воюючої поміж собою, оліґархії, проти якої повставало селянство, народилась абсолютистична монархія. Цей новий тип поліцийно упорядкованої, бюрократичної держави відповідав новим, вищим, інтензивніщим формам рільничої продукції, новій, складніщій військовій техніці (порох) та новим більш складним формам торговлі. Він приносив із собою так бажану для народніх мас нівеляцію всіх станів супроти особи монарха. Він нищив зненавиджену політичну владу старих "панів“, у яких крім призабутої традиції (особливо у нас в умовах тодішньої денаціоналізації наших маґнацьких родів: Вишневецьких, Острожських, Даниловичів, Корецьких і т. д. і т. д.), ніякого вже морального й законного оправданя для цієї влади не було. Він врешті новій владі нових панів і ще тяжчим для них поборам із селанства надавав у очах того селянства нову законну форму нагороди за „службу Государеві“, за реальну й дійсно користну та всім потрібну службу державі.

Тим же самим: покликаням, признанням і скріпленим самодержавної влади царської — закінчилось у решті решт і велике українське повстання 1648 р. Закінчилось воно так трагічно для нашої нації тому, що тодішні політики — мужі державні — наші не зуміли збудувати своєї української, необхідної на ті часи, нівелюючої всі стани і на новій законности опертої абсолютистичної монархії. Той єдиний слушний — бо реальним стремлінням тодішньої доби і тодішній, а не нашій сучасній ідеольоґії відповідаючий — закид одному тільки Великому Богдану не може бути зроблений. Але не може бути зроблений тільки від тоді, коли монархічні пляни Гетьманські — висловлені вже ним у самім початку повстання ідеї про „єдиновладне самодержавство руське“ зовсім дозрілі й виразні форми прибрали.

До того часу й він, як у Зборівській Умови наприклад „зраджував“, тільки не селянство, а свої власні гетьманські, монархічні — значить державні, а через те й національні й народні — інтереси. До того часу і його політика, як вождя державно недозрілої ще козаччини, як козацького опозиціоніста й демократичного, за допомогою „черні“, реформатора польської Річипосполитої, блукала манівцями демаґоґії, деморалізації і сліпого, руйнуючого бунту.

„Не відступлю од черні, бо це права рука наша“ — казав Гетьман у розгарі боротьби з Річпосполитою в початку 1649 р. Але вже рік пізніще, не ставши в дійсности „самодержцем руським“ і власної держави не сотворивши, а значить примушений помиритись з тією Річпосполитою, він у пунктах поданих воєводі Кисілю в Квітні 1650 р., такі між иншими поставив жадання:

„Щоб ніхто зі шляхти, а особливо з панів (тоб-то маґнатів), котрий би був римської віри, не важився за лінію (що одмежовувала вгідно зі Зборівською Умовою козацьку територію) їхати, тільки хай туди слуг своїх, і то Русинів (тоб-то православних) на свої місця посилають скрізь“ — сказано було в пункті 2-ім, а пункт 3-ій додавав: „щоб усіх підданих своїх від усяких податків зовсім увільнили, самим тільки шинком і млином вдовольняючись тепер, поки посли його (тоб-то Хмельницького) з Варшави не повернуться“.³³)^[2]

Про „чернь, про Люблин і Краків“ не має вже тут, як бачимо, й згадки. Ця „права рука“ в боротьбі з панами тепер уже козаччині не потрібна. Пани вже вигнані з козацької території, козаччина вже уконституовалась на ній у свій становий сорокатисячний реєстр і тепер вона хоче за всяку ціну в спокої і мирі новопридбані багацтва споживати.

Про будівництво своєї власної козацької держави вона покищо думати не хоче. Це-ж вимагало-б перш за все дальшої впертої боротьби з Річпосполитою. А тут перед нею стоїть приваблива спокуса, що Річпосполита козацьку автономію визнасть і всі матеріальні здобутки революції станові козацькому забезпечить. Треба тільки ці мирні переговори закінчити і мир офіціяльно скріпити.

Як у справі війни з маґнацькою Річпосполитою правою рукою козаччини була українська „чернь“, так у справі миру з тою Річпосполитою такою-ж її правою рукою має стати українська шляхта. Коли-б козаччина будувала свою власну державу, то й українська шляхта й українське селянство були-б для неї складовими частинами цієї держави, це були-б рідні частини своєї нації, між якими мусіли-б бути встановлені, державним і національним інтересом оправдані, законні норми співжиття. Але коли козаччина тільки забезпечує в Річипосполитій — як це в той час було — свої станові інтереси, то і селянство українське, і шляхта українська це для неї сторонні, чужі сили, які можна так чи йнакше використати в усяких пересправах з Річпосполитою, висуваючи при тім такі або инші спільні співзгучні інтереси. Таким спільним інтересом козаччини з „черню“ була боротьба з панами. Таким же спільним інтересом зі шляхтою була спільність національна — одна „руська віра“ — і боротьба за цю віру.

Отже шляхта „руська“ — ця, в тодішньому розумінню козаччини, частина польської Річипосполитої — має допомогти козаччині одержати від цілої Річипосполитої бажаний мир. Для цього вона має своїх послів у соймі, свої політичні партії в ньому і свої впливи при королівськім дворі та, що може важніще, при дворах ріжних маґнатів. Коли такий бажаний для козаччини мир удасться здобути, то в нагороду за це властителі маєтків з посеред шляхти православної зможуть самі вернутись на Україну, а її бідніща частина зможе вернутись у характері „слуг“ маґнатерії чи шляхти польської, якій вступ на територію козацьку забороняється. При тім одначе вдовольнитись ця шляхта українська, як „руська“ (нравославна), так і польська (католицька), має тільки данинами „від підданих“ посередними (з горілки і млинів), безпосередніх поки-що не побіраючи. Але й це, власне кажучи, потрібно не за для оборони „черні“, а для миру з Річпосполитою. Бо Гетьману й Війску Запорожському тільки з великим трудом удалось списати реєстр і відділити з поміж селянства сорок тисяч упривілейованого козацтва. „Коли-б у ціх реєстрах більше трохи козаків оказалось, чим було постановлено під Зборовим — писав Хмельницький до Короля Яна Казіміра — то зволь В. Кор. Мил. це з ласки своєї панської покрити, бо й так у списуваню цього війска великі труднощі ми мали.“ Не дурно — як каже тодішній польський немуаріст Освєнцім — „подивляли всі в Польщі розум Гетьмана, що зумів з кілька сот тисяч побунтованого хлопства, жовнірами (козаками) таке мале число вчинити, а инщих sine numero в хлопи повернути“. Дражнити тих „хлопів“ в інтересі обох бажаючих миру сторін було-б небезпечно. І — як думало козацтво — представники Річипосполитої, в тім числі й українська шляхта — мусіли-б це зрозуміти.

Але що буде, коли шляхта православна „руська“ не зможе своїми впливами маґнацьку й католицьку Річпосполиту — так сильно у своїх інтересах загрожену — до миру з козаччиною склонити. Тоді, розумієтся, козаччина звернетьса знов до „черні“ української і, пригадавши собі про цю свою „праву руку“, її на Річпосполиту, а в першій мірі на цю православну шляхту „руську“, що до своїх маєтків вернулася, підійме. Хай винищуються взаємно „шляхта й чернь“, ці дві частини українскої нації, а в розумінню козаччини — ці дві частини Річипосполитої — аби тільки станові козацькі „права й вольности“, були в тій Річипосполитій забезпечені.

Використовувати во ймя „спільної віри“ українську шляхту в характері частини польської Річипосполитої за для законного признаня й закріпленя здобутків козацької революції в цій Річипосполитій, платючи за це шляхті інтересами селянства; використовувати во ймя спільної зненависти до панів українське селянство за для оружної боротьби з неуступчивою супроти козацтва Річпосполитою, платючи за це селянству головами й маєтками української шляхти; примусити „чернь“ вірити, що козацтво несе їй волю й визволення від шляхти і примусити шляхту вірити, що у владі козацькій єсть кожну хвилину бунт „черні“ зупинити і в підданство шляхті її повернути — ось був той зачарований круг політичний, у якому чотирі перші роки повстання мусів обертатися український автономіст і реформатор польскької маґнацько-шляхецької Річипосполитої…

Відносини козаччини до непокозаченої шляхти в тій першій добі повстання зілюструє нам лист самого Гетьмана й Війська Запорожського, писаний із Чигрина до шляхецького соймику Воєводства Волинського 1 Падолиста 1650 р. Лист цей, як свого роду „експозе“ козацької політики перед форумом здебільшого ще тоді православної і найбільше національно активної шляхти волинської, подаю в цілости, в перекладі очевидно з польської мови, заховуючи точно термінольоґію („Україна“, „Русь“ і т. ин.) ориґіналу і більше характерні місця підкреслюючи.

„Ясновельможні й Милостиві Панове Диґнітарі, Князі… й усі Панове Обивателі Воєводства Волинського, нам вельми Милостиві Панове! Хтоб не зичив, щоб скінчилась уже ця крівава домашня війна, яку Бог послав на землю нашу за гріхи наші — так починали свого листа Гетьман і Військо Запорожське — і щоб ми всі одностайно Бога в мирі хвалили й ворогів погряничних не тішили. Я з мого боку беру за свідка самого Господа Бога і ЯВЙМП Воєводу Київського (Адама Кисіля), що я з Його Милостю щиро коло миру заходився: і поспільство з Військом перемішане, вже від Війська було відділене і всілякі бунти були вже вгамовані. Піддані до послуху вже приходили, так що земля зовсім стала заспокоюватись і вже мав кожний Пан утішатись маєтками й пожитками своїми. Отже по останнім приїзді й перебуванню у нас посла Й. Королівської Милости ЙМП. Старости Черкаського (Миколи Кисіля, брата воєводи) вже всі справи доходили до свого кінця.

„Але коли прийшла до нас звістка про похід польський, ми мусіли знов до купи збіратися і за тим нашим порушеням знов уся Україна повстала і у де-яких місцях, помимо наших суворих заборон, почалися убийства (шляхти), які чинило поспільство, а не козаки. Ми одначе зібравшися, виконали тільки те, чого наш союз із Царем Й.М. кримським (Ханом) вимагав, а з ЯВП.И.М.П. Краковським (Миколою Потоцьким) через послів своїх знеслися в справах війська та безпеченства нашого і самі, одержавши листа від Маєстату Найясніщого Короля ЙМ. і ЯВИМ. П. Воєводи Київского, повернули спокійно назад. І зараз стали ми дбати та дбаємо, щоб поспільство до підданства Панам повернуло, а Військо Реєстрове И. Кор. Милости щоб у своїм порядку оставалося. Тих, що піднесли руку на уряди Панів своїх, або на кого небудь, ми скріз без ніякого милосердя мечем покарали і тепер караємо за відомом того-ж ЯВ. Комісара ЙМП. Воєводи Київского, отже знов за ласкою Божою земля заспокоїться.

„Того-б тільки треба, щоб уже більше одмов та погроз не було. Але що ці постійні похвалки не припиняються, то й ми теж мусимо бути на сторожі, не відрікаючись усякої допомоги, звідки би вона до нас не приходила. Друга ще важніща причина та, що мимо постановлених під Зборовом пунктів, — Соймом, Маєстатом Найясніщого Короля ЙМ. і всею Річпосполитою нам підтверджених — віра наша грецька православна не тільки в цілости не заспокоєна, але ще під більшим гнетом залишається. А доки цей спір не припиниться, доти Русь такою, як бувала споконвіку, не буде. Тому умовились ми під Зборовом, що Унія мала бути знесена й не хотіли ми до нічого приступити, аж нам зараз там же під Зборовом усі владицтва віддані не будуть, або щоби ці пункти зборівські з ласки Короля ЙМ. там же зараз через Короля ИМ. Пана Нашого Милостивого і ЯВельможних Панів Сенаторів були заприсяжені. ЯВП. Воєвода Київський звів нас, щоб ми були певні і контентувалися Короля ЙМ. П. Н. М. привілєями та соймовим потвердженям. І ми дуфаючи йому на то пристали. Що коли на Соймі не здійснилось, хоч і затверджені пункти наші, в тім перед нами винен ЙМП. Воєвода.

„Так у ціх двох справах: віри нашої стародавньої заспокоєня й миру запевненя — до ВМ. Наших Милостивих Панів, яко найблище того вогню будучих, звертаємось. Одно вже хай із двох буде: або нам не погрожувати і мир, повагою Маєстату Найясвіщого Короля ЙМ. постановлений, вповні нам забезпечити таким чином, щоб усі церкви з владицтвами й добрами — так у Короні, як і у Вел. Князівстві Литовськім, так у королівських добрах, як і в шляхецьких, віддані були, і ті церкви, що на костели обернені, і добра від церков одібрані щоб повернуті були і унія з них щоб була знесена, як нам у пунктах зборівських єсть обіцяно; — або нам, людям простим, більше вже нас у тих пострахах не тримаючи, обявить, що ми вже Королеві ЙМ. П. Н. М. і Річипосполитій не потрібні. А ми, Господу засвідчивши вірність нашу і кривду нашу, при невинности нашій лишатись будемо.

„Дорога нам земля Отчизна наша, але віра прирожденна дорожчою мусить бути, за яку ми все охоче вмірали. А тепер вдома над нами насильство вчиняється. Ми, не дай того Боже, нікому не хочемо нарушати його прав, власности тільки нашої руської домагаємось: з церков наших унія, якої ніколи не бувало, щоб була знесена і щоб церкви всі наші й добра церковні, котрі ще в неволі знаходяться, нам, Народові Руському православному, віддані були. А з їх Милостей хто хоче і як хоче хай вірує, нам це байдуже, ми свого не чужого домагаємось. Панове-ж Уніяти що чужого ґвалтом посіли, хай одступлять, бо Князі й Пани чесні Руські, Предки ВМ. Н. М. Панів, і предки наші, добрі Молодці, добилися вільностей у Королів панів наших та Річипосполитої, і віри святої грецької боронили, горла свої накладаючи. Польські війська й руські війська запорожські (до бою) ставали, а не уніятські, про такі й не чуть було. Та й тепер, коли ці двоє будуть, така-ж ласка Божа буде і пострах усім ворогам погряничним.

„Просимо отже усильно ВМ. Н. М. Панів до останньої розпуки нас не доводьте, до якої жаль і утиск приневолюють, ані нас до того не примушуйте, щоб ми деінде допомоги шукали. Того від нас сподівається і ЯВ. Комісар ЙМП. Воєвода Київський, прохаючи, щоб ми до нікого не зверталися і ми так напевно би зробили, коли-б могли дуфати, що вже вдома мир забезпечений мати можемо, і коли-б ми бачили віру нашу вповні заспокоєну. Але доки тих двох річей не буде, не приведе нас до того ніхто в світі. Тому вдаємося до ВМ. Наших Милостивих Панів, щоб ВМ. Н. М. Панове спричинились до того, аби віра наша вповні заспокоєна була і щоби певність миру вже статечне заґварантована була. Бо ми такої надії не маючи, у кожного мусимо приязні запобігати, а черев те й гинуть ті краї, де ВМ. М. Панове маєтности свої маєте і де ми живемо.

„Свідчимось отже Господом Богом, що ми наше вірне підданство Королю ИМ. додержувати готові, коли також нам наші права й вільности всему Народови Руському від Королів польських заприсягнені й Війську Залорожському за його кріваві заслуги надані, — додержані будуть. Після того мир в Отчизні пожаданий, з обох сторін непорушно захований будучи, так Короля ЙМ., як і всю Річпосполиту утішить. В чому ми не сумніваючись, надії свої покладаємо на те, що ВМ. Н. М. Панове, які Отчизну кохаєте, на теперішнім своїм соймику щиро та вичливо порадившись, ІМ. Панам Послам на Сойм близько будучий в інструкцію положите і поважно накажете, щоб вони того домагалися, аби наші Посли з чимось певним зі Сойму повернули. А ми дознавшись про таку (добру) волю і таку ласку ВМ. Н. М. Панів, на всіляку послугу Його Королівській Милості й усій Річипополитій готові будучи, на той час послуги наші Лицарські ласці ВМ. Н. М. Панів оддаємо. ВМ. Н. М. Панів у всім повільні й зичливі слуги — Богдан Хмельницький Гетьман з Військом И. К. М. Запорожським. А про відповідь ВМ. Н. М. Панів через того-ж посланця нашого просимо.“³⁴)^[3]

В двох отже справах жадає козаччина у шляхти допомоги й посередництва: в справі „заспокоєня руської віри“ і у справі заґварантованя внутрішнього миру, щоб з польського боку ніяких погроз і ніяких ворожих намірів супроти Війська Запорожського не було. Тільки тоді настане бажаний спокій та всякі гаразди в спільній Отчизні Річипосполитій, і спільна любов до тієї Річипосполитої, як шляхти так і козаків, поруч зі спільною їх вірою має служити підставою цілої тої їхньої спільної політики.

Заохочувати волинську і взагалі „руську“ шляхту до оборони православної віри українська козаччина розуміється не мала потреби. Вся довголітня боротьба цієї шляхти в центральнім Соймі Річипосполитої і на провінціональних соймиках воєводських — боротьба пером і словами, а часто (в збройних наїздах на своїх супротивників) і оружними ділами — дала доказ, що ця шляхта, яка ще при вірі своїх батьків залишилась, зробила все можливе, щоб цю віру батьківську спасти, оборонити і для дальших поколінь її заховати. Не будь цієї боротьби, не було-б очевидно національно-релігійних змагань і серед самої, дуже ріжноманітної по свому походженю, степової української козаччини, що власне від шляхти „руської“ цю національну боротьбу унаслідувала, перейняла і далі її вела.

Поминаючи вже такі багаті змістом і формою часи цієї боротьби перед козацьким повстанням і беручи рік 1648 та слідуючі, ми бачимо, як православна шляхта „руська“ загрожена повстанням у самім своїм фізичнім істнуванню, вигнана зі своїх маєтків і до тла зруйнована, продовжує одначе виконувати без упину своє традицийнє завдання оборони прав своєї нації, отже, відповідно до тогочасних понять, оборони прав своєї віри в першій мірі.

На варшавськім Соймі Конвокацийнім у 1648 р., в самім розгарі козацького повстання й селянських розрухів, усі посли шляхти київського воєводства поставили жадання, щоб унія була знесена і щоб тільки грецька та римська віра оставалися.^35[4]) 3 посеред шляхти волинської, крім розуміється Адама Кисіля, її давнього провідника, учня та наслідника славного колишнього голови соймової шляхецької „руської“ опозиції Лаврина Древинського, особливо завзято на цьому Соймі в обороні предківської віри виступав судя кремянецький Яворський. Коли-ж хорунжий надворний литовський Оґінський на засіданню ¹⁴|₂₁ Липня „почав вичисляти кривди“, які терпить віра православна, то в Соймі знялася ціла буря. Польські посли накинулись на „руську шляхту" за те, що вона хоче здобути собі свої права тепер, коли їм, шляхті польській, „душно діється“, коли Хмельницький і повстанці „віру католицьку мордують і над нею знущаються“. Чи користуючи зі своїх прав шляхецьких — одповідав Оґінському писарь львівський Ожґа — може захочете панове й усіх хлопів та весь руський рід хлопський ціми правами обдарувати? Була це розуміється їдка насмішка над патріотизмом шляхти „руської“, що власне від ціх "хлопів“ найбільше постраждала. Підкресливши свою льояльність і заявивши, що проти „своєвільників“ вона готова разом зі шляхтою польською кров свою проливати і кожного шляхтича повстанця за „ворога і зрадника отчизни“ оголосити, шляхта „руська“ все-ж таки від своїх жадань національних „жадною мірою одступити“ не хотіла.^{36 [5]})

Те саме повторилося і на слідуючім Соймі Елєкцийнім. „На спори про реліґію грецьку — пише Поляк сучасник — потрачено було багато часу. Спори ці иноді приймали острий характер. Коли один з польських послів іронічно зауважив, що „якісь руські чари нарадам нашим заважають“, то „за ці руські чари — нотує автор соймового дневника — панове Оґінські (Олександер, воєвода мінський і Богдан, хорунжий надворний литовський) образившись, почали промову того посла криками заглушати.“ ^{37 [6]}) За „пошануваня прав віри грецької, за згодою Послів та Колеґів своїх волинських всіх“ — виступив „Филон Єловицький, дідич на Ланівцях, войський володимирський“. Так само в оборону „прав реліґії стародавньої грецької“ станув тоді-ж Адам Кисіль, і вище згадані обидва Оґінські, і Богдан Стеткевич, каштелян новогродський, і кн. Санґушко і багато инших.^{38 [7]})

Знов у слідуючім році 1650-ім, шляхта київська зібрана в Житомирі на соймику воєводськім, вставляє своїм послам на Сойм в інструкцію жадання, щоб усі костели на Україні були обернені в церкви, „бо й так пусткою стоять“.^{39 [8]}) І коли Адам Кисіль, воєвода київський писав до Гетьмана Хмельницького, що „один будучи в Короні Польській з Народу Руського сенатором, несу на своїх плечах оборону св. Церкви і стародавньої віри нашої, доніс її до сивого волосся і донесу, дасть Бог, і до смерти“ ^{40 [9]}) — то це була істинна правда. Кисіль же був наївидатніщим представником і провідником тієї непоковаченої „православної шляхти руської“, що тісніще від своїх покозачених братів традицією, культурою, привязаностю до своїх маєтків, політичним консерватизмом урешті, зі своїм класом звязана, до степового козацтва пристати і в степових „добрих молодців“ перевернутись не могла. При Гетьмані Війська Запорожського в Україні вона змогла знайти собі місце пізніще, коли той Гетьман став не тільки провідником козацьким, а і „самодержцем руським“, коли став він, як казав Митрополит Коссів — „Землі нашої Володарем і Начальником“…

А поки-що вся національна боротба непокозаченої шляхти „руської“, ведена за віру батьківску, пропадала марно. Бо її участь у національній боротьбі тільки тоді могла би дати позитивні наслідки, збільшити загальну силу й загальну відпорність українського національного орґанізму, коли-б уся українська національна боротьба велась єдиним національним фронтом спильно зі спільним ворогом — от хоча-б так, як єдиним фронтом поборювали всі тодішні Поляки козацьку, шляхецьку, селянску й усяку иншу Україну. Такий єдиний національно творчий фронт, в умовах тодішної денаціоналізації і розпорошеня українського громадянства, могла дати тільки боротьба за свою спільну всім державність, за повне, обовязуюче всіх, одділеня від Польщи і за збудування на землях українських, на місті старої й непотрібної вже державної орґанізації польської, нової, обнімаючої всіх мешканців ціх земель, державної орґанізації української. Але такої боротьби тоді ще не було. А раз заховувалась на українських землях державна орґанізація польська, то боротьба за спільну віру в рамах Річипосполитої не могла національно обєднати шляхту й козаччину. Вона не могла засипати того соціяльного провалля, що між ціми двома політично активними верствами української нації власне в державній системі й укладі Річипосполитої витворилося. І тому, не даючи шляхті опори й піддержки в масах народніх козацьких, шляхту цю до занепаду й повного загину вела.

В очах правителів польської держави боротьба за віру православну робила шляхту „руську“ спільницею „бунтівників“ козацьких. Вона вся стає для польської Річипосполитої політично підозрілою й непевною. „Зависока це воістину для хлопів теольоґія — пише в своїм листі до Сойму кн. Домінік Заславський, розглядаючи жадання козацькі звороту православних церков. — Плєбс видумати такого не могла. Бо всяка юрба, подібно як море, сама по собі нерухома. По скільки буря або тиша на морі панують, по стільки воно бушує або спокійним буває. Причина й початок завжди лежить в ініціяторах.“ І проти тих „провідників зрадників“, що „вірність Річипосполитій зломили“, закликує спольщений потомок українських князів усю соймуючу шляхту польську.^{41 [10]}) Розумієтся тими ініціаторами та провідниками мусіла бути — в розумінню Поляків — шляхта „руська“. „Панове Русь причиною й поводом цієї війни“ — пише сучасник Поляк, передаючи загальну опінію. А про „порозуміння з Панами“ спеціяльно допитувано на „конфессатах“ пійманих і тортурованих козаків.^{42 [11]})

Що частина шляхецького „посполитого рушеня“ під час битви під Берестечком запізнилася, „в тому обвинувачують — пише польський учасник цієї битви — каштеляна київського Бжозовського, Русина, котрий збив їх з толку, про нашу програну запевняючи. Але в тім ошукався“ — додає злобно цей кореспондент.^{43 [12]}) Найбільше таких обвинувачень сипалось на голову провідника непокозаченої шляхти „руської“, на. воєводу брацлавського потім київського Адама Кисіля.

Коли тамже, під Берестечком, польські політики й полководці радили над тим, чи дарувати поконаним козакам амністію, то одна гадка між ними була, щоб „всю старшину і знаних бунтівників під меч пустити, а решту ласкою обдарувати“, а инші знов радили „імя козацьке вигубити... Давши їм тільки слово, потім гармати і рушниці відобрати, всіх по полках роздати, в пень викосити і віру православну знести, а через це — додає самовидець і описувач тих подій Освєнцім — від цієї наради Адам Кисіль зручно був усунений“.^{44 [13]}) Князь Ярема Вишневецький обвинувачував Кисіля в підкупі, а його сторонники воєводу київського, коли він уперше прийшов на засідання Сойму елекцийного, шаблями зарубати хотіли, „ледве його біскупи собою заслонили“.^{45 [14]}) І описуючи цей Сойм, посол московський Кунаков доносив Цареві, що „багато панів і шляхти Адама Кисіля зовуть зрадником“.^{46 [15]})

Польський уряд не хотів самому Кисілю доручити вести переговори з козаками, „не вірючи йому, бо він одної з ними віри“. Але коли показалось, що ніким не можна воєводу замінити, то оповідали в Польщі, що „з тими переговорами Кисіль дуже підозрілий“. Архієпископ латинський львівський писав, що „Кисіль виправдує злі діла козацькі і в той спосіб умови з ними заключає, а нас, яко Русин, обвинувачує“. Знов ксьонда Цеклінський, домініканин, запевняв, що „Хмельницький бажав переговорів, але Кисіль умисне іх проволікав“.^{47 [16]})

Шляхта польська вимагала від Кисіля, щоб він „назвав зрадника наших таємних нарад, який Хмельницькому доносить про все, що задумує Річпосполита“. І більшисть з них була певна, що то власне Кисіль той зрадник. Наприклад Шорнель адміністратор замойський був переконаний, що „Хмельницький має по своїм боці пана Воєводу Київського і в тім не треба сумніватись“.^{48 [17]}) В ріжних тогочасних „пасквілях“ і численних сатиричних віршах Кисіль усе фіґуруе як „слава козаків і радість православних“.

Не міг чорт унії із схизматиком стравити,

Мусів Кисіль посолити і Хмелем приправити — такі були найбільш невинні літературні жарти. Бо в таборі й на зібраннях шляхта польська, як наприклад під Білою Церквою в 1651 р., воєводу київського не йначе, як „ск... сином і обманцем“ називала...^{49 [18]})

Щирі бажання шляхти „руської“ помирити Річпосполиту з козаками, тоб-то виконати те завдання, якого від неї Гетьман і Військо Запорожське домагалися, викликували супроти неї серед шляхти польської ще більші підозріння, чим її оборона віри православної. „Моя душа нещастлива, а ще більше розум — писав Кисіль до Примаса Річипосполитої — все те, до чого прийшло, предвиділи й передчули. Я - ж бачив козаків, більше чим прості хлопи поневолених...“^{50 [19]}) І оце розуміння дійсности та й оті нитки симпатії й родства, що вязали статочну консервативну непокозачену шляхту з її покозаченими одновірними родичами, провідниками повстання (наприклад у найближчому оточеню Кисіля — в характері його, по теперішньому кажучи, адютантів — знаходяться тоді: Марко Здунєвський, шваґер Гетьмана Хмельницького, і Костянтин Виговський, рідний брат Івана, писаря ґенерального) — робили ту шляхту в очах цілої Польщи чужою й непевною. Ми бачимо „панів і шляхту благочестивих“: старого невтомного Кисіля, його брата Миколу, кн. Захара Четвертинського, Федора Михайла Обуховича, Прокопа Верещаку, Юрія Ярмоловича, о. Петронія Ласка, Сосницького, Зацвіліховского, Чорного і багато инших — скрізь, як послів Річипосполитої до козаків, як комисарів, як примирителів і медіяторів. „Я вже майже зівялий, весь умучений і на здоровлі окалічений, цілі три роки ганяю і тепер, від сойму почавши, досі постійно зношуся з Королем Й.М., щоб кров християнська це лилась, щоб послідня частина народу нашого козацького не згинула“ — так писав Кисіль до Гетьмана на склоні своєї діяльности в Марті 1651 р.^{51 [20]}) Але все це було надаремне. „Руській“ шляхті не вірила ні одна ні друга сторона. „Мені і од Руси буває лихо і од Ляхів“ — такий одинокий висновок міг зробити з цілої своєї миротворчої праці не тільки Кисіль, а й уся непокозачена шляхта українска, що за ним стояла і його політику піддержувала.

В цім миротворстві бачуть правителі Річипосполитої у шляхти „руської“ якийсь підозрілий особистий інтерес. Один з польських дипльоматів, Войцєх Мясковський, підкоморій львівський, доносить, що Кисілю пропонували повстанці „Князівство Руське“, або „Державу Подільську“.^{52 [21]}) Другий пише, що між українським „хлопством такий гомін іде, що Кисіль має Королем бути і не буде добре — додає він — поки того Кисіля на палю не посадять“.^{53 [22]}) Князь Вишневецький публічно на Соймі обвинувачував Кисіля в тім, що „козаки по талєру з коня складалися і 8 тисяч Татарів до себе залучили та Кисіля на королівство вести мають“.^{54 [23]}) І так без кінця.

Здавалося-б, що такі напружені й ворожі відносини між шляхтою польського та шляхтою „руською“ повинні були примусити непокозачену частину шляхти „руської“ пійти слідами своїх покозачених братів, і, порвавши свої звязки з Річпосполитою, пристати до одновірної козацької України. Але жертва й героїзм — все можливі для більше енерґійних, більше чутких одиниць і навіть груп — неможливі для цілого економічно скристалізованого і політично та культурно спаєного класу тоді, коли для боротьби того класу за певну ідею, яка власне жертв і героізму вимагає, нема реального ґрунту. Таким реальним ґрунтом, на якому міг-би в жертвенній оружній боротьбі за національне визволення обєднатись з козаччиною весь шляхецький український клас, було-б забезпеченя істнування того класу, хоч і в нових, хоч і в змінених, але в державних, тоб-то новою козацькою державною орґанізацією заґварантованих, формах. Це розумів дуже добре Великий Гетьман, намовляючи в початку 1649 року прибувшого до нього в характері посла Річипосполитої Адама Кисіля і його дружину, Анастазію-Христину зі старинного волинського роду Богушевичів, що з чоловіком цю тяжку подоріж відбувала, „щоб вони Ляхів виріклись і з козаками залишилися, бо Ляцька держава згине а Русь буде панувати того-ж року, незабаром“. Але одночасно Гетьман мав надію, що з комісії й миру з Річипосполитою ничого не вийде, бо „хто зна — казав він — чи молодці в двадцять або й тридцять тисяч війська реєстрового не стануть і чи осібною Державою (udzilnym Państwem) не захочуть вони лише задовольнитися“.^{55 [24]}) І в тім послідннім Богдан Хмельницький помилявся...

Коли Кисіль з иншими комісарами тоді-ж таки верталися з Чигрина до Варшави, то в Звяглі жінка кушніра Тиші, який підчас повстання став охочекомонним полковником звягельським, приймала їх „за столом покритим сріблом“ (награбленим по панських дворах під час повстання) і за обідом „лаяла Хмельницького за те, що він не так виставно живе тепер, коли Бог, всього дав много“.^{56 [25]}) Це дрібна, але характерна рисочка. Ідеї, особиста посвята (всі знані нам држерела підкреслюють надзвичайну скромність і навіть убогість в персональнім життю Хмельницького), мрії Гетьмана про „князівство по Львів, Холм і Галич“ — були для маси козацької ще незрозумілі. Її політична ідеолоґія покищо дальше боротьби з панами не сягала. І тепер економічно наситившись в домашній внутрішній війні, побивши й пограбувавши ціх панів при допомозі своєї „правої руки — черні“ — вона одного тільки бажає: щоб пани назад не повернулися. Але їй здається, що ці пани вже обезсилені, а сусіди з другою боку Татари, яким теж велика пайка награбованої здобичі дісталась, їй не докучають. Отже ніщо не пхає цю масу козацьку до дальшої боротьби за поширеня або за оборону своєї національної території. Між тим в дану історичну добу не домашня війна за внутрішні багацтва, а тільки така боротьба за національну територію, за поширеня чи оборону землі, примушує нації європейські до тяжкої державно-орґанізацийної творчости. Маса козацька втішається „золотом, сріблом, китайками“, яких стільки дала їй хоча-б одна пілявецька побіда, втішаєтся вона вільними вже від маґнацьких поборів своїми „уходами“, своїм козацьким, вже всякими старостами й намістниками не придушеним, добичницьким і скотарським (отже ще в великій мірі не рільничим, не хліборобським) промислом. Землі маґнацької вона ще поміж собою не поділила і за собою не закріпила. За для оборони землі будувати „осібну державу“ — як того від неї сподівається Гетьман — і жертвувати за для цієї будови своїми матеріяльними придбаннями й інтересами, вона поки-що не бачить ніякої потреби...

Ярема Концевич, один із емісарів Хмельницького, що були послані з козацької України в північно-західні „руські землі“ залучати їх до повстання, пійманий у Липні 1648 р. коло Галича польською владою і взятий на „конфессату“, оповідав: що козакам „пан Кисіль дав 50 гаківниць і пороху багато до міста Броварів“, що Афанасій (в міру Олександер князь з Козелська Пузина) владика Луцький прислав Кривоносові 70 гаківниць, пороху 8 півбочок, олова піддостатком“ — що „владика львівський (значний шляхтич Арсеній Желиборський) 3 бочки пороху і кулі козакам дав“. Знов козаки з полку Кривоноса, взяті в полон під Прилуками, казали на допиті, що „ченці від п. Кисіля бували в посольстві у Хмельницького кілька разів...“^{57 [26]}) і т.д.

Все це розуміється свідоцтва посередні. І трудно знайти позитивні історичні данні, „документи“ того, що мусіло відбуватись у найбільшій тайні. Найти такі документальні сліди порозуміння православної шляхти „руської“ з козаччиною в справі підняття й орґанізації повстання „за віру руську“ буде мабуть неможливо. Але все однак промовляв за тим, що в усіх тих поголосках, які про таке порозуміння ходили, єсть велика доля історичної правди.

Перш за все тісне порозуміння в справах, що торкалися „руської віри“, бувало між шляхтою та козацтвом і давніще. Про це я говорив ширше в иншім місці, тут для ілюстрації згадаю хоча би „протест“ в 1610 р. козака Григорія Середи з товаришами, в якому Військо Запорожське заявляє, що воно „при стародавній вірі православній стоїть так само як і князі, панове, диґнітарі, лицарство і шляхта ріжних земель і воєводства київського.“ До заснованого шляхтою, духовенством і міщанством православного брацтва київського вписується, як відомо, в 1616 р. Гетьман Петро Конашевич Сагайдачний зо всім Військом Запорожським. І „за совітом” того-ж Гетьмана і „многих благочестивих панів шляхецького роду“ була нелеґальним революцийним шляхом відновлена в 1620 р. духовна гієрархія православна. На соймах 1620, 1623 і 1632 років шляхта „руська“ й козаччина виступають одночасно і в порозумінню між собою з петиціями й меморіялами в обороні віри національної. А під час козацького повстання 1638 р. Остряниця й инші провідникі козацькі „попів і ченців на Поділля, Покуття, й Волинь послали, щоб вони за війною аґітували, котрі теж з посольством і до шляхти віри грецької приходили“. Не помилявся супроти того князь Юрій Збаражський, коли він ще в 1625 р. писав, що по всій київській землі й на Білій Руси „міста королівські й доми шляхецькі, одні явно, другі окрито козакам сприяють і їх за визволителів у своїм поневоленю вважають“...^{58 [27]})

Для такого порозуміння між шляхтою й козаччиною в 1647—8 були ще й инші причини. В той час шляхта бачила вже виразно повну безнадійність леґальної парламентарної боротьби за свою націю й повну безвихідність свого становища, як представників і членів цієї нації. Вже на соймі 1632 р. той самий Адам Кисіль на чолі всіх „руських послів“, національні жадання яких не були розуміється задовольнені, грозив шляхті польській сецесією з сойму і „множеством шляхти руської від Сяну до Дніпра і Дністра“. „Коли ми вийдемо побачимо скільки вас останеться!“ — казав він, покидаючи зі своїми однодумцями залю засідань.^{59 [28]}) „На соймиках їх забезпечають, а на соймах їх на сміх підіймають. На соймиках обіцяють, а на соймах лають. На соймиках їх братією зовуть, а на соймах відступниками“ — так характеризував у 1613 р. політику Річипосполитої супроти шляхти „руської“ її, земляк — сам католик, але щирий патріот „землі руської“ — Ян Щасний Гербурт. Не диво отже, що в 10 літ пізніще в 1623 р., подаючи свою „Суплікацію“ до Сенату Річипосполитої, вся шляхта „руська“ в незвичайно енерґійних словах протестує проти тих кривд, проти того „страшного поневоленя“, які терпить в Річипосполитій „Русь православна“. „Воля Народові Руському — каже вона, покликуючись на привілей інкорпорації Руси до Корони Польської — належиться двояка: тому Народові Руському, котрий єсть реліґії римської, послушенства західного і Народові Руському, котрий єсть реліґії грецької, послушенства східного. Русь римської віри при своїй волі остає, нам, Руси віри грецької, воля видерта.“ І перестерігає вона Річпосполиту перед „закушеням удил в крівавій внутрішній боротьбі“, бо тоді не буде „гіршого насильника, чим домашній“. А на передодні повстання, в р. 1646 зібрана на соймику воєводськім шляхта волинська заявляє, що віра їхня „в такім поневоленю в державі християнській, в Річипосполитій вільній і свобідній, знаходиться, якого навіть греки в неволі бісурменській не зазнають“ і наказує вона своїм послам, „честю, присягою й сумлінням їх обовязуючи“, щоб вони до ніяких справ державних не приступали, поки ця „тяжка кривда не буде заспокоєна“.^{60 [29]})

Розуміється в такім становищі і при такім настрою шляхта православна про майбутнє повстання козацьке мусіла знати, його в певній мірі бажати й у тім напрямі, щоб воно стало повстанням за віру і за націю, його підготовляти. Нагадаймо ще, що напруженя національної боротьби в літі 1647 р., отже перед самим вибухом повстання, було на стільки сильне, що канцлєр коронний Оссолінський уважав необхідним самому виїхати в Україну на переговори „з Митрополитом Київським, Адамом Кисілем, Максиміліяном Бжозовським і иншою видною шляхтою руських країв, яко начільними реліґії грецької головами“.^{61 [30]}) В слідуючім 1648 році цей же самий Митрополит Київський, сам шляхтич значний по походженю, приймає Богдана Хмельницького, як визволителя і спасителя національного. Думати, що робив він це без відома й згоди „шляхти руської — голов начільних реліґії грецької“ — очевидно неможливо.

Патронами Київської Академії, настановленими заповітом Митрополита Петра Могили в Грудні 1646 р. на те, щоб „це одиноке забороло православної церкви Руської їхнім старанням для помноженя хвали Божої і науки діток православно-руських держалося“ — були знані вже нам Адам Кисіль, тоді каштелян київський, Олександер Оґінський воєвода мінський, Богдан Оґінський хорунжий надв. литовський, Богдан Стеткевич каштелян новогродський, Федор Проскура Сущанський писарь брацлавський, князь Степан Четвертинський, подкоморій брацлавський, князь Григорій Четвертинський подкоморій луцький, князь Захарій Четвертинський підсудок луцький, кн. Микола Четвертинський і „инші пани православні“.^{62 [31]}) Чи можливо, щоб без відома ціх панів православних і своїх патронів Академія Київська вітала в 1648 р. Гетьмана Хмельницького в Київі „ораціями і акклямаціями“, в яких величала його „Мойсеєм, оборонцем, визволителем і освободителем народу з неволі ляцької, в знак того Богданом: од Бога даним — названого“. Чи можливо, щоб без згоди шляхти, тою шляхтою власне й духовенством до Київа спроваджений Патріарх Єрусалимський Паісій надав Гетьману титул „Князя Руси“ і під час урочистої проповіди до Костянтина Великого його прирівняв. Чи можливо врешті, щоб не було порозуміння, скажім, між вищезгаданим владикою луцьким Афанасієм Пузиною, його братом кн. Юрієм Пузиною (цей останній, уміраючи в тім же 1648 році, дітей своїх „просить і строго напоминає, аби вони при вірі святій, в якій вони породились, міцно й непорушно стояли, не даючи звести себе помпі світа цього“) і загалом усею благочестивою шляхтою волинською, а правою рукою Гетьмана, писарем ґенеральним Іваном Виговським, коли згадати, що воні всі, тоді як Виговський був ще намістником староства луцького, зустрічалися в брацтві луцькім, до якого всі вони разом належали і де спільно найважніщі справи національні обговорювали й рішали...^{63 [32]})

Шляхта „руська“ без сумніву в підготовці і в замислі повстання — як повстання національного — участь взяла. Але цей землевласницький, політично вироблений, культурний і посідаючий державні традиції, а через то одинокий тоді до державної творчости здатний український клас був чисельно, за слабий, щоб повстання опанувати, щоб йому від самого початку не тільки національний, а в дальшій консеквенції й державно-сепаратистичний характер надати. Зустрівшись у самім початку повстання з переможними класовими тенденціями степової, хоч і православної, але ще не землевласницької, ще не хліборобської козаччини, — близька до неї вірою, але безмежно далека противенством двох ріжпих економічних і політичних укладів: осілого, хліборобського, землевласницького і півкочового, добичницького, общинного (спільні уходи, пасовиська і т. ин.), — загрожена сліпою селянською революцією, яку козацтво за для своїх класових цілей підняло і яка однаково проти всеї шляхти, як „руської“ так і польської, зверталася, — бачучи, одним словом, свою смерть там, де вона сподівалась знайти нове життя, — шляхта українська, як клас, а не як ряд одиниць, мусіла шукати оборони там, де їй не загрожувало повне знищеня. І цю оборону для себе шляхта українська примушена була шукати в Річипосполитій польській — там куди той самий процес боротьби сходу із заходом — цивілізації кочовників із цивілізацією осілих хліборобів — ведений не в українських державних формах, загнав уже було давніще її предків. Слабість наших найбільше національно свідомих, наших найбільше культурних, в європейському розумінню того слова, верхів, слабість нашої державно-творчої аристократії, стала в цій першій добі повстання, як не раз перед тим і як ще частіще потім, причиною нашої національної катастрофи.

Коли провідники нації заслабі на те, щоб повести за собою масу, то вони мусять самі йти за масою. Коли верхи не можуть піднести до свого рівня низів, то вони мусять самі опуститись до рівня ціх низів, або відірватись від нації. Спекуляція на політичній темноті народній, це одинокий політичний шлях для кожної слабої аристократії. І в данім разі не зможе слаба шляхецька верства боротись за сепаратизм від Річипосполитої і за свою „осібну державу“ тоді, коли маса козацька того сепаратизму і тієї держави не хоче. Їй остається пристосувати себе до політики мас; урвати що можна для себе од цієї сліпої, темної привязанности козацтва до польського Короля, так, як її так само слабі потомки в сто літ пізпіще будуть уривати що можна від токого-ж темного й сліпого стремління селянських мас „під високу руку православного восточного Царя“…

Вертаючи знов до нашої внутрішньої політики в першій добі повстання Гетьмана Хмельницького, бачимо, що на тому економічному й національно-політичному тлі, яке я вище зарисував, представляється вона так:

Козаччина не будує власної держави; вона ще не бачить потреби орґанізувати для оборони власної землі в окремий державний орґанізм усю свою націю; вона має надію забезпечити свої класові інтереси і закріпити за собою матеріяльні здобутки революції в державі польській. І шляхта українська — безсила надати козацькій політиці инший напрям — на Річпосполиту так само покладає всі свої надії. Опинившись між молотом і ковадлом: між національно їй ворожою маґнацько-шляхецькою Річпосполитою і між соціяльно їй ворожою одновірною українською козаччиною — і бачучи перед собою дальшу політичну залежність від польської держави, шляхта українська спільностю віри з козаками і спільностю політичних тенденцій з Річипосполитою мусить рятувати своє істнування. Чим більше льояльна супроти Річипосполитої козаччина, тим ще більше льояльною супроти Річипосполитої стає шляхта. Вона всіма силами намагається змити із себе підозріння в політичній спілці з одновірними „своєвільниками“, які кидає на неї Річпосполита. Чим більше, в міру зросту недержавного, класового козацького повстання, „руською“ й православною заявляє вона себе національно, тим більше польською стає вона політично; чим більше завзято боронить вона словами й ділами „віру руську стародавню“, тим більше запопадливо береться вона заступати одночасно державні інтереси польської Річипосполитої.

Але-ж для цієї Річипосполитої зовсім байдужі інтереси й будучність шляхти „схизматицької“; вона боїться тільки українського сепаратизму й утрати багатих українських провінцій. Що більше — вона в тому сепаратизмі і шляхту „руську“ підозріває. Отже в найголосніщім, у найзавзятіщім поборюванню як раз того майбутнього, а поки що (коли говорити про тенденції мас українських) зовсім міфічного українського сепаратизму — мусить шляхта „руська“ маніфестувати свою польську політичну льояльність. „Хоч я й однаковою з козаками вірою благочестивою горжусь, але бажаю, щоби всіх бунтівників проти Річипосполитої на палю посажено“ — заявляє не раз і на всі лади Адам Кисіль...

Тільки лякаючи Польщу примарами неістнуючого поки-що козацького сепаратизму, тільки виступаючи в ролі оборонців єдности й неподільности Річипосполитої, зможе шляхта „руська“ добитись оборони своїх інтересів від тієї Річипосполитої, а одночасно виторгувати від неї уступки в справах національних, здобути де-які права для „руської“ віри і тим ослабити соціяльно-революцийний розмах козаччини. Коли всі забрані церкви і владицтва не будуть повернені православним — пише Кісиль до сойму 1650 р. — коли Умова Зборівска не буде заприсяжена, коли війська польські не перестануть дратувати козаків і коли в результаті того всього „вигнані обивателі Річипосполитої (тоб-то шляхта українська) не зможуть вернутись у свої батьківські гнізда“ — то краще зразу поступитись Хмельницькому, який заключив союз із Туреччиною та Татарами і „перенести гряницю від Очакова до Случи“, що буде кінцем для польської держави. Отже треба боронити єдність державну, покинувши „всяке недовірря одних до других“ — тоб-то шляхти польської до шляхти української, — бо „Русь це не (маленькі) Інфлянти і без нас (шляхти руської) ані отчизна отчизною, ані цілість Річипосполитої задержана бути не може“...^{64 [33]})

І в тім власне була найбільша траґедія цієї недержавної, автономістичної доби повстання, що український клас шляхецький, в якому найбільше державні традиції українські задержались (мій предок — писав наприклад Кисіль до Примаса Річипосполитої — якому була доручена оборона Київа, не здав його польському королеві Болеславові, а поліг у воріт, обороняючи город), клас який найбільше був у сепаратизмі державнім заінтересований і без якого держава українська не могла бути збудована — закріпляється при польській Річипосполитій і чим раз більше польонізується, примушений до того ворожим йому, класовим і недержавним характером українського козацького повстання. Боротьба двох українських класів, ведена в рамах національно чужої їм держави і без тенденцій утворити власну державу, мусіла скінчитись для них обох політичним крахом. Коли козаки хотять винищити українську шляхту при допомозі польського Короля, якого завданням на їх думку було-б тую „шляхту стинати“, а шляхта хоче при допомозі того-ж Короля й Річипосполитої обезсилити українських козаків, то результатом такої української національної політики мусіло бути торжество польського Короля й Річипосполитої. Гетьман козацький, Хмельницький, під Зборовим — на колінах перед фактично розбитим і поконаним українськими повстанцями Королем Яном Казіміром — складаючий йому присягу вірности, і рядом з ним провідник шляхти української воєвода київський Адам Кисіль, що Гетьману козацькому роту цієї присяги читає — це одна з найбільше траґічних картин у нашій і так повній траґедії історії, один із численних памятників нашої внутрішньої руїнницької боротьби, веденої „без пуття, без чести і поваги“ в путах добровільного рабства у чужої, ворожої держави.

Але Король польський не був у стані виконати на Україні ролю такого миротворця, яку пізніше по смерти Богдана Хмельницького виконав був Царь московський. І шляхту і козаків під свою зверхню державну владу однаково приборкати він оказався не в силі. Тому державний лад і порядок, а з ним і класовий мир, який Польща на Україні заводила, був нетрівалий і кінчився неодмінно новою внутрішньою різаниною й новим взаємним самовинищуванням української нації.

Наприклад по Зборівській Умові й мирі з Річипосполитою, Гетьман офіціяльно приймає депутацію від православної української шляхти з Миколою Кисілем на чолі. Він дозволяє цій шляхті вернутись до своїх маєтків під умовою, щоб вона „лагідно з хлопами поступала“ наказує видати їй охоронні універсали, дає їй оружну оборону козацьку і тих селян чи козаків, що проти повороту шляхти повстають, суворими екзекуціями терроризує.^{65 [34]}) Спочатку він, ідучи по лінії бажань „руської“ шляхти, надає тій політиці національний характер: за лінію козацьку на Україну мають право вертати тільки „Русини“ і цементом, який обєднає ріжні класи українські в польській державі, має стати спільна, національна віра православна.^{66 [35]}) Але-ж класовий мир і порядок державний заводить на Україні не сама нація українська, а Річпосполита польська. Вона-ж наділяти особливими привілеями шляхту „руську“ і обєднувати в одно тіло націю українську не має найменшої охоти.

За шляхтою „руською“ появляется очевидно на Україні і шляхта польська. Гетьман, не бажаючи розривати миру з Річипосполитою, мусить видати наприклад такий універсал до полку білоцерківського, щоб „ніякої кривди як руській шляхті так і Ляхам, котрі під час теперішній у краях наших знаходяться, не чинити“. Мало того. За шляхтою польською появляються й польські маґнати. Сам князь Ярема Вишневецький, найбільший ворог України, присилає тепер до Богдана Хмельницького своїх послів. В перших часах він звертається до Гетьмана „приязно і з атенціею“ і, прохаючи повернути йому його „городи“, обіцюэ послати в ті городи „урядників християн, а не Ляхів“. Але згодом, в міру заспокоєня України і зміцненя державної влади Річипосполитої, претенсії польські ростуть. „Октября 13 дня (1650 р.) — доносять свому урядові московські аґенги — у Гетмана въ Чигиринҍ были Ляхи: панъ Шподъ съ товарищи, слуги князя Вишневецкого, да староста Лубенской панъ Нагорецкой да Бедлинской (призвища всі звичаєм московським перекручені), да многіе Поляки слуги Потоцкого, и Адама Киселя и Конецпольского, да Бориско Грязной. А всҍ бьютъ челом Гетману о листахъ, чтобъ имъ датъ листы, чтобь имъ въ городахъ и въ селҍхъ слушали мужики. И Гетманъ имъ велҍлъ дать листы: опричь казаковъ велҍлъ мужикамъ слушать.“ Не хоче признавати якихось особливих прав на Україні для шляхти православної й відомий маґнат Микола Потоцький. „Способом п. воєводи київського (Кисіля) для одібрання своїх інтрат (доходів) поступити я надумав — пише він у тім самім часі до Гетьмана. — Він мав козаків від В. М. Пана йому присланих, при котрих в свїх маєтках інтрати збірав, отже прошу В. М. Пана, абись В. М. Пан і моїм урядникам, котрих я післав до Ніжина для відібрання інтрат, прислав козаків, наказавши їм, щоб вони мені в тій послузі були прихильні...“^{67 [36]})

І все це робиться очевидно під знаком польскої держави. Як польський комісар, сидить тепер у Київі Адам Кисіль; як на польську шляхту, дивиться на найбільше православних і найбільше національно свідомих українських панів уся „чернь“ українська — „чернь“, що Гетьмана й козаччину тепер проклинає, бо її ошукано, бо проти панів піднявши, назад її під владу ціх панів, під владу польську віддано...

Але головне завдання Річипосполитої: встановленя на Україні прав реліґії католицької (тоб-то реставрація панування польського) і підданство з користю для панів, скоро — кажучи словами Кисіля — не могло бути виконане.^{68 [37]}) Два зовсім відмінні й ворожі собі уклади — польсько-маґнацький і українсько-козацький — на одній території поруч себе істнувати не могли. „Поляк і спокій не можуть у купі перебувати на Руси“ — як пізніще сформулував ці відносини Хмельницький. І знов неминуче вибухає конфлікт, знов на Україну йдуть польські війська, знов козаки звертаються за допомогою до своєї правої руки — „черні”, знов починається війна й повстання і знов жертвою падає в першу чергу шляхта „руська“. „Черні“ дозволяється знову розправа з панами — те саме, за що пару місяців раніще їй голови козаки рубали. І таке „хитання“ повторюється мало не що року на протязі перших кількох літ повстання. Політична деморалізація українських народніх мас і такаж деморалізація української шляхти; ослабленя і тут і там довіря до провідників нації — козаків; змарнування великої частини фізичної революцийної енерґії мас і звищеня великої частини духової інтелектуальної енеряії нації, захованої в українскій шляхті — ось були результати нашої національної політики в першій, автономістичній добі козацького повстання.

Не диво отже, що після Руїни, яка ці помилки першої доби гетьманування Хмельницького повторила, Волинь, кажучи словами відомого історика Яблоповського, стала „польською і католицькою.“ Польським і католицьким у своїй шляхецькій верстві стало це гніздо „руських“ панів, опора й надія всеї України православної і осередок, від часів татарського лихоліття, всіх наших культурних, національних і державних традицій. Але це сталося вже по Хмельницьким. Бо великий Гетьман зумів перші помилки козацької політики направити, процес внутрішньої руїни своєю міцною рукою зупинити, і в другій половині свого панування показати, в який спосіб могла була сформуватись, скріпитись і вільною стати велика Українська Нація.

---

Примітки

1. Michаłowski: Księga pamiętnicza, ст. 238.
2. Zbiory Rusieckich, Miscell. 1626 — 54, f. 81, 83. Пор. Костомарова: Богдан Хмельницкій ст. 350 і т. д.
3. Арх. кн. Чарторийських cdx 417 f 117 squ. Польський текст цього листа виданий мною в збірнику „Z Dziejòw Ukrainy“, ст. 543—5.
4. "Schyzmatycy przeciwko unitom swoje rzeczy pretendowali... Stanęło kijowskie w-wo, allegując prawo, że nie powinno mieć w sobie tylko rzymską і grecką religię“. Michałowski: Księga Pamiętnieza ст. 123, passim.
5. „Dyaryusz Convocatiey sub interregno ... w Warszawie 1648 Julii 16 zaczętey.“ Арх. кн. Чарторийських, cdx 378, f. 591 і слід.
6. Michałowski: Księga Pamiętnicza, ст. 253. Пор. Kubala: Szkice II ст. 162: коли „W Korczynie (Nowem Mieście) zeszla plaga sroga na ludzi, że połowę miasta pokusy opętały, to mòwiono, że to ruskіe czary“.
7. Volumina Legum IV p. 177, 199. Michałowski: Ks. Pam., ст. 314 і т. д.
8. Опись акт. книги Кіевск. Центр. Архива No. 19, ст. 40.
9. Michałowski: Ks. Pam. ст. 47—8.
10. Лист цей у Шайнохи: Dwa lata dziejów naszych (Warsz. 1878) II ст. 200.
11. Арх. Чарторийських, cdx 143, f. 521, автор цього листа мабуть дворянин кн. Вишневецького. „Confessata Martyna Zmiany z pułku Glowackiego“ і „Confessata kozaka Sieńczańskiego“, ibidem f. 577.
12. Grabowski: Starożytności polskie, І ст. 316.
13. Dyaryusz St. Oświęcima, ст. 344. Те саже в записках шведського дипльонатичного аґента Іоганна Майера під датою 30. VІ., 1651 р. (Арх. Юго-Зап. Рос. ч. III, т. VI ст. 39).
14. Kubala: Ossoliński ІІ, ст. 232. nop. Michał. Ks. Pam. ст. 260.
15. Акты Юж. и Зап. Рос. Ill, ст. 296.
16. Арх. Чарторийських cdx, 142, f. 321, і cdx 143, f. 1. Памятники Кіевск. Ком. I, 266. Michałowski: Ks. Pam. ст. 179.
17. Michałowski Ks. Pam. ст. 182—3 і 155.
18. Арх. Чарторийських cdx 417, f. 124.
19. Michałowski: Ks. Pam. ст. 28.
20. Арх. Чарторийських cdx 145, N. 17. Пор. Michałowski ст. 553.
21. Лист Мясковського з Новоселок 31. I., 1649 в Архіві актів давних м. Кракова, Acta Publica І (збірка Pinocci). Переклад цього листа в реляції папського нунція де Торреса під датою 20. II. 1649 (Сборникъ, вып. ІІ ст. 130—133).
22. Лист Андрія Моравця до суді львівського з під Чолганського Каміня, тамже, Zbiory Rusieckich, Misс. 1645—52, f. 185. Як розповсюджені були ці чутки, доказує те, що папський нунцій Johannes de Torres 8. VІ., 1648 доносив св Престолу, що „козаки ненавидять двох братів королівської крови і мають намір проголосити не тільки королей, але і Богом (так!) Кисіля, воєводу брацлавського, схизматика, людину, яка користується у них надзвичайною повагою“ (Сборн. Кіевск. Ком. вып. ІІ, 1916, ст. 12, 105).
23. Michałowski Ks. Pam. ст. 179.
24. „Dyaryusz drogi do Woyska Zaporowskiego... napisany przez p. Podkomorzego Lwowskiego.“ Цей дневник Мясковського друкований багато разів. Одно з кращих виданнь в „Памятниках Кіевск. Ком.“ вид. 1898 р. Про досі відомі копії цього дневника пор. мою замітку в збірнику „Z Dziejów Ukrainy“ ст. 200.
25. Таж-же, Памятники II, ст. 329.
26. Памятники Кіевской Ком. вид. II, т. І ст. 261—4, nop. Michał.: Ks. Pam. ст. 92, 95. Інструкція дана в Римі в Марті 1645 р. папському нунцію в Варшаві de Torres’y, називає єпископа луцького кн. Пузину „найбільше ученим серед дизунітів“ і на нього та на митрополита Петра Могилу поручає нунцієві звернути особливу увагу. (Сборникъ Кіевск. Ком. вып. II ст. 84).
27. Подробиці в моїй моноґрафії про Кричевського: „Z Dziejów Ukrainy“ ст. 191—9.
28. Pułaski: Szkice histor. (Кг. 1887) ст. 202—3.
29. Про це ширше: „Z Dziejów Ukrainy“ 186—8. Там-же передрукована „Suplikatia... dо... Senatu... od obywatelów koronnych і W. X. L. wszystkich wobec і każdego z osobna: ludzi zawołania szlacheckiego, religii starożytnej greckiej, posłuszeństwa wschodniego“.
30. Dyaryusz St. Oswięcima, ст. 205.
31. Памятники Кіевск. Ком. II вид., т. II, ст. 434.
32. Таж-же ст. 330, т. І ст. 98, 62,67, passim. Арх. Юго-Зап. Рос. ч. І, т. VI ст. 596, 605, 717, 722. Про порозуміння Хмельницького перед повстанням з духовенством православним і з Митрополитом Київським говорить Grondski: Hist bel. cos. pol. p. 39 squ.
33. Кисіля „Votum do Króla і Stanów Kor. na sejm dwuniedzielny 1650 r. podane“. Арх. Чартор, cdx 144 N.218. Його-ж лист до канцлера (ibid. f.211). Пор. Pamiętniki do panowania Zygm. ІІІ etc. wyd. Wóycicki II, ct. 314.
34. Пор. універсал Гетьмана „до старшини і черні, товариства В. Зап., міщан і селян в-ва Київского“ 20. IX., 1650: „если-би таковиє своєвольники знайдовалися, которие би на здоровє панов своїх наступовали і послушними бути панам своїм не хотіли, жеби самі панове веспол с полковниками нашими Білоцерковським або Київським, сурово би їх на горлі карали“ (Памятники Кіевск. Ком. т. II, вид 2-ге ст.580). Такий самий універсал з д. 28. VІІІ., 1650 р. в справі шляхти Київського і Чернігівського воєводства і староства Житомірського (ibid. ст. 573). „Przyszły tu wiadomosci, że po wszystkim Bracławskim kraju już mieszka szlachta spokojnie і w Humaniu nawet jest podstarośс і potasze wydane. Tosz się і po wszystkiej Kijowszczyznie dzieje“ (Лист Андрія Мясковського підчашого синоцького з Варш. 15. V., 1650 в Zbiorach Rusieckich Miscel. 1626—54 f. 91). Зовсім не те було в 1648 і початку 1649 р. „Serwitora dobrego p. Wojewody (Кисіля — підчас його подорожі, як комісара Річпосполитої) р. Sieńkiewicza podstarościego perejasławskiego,- utopiono, że tylko spytał о potaszach p. chorążego koronnego (Конецпольського), pana swego“ — записує в своїм дневнику під датою 25. ІІ., 1649 в Переяславі Мясковський (Памятники II, 326).
35. „Przyponfinam і to WMPanu — писав Кисіль до Хмельницького — iż według pakt (Zborowskich) potrzeba, zeby JX. Metropolita na sejm zjechał, gdzie ja, jako syn Cerkwi Bożej, będę słżzzyl w tem, żeby całość nasza obwarowana była już skutecznie” (Grabowski Ojcz. Sp. ІІ ст. 126). Порівняй також таємні наради в тім часі Гетьмана з Кисілем при участи Митрополита (Акты Юж. и Зап. Рос. ІІІ ст. 427) і т. д.
36. Універсал до полку Білоцерківського в Арх. Чартор. cdx 144 N. 184. Про послів маґнацьких: статейный список Неронова (Акты Юж. и Зап. Рос. VIII, ст. 316) і стат. сп. Унковскаго (ibid. ст. 345). Порівняй також реляцію послів Єрон. Радзієвського до Гетьмана, що були в Чигрині в Січні 1651 р.: „Ein Diener des Fürsten Wisniowetzkj, Naretzki genandt, hat den Zinss in der Ukraina eingenommen; die Cosaken wollen solches nicht leiden, halten alle nacht deshalben wache“ (Арх. Юго-Зап. Рос. ч. ІІІ, т. VI, ст. 47). Лист Вишневецького до Гетьмана з запевненям „приязні“ так, jako przodkowie moi zawsze przychylni Wojsku Zaporowskiemu bywali і onemu slawy wielkiej nabycia dopomagali“ в Арх. Чартор. cdx 144, f. 21. Лист М. Потоцького, ibid. N. 185.
37. Памятники Кіевск. Ком. т. II вид 2. ст. 571.

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Австрії. Робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1929 року. Термін дії авторських прав на цей твір в Австрії закінчився до 1 січня 2002 року, оскільки авторське право в Австрії закінчується 70 років після смерті автора. Автор помер у 1931 році, тому ця робота є в суспільному надбанні в тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 90 років чи менше. Ця робота може бути в суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.