Автобіографія (Драгоманов)

by Михайло Драгоманов

	СЛАВА УКРАЇНІ! ГЕРОЯМ СЛАВА!
	Як допомогти й отримати допомогу під час війни

Автобіографія Михайло Драгоманов пер.: І. Лановий Київ: Видавниче товариство «Криниця», 1917

М. Драгоманов

 

Автобіографія

 

---

 

 

Видавниче товариство
„КРИНИЦЯ“
— у Київі—

 

КИІВ.
Військова Друкарня „ГЕРОЛЬД“
1917.

Родився я в сентябрі 1841 р. у м. Гадячі, на Полтавщині. Батько мій, як і мати, належали до дрібного шляхетства, що походило з української козацької старшини. Мій батько, як і багато тодішніх українських паничів, замолоду служив у Петербурзі, де самотужки розвинув деякі знання, набуті в школі на батьківщині, й пристав до літератури; дядько-офіцер брав участь у тайному товаристві „Соединенныхъ Славянъ“. Мій батько, повернувшись під кінець 30-х років на батьківщину, з ідеями, які були мішаниною християнства з філософією XVIII в. та якобинства з демократичним цезаризмом, — не знайшов собі притулку у шляхетсько-канцелярському укладові повітового життя миколаївських часів. Одружившись, сидів більше дома та читав книги, як що не клопотався по процесах всякої дрібноти — селян [з колишніх козаків], котрі добували собі волю, незаконно взятих до війська рекрутів та взагалі всіх скривджених. За се він був дуже не до вподоби місцевим урядовцям та більшости панства.

Охоту до читання та свого роду політики я перейняв з малку од батька, і за його приводом, ще школярем гадяцької повітової школи [1849–1853], перечитав майже всі цікаві книги з його книгозбірні, — переважно подорожі та історичні твори (в тому числі два рази «Исторію Государства Россійскаго» Карамзина). Року 1853 я вступив до полтавської гимназії, де дуже ретельно вчив латинь, цікавлючись римською історією; грецьку мову у нас не викладали, але я з великим захопленням читав Гомера та Жілліса «Исторію Греціи» в перекладі. Коли почалася агітація за емансіпацію селянства, яка наповнила всю мою душу, я був у 5 класі. З того часу я підпав під вплив нового навчителя історії, і він давав мені читати Герцена і навчав при тому, що для зміцнення в собі гуманних і ліберальних ідей, треба багато вчитись та читати на чужих мовах історичні й політичні писання, бо — казав він — уряд як захоче, то зможе заборонити усеньку літературу на російській мові. З декотрими товаришами я став читати в перекладах, що почали тоді виходити, Шлосера «Исторія XVIII вѣка», Маколея, Прескота та в орігіналі Гізо, — став учити німецьку мову. Ми роспочали рукописний журнал, який я редагував. В 1859 році, перед самим закінченням моєї науки в гімназії, у мене сталась сутичка з надзирателем гімназіяльного інтернату, за що мене признано виключить з гімназії «сѣ тѣмъ чтобъ впередь никуда не принимать». Попечитель Н. И. Пирогов запропонував раді гімназії замінити «исключеніе» простим «увольненіемъ», а через те я міг бути принятим до київського університету.

Сердечно повинен я дякувати батькові своєму за те, що він розвинув у мені інтелектуальні інтереси та що між нами не було розладу морального та боротьби, — явище незвичайне в Росії і тепер, а колись — тим більше. Дуже треба дякувати і гімназії, де мені пощастило попасти: 1) на доброго латиниста, який надавав більше ваги літературі, ніж дрібницям граматики, 2) путнього натуралиста, через котрого я не побачив чогось нового у тому реалізмові, про який трохи згодом говорила в Росії молодь, як про щось виключне й протилежне гуманизмові, 3) дуже гарного навчителя історії, котрий викладав нам курс нової історії до самого 1859 р. [до італійської війни], розтлумачивши нам фактично суть реформації голландської й англійської революції, філософії XVIII в., прінціпу лібералізма й національностей, нарешті соціалізму [з приводу 1848 р.]; тому то, по вступі до університету, ми мали змогу з'орієнтуватись серед того «Sturm und Drang», що починався тоді серед російської молоді. На щастя і до університету я вступив під час попечителювання Пирогова, який de facto допустив у Київі академічну волю, похожу на європейську. З самого початку свого пробування в університеті — з осени 1859 р. — я попав до гуртка студентів, котрі завели перші недільні школи в Росії (я не беру на увагу Остзейських губ.). Школи сі, як і свою працю в справі народньої освіти я окреслив у брошюрі „Народні школи на Україні“. Тут зазначу коротенько, що багато із нас узялося до справи з думкою політичної пропаганди, та швидко побачили неможливість її серед дітей (з ріжніх майстерень та прислуги) й непрактичність навіть серед дорослих та неграмотних, і щиро захопилися педагогичним боком справи. З гуртка студентів, причетних до недільних шкіл, вийшло де-кілка підручників та популярних книжок, але року 1862 уряд позячиняв недільні школи й сим знову підштовхнув революційний настрій молоді, особливо по столицях. У Київі нашому гурткові знайшлась нова, педагогична справа. Тут сам уряд, аби протистати польській пропаганді, надумав позаводити на селах школи, а для підготовки для них вчителів, — педагогичну школу у Київі. Але коштів на сю справу уряд призначив дуже мало [10000 р. на три губ.]. Тоді М. А. Тулов, розумна людина, що знайшлась тоді у шкільній адміністрації Кивської Округи — звернувся до студентів, котрі одзначились в недільних школах, й чоловіка 6 згодились даром давати лекції у „Временной Педагогической школѣ“. Я був серед сих студентів й викладав російську історію. Рада сеї школи, до котрої належали й де-які молоді вчителі гімназій, була в 1862–63 р. комітетом, що фактично керував справою заведення перших російських народніх шкіл на західній Україні. Через обставини справи Київська шкільна адміністрація допустила й народню мову при початковому навчаню й мала бути складена Читанка так, щоб вона була ступневим переходом од народньої української мови до (велико) російської і далі до церковно-словянської. За сей прінціп висловилась тоді більшість педагогичних рад гімназій Київської шкільної округи, яким було доручено міністерством розглянути проекти уставу шкіл. Сей прінціп було майже принято й у міністерстві (Головиним). Та на ту пору серед вищих кол виникла боротьба між двох партій: одні хотіли оддать народні школи попам та Синодові, другі — до світського міністерства. Цікаво, що се питання приєднано до питання про поліпшення становища (матеріяльного) духовенства. Само собою що оборонці попівської школи виставляли її, як охорону Росії од революційної пропоганди.

Київські попи кинулись на нашу Педагогичну школу як на таку, де навчають „нигилисты“, та „украинскіе сепаратисты“. Попів підтримали „Московскія Вѣдомости“. Кінчилося тим, що міністерство, „чтобы сдѣлать уступку общественному мнѣнію“, прогнало із Педагогичної школи вчителів-студентів і замінило їх вчителями гимназій вже за плату, і саме тоді, коли ці студенти, кінчивши університет (літом 1863 року), набули офіціальні права навчати навіть по гімназіях. Серед таких був і я, ще раз одірваний без усякої рації од любої справи, та ще тоді саме, коли я мріяв, випробувавши свій курс на практиці, видруковати його. Аби кінчити огляд свого студенства, я мушу сказати ще про дві важливих, та й не для мене самого тільки, справи: про одставку Пирогова в 1861 р. та польське повстання 1863 р. Деспотичний уряд Росії не міг потурати чисто конституційним порядкам, заведеним Пироговим у Київській шкільній окрузі та університеті, й не зважаючи на те, що царь двічі ухвалив плани шкільного урядування, подані йому Пироговим, все таки цього останнього на весні 1861 р. увільнено. Всі педагогичні кола Київа й його округи та більш освічена частина громадянства надумались виявити своє співчуття визначному вченому. У Київі було влаштовано йому два банкети, де вперше в Росії з'явились телеграми з висловом співчуття. На першому банкеті, влаштованому представниками шкіл, я був одним з представників студенства й виголосив промову, в якій доводив, що реформи Пирогова, заміна дісціпліни салдатської — моральною та обмеження сваволі начальників (котрі колись били у класі школярів поліньми дров) законністю, — завели більше ладу у школі, ніж се було попереду. Промова моя викликала найгучніші оплески й була росхвалена в описові банкету, виданому професорами університету (під ред. проф. Шульгина, потім редактора офіціального „Киевлянина“ й мого політичного ворога). Брошюра Шульгина швидко розійшлась у двох виданнях, але по газетах не дозволено було промову мою друковати, тільки Катков надруковав її у своєму двохтижневику „Современная лѣтопись Русскаго Вѣстника“, а ректор університету проф. Бунге (тоді один із найбільш поступових професорів — тепер міністр фінансів) дістав догану од міністерства за те, що дозволив мені промовляти на користь законности й педагогичного авторітету.

Виступ мій на банкеті Пирогова мав для мене особисто значні наслідки: він розворушив у мені політичні інстинкти і разом з тим зазнайомив мене з колом ліберальних професорів і дав мені змогу поширити мої наукові студії, переважно по загальній історії; у ній я спочатку здебільшого студіював Рим і зацікавився соціальною боротьбою останніх часів республіки й появою християнства, а потім взагалі історією стародовніх релігій. Проф. загальної історії Шульгин, кидаючи кафедру в 1862 р., рекомендував мене університетській раді, яко майбутнього кандидата на професуру, й раяв послати мене по скінченню курса за кордон.

Польський рух мав великий вплив на моє політичне виховання. Родом з лівого боку Дніпра, я не мав ясної думки про поляків й співчував їм яко жертвам російського деспотизму, хоча, яко українець, я не зовсім забув про те, як Польща гнобила Україну [ще малим я прочитав «Исторію Малой Россіи» Бантиша-Каменського]. Прибувши на правий берег Дніпра, до Київа, я побачив, що Поляки тут аристократія, а не нарід, і був вражений тим, що навіть студенти-поляки б'ють своїх слуг та ходять до «костьолу» ретельно, там стоять на вколішках [ми студенти — «русскіе» або «православные» всі були гарячі демократи, а в релігії — атеісти]. Разом з тим мені кинулась в вічі нетерпимість поляків до «русскихъ», а особливо до українців.

Останні вже року 1859 мали у Київі окремий національний гурток, хоча власне величезна більшість «православних» студентів Київського університету [коло 500 душ з вільними слухачами] були з роду українці. Цей гурток піклувався про розвиток українскої мови й літератури та бажав самостійного становища українскої нації навпроти польської й великоруської [російської]. Але деталі політичних і соціальних бажань українців були тоді дуже ріжнородні та навіть і не зовсім виразні. Серед тодішньої украінскої молоді були мрії про заведення на Вкраїні чого-небудь на зразок колишньої козацької республіки та про повстання селян, як то описано в поемі Шевченка Гайдамачину 1768 р., але більшість не була такою радикальною й більше захоплювалась літературними й національно-художніми справами, а також педагогичними, бо всі українці стояли за народню мову по школах. Особливої ворожнечі до російського уряду по цих гуртках не було, бо тоді він не забороняв українських публікацій, не заважав пробувати навчати по школах та церквах по українському, і навіть ці гуртки були менш радикальні політично, ніж «русскіе» гуртки без спеціального українського кольору. Инше відношення було українців до Польщі. Польські претензії на володіння правобережною Україною страшенно дратували українців, й вони ладні були, по реакції, як то зробили галицькі русини у 1848 р., поєднатись з царським урядом для боротьби з Поляками.

Українець з роду, бачучи у Київі багато такого, чого в Росії не знали, я поділяв багато бажань та ідей українських націоналистів, але ж і багато їхніх думок здавались мені реакційними: я не міг поділяти їхнього нехтування російською літературою, котру вважав більш розвиненою, ніж українська, й повніщою що до загально-європейських інтересів; я далеко більше знаходив для політичного виховання в «Колоколѣ» й „Современникѣ», а ні-ж у «Основі»; не подобалась мені й різкість в стосунках українців до поляків, а думка про яку-б там не було спілку з царським урядом проти поляків здавалась мені образливою і хибною. Мене й де котрих моїх однодумців українці прозвали космополітами, — слово, котре ми приймали за похвалу.

Тим часом польське повстання наближалось до Київа. Поляки, навіть демократи, доводили, що мають право на західну Україну, бо дворянство на ній, або, як тоді стали висловлюватись, «інтелігенція» польска. Реакція тим польським змаганням надавала сили серед київської «православної» молоді українцям. Кредит «космополітів» падав, і по мірі того, як ставало відомим, що відповідні столичні гуртки ставали безвзглядно на боці поляків.

Бачучи помилки «космополітів» й не поділяючи багатьох змагань українців, я став байдужим до «політики» студентських гуртків, перестав бувати на зборах і весь свій політичний запал вкладав у лекції по російській історії в Тимчасовій Педагогичній школі. Правда, педагогичні інтереси притягли мене до українців. Коли я довідався, що вони мають видавати популярні книжки, я пристав до їхньої Громади, яка зараз-же вибрала мене до редакційно комісії цих книжок. Се було на весні 1863 р., саме під час спроби польського повстання коло Київа.

Але тут сталося таке, що можливе тільки в Росії. Реакціонери та державні централісти, органом яких зробились «Московскія Вѣдомости» Каткова, б'ючись з поляками, напали й на українців, добачаючи в їхніх змаганнях, навіть чисто літературних, сепаратизм і оповістили весь український рух справою польської інтриги. Уряд заборонив друкувати українською мовою книги релігійні [починаючи з євангелії], і так само популярно-наукові й педагогичні. Так припинилась і робота громадської комісії, до котрої я попав.

Тим часом я скінчив курс, виїхав на вакації, а по повороті довідався, як я вже росповідав раніш, що мене викинуто й з Педагогичної школи. Треба було шукати нової праці й для духа, й для тіла, бо справа з командировкою мене за кордон затягувалась на не знати доки: ліберальна партія серед професорів філологичного факультету [один з членів котрої, Шульгин, рекомендовав мене] послабшала, а консерватори не сприяли мені. Аби посунути свою справу, я, по пораді Шульгина, здумав подати дисертацію pro venialegendi із своїх праць по римській історії про «Імператора Тиверія». А що-би як-небудь перебитися та мати змогу виховувать брата й сестру [батько мій перед тим помер], я взяв пропоновану мені посаду навчителя географії у 2-ій Київській гімназії.

Боронив я свою дисертацію на початку 1864 р. На публіку й на професорів вона зробила досить чудне вражіння. Не знаючи зовсім новіщої закордонної літератури питання, я у своїй дисертації, на підставі тільки самих класиків, набрів на думку, що римська імперія не була руїною римського світу після республіки, а була свого роду поступом, як що не з політичного боку, то з соціального й культурного. Туж саму думку я розвинув й у пробній лекції «про становище жінки у першому віці римської імперії», де я виступав проти авторітета Ювенала, подібно, як у книзі про Тиберія, виступав проти авторітета Таціта. Згодом, у 1869 р., я розвинув ці думки більш систематично у книзі: «Вопросъ объ историческомъ значеніи римской имперіи и Тацитъ» [моя магистерська дисертація]. На відношенні до моїх перших наукових спроб моїх недавніх товаришів та професорів я у перше зазнав, як то публіка у Росії не звикла до об'єктивности та до всяких складних питань й складних формул. Ліберали [між ними й проф. Шульгин] були скандалізовані моїм, так би мовити, імеріалізмом, а також й соціалізмом; консерватори вітали мене за мою критику римської республіки, але образились за критику Ювеналового консерватизму в жіночому питанню. Таке бувало зі мною й пізніше у всіх дальших стадіях моєї літературної кар'єри, до чого я не швидко й не легко привик.

Все таки факультет та рада Київського Університету допустили мене в приват-доценти та навіть доручили з 1865 р. викладання обов'язкових для студентів лекцій, се-б-то на правах штатного доцента, й обіцяли, як що я складу магістерський іспит, послати на свій кошт [а не міністерський] за кордон. Але вправитись з цим іспитом мені було не легко, бо обставини накинули на мене силу ріжної праці. Я вже згадував, що мусив виховувати брата й сестру; за останню я повинен був давати лекції у пансіоні, в котрому вона вчилась. Крім того, р. 1864 померла мати моєї нореченої, й мені довелось одружитись раніш, ніж думалось. От-так я зразу став людиною з сем'єю з 3 душ, маючи лешень 600 карб. на рік од університету. Тільки через де-якій час університет набавив мені до 1000 р., згодом і до 1200 р.; — та за те прибуло й моєї родини. Довелось добувати коштів з газетної й журнальної праці. Я став писати кореспонденції, літературні критики, а згодом й передовиці до „С.-Петербургскихъ Вѣдомостей“ [ред. Корш, згодом увільнений гр. Толстим]. Здебільшого я писав про політичне становище т. зв. Південно-Західного краю [Київськ. ген-губернаторство], силкуючись розвіяти туман, нагнаний на публіку арістократично-польськими та бюрократично-московськими тенденціями. З часу слав'янського з'їзду у Москві р. 1867 редакція запропонувала мені писати про слов'янське питання і „вести полеміку з московськими газетами.“

Я написав тоді чимало фельєтонів та передовиць, у яких силкувався розглядати російсько-польські й взагалі слав'янські стосунки з демократично-федерального погляду. Само собою, що я не раз торкався українського питання, тим більш, що тоді я тісніще зійшовся з київським українофільським гуртком, — який значно поменшав з 1863 р., — й знову наблизився до українського педагогичного питання.

Року 1865 заведено на Лівобережжі земство, а разом з цим стало там на черзі питання про народні школи. Чернигівські земці, серед яких було де-кілька душ, з університетською освітою й українськими тенденціями, звернули увагу на необхідність вживати української мови по місцевих школах. До того ж і у Київськ. ген.-губернаторстві побачали [навіть сам ген.-губ. Безак] потребу оживити народні школи, що замерлі після 1863 р. під тягарем запанувавшого тоді клерікалізму, представником якого у шкільному відомстві був новий попечитель князь Ширинський-Шихматов. Майже одночасно й пр. Шульгин зробився з 1864 р. редактором офіціозного журналу „Кіевлянинъ“, (котрий в р. 1865–66 р. притримувався хоча монархичного, але досить радикального демократизму), й чернигівці запропонували мені писати про шкільні справи на Україні. Я й написав де-кілька статтів про се в „С.-Петерб. Вѣдомост.“, — між иншими: „Земство и мѣстный элементъ въ обученіи“ и „О педагогическомъ значеніи малорусскаго языка“. В останній статті (див. № 93, „С.-П. В.“ 1866) між иншим я розібрав непридатність для всіляких, а особливо українських шкіл „Книги для чтенія въ школахъ кіевскаго учебнаго округа“, виданої кн. Ширинським-Шихматовим замість тієї, що, як я вже згадував, складалась учителями Тимчасової Педагогичної школи. Книга Ш.-Ш. починалась з церковно-слав'янської частини, тоді давала статті на російській офіціальній мові, далі народні пісні й оповідання великоруські, й ні слова — українськаго. Я раяв починати з українського елементу й переходити поволі до російського, і в цьому мої критики (особливо „Моск. Вѣд.“) й сам кн. Ш.-Шихматов вбачили сепаратизм. На лихо моя стаття була видрукована 6 апр. 1866 р., а 4 апр. Каракозов стріляв у царя. Катков цілком серіозно побачив зв'язок між моєю статтею й вистрілом Каракозова (див. № „Моск. Вѣд.“ здається за 17 апр. 1866 р.). Кн. Ш.-Ш. запросив мене на розмову, а тоді доніс міністрові (новому, гр. Толстому), що „приват-доцент Драгоманов належить до партії украінофілів“. Міністр наказав було дати на обміркування ради Київського університету, чи можу я бути й надалі професором університету, але кн. Ш.-Ш. не маючи певности в успіхові, запропонував од себе „обмежитись поки що доглядом за мною“. Догляд той тягнувся кілько років і був причиною того, що, коли р. 1870 я отримав магістра й рада університету вибрала мене у штатні доценти й післала за кордон од університету, попечитель (новий) не одважився конфірмувати моє обрання й, запитавши міністра, одклав конфірмацію до мого повороту у 1873 р.: а через це я не отримав всіх коштів, які звичайно видаються в Росії молодим вченим, що командируються за кордон. Цікаво додати й те, що на таке відношення до мене начальства вплинула й рецензія на мою магістерську диссертацию, подана до „Журн. міністерства нар. просвѣщ.“ професорами Більбасовим [згодом редактор „Голоса“] й Модестовим [згодом ліберальний співробітник цієї хамелеонської газети] й зрезюмована опісля Більбасовим в „Русск. Вѣстн.“ Каткова. Вчені рецензенти мої дорікали мені між иншим за прихильну згадку про статтю Чернишевського („О причинахъ паденія Рима“, рецензія на Гизо „Исторія цивилизаціи въ Европѣ“ в російскому перекладі] та навіть якось витлумачили одне місце в моїй книзі як похвальбу царевбивства. Тепер я мушу сказати, що донос кн. Ш.-Ш. рішучо прикував мене до українського напрямку, бо я з природьної реакції став старанно студіювати українські питання, спочатку педагогичне, а тоді — національне взагалі. Правда, коло того часу з'явились й инші нитки, що зв'язали мене з українським рухом.

Студіючи стародавню історію, я особливу увагу звернув на релігії и мифології арійських народів. Од стародавніх народів я перейшов до нових й тут спинявся на народніх переказах й словесності Слав'ян, а між ними, звісно, й українців. В 1867 р. я з деякими приятелями задумав зробить видання збірників української народньої словесности, що назбирались у де-кого з часів захоплення, в не так давні роки, збіранням етнографичних матерьялів. До того-ж це були майже єдині українські видання, не зоборонені тоді російською цензурою. Незабором ми видали дві книжки казок та дві пісень, а року 1869 я вкупі з проф. Антоновичем узявся за влаштування українських політичних пісень з історичними коментаріями; перших два томи їх вийшли у Київі в 1871 й 1875 р.р. під заголовком: „Историческія пѣсни малорусскаго народа съ примѣчаніями Вл. Антоновича и М. Драгомонова“ — 1 т.): Пісні доби дружинної й княжої, X–XVI в.в.; пісні козацької доби: боротьба з турками й татарами XV–XVI в. т.; II) пісні казацької доби: боротьба з поляками до см. г. Хмельницького 1657 р. Тепер я сам провожу далі се видання у Женеві під заголовком: «Політичні пісні укр. народу XVIII–XIX в.» й видруковав поки що в 1883 р. перший випуск: „Запорожці 1709–1740“; в 1881 р. я видав резюме політичних пісень XIX під заголовком: «Нові українські пісні про громадські справи».

Студіювання багатої й прегарної української народньої словесности, а особливо політичних пісень, які уявляють з себе політичну історію українського народу, ним самим расказану, примусило мене міцно полюбити цей нарід й всіма силами моєї душі пережити усі подробиці українського питання в Россії й Австро-Угорщині. Досліджування пісень про боротьбу українців з турками, поруч з такими-ж самими піснями балканських народів змусило мене вдуматись в т. зв. «східне» питання, — а все гуртом приводило мене до гадки про потребу широкої постановки федерально-демократичного питання в усій західній Європі. Мені здавалось, що українці, а між ними Кияне мають відограть у цій справі значну ролю, а для цього їм потрібно яко мога більше політичної освіти: більше знайомства з західно-європейською політичною наукою, і так саме з історією й становищем і своєї батьківщини і західних слав'ян. Та на жаль власне на історико-філологичному факультеті у Київі справа що до професури стояла як раз найгірш на тих катедрах, в яких по моєму ідеалу була потреба. Я став ширити серед знайомих студентів як свій ідеал, так потребу готуватись до заняття відповідних катедр. Але моя пропаганда мала малі наслідки, між иншим й через те, що в останні роки молодь в Росії одійшла од гуманітарних наук до природничих, а як що під кінець й знову стала цікавитись суспільними питаннями, то виключно економічними, та й тут кидалась на прості формули соціалізму, мало думаючи над складним питанням переведення їх у життя та пристосування у кождій країні.

До Київа долетіли у 1869 р. одгуки петербурзських студентських розрухів, викликаних гуртком Нечаєва; він, як згодом виявилось, ширив серед молоді чутку, що у Західній Європі 2.000.000 інтернаціоналістів готові повстати й підтримати в Росії соціальну революцію.

Та для початку цієї революції Нечаївці підбивали студентів домагатись корпоративних прав і закладів: кас, зборів, їдалень. Маючи поміж студентів земляків і приятелів, я хоча й радий був пробудженю руху серед молоді після сну, якій опанував нею після 1863 р., але намагався протистоять студентському політиканству, яко цілком безплодному. Я радив студентам ніяких демонстрацій не робити, ні за які корпорації петицій не подавати, бо з сього все одно нічого не вийшло-б, опріч ні для чого непотрібних вигнань та заслань, а просто позаводити собі гуртки й корпорації головне для самоосвіти й студіювання своєї батьківщини [по провінціях]; взагалі-ж я раяв студентам дивитись на себе не як на діячів, а як на тих, що готуються до діяльности, й поки ще не вважав корисним для студентів братись за яку-небудь громадську справу, опріч спроб навчання робітників по невеличких приватних школах [з необхідности потайних].

Я радий був дуже, що київські студенти після довгих суперечок ухвалили не подавати ніяких петицій про корпоративні права, але з жалем бачив, що заведені й у Київі потайні студентські корпорації більш піклуються касами, їдальнею, ніж самоосвітою та студіюванням своєї країни. Все таки з того часу у Київі заснувалось декілька гуртків й з такою метою. До одного з їх було запрошено й мене, де я прочитав реферата: «Становище жінки в українській народній сем'ї.» Після того реферату я мав цікаву сутичку з петербурзським делегатом, який підняв в гурткові питання про жіноцтво. Делегат докоряв мені, що я кажу про Україну як про щось осібне, коли тепер в Росії стало питання «про об'єднання сил для боротьби з спільним ворогом», себ-то урядом. Про цю сутичку, початок моїх суперечок з великоруськими революціонерами-централістами й всеросійськими якобинцями, я росповів у книзі «Историческая Польша и Великорусская Демократія». З инших рефератів у гурткові пам'ятаю переказ Марксового «капіталу», зроблений недавно скінчившим студентом, згодом моїм близьким приятелем, М. Зібером.

Незабаром після того я виїхав за кордон на 2 роки, але пробув 3. На сам перед заїхав я до Берлину, через Варшаву й Познань. У Варшаві я наочно побачив «обрусєніє», а в Познані — «обпрусєніє». У Берлині я пробув 8 місяців саме під час найбільшого напруження війни з Францією. Я одвідував лекції (особливо Момсена) та бібліотеку, де студіював римську й церковну історію, я тоді підготовляв статті, з которих дві — «Духовное господство» та «Борьба за духовную власть и свободу совѣсти в XVI–XVII в.» — були видруковані в «Знаніи» й «Отечеств. Запискахъ,» — та перша глава моє праці: «Церковь и государство въ Римской Имперіи» не була пропущена цензурою у «Знаніи» й загинула в петербурзьких-редакційних архивах. Решту часу я віддавав ознайомленню з великим європейським містом і його життям, особливо політичним. Найбільш я одвідував збори робітників, де мене дивували три річи: охайність одежі робітників, їхня начитаність та те, що про соціальне питання ведуть розмову не найбідніщі, а найзаможніщі (й само собою найбільш освічені) робітники. Згадав я про це особливо тоді, коли приїхавши у 1873 році до Цюріху, я застав там силу молоді з Росії, а по між їх і київських знайомих, котрі запевняли, що російські селяне готові до соціальної революції, особливо — голодні самарці.

Невеликі зв'язки з вищими верствами берлинської людности, не минаючи студентів й професорів, не викликали у мене симпатій до Прусаків: по-за грубістю манер (я завважив, що у Берлині тільки соціал-демократи одзначались чемністю) мене неприємно вражала національна нетерпимість, а саме той Uebermuth, якого німецька преса вбачала тоді у стосунках всіх народів до німців. Найбільш сей Uebermuth й Racenhass проглядав у відношенню до слав'ян і з'окрема до Росіян. У Ляйпцігу я стрів більше м'ягкости, але першими словами, які промовив до мене один молодий професор були: «Ми будем з Росіянами приятелями, доки вони не прийдуть одбирати в нас Богемію?» З Ляйпцігу я поїхав до Баутцена, Праги, [у Празі я пробував під час переговорів чехів з гр. Гогенвартом, про одставку якого я довідався у Відні), до Відня, — й почав знайомитись з Слав'янами й, з'окрема, з нашими земляками Галичанами. Одночасно я збирав матер'яли для порівнавчого коментарію до «Історічних пісень українського народу». Як ті матер'яли, так саме й мої вражіння од слов'янських країн мені довелось оброблять у Гейдельберзі та у Флоренції поміж студіюваннями старовини.

В Гейдельберзі [в-осени 1871 р.] я написав статтю: «Восточная политика Германіи и обрусеніе», що видрукована була в №№ 2–5 «Вѣстника Европы» 1872 р.^[1] Відправною точкою була мені думка, що після об'єднання Германії — черговим історічним моментом мусить бути знищення Турції та абсолютизму в Росії. Цей процес, котрий можна назвати емансіпацією слав'ян, ускладняється тим, що германська раса посувається на схід, де хоче панувати над Слав'янами. Російський абсолютизм, на який серед слав'янства багато людей дивиться, як на визволителя й конкурента войовничому германизмові, є справді свідомий й несвідомий спільник останнього, найбільше тоді, коли з бажання йти шляхом Прусії, пробує «обрусіння „західних провінцій Росії, так, як Прусія германизує свої східні провінції. Тоді як се обрусіння неможливе вже через те, що воно не може опертись на колонізацію; воно тільки знесилює тамошні народні елементи й робить їх менш здатними протистояти чужому натискові з заходу: на Литві, Білій Русі й Західній Україні — польському, а в самій Польщі — німецькому. Висновок: замість політики централізації й обрусіння у цілій західній половині Росії, зручніща політика самоврядування країн та національностей, заснована на демократичному прінціпові. Така політика дасть Росії особливу силу і в Західному Слав'янстві і в Східному питанні. Сі думки я підпер у своїй статті розглядом німецьких брошур, книг, котрі радили Германії захопити басейн Вісли, а Австрії — Дунай та Балкани; оглядом відношення Поляків й великоруських централістів до відродження литовського, білоруського й українського; відношення російських лібералів, слав'янофілів й уряду до польського питання; — нарешті я подав проект ліберально-демократичних реформ у Польщі. Року 1875 я підтвердив ті самі гадки иншими фактами в статті: „Евреи и Поляки въ Юго-Западномъ краѣ“. („Вѣстн. Евр.“), де між иншим зазначив, що т. зв. „польська інтрига“, се-б-то підлягання української людности польським панам та їхнім агентам-жидам, є не що инше, як наслідок російської консервативної політики з часів Катерини II.

З цими статтями тісно зв'язані мої праці про Русинів (українців) у Галичині. Ще в Росії я написав де-кілька статтів про цю справу, а потім у Флоренції р. 1872 написав велику статтю, поділену редакцією „В. Евр.“ на дві: „Русскіе въ Галиціи и Литературное движеніе въ Галиціи.“ („В. Евр“ 1873 р). Зазнайомившись у Відні з Галичанами, завівши листування з львівськими літераторами з молоді, народньої, або української партії, (року 1873 за допомогою моїх київських приятелів було відновлено видання їхнього журнала „Правда“ і мене було запрошено писать до нього), я спостеріг, що в думках, яких тримаються в Росії що до галицьких партій, так і в розумінні самих Галичан єсть багато непорозумінь. Так, напр., „стару“ партію вважають „русскою“ або „московською“, а „молоду“ — українською, — за їх літературні й політичні змагання. Тоді як власне обидві партії і в літературі і в політиці — перш за все австро-рутенці клерикального гатунку. Далі, стара партія, хоча й говорить про єдність літературної мови в Росії, а справді навіть не знає російської літератури, особливо нової, так що тут близша до Росії партія українська, котра, знаючи принаймні хоч російську літературу про Україну й писання на українській мові, увійшла все таки в де-яке моральне єднання з освіченими людьми в Росії. Я завважив, опріч тотого, що Галичане, не дивлячись на своє більш західне становище, одстали од Європи з ідейного боку далеко більше, як Росіяне, та що і в цьому партія „московська“ більш одстала, ніж українська, котра переняла де-які ново-європейські думки (демократизм, антіклерікализм) од української літератури з Росії. Виклавши це все у своїх статтях, я склав план: поширити в Галичині український напрямок за допомогою нової російської (великоруської) літератури, яка своїм світським й демократичним характером підірве в Галичині клерікализм й бюрократизм та наверне молодь до демосу, а як там демос український, то українська національна самосвідомість надійде сама по собі. План цей я виклав у статтях, видрукованих в галицькому журналі „Правда“ (на українській мові): — „Література російська, великоруська, українська й галицька“ (1873) і після розвивав його в ріжних статтях в газеті „Кіевскій Телеграфъ“ (1875) та у львівській москвофільській студентській газеті „Другъ“ (1875-76), яка потроху стала українофільською у моєму розумінню. Усі ці статті мої придбали мені силу ворогів серед галичан обох партій, — та й самі російські українофіли не конче були задоволені моїми ідеями і планом своєрідного „обрусенія“ Галичан. Але все ж таки мені пощастило умовити їх влаштувати російську бібліотеку у Відні при товаристві „Січ“, післати чимало російських книг до Львова (де вони здебільшого попали до Т-ва „Просвіта“). Опісля, коли мене скинуто з професури і коли київські студенти запропонували мені прощальний банкет, я попрохав їх краще повернути кошти на купівлю книг про Росію (з Україною) для бібліотеки студентського Т-ва „Союз“ у Чернівцях (на Буковині). Сміло можу сказати, що ні один московський слов'янофіл не поширив в Австрії стільки „московських“ (російських) книжок, як я, український „сепаратист“. Я міг вважати свій план здійсненим, коли року 1876 у Львові двоє студентських товариств, українофільське „Дружній Лихварь“ й москофільське „Академическій кружокъ“, надумали з'єднатися, — і коли москофільський, власне рутенський, „Другъ“ видруковав з моєї вказівки кілька статтей на чистій „московській мові“ (що мусило, між иншим довести, що мова галицьких „общеруссовъ“ а-ні скільки не похожа на справжню „московську“ російську мову,) — в той же час визнав, що попередні писання галицьких „псевдо-общерусів“ — бридка макаронична мішанка, — й оповістив, що основою живої літератури у Галичині може бути тільки народня мова, се-б-то українська. Разом з тим „Другъ“ висловив бажання досліджувати народнє життя, особливо економичне, котрим цілком нехтували колишні галицькі партії, які бачили всю причину злиднів в народі „у п'янстві та лінощах“. 3 редакторів „Друга“ вийшли опісля перші галицькі соціалісти, котрі — у всякому-разі — першими, у Галичині зняли економичні питання, а так само й питання про об'єднання демократії русинської й польської…

Але я забігаю вперед. Повертаюсь до 1873 року. На початку цього року, ще в Італії, я отримав літографовану програму „Вперед“, а в-літку, по дорозі до Росії, проживав місяців 1½ у Цюріху, де зустрів не мало своїх київських знайомих, колишніх студентів, більш-менш причетних до редакції „Вперед“. Цюріхські Росіяне тоді поділялись на бакунистів, або анархистів, що тримались програми Alliance socialiste, та на лавристів, ідеї котрих були подібні до ідей інтернаціоналістів фракції Маркса, чи німецьких соціал-демократів. Мені здавалось, що обидві програми ще передчасні для Росії, у котрій навіть соціалістам треба перш за все домагатись політичної волі. Само собою, що в Цюріху було визнано мої ідеї одсталими й навіть мої київські знайомі запевняли мене, що в Россії за час моєї відсутности (2½ роки) встигла заснуватись робітнича партія на зразок європейских. Инші запевняли, що все селянство, починаючи з голодуючих тоді самарців, готове до повстання. Правда, один киянин, дуже близький до редакції „Вперед“, раз у приятельській розмові признався мені, що таки переконаний, що „першим питанням у Росії буде питання — констітуції, а те, про що ми тут у Цюріху балакаємо, при нас і залишиться“. На моє питання, чому-ж він не висловлює цього на зборах у Лаврова та чому у „Вперед“-і говориться инше, я отримав відповідь, що коли се висловити, то уся молодь одсахнеться од „Впереда“, ніхто не захоче ні писати в йому, ні перевозити, а з „лібералів“ тепер не складеш партії.

Зрозуміло, що се все мені не сподобалось, так само як і відношення „Вперед“-а до українського питання (розібране мною в „Исторической Польшѣ и Великорусской демократіи“). Тай взагалі я переконався, що вся приязливість „впередовців“ до мене пояснюється сподіванкою, що, при моїй тоді ще не підірваній популярности в Галичині, я зможу допомогти їм переправляти їхні видання до Росії. Цю перевозку я й постарався їм улегшити, а в инші стосунки не входити й вести свою працю осібно.

Я дуже охочий був залишитись у Відні й роспочати своє видання на російській і українській мовах. Та прибувши до Відня, побачив що молоді Галичане хоча й розвинулись від 1871 р., але все ще мало стали європейцями. Я надумав їхати до Росії, тим більш, що треба ж було взятись за видання „Історичних пісень українського народу“, а до того і взагалі обдивитись у Росії. По дорозі я побачив Галичину й тамошніх українофілів. З ними я не зійшовся, бо вони тоді були під впливом свящ. Качали, котрий з реакції проти старих рутенців, які так довго прислуговували партії австро-німецьких централістів, пристав до партії магнатсько-клерікальних федералістів, як кн. Юр. Чарторийський. Спілку цю я вважав зовсім дивовижною для приклонників Шевченка, й по приїзді з Львова до Київа першою моєю справою було редагування декларації (котру підписало 45 київських українців) проти брошюри Качали „Політика Русиновъ“ та проти обох галицьких партій. У декларації нашій стояло, що основою нашої політики можуть бути тільки: в культурі — раціоналізм, в політиці — федералізм, в питаннях соціальних — демократизм.

У Київі я застав чималий рух серед Українців. Старші (з де-більшого вчителі гімназій) утворювали зерно нововідкритого Південно-західнього одділу російського географічного т-ва; молодь, студенти, сходились у гутки й працювали над словником, з'являлися думки й про популярні книжки. Але багато чого не подобалось мені у київських українофілів: перше, уступчивість офіціальним колам й залицяння до консервативних кол, — а у молоді навіть ворожнеча до „радикалів“, як тоді звано соціалістів; друге — величезна одсталість од європейських ідей наукових і політичних, та претензія вирішать всі справи самим-но національним духом, як то робили московські слав'янофіли. На моє здивування студенти українського гуртка, навіть більш здатні й учені, не знали чужих мов і через те, мріючи бути вільними од „московської“ цівілізації, справді не могли стати вище од неї, і опинялись навіть нижче російських радикалів, які так саме були не здатні черпати ідеї безпосереднє з Європи, але котрі все ж читали Міля, Маркса, Лясаля й инш., хоча у російських перекладах. Це все здавалось мені тим більш ненормальним, що, по моєму, найзначніша частина одзнак України од Московії поясняється тим, що до XVIII віці Україна була більш зв'язана з Західною Європою й хоча поволі (через татар), а все таки йшла разом з З. Європою у суспільному й культурному поступі. Перебування у З. Європі остаточно переконало мене, що саме європеїзм, або космополітизм, який не одкидає окремих національних варіацій загальних ідей та форм, — і являється найкращою підвалиною для українських автономних стремлінь, і що всяка наукова, як і политична, діяльність мусить бути заснована на інтернаціональному фундаменті.

Останню думку я проводив у своїх університетських лекціях, в рефератах та дебатах у географічному т-ві, у статтях й розмовах з молоддю, — звісно, відповідно до кожної нагоди; в лекціях і рефератах я напирав на порівнавчий метод. В університеті я викладав курс старої історії, який й почав оглядом історіографії, тоді перейшов до первістної культури і далі до Стародавнього Сходу (одставка викинула мене з университету, коли я читав лекції про Асирію). У географічному т-ві я читав реферати про спільні риси народніх пісень українських та західно-європейських. (Одна з моїх праць: „Отголосокъ рыцарской поэзіи въ русскихъ народныхъ пѣсняхъ“ надрукована у II т. „записокъ Ю.-Зап. Отд. Р. Геогр. Общ.“; друга — більша, резюме котрої я подав на київський архелогичний конгрес 1874 р. — „Пѣсни и сказанія о кровосмѣшеніи“). Едіп у слав'янській народній словесності й оповідання про розлучених братів й сестер  — до цього часу не могли собі одшукать видавця в Росії. Порівнавчий коментарій я вніс і в „Историческія пѣсни малорусскаго народа“, перший том котрих я видав разом з проф. Антоновичем до археологичного конгресу 1874 р. До політичної агітації у Київі я спершу встрявав мало, бо багато часу однімала у мене наукова праця та галицькі справи. При зустрічах з молоддю радикального й українського напрямку, я завше говорив, що не розумію їхнього поділу, бо в становищі України — „поганий той українофіл, котрий не став радикалом, і поганий той радикал, котрий не став українцем.“

Потрохи обставини таки затягли мене до політики й самого прикрого для мене характеру. Я вже згадував, що попечитель одклав затвердження мене шт. доцентом до мого повороту з-за кордону. Я прибув на 1 сент. 1873 р. й застав у Київі самого міністра, гр. Толстого, який пробув у Київській окрузі на ревизії коло 2-х місяців. За весь сей час попечитель не затверджував мене, боючись аби я на вступній лекції або на прийомі не зробив чого-небудь прикрого гр. Толстому. Нарешті, гр. Толстой виїхав, і мене затверджено. Але під кінець перебування гр. Толстого його прихильники влаштували йому демонстрацію-обід з промовами, котрі були видруковані в „Кіевлянин-і“ з додатком похвальних слів від редактора Шульгина, тим більш дивних, що той-же Шульгин кілька літ назад, коли його газета залежала від генерал-губернатора (ген. Безака), а не од міністерства народньої освіти, часто виступав проти шкільної політики гр. Толстого.^[2] Справа не завершилась на сьому: „Московск. Вѣд.“ вмістили з проводу київського обіду статтю, у котрій згадали про те, як проти гр. Толстого наче-б то штучно здіймалась (ворогами Росії) серед громадянства агітація, але як тепер громадянство почитує систему гр. Толстого; доказ цьому — обід влаштований у Київі, „матери городовъ русскихъ“, откуда дважды пошло въ Россію просвѣщеніе“. Така підставка, образлива для Київа дуже роздратувала мене, й я написав замітку про те, що „Московскія Вѣдомости“ неправдиво передали зміст київських промов гр. Толстому. Так дарма було-б брати одного оратора редактора Бунге за приклонника класицизму, бо у свій час він писав статті на користь реальної освіти. Зі всіх промовців тілки тайний совітник Юзефович^[3] прямо вихваляв гр. Т-ого за те, що буцім-би то він врятував школу од роспаду, але-ж цей самий Юзефович на банкеті Пирогова обороняв тогочасну школу од докорів в роспаді і доводив досконалість цієї школи перед попередньою. Само собою, що замітка моя, уміщена у 12 № „Вѣстн. Евр.“ викликала проти мене гнів реакційних кол Київа та редактора „Кіевлянина“. Прямо напасти на мене спочатку було ніяково, а через те почали нападать на Київське географичне товариство, у котрому я брав діяльну участь. Товариство це почали називати українофільським кагалом, котрий, під прапором науки, проводить політичний сепаратизм. Напади (у «Кіевлянинѣ», „Голосѣ“, „Русскомъ Вѣстникѣ“) стали дужчати, коли року 1874 у Росії почались масові арешти соціалістів. Се сталось саме в той час, коли в Київі одбувався археологичний конгрес, на якому український гурток відогравав значну ролю. Як тільки-но розійшлась чутка про арешти, зараз же у „Кіевлянинѣ“ з'явилась стаття прибувшого на конгрес редактора галицької газети „Слово“, органа старої партії (Площанського), де мене було виставлено шкідливим для русько-слав'янскої єдности, польсько-революційним агентом. Слідком за тим „Кіевлянинъ“ цілком безсовістно перекрутив мої реферати на конгресі, накинувши мені думку, що по-між українською й великоруською народньою словесністю не може бути нічого спільного, бо українці — арійці, а великоруси — туранці.^[4] Київські наклепи на мене перелякали петербурзську цензуру, так що вона вирізала з „Вѣстн. Евр.“ (сент.—окт. 1875) велику статтю мою: „Десять лѣтъ украинской беллетристики“, у котрій я силкувався довести, що український рух міцний не тоді, коли він гониться за поверховним національством та мріями про державну самостійність, але тоді, коли він має на увазі загально-людські інтереси демоса. Опісля я далеко ясніще провів цю-ж думку у статтях „Новокельтское и провансальское движеніе во Франціи „(В. Е.“ 1875, авг. і сент.)

Друга стаття моя (і моєї жінки) „Народныя нарѣчія и мѣстный элементъ въ обученіи“, уміщена в „Вѣст. Евр.“ (август 1875 р.), встигла проскочити раніш київських доносів і почала було викликати балачки в педагогичних колах, які після доносів мусили замовкнути.

По волі я став одчувать й адміністративні пазурі. Мене закликав попечитель й заявив, що міністр незодоволений з мене, бо буцім би то на вступній лекції я оповістив, що буду викладати історію в соціалістичному напрямку. Виявилось, що й міністр чи той доносчик, котрий сповістив йому про мою лекцію (кажуть проф. X.), прийняв слово соціологія за соціалізм. У відповідь на донос, я післав свою лекцію до „Журн. Мин. Нар. Просв.“, де й було її видруковано під заголовком: „Положеніе и задача науки древней исторіи“. Після того мені не дозволено було читати публічні лекції про первістну культуру. Нарешті, у маю 1875 р., на кінці семестру, попечитель оповістив мені бажання міністра, аби я залишив київський університет. Я спитав про причину. Попечитель сказав мені, що я у закордонних виданнях проповідую „отдѣленіе Малороссіи отъ Россіи и присоединеніе ея къ Польшѣ“. Я щиро розсміявся й обіцяв подати попечителеві польські рецензії на мої закордонні публікації („Il movemento ruteno“, „Література російська“ й инш.), рецензії, де мене прямо обзивають московським агентом. Вийти в одставку й тим визнати обвинувачення, абсурдні й несправедливі, я одмовився й зауважив, що міністр, як усякий начальник у Росії, може скинути мене без прохання, по 3-му пункту, як то кажуть у Росії.

Після цього я виїхав на вакації до Галичини, Буковини й Угорщини, при чому повіз з собою зібрану приятелями невеличку суму грошей на допомогу Герцоговинцам, котрі тільки-що роспочали своє знамените повстання. Це, я певен, була перша допомога для герцоговинців, яка прибула з Росії. Під час подорожі по Галичині я був на русинському мітінгу у Галичі, само собою тільки як глядач, але тамошні „москвофіли“ післали до Київа проф. Гогоцькому телеграму, що я буцім-би то проголосив відокремлення України од Росії й спілку її з Польщею. Телеграму цю було передано до міністерства. Тим часом міністр гр. Толстой, отримавши од Київського попечителя мою відповідь на пропозіцію вийти в одставку, доклав про мене цареві, виставивши мене, звісно, сепаратистом. Царь дав наказ: знову запропонувати мені подати прохання про одставку з київського університету й не приймати мене до південних університетів (Харьківського й Одеського), але не боронити мені податись до університетів північних, великоруських. Разом з тим царь призначив комісію (з міністра народньої просвіти гр. Толстого, міністра внутр. справ Тімашева, шефа жандармів Потапова й тайного совітника Юзефовича для розслідування українського руху й приняття засобів проти нього. Про призначення такої комісії царь сам оповістив в, прибувши в Київ, в початку сентября 1875 р.

Хоча наказ царя про мене було отримано у Київі ще в початку августа, та постановили не оповіщать його мені, доки царь не переїде. Як тільки це сталось, 7 сен. 1875 р. попечитель знову запропонував мені подать в одставку. Я знов одмовився; і мене скинуто по 3-му пункту, що значило не допускати мене ні до якої державної посади. Од призначеної царем комісії можна було сподіватись нових репресій проти української літератури, а через те треба було вжити заходів аби продовжувать її за кордоном. Я став збіратись до Австрії й залишався аби закінчити початі праці: 1) „Малорусскія народныя преданія и разсказы“, — 2) „Повісті О. Федьковича“ (з Буковини) з переднім словом про галицько-руське письменство, — 3) „Про Українських козаків, татар та турків.“ Остання — популярна брошура з приводу герцеговинського повстання, що мала на меті зв'язать агітацію по східньому питанню з національними українськими традіціями. Тогочасні — київські та одеські українці — дуже цікавились сербським повстанням, як через свої слав'янські симпатії, так і через те, що сподівались, що це повстання матиме таку-ж вагу, як мало грецьке повстання у 20-х роках, а саме, що воно розірве Dreikarserbund (аналогія з легітимістичним Свящ. Союзом) й підійме політичну агітацію на Сході Европи та й в Росії. (В цензурній формі я висловив цю думку в замітці у „Кіевск. Телеграфі“ при першій же чутці про початок герцеговинського повстання, котру передав мені приятель українець, що пробував тоді у Празі для друковання повного збірника творів Шевченка.) Київські й Одеські українці ще з осени 1875 р. (задовго до Черняєва) позаводили комітети для одсилання волонтерів до Герцеговини. В Одесі, правда, в комитеті брали участь й „радикали“ [Желябов], котрі там більше єднались з українцями. На початку 1876 р. я явився до київського генерал-губернатора Дондукова-Корсакова прохати пашпорта за кордон, маючи на думці, як що не дістану, їхать без пашпорта. Од кн. Д.-Корсакова я довідався, що пашпорта він мені видати не може, бо в-осени 1875 р. він отримав по наказу царя з Лівадії од шефа жандармів роспорядження аби взяти мене під найпильнійший догляд поліції з тим, що він, Дондуков-Корсаков, має право в усякий час вислати мене в яке завгодно місце у найдальші губернії. — Але кн. Дондуков-Корсаков заявив мені, що він нічого не має проти мене і через те подасть до Петербургу депешу, щоб дозволено було видати мені пашпорта. Через 3 дні надійшов дозвіл, я виїхав через Галичину й Угорщину до Відня, де почав готуватись до видання українського збірника „Громада“ [Die gemeinde].

Тим часом комісія по українських справах зібралась і в маю 1876 р. ухвалила: заборонити українські видання, вистави й концерти, скасувати київський одділ географичного т-ва [котре тільки що отримало 2 срібних медалі од головного петерб. т-ва й подяку од імператора за влашвлаштування одноденного перепису в Київі та за 2½ роки видало 4 томи матер'ялів], заборонити проживать по українських губерніях та по столицях Драгоманову й Чубинському [останній зробив, з доручення петерб. геогр. товариства, статистико-етнографичну експедіцію по Південно-Західньому краєвї, назбірав матер'ялів на 7 величезних томів, виданих петерб. геогр. т-вом, й дуже багато клопотав про заснування геогр. т-ва у Київі, де і був товаришем голови. Правда, Дондуков-Корсаков поклопотався, і Чубинському було дозволено залишитись на ½ року у Київі, а потім подався він на посаду до Петербургу.] Таким чином мене було засуджено, хоча й не безпосередно, на еміграцію. У той самий час австрійський уряд почав конфісковувати українські брошюри соціал-демократичного змісту, а через те я надумав перенести видання „Громади“ до Женеви, куди й перебрався в-осени 1876 р.

З того часу я видав тут 5 томів „Громади“ та кілька популярних брошур на українській мові, окрім белетристики й монографій ріжних авторів, а так само й кілька брошюр на російській мові; по за тим дві книжки „Громади“ видано було мною року 1881 вкупі з С. Подолинським та галичанином М. Павликом, та дві монографії про українську народню словесність [„Нові українські пісні про громадські справи“ та „Політичні пісні укр. народу“], видані мною особно. Крім того, я написав кілька росправ про Україну та її політико-соціальні питання до журналу „Le Travailleur“, до „Revue socialiste“, та брошюру „La littérature oukrainienne, proscrite par le gouvernement russe“ [1878], котру переробив згодом по їталійському для „Revista Minima“ 1881 р. у значно поширеному вигляді під заголовком „La letteratura di una nazione plebea“.

План літературно-політичної праці я склав собі такий: 1) перш за все дати яко мога більш матер'ялу для пізнання України й її народу, культурних його заходів та стремлінь до волі й рівности; 2) як цим матер'ялом, так і викладанням західно-європейських ліберальних та соціально-демократичних ідей спричинитись до організації по Українських землях в Росії й Австрії політичних гуртків, котрі б узялись за культурне, політичне й соціальне визволення народу.

Будучи соціалістом по своїх поглядах,^[5] переконаний, що здійснення цього ідеалу можливе тільки у певній ступневості й при високому розвиткові мас, а тому й досягти його можна більш при допомозі розумової пропаганди, ніж крівавих повстань. Через те, що Україна, моя батьківщина, поділена на двоє — Австрійську й Російську — і через те, що у першій єсть повна політична свобода, котрої бракує в Росії, то, помоєму, діяльність соціалістів у кождій державі мусить бути ріжна: в Австрії можливо братись за організацію власне соціалістичної партії з робітників та селян русинів у спільці з поляками й жидами; а в Росії перш за все треба здобуть політичну волю; соціалістичні-ж ідеї в Росії можна ширити поки що тільки науково-літературним засобом. Здобути ж політичну волю в Росії, на мою думку, українська нація може не шляхом сепаратизму, а тільки вкупі з иншими націями й країнами Росії через федералізм.

Відповідно такому переконанню я постановив собі такий поділ літературної праці: писать по українському все, що стосується безпосредно до України та до поширення у ній соціалістичних ідей;^[6] писати по російському ріжні речі політично-ліберального й федерального характеру, стежучи за всіма подіями, котрі хвилюють публіку в Росії.^[7]

Для першої мети служить мені переважно „Громада“, для другої — брошюри й статті по російських журналах; а тепер найбільш газета „Вольное слово“.

Сербсько-болгарський рух, а після війна з Турцією давали мені, само собою, зручну нагоду для проведення ліберально-федеральних ідей на російській мові. Я намагався викладати їх у Росії й заслав з Женеви року 1876 до петербурзької газети „Молва“ статтю „Чистое дѣло требуетъ чистихъ средствъ“, у якій старався довести, що тільки вільна Росія може визволити балканських слав'ян. Але за мою статтю газету було заборонено на 8 місяців. Тоді я став викладати свої думки у брошюрах, видаваних у Женеві: „Турки внутреніе и внѣшніе“ (1876)^[8] „Внутреннее рабство и война за освобожденіе“ (1877), „До чего довоевались?“ (1878). У другій з цих брошюр я викладав minimum політичних реформ в Росії, котрий повторив і в брошюрі „До чего довоевались?“, написаній переважно для офіцерів армії.

Мої політичні брошюри спочатку викликали незадоволення російських соціалістів-революціонерів, але, нарешті, брошюру „До чего довоевались?“ передруковано петербурзькою потайною друкарнею й принято за кордоном, яко прокламація „Исполн. Комитета русской соціально-революціонной партіи“, а мене самого було причислено газетними репортьорами до російських нігілістів й терорістів, саме в той час, коли „російський соціаліст-революціонер народник“ Як. Стефанович громив мене в „Общинѣ“, як „конституціоналіста“ й супротивника рус. соц.-революціонерів.

Я й справді з ходом подій все більше та більше робився противником російських революціонерів. Окрім їхнього великоруського централізму та антикультурних тенденцій, народницьких ілюзій, макіавелізму засобів (таких, як фальшиві маніфести Я. Стефановича й инших замахів на крадіжки з банків, казначейств та почт з убивствами сторожів), мене ріжнило од них і приняття політичного убивства, або як, вони казали, „террору“ за прінціп революційної боротьби, тоді як я дивився на сей терор тільки як на природний, хоча й патологичний наслідок терору самого уряду.

Проти цього всього я виступав у брошюрах, починаючи з Листка «Громади» року 1878, у котрому розібрав першу терористську прокламацію «Смерть за смерть», — опісля в брошюрці „Терроризмъ и свобода“ (1880 р.) і Le tyrannicide en Russie et l'action de L'Europe Occidentale“.

Правда, в останні часи самі російські терористи та їхні адвокати наблизились до мого погляду (промови Желябова й Суханова на їхніх процесах, книга Степняка „La Russia Sotterranea“, стаття Кропоткина у „Fortnightly Review“ й инш). По деяких ознаках та листах, які я маю од декотрих російських революціонерів, по статті одного з них у „Вольномъ Словѣ“ [№№ 52–53, „Пропаганда и заговоръ въ арміи“] я бачу, що багато з них починає подаватись на мій бік і в питанні про федералізм. Правда, я певен, мені доведеться зламати ще не одне перо з російським якобінізмом, як і з російським царізмом.

Зазначу нарешті: мені через все моє життя доводиться полемізувати з багатьома — з ріжними партіями одночасно. Не минає й тижня, аби я не стрівався з направленою проти мене статтею, пущеною з національного табору: московського, польського, німецького, — консервативного як і революційного; попадає мені й од українофилів [найбільш галицьких].^[9] Ніщо мені так не осоружне, як полемика. Після написання кождої полемічної статті, я кілька день почуваю себе хворим. Перед тим як завести полеміку з яким небудь гуртком чи навіть особою, я, майже завше, вишукував лагідних засобів полагодження й брався до друкованої полеміки тільки тоді, коли бачив, що згода не можлива, а особливо, коли натикався на „mauvaise foi“ [лиху віру] та нещирість мого противника. Веду полеміку тільки доти, доки це здається мені потрібним для вияснення думки мого противника та моєї. Після того я замовкаю й терплю все, без відповіді, особливо особисті на мене нападки. А треба признатись, що за свою довголітню полеміку з ріжними таборами я ні разу не стрівся з противником цілком добропорядним, се-б-то таким, котрий би вірно викладав мої думки, а опісля спростував би їх своїми аргументами, особливо фактичними. Ні, — доля давала мені таких противників, які починали з самого безцеремонного перекручування моїх думок, а вершили наклепами на мою особу. Подвійний жаль охоплює мене через це, бо й сам би я бажав чому небудь повчиться у своїх супротивників, але я тішу себе тим, що — значить — справа, котрій я служу — певна, як що проти неї за такий час не знайшлося добропорядного супротивника.

Женева 22 марта 1883 р.

---

Доповнення до Автобіографичної замітки.

Не багато мені залишається додати, що робив я після написання вищеподаної замітки, зрезюмованої пр. Туном у його книзі „Geschichte der Revolutionären Bewegungen en Russland“, — правда з деякими помилками.

В маю 1883 р. припинилось видання газети „Вольное Слово“, заснованої в августі 1881 р. спілкою „Земскій Союзъ“ для пропоганди прінціпів ліберально-політичної реформи й адміністративної децентралізації Росії. У цій газеті я брав діяльну участь, умістив у ній чимало статей, з котрих найбільша „Историческая Польша и Великорусская демократія“ вийшла й осібною книжкою [1882]. У ній я розглянув історично й критично революційний рух в Росії з 60 років у зв'язку з питанням польським й українським та взагалі з питанням політичної волі й децентралізації в Росії й закінчив програмою політичної й адміністративної реформи в Росії на підставі автономії земських одиниць — громад, повітів, губерень чи країн. В межах цієї автономії я покладав і розв'язання національного питання в Росії, висловлюючись таким чином проти усяких сепаратизмів і навіть націоналізмів на австро-угорьский лад, за таке розв'язання, яке напр. істнує в Швейцарії (де ні вся країна, а-ні навіть кантони — зовсім не поділені по расовому прінціпові) та яке виробляється у Бельгії (між фламандцями та валонами). Стаття моя друковалась 1881 р. в „Вольномъ Словѣ“ тоді саме, коли у „Земскомъ Союзѣ“ вироблялась своя програма реформи Росії, і виявилось, що наші програми зійшлись в основах. На при кінці 1882 р. спеціальним делегатом „Земскаго Союза“ мені було запропоновано взяти на себе редагування «Вольного Слова». Я згодився і старався зробити з газети, с початку заснованої аби дати змогу вільно висловлювати свої думки всяким ріжним оппозіційним та революційним елєментам в Росії, — просто орган агітації за політичну свободу з земським самоврядуванням: при тому я оддавав в газеті багато місця соціальному питанню, маючи на думці показати російській публіці, як соціалістичній, так і більш консервативній, всі одтінки у постановці соціального питання у західній Европі й Америці, аби таким чином ухилитися від сумарних вироків у цій справі. (Докладніш про „Земск. Союзъ“. та „Вольн. Слово“ я росповідаю у своїй статті „Земскій либерализмъ въ Росіи 1858–1881 р.,“ котра зараз друкується у ч. I газети „Свободная Россія“). Та в маю 1883 р. „Вольное Слово“ припинилось через роспад „Земск. Союза“ од зневірення тих його членів, котрі гадали добиться скликання Земського Собору перед коронацією Олександра III й нудились довгочасною агітацією серед суспільства, на котру я тільки й покладав надії.

Літом 1883 р. мені було подано з Росії кілька політико-соціальних програм, складених по ріжних українських гуртках, котрі мали стосунки з активними російськими революціонерами. Програми ці ріжнились од програм тих останніх, пройнятих більш чи менш якобінським централізмом («Народная Воля» 1881 р.–1882 р., «Календарь Народ. Воли» на 1883 р., де різко осуджували «Вольное Слово», котре виставлялось, як орган ворожий російському революційному рухові, та навіт (Ігнатьєвський) і наближались до моїх поглядів у пункті про федералізм. На кінці іюня прибув до Женеви делегат двох із цих гуртків аби виробити вкупі зі мною програму для заснування політичного товариства «Вільна Спілка», котре б мало на меті агітувати в цьому напрямку переважно на Україні, але-ж і не нехтуючи й всією Росією. Із довгих балачок з цим делегатом, а так само й другим, котрий належав до «народовольчеської організації», але працював на півдні, мав українські симпатії й ладен був пристати до «В. Спілки», — я побачив, що між мною та цими делегатами нема цілковитої згоди: вони не бажали по моєму, у такій мірі як я, скупчення праці «В. Спілки» на Україні, а занадто швидко хотіли роскинути її роботу на цілу Росію. — В той же час вони вважали вадою для справи мою увагу що до австрійської Руси, а ще більш до політики західно-слав'янської; опріч того, вони вважали потрібним навіть у ту хвилю солідарні стосунки з гуртком російських революціонерів (народовольців), котрі, на мою думку, морально вже оджили, та навіть були небезпечні через мішанину їх з agents provocateurs (мої опаски в свій час цілком підтвердила швидко виявлена подвійна роля Дегаева, агента поліції та «Народной Воли»); нарешті, моїм співбесідникам набридла довга підготовка роботи для постановки питання про політичні реформи в Росії відповідно до наших ідей; вони хотіли більш за все швидче заманіфестувати себе якоюсь гучною справою, на зразок «народовольчеських підприємств», та тільки з федерально-українським кольором.

Через те, вироблювання програми посувалось досить кволо, нарешті, у кінці августа вона була готова, головні тези були видруковані й одвезені делегатом до Росії. Але тут поліція вже дослідила вільноспільців (і саме через стосунки їх з «народовольцями»), й проектоване політичне товариство умерло на самому початку.

Все ж таки, наші політичні друзі побажали, аби я видруковав програму «Вільної Спілки», що я й зробив, бо не губив надії, що її ідеї знайдуть собі, хоча по волі, одгук у ріжних суспільних елєментів в Росії, особливо на Півдні та Сході. Я тільки вважав невідповідною тепер форму моєї книжки, яка відповідала статутові політичної спілки, та мінять вже було за-пізно. Як мало я сподівався на безпосередню прихильність до моєї книжки, видко з того, що я закінчив її словами Ренана: Le moyen d'avoir raison dans l'avenir est à certaines heures de savoir se résigner à être démodé. (Для того, щоб мати слушність у майбутности, треба в певні хвилини уміти зважитися стати не модним). І справді, після 1883 р. я став demode навіть у більшости своїх колишніх друзів. У так званих російських революціонерів я отримав репутацію запеклого ворога; у той самий час, під впливом урядового нагніту й зневірря, принишкла в Росії й либеральна агітація, і так звані ліберали стали мати мене за людину наівну, а до того й небезпечну через радикальний та навіть „революційний“ характер мого либералізму. Реакційний напрямок та огида до мене з'явилась і по українських гуртках. Навіть те, що я маю підставу хоча почасти вважати за наслідки агітації, у котрій я брав участь, а саме: де-які цензурні полехкости для українського слова в Росії з 1881-1882 р.^[10] — повернулось проти мене, бо серед українофільських гуртків з'явилась ідея, що тепер не треба закордонними радикальними й взагалі політичними публікаціями роздратовувати уряд проти української літератури в Росії. Серед цих гуртків виникла навіть свідома реакція проти всякої политичної постановки українського питання й бажання виставляти його як справу тільки культурну. Таке трактування справи не було а ні скільки краще того, як перед тим російські революціонери-народники гадали утворити соціальну революцію без політики та навіть і без науки, тим більш, що й українофільські „культурники” бажали працювати для української культури, одкидаючи не тільки політику, але новоєвропейську культуру, бо, наприклад, доводили потребу притягнення на свій бік духовенства православної церкви.

При такому напрямкові українських гуртків, серед їх не подобались не тільки мої політичні публікації, але і моє видання Шевченкової поеми «Марія». Року 1882 я видрукував її в орігіналі, і латинськими літерами, переважно для тих українців у Галичині та почасти й в Росії, котрі не знають так званого Кирилівського алфавіту й котрі залишені патріотами-русинами, які вважають Русинами тільки православних та уніатів, зовсім без українського читання; згодом, у 1885 р. я видав «Марію» в великоруському перекладі. В примітках до цієї поеми, в котрій Шевченко євангельську легенду прибрав у своєрідну раціоналістичну форму, я попробував популярно викласти результати світської історико-літературної критики «Нового завіту» й палестинської цівілізації. Поруч з цим антіполітичним консерватизмом з'явилась по українофільських гуртках тенденції як що не сепаратистичні, — котрі вимагали певної політичної відваги, — то національсько-партикуляристичні: антагонізм проти всього великоруського, а загалом і проти російського радикалізму та навіть лібералізму. Тенденції ці пробивались по анонімних коресподенціях у галицких виданнях фразами, в котрих можна було вбачити свого роду політику, але австро-полонофільську. І цюю ягелоньсько-австрійську політику проф. Ламанський — один з визначнійших в Росії заступників московського славянофільства, — приписував мені, тоді як саме у той час збільшились наскоки на мене й на мої ідеї у виданнях усіх галицьких фракцій, в тому числі і по украінофільських. Останнє сталось через те, що тоді саме у галицько-українських кутках рішуче взяв верх консервативно-клерікальний напрямок (подробиці й пояснення дивись у моєму листкові «Наканунѣ новыхъ смутъ». Женева, 1886). Разом з цими нападами оповіщалось, що, мовляв, «Драгоманов позбувся тепер прихильности і на російській Україні.» Заяви ці базувались як на чутках про настрої українських гуртків в Росії, так і на приязливости до галицьких консерваторів і клерікалів впливових російських українофілів, котрі дійшли до того, що один українській літератор навіть умістив у «Вѣстникѣ — Европы» пенегіріка новонаставленному станіславівському єпископові Пелешеві, ультрамонтанові, якого перед тим «Діло» оповістило, а саме після його ультрамонтанської промови у сеймі, представником національної політики русинів, се-б-то не тільки в Австрії, але і в Росії.

У мене не було засобів на періодичне видання та й повторювання одного й того-ж набридло, тому я намислив обмежитись категоричним протестом проти перекручування моїх думок, а щоб протистати реакції серед українофілів — вести далі видання «Політичних пісень українського народу», а так само посунуть вихід повного стереотипного видання творів Шевченка, роспочате одним моїм приятелем, котрий працював у друкарні «Громади»; до сього видання я ставився до певної міри байдуже, бо вважав твори Шевченка з ідейнаго боку вже «пунктом пережитим». Тепер же я переконався, що не тільки для галицьких, але й для російских українофілів, та навіть для самих вчених із них, треба ще не мало духовної праці, аби наздогнати навіть Шевченка.

Через це я подав до того самого видання, де з'явилась стаття д. Ламанського про мій та й инших українофілів ягелонсько-австрійський сепаратизм («Извѣстія Славянскаго Общества» у Петербурзі), листа, у якому доводив, покликаючись і на «Вільну Спілку», що мої стремління в бажанні политичноі реформи всієі Росіі на підвалинах свободи й децентралізації та що ці стремління гармонують з ідеями старих українофілів Кирило-Мефодієвського братства (Костомарова, Шевченка й инш.) Року 1885 я випустив II вип. видання «Політичні пісні українського народу XVIII–XIX ст. (пісні з останніх часів автономного Гетьманства Малоросійськаго й Слобідської України в р.р. 1709–1765); недостача коштів не дала нам змоги випустить видання поезій Шевченка на 25 літні роковини його смерти (26 февр. 1886), а тим часом консервативно-клерікальні маніфестації галицьких українофілів не припинялися, через що я мусив умістити у львівській робітничій газеті «Praca» (1886, ч. 3–4) одвертого листа «25-літні роковини смерти Шевченка і галицькі народовці», передрукований і по польскому у газеті «Kurjer Lwowski», ч. 62. У цьому листі я нагадав заяву 45 київських українофілів 1873 р. та на підставі обставин, у котрих пробуває український нарід, робив висновки про невідповідність якого-би там не було консерватизму, а особливо клерікалізму навіть з його національними інтересами, та про потребу перш за все європеізації української політики. Незабаром після цього я оповістив передплату на видання повного «Кобзаря» Шевченкового передплату, про котру галицькі офіціальні прихильники Шевченка не захотіли оповістить по своїх газетах; вони самі, як раз саме на той час, заходились коло видання «Кобзаря», ще більш очищенного од радикалізму, особливо релігійного, ніж дозволене цензурою в Росії. За всі такі заяви й видання я отримав з Росії од своїх бувших українських приятелів формального виговора; вони дійшли навіть до того, що просто назвали шкодливими для них мої видання «Політ. піс. україн. нар.», та повний збірник поезії Шевченка. Через таке відношення українців до цих видань я до сього часу не мав змоги видати ні III вип. «Політ. піс. укр. народу», який мусив містить і цікавіщі пісні про кінець Запоріжжа у 1775 р., ні поезій «українського батька» Шевченка. Більш для апеляції до майбутніх часів, а ніж для переконання моїх сучасників, земляків й приятелів, я написав невеличку статтю (24 стор.) «Наканунѣ новыхъ смутъ», у котрій я виклав свій погляд на соціально-політичні завдання в Росії та з'окрема на Україні з Галичиною при сучасному стані Європи, а сам надумав під час зпанувавшого реакційного антракту в Росії й Галичині, обмежити свою особисту роботу на закінченні де-яких археологичних праць, котрі входили в мій план — скласти нарис цівілізації на Україні. На мою велику радість, саме коло того часу, невеличкий гурток українців, котрий не поділяв реакційного настрою своїх товаришів, запропонував мені скласти історію української літератури такого характеру, як моя стаття про Шевченка у IV книжці «Громади».

Пропозіція ця, правда, мала на увазі тільки новішу літературу на українській мові у XIX ст., та я пораяв розширити працю й скласти історію української літератури у 3-х разділах:

1) Доля української мови у зв'язку з історією національної самосвідомости та громадського руху з IX по XIX ст.

2) Устна (народня) словесність на Україні.

3) Письменство на українській мові з XVI по XIX ст.

Другий одділ з них вимагав попередньої спеціальної розробки, можна сказати, зовсім на ново, бо до цеї пори навіть самі найученіщі українські дослідники народньої словесности (напр. Костомаров) зовсім не прикладали до неї європейського порівнавчого метода й дивились на неї як на цілком самобутний продукт місцевого національного грунту. Тому-то я мусив узятись за роботу цілого ряду монографичних праць здебільшого про казки, новелли, апологи, легенди та історичні перекази українські, порівнюючи їх з фольклором ріжних народів. Де-які з цих монографій мені пощастило видруковати по ріжних виданнях, але бажання знайти їм більше публіки в Росії примушувало мене ховати своє авторство під ріжними псевдонімами. А шукать публіки в Росії я вважав потрібним як через те, що тільки тут я міг викликать увагу до деталів свого матер'ялу і бажання збірати його й розробляти далі, а також, ще й тому, що я вважав потрібним прикладанням космополітичного порівнавчого методу хоча би до одної частини культурного українського матер'ялу протистати вузько-націоналістичному настроєві українофільских гуртків, яке розвинулось серед них в зв'язку з загальною в Росії «самобутницькою» реакцією. Де-котрі з своїх фольклорних заміток, видрукованих в паризькій „Melusine“, я вважав можливим підписать своїм ім'ям й нарешті став тут друковать (з 9 № 1888) примітки до перекладу „Болгарських релігійних легенд“, зробленого моєю дочкою Лідією, котра (9 января) повінчалась у Болгарії з тамошнім молодим вченим Іваном Шишмановим. За працю над болгарськими релігійними легендами я взявся тому, що вони занадто скидаються на українські і тому, що Богумільська Болгарія являється містком перехода сили легенд зі Сходу до Європи, особливо славянскої, — так що досліди болгарських легенд складають необхідну попередню працю для розуміння фольклору й на Україні.

Поки я працював коло фольклору, де-які особи та гуртки у Галичині й Росії наблизились до політичних ідей, виложених мною кілька літ назад, і стали зопрошувать мене співробітничати по їхніх виданнях. Так у галицькому збірникові «Ватра» (1887) я видруковав замітку «З історії віршів на Україні», де зазначив вплив західних протестанських ідей на релегійну поезію українського народу. Року 1888 у галицькому збірникові «Товариш», виданому університетською молоддю, я умістив кілька заміток про неуцтво і сервілізм у галицькій пресі під загальним заголовком «Сміх і горе», а так само критичну статтю на одну етнографичну брошюру про великорусів й білорусів, у якій автор-українофіл сумарно виставляв великорусів народом диким й нехристиянським в порівнянню з гуманно-християнською расою українців. Редакція „Товариша“ назвала мою статтю «Науковий метод в етнографії». Назву цю я вважаю трохи претензійною, хоча я й поставив у статі тій деякі загальні питання, напр., про ріжницю між національними прикметами рис справді расових, більш-менш сталих, од історичних, мінливих. По-за науковою, моя стаття мала мету й політичну: протистати тенденційно песімістичному малюванню Великорусів та відновленню теорії Духинського, котру з де якої пори галицькі офіціальні українофіли стали ширити у своїй популярній літературі, маючи на думці тим прислужитись, українській національности. Мені приємно було побачити, що один з українофільских журналів в Галичині «Зоря», прихильно обізвався про мою статтю. У літку 1888 р. я досить несподівано для себе отримав од одного українофіла, з котрим найбільш росходився в поглядах, запросини „стати на чолі“ поновленого ним видання львівської «Правди» й перш за все написати для неї програмову статтю. Я відповів заявою, що наші погляди значно не сходяться, але я згоден написать свою програму з тією умовою, щоб редакція умістила свої уваги на неї. Та він настоював на своєму й казав, що він знав до кого звертаться, й як що прохає мене про програну для „Правди“, то значить зрікається колишніх помилок. Незабаром один галицький народовець, який мав узяти на себе близче завідування „Правдою“, звернувся до мене з таким самим проханням. Я послав йому програму, але з проханням скликати комітет разглянути її, а при незгоді з моїми ідеями, або одкласти друковання статті, або зазначити незгоду. На се мене повідомлено, що сам редактор та його товариші цілком згодні з моєю статею й що уже видруковали її, за виключенням двох фраз, підписавши її — Видавництво «Правди». Отримавши ч. I „Правди“, я побачив у ній речі діаметрально протилежні моїй програмі. З мого примусу редакція оговорила найголовніші суперечности, пояснивши їх похапливостю, але і в дальніщих числах так саме друковала, та навіть і в редакційних статтях, речі невідповідні програмі — й через це надалі я ухилився од участи у цьому виданню… За те „Зорі“ сподобалась моя програма, а популярна газета „Батьківщина“, котру львівські народовці визнали можливим передати під редакцію моєму приятелеві Павликові, видруковали зміст цієї програми. У ту саму пору і львівський українофільский орган „Діло“ запрохав мене регулярно писать коресподенції про російско-українські справи, але од цього я одмовився, між иншим і через те, що „Діло“ ніяк не згожувалось одмовиться од клерікалізму в політиці.

Тим часом гурток російських емігрантів, особи, належні до ріжних фракцій „русскихъ соціалъ-революціонеровъ“, надумали видавати „ліберальну“ газету з прінціпами близькими до тих, які я проводив у своїх публікаціях, і запросили співробітничати й мене. Я пораяв для газети назву „Свободная Россія“, яку пропонував ще видавцеві „Вольнаго Слова“ й дав для першого числа дві статті: „Земскій либерализмъ въ Россіи“ (1858–1883) та „Самодержавіе, мѣстное самоуправленіе и независимый судъ“. Газета мусить вийти цими днями. У ту-ж пору гурток польских демократів у Галичині звернувся до мене з пропозіцїєю стати посередником для вироблення згоди з українцями. Я відповів, що в Росії згода поляків з українцями ні до чого не доведе без загально-російської ліберальної програми… Та справа ця ще не вияснилась і тому мусить бути поки що таємницею для публіки.

За для бібліографичної повноти я повинен згадать, що 25 янв. 1889 р. уміщена у римській „Revue Internationale“ моя стаття „La question de la liberté religieuse en Russie“ писана з приводу полємизування д. Побєдоносцева з „Alliance Evangélique“, а також переговорів російського уряду з Ватіканом. В ній я довожу, що думок д. Побєдоносцева а-ні скільки не поділяє освічене суспільство в Росії, не минаючи навіть і таких славянофілів, як і Аксаков, — що в Росії за релігію найбільш терплять не „иностранныя исповѣданія“, а російські сектанти, що обов'язкова полонізація котолицтва в Росії сталася остаточно після прилучення західних губерній до Російської імперії і що найбільшою терпимістю й свободою вживання живих мов у релігійному життю ці країни користувались в XVI в., коли складали литовсько-руське князівство і коли там ширились реформацькі ідеї, — що релігійна згода та нормальне вживаня живих народніх мов по цих країнах можуть настати тільки з заведенням в Росії загальної релігійної волі й приходської автономії.

Февраля 10 дня
1889 року
Женева

М. Драгоманов.

Перекл. І. Лановий.

——————

1. Ся стаття була уміщена й у 1 т. «Политич. Сочин.», виданому у Москві, р. 1908. Перекладчик.
2. Політика ця взагалі рекційно-арістократична з-окрема одзначалась намаганнями затримати збільшення елементарних народніх шкіл: міністерство нар. освіти на при кінці 60-х р. протягом кількох літ не хотіло витрачать навіть тих 170—180, 1000 р., асигнованних йому г.-губ. Безаком на народні школі „Юго-Западнаго края“ з спеціальних краевих коштів. Факт цей нарешті опублікований у „Кіевлянин-і“ накликав було на гр. Толстого іроничні уваги в пресі та навіть і в офіціальних колах.
3. Котрий року 1847 видав Костомарова й инш.
4. На скільки се безсовісна брехня на мене, перш за все, як на вченого, це може бачити кожний, хто прочитає мої праці. „Историческія пѣсни малорусскаго народа.“ — „Къ вопросу о слѣдахъ великорусскаго эпоса въ Малороссіи“ — Малороссійскія народныя разсказы“ та инші. Що до теорії про туранство Великорусів, то теорію сю, пущену Поляком Духинським, я розбірав навіть у західній Европі: „Il movimento litterario ruteno in Russia e Gallizia, надрукованній в Revista Europea, 1873.
5. Додаю: соціалістом західно-європейської школи, але не російським нігілістом; ся остання назва, коли я стрічаю іі по газетах в прикладанню до себе, страшенно ображає мене. Я виклав у IV т „Громади“ у статті „Шевченко, українофіли й соціалізм“ свій погляд на антикультурний елемент та національське самозасліплення у російських революціонерів та народників школи Бакуніна й Лаврова, котрі захоплювались Ст. Разіним та Пугачевим, великоруським росколом і т. п.
6. Через те, що з приводу усяких процесів не раз по російських, австрійських та пруських газетах згадували про мене, яко про шефа чи члена ріжних революційних організацій у Женеві та про моїх агентів, то я вважаю не зайвим додати, що виіхавши з Росіі за кордон для літературноі праці, я поклав собі за правило ні в яких практичних змовах участи не брати, а обмежитись самою-но літературною діяльністю. Для змов та практичної агітації я не почував у собі здатности, а опріч того гадаю, що еміграція не дає для того ані вигод, а ні права.
7. Певне, при нагоді, я стараюсь писати й на инших мовах, як що бачу в цьому змогу поширити своі ідеі. Так, окрім ріжних брошюр та статтів, я з охотою співробитничав у Реклю при складанню ним начерку європейської Россіі, бо тут була мені нагода познайомити европейську публіку з Україною та допомогти викласти географію всіі Росіі з федерального погляду.
8. Листом до видавця „Новаго Времени“ О. С. Суворина, з котрим я колись співробітничав у ліберальних „С.-Петербургскихъ Вѣомостяхъ“ Корша, і котрий року 1876 запрошував мене на досить вигодних з матеріального боку умовах вести у „Нов. Вр.“ одділ закордоноі політики. Пропозіціі цієі я не прийняв, а після „Нов. Вр.“ стало чіпать мене і напало на мене за статтю у „Молвѣ“.
9. Вони прозвали мене раніш „обрусителем“, а опісля навіть агентом російского уряду, котрий вислав мене за кордон, аби скомпромітувати українську справу соціалізмом.
10. В той час гр. Ігнатьєв допустив було у Росію Галицьку-украінську газету „Діло“.

ВИДАВНИЧЕ Т-во „КРИНИЦЯ“

(Київ, Друкарня т-ва — Хрещатик, 42.
Тел. № 43-49, Книгарня — Нестерівська 27).

Видання 1917 р.

Волховський Ф. Як мужик попав у ярмо .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .

ц. 25 к.

Вікул. Про автономію .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .

ц. 15 к.

Грінченко Б. Граматка для науки читання й писання .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .

ц. 70 к.

„ Рідне Слово. Книжка для читання в початкових школах і перших класах гімназії .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .

—

„ Як жив український народ .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .

ц. 30 к.

„ Якої нам треба школи .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .

ц. 25 к.

Грігорьев-Наш. Якої республіки треба бідним людям? .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .

ц. 15 к.

Драгоманов М. Шевченко, українофили й соціалізм .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .

1 р. 25 к.

„ Віра й громадські справи .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .

ц. 15 к.

„ Швейцарська Спілка .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .

ц. 30 к.

„ Автобіографія .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .

—

Єфремов С. Як люде прав собі добувають .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .

ц. 25 к.

„ Як визволитись робочим людям з бідности .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .

ц. 50 к.

Загірня М. Якого ладу нам треба .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .

ц. 25 к.

„ Про виборче право .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .

ц. 25 к.

„ Про державний лад у всяких народів .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .

ц. 50 к.

Коцюбинський М. Іван Франко .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .

ц. 25 к.

Назарук О. Суспільні кляси (роспр.) .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .

ц. 20 к.

Олесь О. Поезії, т. V .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .

3 р. —

Титаренко С. Дитяча розвага. Збірник забавок для дітей, з нотами. .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .

1 р. 30 к.

Трістан Бернар. Пригода 7 квітня. Комедія на 1 дію .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .

ц. 30 к.

Франко Ів. Панські жарти. — Поєма .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .

ц. 90 к.

Шевченко Т. Заповіть та инші вірші .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .

ц. 15 к.

„ Царі .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .

ц. 15 к.

„ Сон (у всякого своя доля) .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .

ц. 10 к.

Пісні волі (збірка револ. віршів) .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .

ц. 10 к.

Ще не вмерла Украіна. Муз. Січинського .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .

ц. 20 к.

Портрет Шевченка (великий, в шапці) .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .

ц. 1 р. 20 к.

Листовні картки: Франка, Драгоманова, Шевченка, Стефаника, Мазепи, Хмельницького, Дорошенка по 10 к.

Друкуються і незабаром вийдуть:

Драгоманов М. Листи на Надніпрянську Україну .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .

Франко Ів. Мій ізмарагд. Збірник віршів .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .

„  Нарис Українсько-руської літератури .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .

Коцюбинський М. П'ятизолотник .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .

„  Харитя .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .

„  Ялинка .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .

„  Малий грішник .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .

Чепіга Я. Задачник для початкових народніх шкіл. Рік I і II .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .

Шевченко Т. Кобзарь (повний) .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .

КНИЖКИ ДЛЯ ДІТЕЙ МОЛОДЧОГО І СТАРШОГО ВІКУ.

Васильченко С. Осетинські казки .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .

„ Циганка .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .

„ З дитячих літ. Роман. Свекор .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .

Левіцький Н. Запорожці .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .

„ Попались. Дитяча п'єска .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .

М. Сібіряк Упертий Цап .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .

„  Лісова казка .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .

Гаршин Жаба мандрівниця .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .

Кібальчич Н. Оповідання для дітей .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .

 

---

---

Андерсен. Казки .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .

Народня бібліотека

Васильченко С. Святкові зорі: У панів. Відьма. Дома .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .

„  Мужицька арихметика. На роскоші. На чужину .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .

Левіцький Н. Рибалка Панас Круть .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .

Котляревський Наталка Полтавка .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .

Квітка Основ'яненко Перекотиполе. Та инші .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .

 

---

---

Коцюбинській М. Повне зібрання творів .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .     .

 

---

---

1. При замовленнях треба прикладати половину грошей; без задатку замовлення не виконуються

2. При замовленнях треба зазначати точно адресу і способ пересилки (почта, залізниця, пароплав)

3 Великим замовцям знижка.

 

---

---

ГРОШІ Й ЗАМОВЛЕННЯ НАДСЛИЛАТИ ПО АДРЕСІ: КИІВ. НЕСТЕРІВСЬКА 27, КНИГАРНЯ Т-ва „КРИНИЦЯ“.

 

---

НА УВАГУ НАРОДНІМ УЧІТЕЛЯМ!

Титаренко С.

Дитяча розвага. Збірка забавок для дітей.

Ст. X+54. іп. 8°.

Ціна 1 р. 30 к.

Вид. Т-ва „КРИНИЦЯ“.

Ій і ціни на складеш — цій гарній книжці — так вона потрібна украінським учителям, учителькам і всім взагалі, хто ближче стоїть до дітей і кому доводиться уряжати для більш-менш великого гурту дітей ріжні розваги, забавки то що. Вибір розваг для збірника зроблено дуже добре. Велику ціну має те, що в збірнику подано чимало игр — танків, інсценіровок пісень та инших игр з піснями. До пісень подано й ноти переважно для одного голосу.

(„Нар. Ж.“ № 139, 1917. р.)

Видавниче т-во „КРИНИЦЯ“

одчинило власну КНИГАРНЮ,

де продаються видання т-ва і книжки всіх

инших українських видавництв.

Киівъ, Нестерівська № 27.

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1929 року і автор помер щонайменше 100 років тому.