Собака й Кінь.
Був на селі Квачан-собака,
Кудлатий та товстий,
Хвіст здоровенний, як ломака,
І сам такий страшний.
Раз лежачи знічевя на травиці,
У холодочку під кущем,
Він розбалакався з Конем
Про те, про се, про всякії дурниці:
А далі річ на те звернув,
Що він у господарстві — сила,
Не те, що́ Кінь або кобила,
Усяк це може чув.
„Що́-ж, Коню, ти? попихач головатий…
Диковина тим возом торохтіть;
Велике діло борону тягати,
Або снопи возить!
Он я: і череду у полі доглядаю,
Ввесь двір, кошару стережу,
До току побіжу —
Цілісінькую ніч не спочиваю!“
На річ таку Собаці Кінь сказав:
„Це може й правда, хто вас знає;
На світі всяк буває…
А я-б тебе про от-що́ попитав:
Коли-б я не хотів у полі працювати,
Коли-б я хліба не возив,
То що́-б стеріг тоді кудлатий
І що́-б він їв?“
І люде є такі ледачі,
Мудрують по-собачі:
Ми, бачте, сила, ми — стовби,
У нас, мов, золоті лоби,
Ми громадяне, —
А то все суччя копійчане,
Бадилля світове!..
Сказав-би щось про Квачана такого —
І що́ воно й до чо́го, —
Та цур йому! бо ще порве…
|
