Перейти до вмісту

Данте Алїґієрі/V

Матеріал з Вікіджерел
Данте Алїґієрі
Іван Франко
V. Божественна комедія.
А. Підземеллє
• Цей текст написаний желехівкою. Львів: Товариство прихильників української лїтератури, науки і штуки, 1913
 
V. Божественна Комедія.
 
А. Підземеллє.
 

В однім із остатнїх років свого житя написав Данте просторий лист до свого протектора й приятеля, прозваного Кан-ґранде делля Скаля, князя веронського. Данте присвятив йому третю часть своєї поеми п. з. „Рай“ і викладає в своїм листї плян і значінє цїлости. Думаю, що сей власний виклад автора буде найлїпшим ключем до зрозуміня його твору, і для того подаю тут важнїйші уступи листу в перекладї.

„Коли хочемо дати вступ до одної части твору, то мусимо знати цїлість, якої вона творить частину. От тим то й я, бажаючи сказати дещо про третю часть своєї Комедії, вважаю потрібним у формі вступу висловити дещо про цїле дїло, аби протерти дорогу до лекшого зрозуміня одної части.

„Шість точок треба мати на увазї починаючи всяке навчанє: предмет, причину, що спричинює його, форму, мету, титул книги і вміщену в нїй фільософію. Що до трьох точок ріжнить ся та часть, яку я постановив присвятити Вам, від цїлости, а власне що до предмету, форми й титулу; що до иншах точок вона не ріжнить ся, коли придивимо ся їй докладно.

„Поперед усього треба знати, що значінє сього твору не однозначне, а многозначне. Перше значінє — дословне, а дальше можна назвати аллєґоричним або моральним. Для лекшого зрозуміня прошу придивити ся отсим словам: „Коли Ізраіль вийшов із Єгипту, син Якова з поміж чужого люду, тодї Юдея стала його храмом, Ізраіль став панованєм його“. По дословному змислу тут оповідано про вихід дїтий Ізраіля з Єгипту за часів Мойсея, та в аллєґоричнім змислї се значить наше спасеніє доконане Христом, у моральнім змислї поворот душі з риданя й нужди гріховної до стану ласки, а в аналоґічнім змислї вихід праведної душі з неволї дочасного зопсутя до свободи вічної слави. І хоча ті містичні змисли мають не однакові назви, то всї можна назвати аллєґоричними, бо всї вони відріжняють ся від дословного або історичного змислу.

„Із сього видно, що й предмет мусить бути подвійний, відповідно до одного або до другого змислу. От тим то й предмет сього твору треба розглядати по части в його дословнім, а по части в аллєґоричнім значіню. Лише дословно беручи, предметом цїлого твору буде стан душі по смерти, тай годї. Бо се й представлено в цїлому сьому творі. Але в аллєґоричнім змислї предмет поеми — чоловік, що силою своєї вільної волї, через заслугу або незаслугу, підпадає справедливій відплатї або карі.

„І форма буває двояка: форма розвідки і форма трактованя. Перша з них трояка після потрійного подїлу: першим подїлом увесь твір розпадаєть ся на три великі піснї, другим кожда велика пісня на дрібні піснї, третїм подїлом кожда дрібна пісня на вірші. А форма трактованя річи поетична, творча, описова, вигинає шлях, перескакує, а при тім означує, роздїляє, хвалить, ганить і повчає прикладами.

„Титул книги: „Починаєть ся Комедія Данта Алїґієрі. Фльорентійця родом, але не обичаями?“. При тім треба знати, що слово „Комедія“ складаєть ся із Κώμη, село, і ὠδή спів, отже нїби сїльський спів. Отже комедія, се рід поетичного оповіданя, що ріжнить ся від усїх инших. Від траґедії ріжнить ся вона в предметї тим, що траґедія починаєть ся велично й спокійно, але доходить до вонючого і страшного кінця, а імя своє має від τράγος цап, і ώδή — спів, отже цапиний спів, то значить вонючий як цап, як видно з траґедій Сенеки. А комедія починаєть ся жорстоко, але річ кінчить ся щасливо, як видно з комедій Теренція. І тому деякі бесїдники в своїх привитанях замісь привитаня роблять „траґічний початок і комічний конець“.

„Так само обі ріжнять ся способом вислову: в траґедії він високий і величнїй, у комедії недбалий і низький.

„Із сього ясно, чому й отсей твір називаєть ся комедією. Бо коли глянемо на його матерію, то вона з разу страшна й вонюча, власне пекло, а на кінцї щаслива, бажана і блаженна, власне рай. Коли глянемо на спосіб вислову, то він недбалий і низький, власне загальний говір, яким розмовляють навіть баби. Із сього ясно, чому твір називаєть ся комедією. Бувають також инші роди поетичних оповідань, а власне пастирська пісня, елєґія, сатира, присвята, як навчає про се Горацій, — та про них тут нема мови“.

Далї Данте розбирає третю часть своєї поеми, та я помину сей розбір і зазначу лише мимоходом, що сам її титул зовсїм не підходить під ті схолястичні дефінїції. Данте назвав свою поему не Comödia, а Commedia, твір посереднїй між усїми відомими йому в поетицї і несхожий що до свойого укладу з жадним із них, твір посереднїй між епікою, лїрикою й драмою, бо містить у собі елєменти всїх трьох родів і не належить виключно до жадного з них. Се й була та елєментарна, несвідома оріґінальність Данта, та його, так сказати, модерність у його віцї, те почутє неподібности його твору до всїх инших знаних йому зі старовини й сучасних лїтератур, для якого він плутаючи ся в формулках Горацієвої поетики не вмів знайти вислову й імени і назвав його commedia. Пізнїйші поколїня відчули яснїйше той його характер і додали до його назви прикметник: divina, божественна, а властиво віща.

Поема „Commedia“ зачинаєть точкою житя поетового: Nel mezzo del cammin di nostra vita — на половинї мойого шляху житєвого, починаєть ся описом грізної житєвої крізи, одної з тих, які инший ґенїяльний поет Шекспір, схарактеризував словами: бути чи не бути? Данте не знайшов у собі стілько сили й інтензівности вислову, аби оповісти ясно, що саме притрафило ся йому, і дав нам на вступі загадку, змалював свою внутрішню крізу аллєґорично, не скрізь ясно та безсуперечно[1].

На серединї шляху житєвого
Я опинив ся десь у темнім лїсї,
Від простої відбивши ся дороги.

Гей, і сказати годї, що за скрута,
Який він був густий, цїпкий, колючий, —
Згадать його, то знову жах проймає,

Такий жах, що лиш смерть жаснїйша троха.
Та гов, а я добро і там знайшов!
Скажу-ж про все, на що там надивив ся.

Не тямлю вже, як я туди зайшов, —
Так сон мене ломав у тую пору,
Коли утратив я правдивий шлях.

Та ось дійшов я до горба́ крутого,
Де вже кінчила ся ота долина,
Що серце в мнї тривогою стискала.

Зирнув я в гору й бачу: верх хребта
Облив ся вже промінєм того сонця,
Що просто нас веде всїма стежками.


Тодї мій жах утишив ся по троха,
Що там клубивсь в безоднї серця мого
В ночи, яку провів я в тій трівозї.

Як той, що ледво дишучи допав ся
На беріг із бурливих валів моря,
Обернеть ся й глядить в їх вир неситий,

Так і мій дух, усе ще мов на втецї,
В зад оглядав ся і вдивляв ся в шлях той,
Що ще нїкого не пустив живого.

А як спочило втомленеє тїло,
Пустив ся йти пустими манівцами,
Все дужше стаючи на низшу ногу.

Та глянь, немов на початку узгіря
Пантера легка й бистра виринає,
Плямистою вся шкірою покрита.

І вже менї не зходила з очий,
А так мене в дорозї тій спиняла,
Що кілька раз ось-ось я мав вертать ся.

Був час, як саме починав ся ранок,
Вставало сонце з тими зіроньками,
Що з ним були, коли любов Господня

У перве рушила ті гарні твори;
Се й додало менї надїй подужать
Звірюку тую в дзяпканистій шкірі,

І раннїй час і ще й весна роскішна.
Та нї бо, новий страх нагнав на мене
Вид льва, що враз менї тут показав ся.

Здавало ся, що він на мене суне
Задравши голову, голодний люто,
Так що немов повітрє аж трясло ся.

А ще й вовчиця, хоч худа страшенно,
А на всї похоти богата, бігла,
Що не одному вже вік затроїла.


Від неї так я отяжів всїм тїлом,
Сам вид її проняв таким страхіттєм,
Що я надїї збувсь зійти на гору.

І наче той, що зиску йде шукати,
А час настав, і він зазнає страти.
І журить ся всїм серцем і ридає. —

Так і менї зробив той звір невгавний,
Що йшов напроти мене й крок за кроком
Впирав мене туди, де сонце тахне.

Оттак спускав ся я все низше, низше…
Аж ось моїм очам явив ся хтось,
Сказать — нїмий від довгого мовчаня.

Побачивши його в пустинї дикій,
Я закричав: „О змилуйсь наді мною!
Чи ти лиш тїнь, чи справжняя людина?“

А він: „Не чоловік. Був чоловіком,
І родичі мої були Льомбардцї,
Обоє Мантуанцї родовиті.

„Родив ся я під Юлїєм[2], хоч пізно,
І жив у Римі під Благим Августом
В часи богів фальшивих та брехливих.

„Я був поет, Анхізового сина
Співав добрягу, що прийшов із Трої,
Коли згорів препишний Ілїон.

„Та чом же ти вертаєш в яр поганий?
Чому не пнеш ся на роскішну гору,
В якій всїх радощів і благ основа?“

„Ох, так се ти Вірґілїй, жерело,
Що ллє широкий плав живого слова?“
Я відповів з лицем засоромленим.

„О світло й почесте усїх поетів,
За довгі студії й любов велику,
З якими вчитувавсь я в твою книгу,


„О майстре мій, письменниче єдиний,
Єдиний, від котрого я придбав
Той гарний стиль, що честь менї приносить!

„Дивись, он звір, що в низ мене впирає!
Ратуй мене від нього, мудрий, славний,
Бо перед ним тремтить мій пульс і жили“.

„На инший шлях тобі подать ся треба, —
Відрік менї уздрівши в мене сльози, —
Як хочеш вийти з нетрів тих лїсистих.

„Звірюка та, шо так кричиш від неї,
Нїкому не дає пройти дорогу,
І доти гонить, доки не убє.

„Така вже в неї злопагубна вдача.
Що не наситить ся її захланність,
Нажерши ся ще більший голод чує.

„Богато звірів з нею парувалось,
І більше буде ще, аж прийде Хорт,
Що загризе її на смерть зубами.

„Він жити-ме не глиною, не грішми,
Лиш мудрістю, любовю й чеснотою,
А рід його між Фельтром буде й Фельтром[3].

„Похилу він Італїю спасе,
За котру вмерла дївчина Камілля
І Турн і Ніз і Евріаль, як кажуть[4].

„Тай пожене її по всїх містах,
Аж поки не вжене у саме пекло,
В якім її стара родила зависть.

„Для твойого-ж добра міркую я:
Ходи за мною, буду вождом твоїм,
По вічних проведу тебе містах.


„Почуєш там розпучливії крики,
Побачиш душі давнїї, зболїлі,
Що кожда з них другої смерти просить.

„Побачиш тих, що раді, хоч в огнї
Сидять, бо ще не втратили надїю
Хоч будь коли вернуть між люд блаженний.

„Та як до них захочеш ти піднять ся,
Дух проведе тебе гіднїйший мене,
З ним я лишу тебе, сам віддалю ся.

„Бо ген в горі, там цар такий панує,
Там град його, його високий трон;
Щасливий той, кого він там приймає“.

І я сказав: „Прошу тебе, поете,
Того імям, якого ти не знав,
Щоб сего лиха й гірших ще уйшов я, —

Веди мене туди, де ти казав,
Аж поки вздрю Петра святого браму
І душі ті, що ти списав так сумно”.
І він пішов, а я слїдом за ним.

Та швидко, в другій піснї, на поета находить малодушність. „Се так, — міркує він, — Еней з божого допусту ходив до пекла, Павлови апостолу божа воля дала бачити найвисше небо.

„Та я, чого я йду? І хто позволив?
Я не Еней і не Павло святий,
Себе нїкого гідним не вважаю“.

Вірґілїй заспокоює його:

„Коли я вірно річ твою похопив,
Твоя душа попала в малодушє,
Що часто баламутить чоловіка
І відхиля від чесного змаганя,
Як звіра в сутїнку фальшивий привид.

„Аби позбув ся ти трівоги тої,
Скажу, чого прийшов я і що чув я.
Від разу, як біду твою почув я.


„Я був у місцї, де ще висять душі[5],
І жінка кликнула мене блаженна й гарна,
І я питав, яке її велїнє?

„Горіли в неї очи як зірницї,
І стала зтиха, любо промовляти
У своїй мові ангелиній ось що:

„О ти душе рицарська, мантуанська,
Якої слава в світї ще не вмерла
І жити-ме, як довго руху стане!

„Мій друг, хоча і щастє з ним не дружить,
Знайшов заваду у дебрі пустинній
На своїм шляху, й з жаху відвернув ся.

„Бою ся, щоб він так не заблудив ся,
Що я за-пізно йому в поміч стала, —
Таке про нього чула я у небі.

„Іди-ж і твоїм преоздобним словом
І всїм, що треба для його ратунку,
Спасай його, щоб і мене потїшив.

„Я Беатріче, що тобі говорю,
Прийшла відтіль, куди мене знов тягне;
Любов мене змогла тобі все те сказати.

„Коли я стану перед своїм паном,
З похвалою не раз тебе згадаю“.
Замовкла, й тут почав я говорити:

„О панно чиста, ти одна, якою
Рід людський все перевисшив, що містить
у собі небо крім кругів найменших,

„Так радує твій наказ мою душу,
Що в мент усе сповнить — і то здалось би пізно.
Нї слова більш! Яви своє бажанє!


„Скажи, чому се ти не завагалась
Зступить аж у сей центр з висот небесних,
Хоча до них тебе знов тягне туга?“

„Коли ти щиро прагнеш сеє знати, —
Рекла вона, — скажу я коротенько,
Чом не злякалась я війти в се центро.

„Лякать ся треба лиш такої річи,
Що має міць комусь чинити лихо,
А инших нї, бо не страшні вони.

„Я стала з ласки божої такою,
Що ваше горе не торкнесь до мене.
Й огонь пожежі сеї не дошкулить.

„Є в небі ясна панна, пожалїла
Тих перепон, куди тобі йти кажу;
І строгий присуд зломано для неї.

„Вона взяла Лючію до послуги
І мовила: „Твій вірний жде від тебе
Ратунку й я тобі його ввіряю“.

„Лючія ворог всякого знущаня,
Схопилась і прийшла, де я була, —
Сидїла-ж я в Рахелї прабабусї.

„I мовить: „Беатріче, слава Богу!
Чом не поможеш тому, хто так дуже
Любив тебе, що над юрбу сам виріс?

„Не чуєш ти плачу його й риданя,
Не бачиш, як він бореть ся зо смертю
Над річкою, яку не здужа й море?“

„Нїхто на світї не хапав ся швидше
За користю і не тїкав від лиха,
Як я, коли почула сю промову.

„Зійшла я в мить з стільця свого святого,
Дуфаючи на річ твою поважну,
Що чинить честь тобі й послухачам“.


„Коли отсе менї проговорила,
Блискучі очи в сльозах відвернула,
Щоб наклонить мене йти як найшвидше.

„Ось я й прибув до тебе, як хотїла,
І відполошив ту гидку звірюку,
Що на се взгірє шлях тобі заперла.

„Тепер же що? Чому, чому спинив ся?
Чого така зневіра в твоїм серцї?
Чом запалу й рішучости не маєш,

Коли такі три панї благодатні
Про тебе дбають у небесних дворах,
І річ моя добро таке віщує?“

Як ті квітки, зігнуті й затулені
Нічним морозом, скоро сонце гляне,
Підносять ся й розкриють ся на стеблах,

Так в мене мужня сила підняла ся,
І серце так відвагою заграло,
Що я почав мов вільний муж казати:

„О милосердна, що прийшла на поміч,
Й ти рицарю, що швидко так послухав
Правдивих слів переданих тобі,

„Ти серце в мене наповнив бажанєм
Іти у слїд за твоїми словами, —
Так, що на перший намір я вернув ся.

„Іди-ж, одна нехай в нас буде воля,
А ти мій вожд і майстер і указчик!“
Так я сказав, і як він рушив далї,
Пішли ми в провал лїсовий, глубокий.

Се було остатнє ваганє Данта і послужило, як бачимо, до змальованя гарної сценки в небі та до драматичної сцени між Дантом і Вірґілїєм. Далї починаєть ся третя пісня правдиво монументальними рядками:

„Крізь мене йдуть до городу терпіня,
Крізь мене йдуть у безконечні болї,
Крізь мене йдуть в пропащі поколїня.

Творця мого склонила справедливість,
Мене створила божа всемогучість,
Найвисша мудрість, першая любов.

„Нїякий твір не був передо мною,
Крім вічних, вічно й я тривати буду;
Хто входиш тут, покинь усю надїю!“

Отсї слова понурими красками
Вздрів я написані на шпилї брами,
Й сказав: „Учителю, їх змисл жорстокий“.

Та він менї як чоловік бувалий:
„Хто йде сюди, покинь усї ваганя,
Покинь всю трусість, як коли-б умерла!

„Дійшли ми вже туди, де, як казав я,
Побачиш душі болїстями биті,
Що стратили добро ума свойого“.

Тодї мене за руку взяв рукою,
З лицем веселим; я почув ся в силї,
І він увів мене у тайники.

Які зітханя, плач, різкі стогнаня
Ревли тут під беззоряним тим небом,
Так що я й сам розплакав ся як стій.

Всїлякі мови, лютії проклятя,
Слова скорботи, викрики сердиті,
Пискливі, хриплі гласи, сплески рук

Творили галас, що раз-в-раз клубив ся
У темнім та безчасовім повітрі,
Немов пісок той, що ним вихор крутить.

Менї морока голову стискала,
Й кажу: „Учителю, що се я чую?
Що се за люд таким побитий горем?“


А він менї: „Се завід той жалібний,
Який заводять душі безталанні,
Що прожили без ганьби й без хвали.

„Замішані у тім ледачім хорі
Ті ангели, що хоч не були в бунтї,
Та й з Богом не були, самі собі.

„Їх небо випхнуло, краси їх не вменшивши,
Тай ад глубокий їх не взяв де себе,
Щоб грішники не мали слави з них“.

Я мовив: „Майстре, що-ж їх так болить,
Що так страшенні лементи здіймають?“
А він: „Скажу тобі се коротенько:

„Вони не мають вже на смерть надїї,
А їх тупе житє таке вже підле,
Що завидують всякій иншій долї.

„Про них на світї не лишилось згадки,
Гидує ними милосердє й правда;
Не говорім про них! Зирни й минай!“

Минаючи ще одну громаду подібних підляків, що були немилі Богу й ворогам своїм, Данте пізнає декого з них і хоче забалакати, але Вірґілїй велить йому мовчати, поки не дійдуть до Ахеронта. Данте мовчить присоромлений і збентежений. Стріча з Хароном; він веслом підганяє тих, що йдуть лїниво до його човна.

Як в осени листочки опадають
Один за одним, поки вся гиляка
Віддасть землї усю свою оздобу,

Так і Адамове погане племя
Валилось з берега один за одним,
На даний знак, немов пташки на ваб,

І поки ті плили по чорних хвилях,
І поки ще на той бік пересїли,
Вже тут нова їх набиралась купа.

Вірґілїй повчає Данта, що їм не туди треба перевозити ся, бо „Не перевозять ся тут добрі душі“. В тій хвилї затрясла ся земля, з неї вибухла буря і червоне промінє, і Данте зомлїв. Він прокидаєть ся вже на другім боцї ріки від грому. Та те, що бачить коло себе, се ще не пекло, се перший круг, т. зв. Лїмб, де пробувають праведні душі старовини, яких одинокою провиною було те, що не були хрещені; вони не мучать ся, а тільки зітхають тужно.

Сю важну з ріжних поглядів пісню (четверту) подаю тут у перекладї.

Глубокий сон із голови моєї
Грім перервав, так що я пробудив ся
Мов той, кого би хтось збудив насильно.

І відпочили ми очима; я довкола
Оглянув ся натужуючи зір,
Щоб місце те пізнать, де опинив ся.

І справдив я, що я стою на краю
Долини многобольної безоднї,
Що голосами мук безмежних гомонїла.

Глубока, темна, млою вся покрита,
Так що пустивши зір свій у долину
Я нїчогісїнько не міг пізнати.

„Отсе тепер війдем в сей світ слїпий“,
Почав поет поблїдши всїм лицем, —
Я передом, ти з заду йди за мною!“

А я, відчувши блїдість сю болючу
Сказав: „Як я піду, коли боїш ся
Ти, що мене скріпляв в моїй трівозї“.

А він до мене: „Муки тих людий
Там у низу відбились співчутєм
На мойому виду, що ти приняв за боязнь“.

„Ходїм, найдовший шлях нас не лякає“.
Так він війшов і я пішов за ним
У перший круг, що бездну окружає.


Там, скілько слух менї міг донести,
Плачу не було, лиш самі зітханя,
Що вічним воздух тут тремтїнєм наповняли.

Се походило з болїстї без мук
Громад, що там були численні та великі
Дїтий, жінок, мужів усїх віків.

До мене мовив вчитель мій благий:
„Чом не питаєш, що за духи се,
Яких тут бачиш? Знай, нїж підем далї:

„Вони не грішні, але їх заслуги
Не важні, бо хресту вони не мали,
Тієї віри, в якій ти живеш“.

„А що жили ще перед христіянством,
То не могли як слїд вгодити Богу;
Для того я також тут пробуваю.

„За сю лиш хибу, не за жаден злочин
Пропащі ми і мучимось лиш тим,
Що живемо у тузї без надїї“.

Почувши се я біль почув важкий,
Бо знав великі тих людий чесноти,
Що тут завішені у Лїмбі Підземелля.

„Скажи менї, мій вчителю, мій пане, —
Почав я хотячи впевнити ся у вірі,
Яка усякий блуд перемагає, —

„Чи вийшов відси хто чи то через свою
Заслугу власну, чи чужу в блаженство?“
А він значінє слів тих зрозумівши

Сказав: „Не довго був ще я в тім станї,
Коли сюди явивсь один Могучий,
Увінчаний святим знаком побіди.

„Він вивів відси душу Праотця
І його сина Авеля і Ноя,
Мойсея, що закон дав, Авраама,


„Що був послушний Богу, і Давида,
Царя Ізраіля, вітця його й синів
З Рахилею, задля якої він

„Трудив ся довго, й много инших душ.
Усї вони у рай пішли, та знай,
Що перед тим нїхто з людий не спас ся“.

Отсе Вірґілїєве оповіданє натякає на вхід Ісуса Христа по смерти до пекла і на виведенє ним із нутра пекла душ біблїйних праотцїв та патріархів і инших старозавітних праведників. Се оповіданє невідоме канонїчним євангеліям, але основано на апокрифічнім т. зв. Нїкодимовім євангелію, що полягає на дуже старій христіянській традиції, яка знайшла свій вираз у визнаню христіянської віри, уложенім першим нікейським собором 325 р. в якім між иншими доґмами про Христа згадано також „сошедшаго въ адъ“. Вірґілїй говорить про сю подїю як її наочний свідок незабаром по своїй смерти; як відомо, він умер р. 17 по Христовім Різдві, отже вхід Ісуса до пекла повинен був стати ся 16 лїт по його смерти.

Далї оповідає Данте:

Поки він говорив, ми йшли без впину,
Проходячи скрізь через лїс густий,
Лїс духів, що носили ся в повітрі.

Ми відійшли не дуже ще далеко
Від краю бездни, коли вздрів я огник,
Що проганяв півкулю темноти.

Ми ще були досить віддалені від нього.
Та не так дуже, щоб не міг пізнать я,
Шановних духів, що сидїли біля нього.

„О ти, всїх мудростий і штук оздобо.
Хто духи ті з таким шановним видом,
Який від инших всїх їх відріжняє?“

До мене він: „Імен їх честь і слава,
Що йде про них скрізь у житю земному,
З'єднала в небі ласку їм, що тут їх вивисшає“.


В тій хвилї голос я почув вимовний:
„Вшануйте найчільнїйшого поета!
Вертає дух його, що відси віддалив ся“.

Коли замовк і втишив ся той голос,
Великі душі штири нам на зустріч
Пішли; їх вигляд був нї втїшний нї сумний.

Мій добрий вчитель так провадив річ:
„Глянь на онтого із мечем в руцї,
Що йде по перед трьох, як пан вельможний!

„Отсе Гомер, найвисший з всїх поетів.
Той, що за ним — сатирик се Горацій,
Овідій третїй, а Люкан остатнїй.

„Тому, що кождий з них зо мною спільну має
Поета назву, як окликнув голос,
Вони честь віддають менї, і добре роблять“.

Оттак побачив я сю славну школу
Князя пісень величнїх, що над всїми
Немов орел над птахами лїтає.

Промовивши слів кілька між собою
Вони поглянули з привітами на мене;
Всміхнув ся мій учитель на сю почесть.

Та більшу почесть ще менї вчинили,
Бо приняли мене в своє число,
Так що я шестий став у їх соборі.

Оттак всї разом ми пішли до світла,
Говорячи таке, що тут слїд промовчати,
Як там нам кождому промовить випадало.

Сей уступ дуже вимовно свідчить про високе почутє власної вартости у Данта, з тим хиба обмеженєм, що суд потомности ставить його ґенїй далеко висше від усїх чотирьох названих ним Римлян. В кінцевих строфах сеї піснї Данте представляє пишний замок облитий ясним світлом, обведений сїмома мурами, положений серед зеленого парку; тут пробувають герої старовини, Цезар і Лятін, Брут і Тарквінїй, „а з боку самотою Салядін“, далї фільософи, лїкарі і т. и.

Не можу тут сказать про все докладно,
Бо тема в мене так богата й довга,
Що часто слів не вистарчить для фактів.

О двох поменшало число шістьох нас;
І иншим шляхом вів мене мій вчитель
Із супокійного повітря у тремтяче,

І я війшов у край, де не було вже світла.

В дальшій, пятій піснї Данте описує другий круг Підземелля, починаючи ось якими словами:

Оттак із першого зійшов я круга
До другого, що творить круг тїснїйший,
Та більше мук містить, що крики викликають.

Страшний стоїть там Мінос і зубами
Скрегоче, винних спитує при входї,
Сидить і розсила, як обвине себе

Хвостом. Коли яка душа нещасна
Прийде до нього й всї свої злі вчинки
Признасть, то він, усїх гріхів тих знавець,

Пізнає зараз, де їй місце в пеклї,
І стілько раз хвостом себе обкрутить,
На скілько ступнїв в низ її зіслати.

Все перед ним стоїть богато душ,
І кожда йде, почує присуд свій,
Промовить, вчує і спадає в низ.

Не можна сказати, щоб се був образ дуже щасливий, тай саму сцену такого суду автор не пробував описати докладнїйше.

Могутнїми контурами обрисовує Данте се перше місце кари.

Мінос промовляє до Данта:

„О ти, що входиш у сю пристань, муки —
Мене зуздрівши так озвав ся Мінос,
Спинивши урядованє своє, —

„Глянь, куди входиш і на що дуфаєш,
І не вповай на те, що вхід такий широкий!“
Мій провідник до нього: „Що кричиш?

„Не зупиняй отсей наш хід фатальний!
Його схотїли там, де можуть учинить
Те, що захочуть. Не питай про більше!“

Тодї до слуху мого донесли ся
Риданя болю; я війшов туди,
Де слух мій заповнив великий лемент.

Війшов я в край, де всяке світло тахне,
В край, що реве неначе море в бурю,
Коли в нїм борють ся вітри противні.

Пекельний вихор, що не зна спочинку,
В шаленім гонї рве з собою душі,
Шпурляє, перекидує болючо.

Як журавлї з своїм жалібним співом,
Протягнені в вітрах ключем предовгим,
Так тїни, биті вихром тим холодним
Летїли й лебедїли з тої муки.

Мїж тїнями людий, що померли через свою любов, Данте пізнає одну пару, Ґвідона да Полєнта та його братову Франческу з Рімінї, що закохавши ся в дївері і придибана з ним у чулій сценї була вбита її мужем разом із Ґвідоном.

І я почав: „Поете, рад би я
Поговорить з тими двома, що в купі
Летять і в вітрі як листки вертять ся“.

А він менї: „Зажди, поки прилинуть
До нас близенько, заклини любовю,
Що їх сюди звела, й вони прилетять“.


І скоро вітер їх до нас привіяв,
Підняв я голос: „О стражденні душі,
Ходїть к нам на розмову, як що вільно!“

Як голуби, що їх коханє кличе,
Летять до свого теплого гнїздозка,
Розправивши свої легенькі крила,

Так вирвавшись вони з роя Дідони,
До нас летїли крізь туман поганий, —
Такий був сильний мій благальний поклик.

„О ти душе ласкава й милостива,
Чи нас ти йдеш відвідать крізь сей темний
Туман, нас, що той світ сплямили кровю?

„Коли-б Цар світа був до нас прихильний,
За супокій твій ми-б його просили,
Шо жаль тобі сих наших мук несвітських.

„Скажи, що хочеш вчути, що сказати, —
Послухаєм, розмовимо ся з вами,
Поки затихла буря, як ось зараз.

„Земля, де я родила ся, лежить
Над морем, де у нього По впадає,
Щоб з допливами своїми спочити.

„Любов, що швидко в чистім серцї тлїє,
Зняла його повабом виду мого,
Який я втратила й кривдую доси.

„Любов, що любкови платить любовю,
Дала менї його так знадить к собі,
Що бач, і тут мене не попускаєсь,

„Любов на спільну смерть нас завела;
Каіна[6] жде того, хто нас ізгладив“.
Такі слова почули ми від них.


Почувши душ тих жалібную повість,
Я вид схилив і так держав похилий,
Аж відізвавсь поет: „Чого задумавсь?“

Я в відповідь почав: „О горе, горе!“
Які солодкі мрії й пориваня
Їх підвели на той фатальний крок!“

Потім до них звернувсь я і промовив
Отсї слова: „Франческо, твої муки
Мене до слїз гірких, святих доводять.

„Скажи менї: в часї зітхань солодких,
Коли й як Амору ви піддали ся,
Пізнали ще невисловні бажаня?“

Вона-ж рекла: „Нема такого горя,
Як згадувать свої щасливі хвилї
В нуждї — се й твій учитель добре знає.

„Коли-ж ти так горячо хочеш знати
Найперший корінь нашої любови,
Вчиню, як він: розплачу ся й скажу.

Одного дня для розривки читаєм,
Як Лянчільот в любви запутавсь в сїти;
Самі були ми і без злої думки.

„Та раз по разу ми при тім читаню
На себе зиркали і червонїли,
Аж уступець один нас переміг:

„Ми прочитали, як бажаний усміх
Коханка притягнув до поцїлуя,
І він, що вже не відстає від мене,

„Поцїлував уста мої тремтячи.
„Звідник“ була та книга й її автор.
В той день уже ми більше не читали“.

Поки одна душа се вимовляла,
Ридала друга так, що я від жалю
Утратив память, і немов при смерти
Звалив ся, наче труп паде до долу.

Ся славна сцена давала ріжним авторам імпульс і тему до лїричних пісень, оповідань і драм, та про те Данте з незвичайним ляконїзмом свого вислову і незрівняною плястикою картини являєть ся й доси недосяжним майстром.

У шестій піснї Данте представляє третїй круг Підземелля, де карають ся обжори. Подаю тут у перекладї важнїйші уступи з сеї піснї:

Коли вернула свідомість, що згасла
Зі співчутя для тих двох свояків,
Так що мене зовсїм стуманив смуток,

Нові я муки й мучених нових
Побачив скрізь, куди лиш повернув ся,
Куди лише очима озирнув ся.

Я був у третїм крузї. Круг дощу,
Проклятого, холодного, важкого
І вічного, що не стає нїколи.

Грубозернистий град і снїг і чорна злива.
Раз в раз валять ся з темного повітря;
Смердить земля, що весь той спад приймає.

Жорстокий звір, страшний, поганий Цербер
Трьома пащеками по песьому знай бреше
На кождого, хто тут страждати мусить.

Червоноокий, чорна морда в пінї,
Живіт надутий, а на лапах кігтї,
Якими духів дряпа й роздирає.

Ті виють під дощем немов собаки,
Один бік тїла закривають другим,
І часто обертають ся, нещасні небораки.

Коли зустрів нас Цербер, змій великий,
Розняв пащеку й зуби показав,
І все його тїлище затремтїло.

Мій провідник простяг до долу руку,
Узяв землї і укинув повну жменю
В неситую пащіку ненажери.


І як той пес, що бреше з голоду,
Затихне зараз, скоро жир дістане,
І квапить ся прожерти й халаснути,

Так замовчали враз всї три пащеки
Пекольної собаки, що брехала
Так, що всї душі там бажали буть глухими.

Ми йшли по душах, що поприхиляла
Вага дощу, ступали наші ноги
По їх воздушних тїлах, мов по суші.

Всї, хто там був, за покотом лежали,
І лиш один підняв ся в гору й сїв,
Коли зуздрів, що ми йшли біля нього.

„О ти, кого веде хтось по тім пеклї, —
Промовив він, — пізнай мене, як можеш,
Бо ти родив ся ще поки я вмер“.

Я відповів: „Та мука, що терпиш ти,
Скрива тебе мабуть у моїй тямцї,
Так що менї здаєть ся, що тебе

„Не бачив я нїколи. Та скажи,
Хто ти й за що приняв так люту кару,
Що хоч є й гірші, злїйшої нема“.

А він до мене: „Город твій так повний
Ненависти, що міх перевершив ся,
Містив мене у тім житю веселім!

„Мене согра́ждани „Свинею“[7] прозивали
За те, що все я був ненаїсна прожора;
За те й тепер сей дощ мене карає.

„Та не я сам в такім сумнім тут станї.
Богато нас таких, що се терплять
За сю-ж вину“. Більш не сказав нїчого.


Я рік до нього: „Чякко, удїл твій
У мене сльози жалю витискає.
Але скажи, коли се знаєш, на що

„Зійде сей город із партійних сварів?
І хто з них правий? І скажи причину,
Чому така незгода там панує?“

На сеє він: „По довгому роздорі
Прийде до крови, партія дикійша
Прогонить другу зі страшним скандалом[8].

„Та потім з них закпить судьба: ся впаде
По трьох роках, побита-ж підійметь ся
Такою силою, що гра тепер фальшиву ролю[9].

„Високо нести-ме вона чоло
Немалий час, тиснути-ме противну.
Хоч як пручати ся та буде й нарікати.

„Є там два праведні, та їх нїхто не слуха.
Захланність, гордість, зависть, — се три іскри,
З яких у їх серцях огонь зайняв ся“.

Сим він скінчив свою гірку промову,
Та я сказав: „Повчи мене ще троха,
Хвилину ще даруй для дальшої розмови.


„Скажи менї, де дїлись Фаріната,
Теґґайо і Якопо Рустікуччі,
Арріґо Моска й інші справедливі,

„Що в городї добра робили много?
Де зможу їх знайти, бо рад би дуже знати,
Чи в небо всї вони, чи в ад попали?“

А він: „Вони серед іще чорнїйших духів.
Провин богато їх загнало в ад глубокий.
Коли зійдеш туди, то може їх побачиш.

„Та як повернеш на той світ солодкий,
Прошу тебе, згадай про мене людям!
Більш не скажу тобі й не відповім нїчого“.

Тут простий зір він зизом повернув,
Зирнув ще раз і голову схиливши
Впав ниць до долу між слїпих громаду.

Мій провідник сказав: „Він більш не встане,
Аж ангельські його розбудять труби,
Коли прийде карати власть ворожа.

„Тодї знайде з них кождий гріб сумний,
Одержить власне тїло й давнїй вид,
І вчує, що йому судило ся на віки“.

Отак у тій понурій завірюсї
Душ і дощу ступали звільна ми
В розмові тихій про житє будуще.

Я запитав: „Учителю, чи муки
Зростуть іще по присудї страшному?
Зменшить ся, чи зао́стрить ся терпінє?“

Він відповів: „Згадай мудрця науку,
Що чим досконалїйший живий твір,
Тим він живійше біль і радість відчуває.

„А що отся проклятая громада
До досконалости нїколи не дібєть ся,
Ждать їй в будущім більше мук, як доси“.

Ся остатня строфа дала привід до малого непорозуміня такого совісного перекладача, як Кароль Айтнер, який переклав її ось як:

Und kann auch diese maladeite Rotte
Zu wahrhafter Vollendung nie gelangen,
So hofft sie's doch in Zukunft mehr als früher.

Із сього виходило би, що грішні душі в Підземеллю мають надїю дожити в будущинї до зменшеня своїх мук. Се одначе не передає докладно погляду Данта чи Вірґілїя висловленого в сьому місцї, де сказано дословно:

Tuttochè questa gente maladetta
In vera perfezion giammai non vada,
Di là, più che di quà, essere aspetta.

Що по нашому значить: „Тому, що сей проклятий люд нїколи не дійде до правдивої досконалости, — остатнїй рядок троха темний і значить дословно: „По тім боцї надїє ся бути більше як по сьому“. Італїйський коментатор Боккачіо додав до сих слів поясненє: „Sara più tormentata che adesso — буде терпіти більше мук (у вічности) нїж доси“.

При кінцї шестої піснї Данте з Вірґілїєм доходять до четвертого круга, на якого вступі демон Плют, „великий ворог“, їх зустрічає чортівським окликом „Pape Satan, pape Satan, aleppe!“ Коментатори доси не могли вияснити сего оклику, особливо його останнього слова. На мої думку се остатнє слово відповідає слову „Nempe“, вживаному львівськими духами в значіню: „Ходи сюди! Уважай! Слухай! „Раре“ очевидно значило би стільки що „тату“, „отче“. Вірґілїй втишує демона, якого лає назвою „проклятого вовка“, короткими словами і показом, що їх прихід дїєть ся з божої волї.

І мов вітрила ті надуті вітром,
Як машт зломаєть ся, падуть до долу,
Так само в низ упав сей дух жорстокий.

В VII-ій піснї після сеї стрічі Данте з Вірґілїєм входять у низший, четвертий круг яскинї,

Що-раз вглубляючи ся в мук безодню,
Що мов в мішку вміща провини всего світа.

О Боже справедливий! Хто напхав
Так много мук, труді́в страшних, як я
Се там побачив? І чому наш гріх

Нас так карає? Як в виру Харибди
Ламає хвиля хвилю й бєть ся в ньому,
Так мусить люд в тім крузї клекотїти.

Тут бачив я душ більше, як де инде;
З усїх сторін із вереском страшенним
Тяжкії тягарі вони грудьми котили.

На питанє Данта Вірґілїй поясняє, що сї душі

Були попи, що лисини носили
На головах, і папи й кардинали,
Які в захланности всю міру перебрали.

В осьмій піснї Данте й Вірґілїй доходять до ріки Стикса, яка розливаєть ся в широке озеро, через яке перевозить їх Флєґіяс. У тім озері чорнім від болота плавають душі, що за житя грішили гордістю та сердитістю. Вірґілїй поясняє між иншим:

„Як многих чтять як королїв на світї,
Які в болотї тут погрузнуть наче свинї,
Погорди безмір лиш лишаючи по собі!“

Вони наближають ся до пекольного міста Діс, до якого вступ надзвичайно утрудлений. Поборенє тих трудностий описує Данте в піснях осьмій і девятій, але сей опис повний аллєґорій та натяків темних уже для його сучасних. Тому подаю лише закінченє девятої піснї. Вступивши в нутро пекольного міста Данте побачив

З обох сторін широкії поля
Покриті душами, що в муках верещали.

Як коло Арля, де загачено Родан,
І коло Полї близько від Кварнера,
Що там межу Італїї значить,

Цїлу рівнину могилки вкривають,
Так само й тут було їх повно скрізь;
Та тут були се сховища страшні.

Між могилками скрізь огнї горіли,
Гробницї-ж в них були розпалені,
Як в ремеслї ковальському зелїзо.

В гробницї кождій віко відхилене,
З під нього чути було крик і лемент
Душ, що лежали в нїй у лютих муках.

Я запитав: „Учителю, хто тії
Заперті в тих гробницях огняних,
Що видають стогнаня так болючі?“

Він відповів: „Се сект учителї
І сект прихильники. Оті гроби
Містять їх значно більше, як ти бачиш.

„Бо рівні з рівними лежать тут в купі,
Гроби-ж їх більше або менш горючі“.

В десятій піснї Данте цїкавить ся тими гробами, яких віка відхилені і яких не стереже нїхто. Вірґілїй поясняє:

„Позакривають всїх, коли вони
Повернуть із долини Йосафата
З тїлами, що там на землї лишили.

„В гробницї з сеї сторони лежить
Із Епікуром вся його ватага
Тих, які вірили, що тїло мре з душею“.

Дальшу розмову Данта з Вірґілїєм перериває один із тих, що лежать у огняних домовинах, словами:

„Тосканче, ти що по огненнім містї
Живий ідеш і скромно так говориш,
Будь ласкав, зупини ся в сьому місцї!

„Твій говір вказує, що ти вродив ся
В тій славній вітчинї, якій я може
В своїм житю занадто надокучив“.

Отсї слова почули ся раптово
З одної домовини, я-ж зі страхом
Ще близшче до привідцї притулив ся.

А він сказав: „Оглянь ся! Що тобі?
Се Фаріната у трунї простуєсь, —
До пояса його побачить можеш“,

І вже я зір свій впер в його лице,
А він підвяв чоло своє і груди.
Немов би пекло все мав за нї-за-що.

Привідцї руки справні та охочі
Мене до нього пхнули між гробами.
І він сказав: „Числи ся зі словами!

І скоро став я при його гробницї,
Він поглядїв і якось із призирством
Спитав: „А хто були у тебе предки?“

А я бажаючи йому вгодити,
Не скрив нїчого, все йому представив,
А він підвівши брови троха в гору

Сказав: „О так, були се вороги
Мої і моїх предків й моїх партій,
І я два рази виганяв їх з міста“.

„Хоч виганяв, вони з усюд вертали, —
Відмовив я, — і раз і другий раз, —
Та ваші тої штуки не навчились“.

Тодї в відкритій скринї тій явилась
Ще друга тїнь край тої, лиш по груди
Зринаючи, мов ставши на колїнах.


Оглянула мене, немов бажала
Побачити, чи хто не йде зо мною.
Але як те підозрінє минуло,

Промовила з плачем: „Коли в тюрму сю
Слїпу ти йдеш через талант високий,
То де-ж мій син? Чому він не з тобою?“

А я йому: „Не сам собою йду я,
Мене веде отой, що там чекає, —
Та ваш Ґвідон мабуть його зневажив“.

Слова його й та кара, що приймав він,
Менї відкрили вже його наймення,
Тому я й дав таку відповідь просту,

Він раптом випроставсь і крикнув: „Як ти
Сказав: зневажив? То він вмер уже?
Вже любий світ його не тїшить очи?“

Побачивши, що я немов вагав ся
І не давав відповіди від разу,
Він впав і вже не говорив нї слова.

А другий гордий, той, з яким розмову
Я не скінчив ще, не змінив обличя,
Не зрушив шиї, не здвигнув ся боком.

„Коли мої — тягнув він далї мову —
Не вивчились як слїд тії науки,
Менї се гірш, як тая домовина.

„Та перш, нїж пятьдесять разів засвітить
Свій вид та панї, що оттут панує[10],
Ти взнаєш сам, яка тяжка се штука[11].

„І як що ти на красний світ повернеш, —
Скажи, чого народ наш так лютує
Проти моїх у всїх своїх законах?“


А я відрік: „Велика різанина,
Що Арбію червоно закрасила,
Тому наш храм такі караня каже“.[12]

Тодї зітхнувши він чоло порушив
Тай каже: „Там я був не сам один,
Тай з иншими повстав не без причини.

„Але один я був, як одностайно
Прираджено Фльоренцію знївечить,
Що став отверто у її защиту“.

Сей епізод вводить нас у фільозофію партійних розладів і боїв, що шарпали Фльоренцію в XIII і XIV віках і затроіли й Дантове житє. Дїяльність Фарінати внесла в ті бої нечуване доси роздразненє, і тому його появою маркуєть ся перехід до найнизших кругів злочинів, що мають своє жерело в затвердїлости злої волї та безсовісности.

Данте запитує далї Фарінату, чи не може віщувати йому долю, яка чекає його в будущому, очевидно в тій вірі, що духам, хоч і в Підземеллю, будуще відоме більше як людям.

„Коли спокій знайти твої нащадки мають,
То розвяжи менї — просив я — той вузол,
Що засудом звязав моє житє.

„Коли не помиляю ся, вам видно на перед,
Що біг часу нам принесе з собою,
А нам теперішністю се закрите“.

Він рік „Ми бачимо, як слабозорий,
Те, що від нас віддалене не дуже;
На стілько ще нам світить Пан найвисший.


„Та ми не знаємо, чи се по нас,
Чи перед нами, і коли нїхто з вас
Нас не повчить, не знаємо про вас нїчого.

„То-ж зрозумієш, що знанє все наше
Мертвим ізробить ся від тої хвилї,
Коли будущини замкне ся брама“.

Тодї мов почуваючи ся до вини,
Промовив я: „Скажіть тому, що впав,
Що син його ще доси між живими“.

„А що не відповів я на його питанє,
Хай знає, що се я був, і що блуд свій
Пізнав уже, який менї ви розяснили“.

Тут провідник позвав мене до себе,
То-ж духа я просив, щоб як найскорше
Сказав менї, хто з ним лежить в тім гробі?

„Лежить нас тут у купі більш як тисяч, —
Сказав він, — Фрідріх Другий теж між ними,
І кардінал[13], — про инших промовчу“.

Тут він сховав ся, я-ж звернув свій хід
До старшого поета, тай ще думав
Про ті слова, що видались менї ворожими.

Він рушив далї, і коли ми йшли,
Він мовив: „Що задумав ся ти так?“
І відповів я на його питанє.

„Сховай у дусї, що чув проти себе, —
Упоминав мене учитель мудрий, —
І памятай отсе, — тут палець він піднїс, —

„Коли там станем перед промінем солодким
Тієї, що її прекрасний зір все бачить,
Від неї шлях житя тобі весь ясний стане“.

Одинацята пісня важна особливо тому, що тут поет у поетичній формі дає виклад не тілько пляну трьох найнизших кругів Підземелля 7, 8 і 9-го, але надто виклад абстрактних, доґматичних та моральних поглядів, що лежать у основі сеї величньої конструкції. Входячи стрімким провалом у низину семого круга, з якого до них доходить страшний сморід, вони минають могилу папи Анастазія II, єретика, що був папою в рр. 496—8 і належав до секти т. зв. Фотінїян. Аби не йти мовчки важкою дорогою, Вірґілїй поучає Данта в довщім викладї:

„Мій сину, в серединї скель отсих
Лежать — сказав він — менші три круги,
Так само степеновані, як ті, що ми пройшли.

„Усї вони проклятих духів повні,
Та щоб ти далї знав, на що дивить ся,
Почуй, за що і як покарані вони.

„Мета всїх злостий, ненависних Небу,
Се кривда, а усяка кривда шкодить
І смутить ближнїх силою й обманом.

„А що обман — гріх власний чоловіка,
То він найбільш немилий Богу, і тому
Обманщики стоять найнизше, й їх

„Кара́, найтяжша мука. Перший круг
Містить насильників, а що насиллє
Бува трояке, то й уся будова

„На три поверхи дїлить ся круглясті.
Насиллєм можна согрішить трояко:
Супроти Бога, ближнього й себе самого.

„Грішить насиллєм на самій особі
І на маєтку: вбійство, тяжкі рани,
Пожар, руїна, хиже грабівництво.

„Оттим то вбійцї, люті забіяки,
Розбійники й нищителї терплять
У першім крузї всї окремими гуртами.


„Насильно може й сам на себе дехто
І на своє добро теж наложити руку, —
За те терпить він марне в другім крузї:

„Хто самохіть зігнав себе зі світа,
Добро своє програв та змарнував,
І нарікав, де рад би мусїв бути.

„Нарештї Богу чинить ся насиллє,
Коли хто серцем Бога зневажає
Або перечить і злословить всю природу.

„Тим напятновані в найменшім крузї
Содоми пятнами й Каора ті злочинцї,
Що Бога хулячи своє сплямили серце.

Обман, що кажде підгриза сумлїнє,
Звернути може чоловік на того,
Хто йому вірить, або й на такого,

„Хто не йме віри. Другий сей обман
Зрива вузли любви, якими вяже нас
Природа; от тому то в другім крузї

„Терплять облесні, брехуни й підлизи,
Чарівники, фальшівники, злодїї,
Продажні, курварі та всяка погань.

„А перший рід обмана убиває
Любов, яку дала природа в кровних звязках,
Що плодять найщирійшеє довірє.

„Оттим то у найменшім крузї, в осередку
Цїлого світа, де сидить сам Діс,
Ся зрада вічно трощить ся за кару“.

Пропускаю конець сеї піснї, а також пісню 12-ту, які не мають для нас більшого інтересу. В 13-тій піснї Данте сходить до другого пояса 7-го круга, де не бачить нїяких людських постатий, тілько самі терни, а про те чує скрізь стогнанє та наріканє. За порадою Вірґілїя він зриває гилячку з одного терна.

Простерши руку троха перед себе
Вломав гилячку я з терна одного,
Та терен крикнув: „Чом ти рвеш мене?“

Де відломав я гильку, потекла
Краплина крови чорної, і голос
Озвав ся знов: „По що ти рвеш мене?

„Чи й крихти милосердія не маєш?
Людьми були ми, а тепер тернами стали,
Не торгай нас, ми-ж не гадючі душі!“

Як на огнї сире полїно соки
З обох кінцїв пускає і бульками
Виходять краплї з нього і сичать,

Так з місця, де я відломав гилячку,
Йшла кров з словами враз, і гильку я
Пустив і став з переляку нїмий.

„Коли-б про се він міг був хоч подумать,
Ображена душе, — сказав мій провідник, —
Хоч знав про се з моєї вже поеми,

„То певно був би й не торкнув тебе рукою.
Та ся чудесна річ мене самого
Спонукала йому се предложити,

„Чого й сам жалую. Скажи-ж йому тепер,
Хто ти, щоб він в відплату твою славу
Звістив на світї, до якого верне“.

Промовив корч: „Які-ж солодкі ті слова!
Не промовчу нїчого, та нехай вам
Не прикрить ся, що дещо ширше скажу.

„Я той, що мав в руках оба ключі
До серця Фрідріха й крутив їх так легенько,
Що відмикав його і замикав до схочу.

„Кождїський я секрет виймав із нього
Й таке довірє мав в високій моїй власти,
Що сну й спокою я не тратив анї разу.


„Ледача зависть, що з дворів цїсарських
Лихих очий своїх нїколи не спускає,
Вона, загуба всїх, дворів зараза,

„Всїх душі проти мене розпалила,
Вони-ж і цїсаря так розпалить зуміли,
Що почесть радісну змінив на люте горе.

„Мій дух, зневірою придавлений тяжкою,
Хотївши через смерть уникнути погорди,
Довів до того, що скривдив я власну правість.

„Клянусь сего корча поплутаним корінєм,
Що пану свойому, найвисших почестий
Достойному, я віри не зломав нїколи.

„Коли хто з вас назад на світ поверне,
Хай моїй памяти приверне честь,
Яку лиш зависти підлота заплямила“.

Сей прегарний епізод говорить про визначного полїтика Петра Деллє Вінє (Petrus a Vineis), родом із Капуї, що був канцлєром і найлїпшим довіреним цїсаря Фрідріха II. За його антіпапську полїтику папа Іннокентій V. кинув на нього анатему, та се з разу не позбавило його довіря цїсаря. Тілько пізнїйше зависні двораки обмовили його перед цїсарем, що він надуживає цїсарського довіря, і цїсар велїв його ослїпити. Діткнений сим страшним нещастєм Петро сам зробив конець свойому житю. Пропускаю конець сеї піснї, а також пісню 14-ту, як менше цїаві, богаті на натяки із старинної історії та мітольоґії, а за те виймаю з 15-тої піснї уступ про Брунетта Лятінї, в яким Данта вязали якісь тїснїйші, не в повнї вияснені особисті зносини. Врунетто Лятінї був секретарем Фльоренції, але його скинено з уряду під закидом фальшівництва, по чім він покинув Фльоренцію і незабаром по тім умер у Парижі. Данте стрічає його в Підземеллю серед громади мандрівних духів, яким полумя випалює очи. Те, що говорить Брунетто до Данта, повне неясних натяків, із яких можна вирозуміти хиба стілько, що Брунетто віщує Дантови вигнанє з Фльоренції. За те слова Данта до Брунетта повні щирого поважаня та прихильности.

„Коли-б сповнило мої просьби небо, —
Відмовив я, — то ви-б не були ще
Відлучені від людської природи.

„В душі моїй живе ще й доси сильно
Й болить мене ваш любий, дорогий
Батьківський образ, як в житю земному.

„Ви з уст до уст мене навчали, як
Повинен чоловік безсмертє заробляти.
Як вдячний я за се, поки живу.

„Язик мій голосить не перестане.
Те, що ви про моє житє сказали,
Затямлю з иншими для опізнаня

„Тій панї, що стрінуть ся з нею маю.
Одно лише скажу вам ще: коли лиш
Мене моє сумлїнє не картає,

„Я все принять готов, що доля принесе.
Не новина для мене се нещастє.
Хай колесо своє Фортуна повертає,
Як хоче, а рубач свою сокиру!“

Пропускаю також дальші піснї заповнені натяками на ріжні італїйські відносини, і подаю тут лише виривок із 19-ої піснї, де мучать ся т. зв. Сімонїсти, що захапували церковні добра не для духовних цїлий, а для задоволеня себе й своєї родини. В третїй печері осьмого круга пекольної будівлї бачить Данте грішників позастромлюваних у довгі рури до гори ногами, так що з каждого грішника видно лише ноги по колїна, і ті ноги горять вічним огнем. Особливо один грішник фицає ногами дужще від инших, і Данте хоче забалакати з ним, Вірґілїй заносить його над ту дивоглядну домовину, і Данте промовляє до грішника:

Хто ти, душе жалібна, стрімголов
Поставлена, мов паль на місцї вбитий?
Коли тобі се вільно, вимов слово!“

Я став як монах, що сповідї слуха
Скритоубійцї, що вже впертий в яму,
Кликнув його, щоб ще часок пожити[14].

А сей ревнув: „Чи ти вже тут явив ся?
Чи ти вже тута, Бонїфаціє?
На кілька лїт письмо мене здурило.

„Чи ти так швидко наситивсь тих скарбів,
За для яких не завагавсь красуню
Знасилувать, щоб знять її порфіру?“

Се друга згадка про папу Бонїфація, що тодї ще був живий. Той, що кричав, се його попередник, папа Микола III, з роду Орсінї (медведї — від orso), що так само як Бонїфацій знасилував „гарну даму“, римську церкву для особистих користий. Данте почувши се запитанє,

Став як той муж, що хтось за дурня має,
І він стоїть, не може відповісти,
Бо не розчовпав даного питаня.

Тодї Вірґілїй рік: „Скажи йому,
Що ти не той, про кого він питає“.
І я сказав, що він менї нараяв.

І дух на те аж закресав ногами,
Зітхнув важенько і плачливим тоном
Промовив знов: „Чого-ж від мене хочеш?

„Коли цїкавий знати, хто я був,
Що задля сього в скелї сї трудив ся.
То знай: носив я плащ той світовладний,

„І як на те був сином Медведицї,
На жир захланним для своїх медведят.
Що там пер скарби, тут себе впер в міх.


„Під головою в мене вперті инші,
Що перед мною церкву продавали,
Тепер тут дусять ся в скальних щілинах.

„І я туди столочений ще буду,
Як той прийде, за кого я приняв
Тебе в своїм нерозважнім питаню.

„Та довше тут мої горіти будуть ноги,
І я стою вже стрімголов упертий,
Нїж він стояти ме з горючими ногами.

„По нїм прийде пастух із заходу,
Ще шаленїйший кат і беззаконник,
Той і мене й його покрити має“.

Данте натякає тут на Бонїфацієвого наступника Климента V, Ґасконця з роду, який за протекцією француського короля дорвав ся був папської корони, та швидко потім був зкинений із престола.

А ось проба Дантового гумору — малюнок чортівської дружини над смоляним озером (піснї 21—22).

Коли був хто в венецькім арсеналї,
Коли зимою там смолу розтоплять,
Щоб конопатить судна перегнилі,

Що вже не можуть плавать: сей будує
Собі нове, а той старе латає
З боків ушкоджених плаванєм довгим;

Сей з переду щось клепле, той із заду,
Сей весла теше, а той линви крутить,
А той вітрила направля подерті, —

Так — не огнем, а божим провидїнєм
Кипіли в глубинї густії смоли
І береги кругом липкі творили.

Я бачив їх, та в них нїчого більше,
Як лиш бульки, що кипяток здували,
Коли весь плин то дув ся, то знов падав.


І поки нїмо так я в низ дивив ся,
Мій провідник закликав: „Глянь-но, глянь-но!“
І потянув мене із мого місця.

Я обернувсь як той, що отягаєсь
Побачивши таке, від чого жах проймає,
І так його перестрах подолає,

Що глянувши кидаєть ся тїкати.
За нами бачив я, як чорний дявол
По скелї біг і живо наближав ся.

О, як же диким вид його здавав ся,
Які страшні були його всї рухи,
Простерті крила, побігущі ноги!

На своїх плечах острих і високих
Нїс грішника узявши на коркоші
І впявшись пазурями йому в ноги.

На мостї ставши крикнув: „Малєбранке,
Отсе вам пан суддя з святої Цітти![15]
В смолу його, а я біжу по инших!

„У тому містї з біса їх богато:
Продажний кождий з них окрім Бонтура,
За гроші з чорного там біле роблять“.

Із моста бух його, а сам по скелї
Погнав — нїколи хорт іще так швидко
Не гнав за злодїєм з ланца зірвавшись.

Сей впав до дна, та зараз вирнув знову
Задом; та дяволи, що стерегли там,
Гукнули: „Ге, тут пану не неможе

„Святе лице, тут купіль не така,
Як в Серкіо[16]. Но хочеш коштувати
Гачків тих наших, то не виринай же


З смоли на верх!“ І вхопили його
Стома гаками і кричать: „Ховай ся!
Лиш потаємно хлипай, скілько можеш!“

Се так, як кухар кухтів заставляє
Вилками мясо, що сплива в окропі,
Втискати силою на дно кітла.

Вірґілїй сам пронятий жахом на сей вид велить Дантови сховати ся за камяний стовп, а сам іде до чортів. Вони кинули ся на нього зі своїми гаками, але він зупинив їх одним словом і зажадав розмовити ся в їх ватажком.

Всї крикнули: „Іди ти, Лихохвосте!“
І виступив один, а инші стали дальше, —
Він підійшов і рік: „Чого вам треба?“

„Чи віриш, Лихохвосте, — мовив майстер, —
Що ти-б зустрів мене на сьому місцї,
Безпечного від всїх гаків тих ваших,

„Як би не божа воля й наказ долї?
Пусти мене, бо небо захотїло,
Шоб я одного вів страшним сим шляхом“.

А в чорта так всї гордощі упали,
Що гак йому під ноги покотив ся,
І рік чортам: „Лишіть їх у спокою!“

А провідник озвавсь до мене: „Ти там,
Що скулений сидиш за стовпом моста,
Ходи сюди до мене й будь спокійний!“

Я вийшов і побіг до нього скоро,
А всї чорти на здогони за мною, —
Вже думав я: ось-ось потопчуть зараз.

„І я всїм тїлом мов прилип до свого
Провідника і не спускав очий
Із тих почвар, що шкірились страшенно.


Гаки спустили, та один як крикне:
„Ей, дам йому хоч раз по старій панї!“
А инші: „Гей же, всип йому порядно!“

Та той діявол, що держав розмову
Із моїм майстром, швидко обернув ся
І мовив: „Годї, годї, Забіяко!“

До нас сказав: „Сюди не можна далї
Отсею скелею, бо шестий лук
Запав ся там і потонув в безоднї.

„Та як про те в дорогу вам спішить ся,
То йдїть сим проломом, там далї буде
Новая скеля добра для дороги.

„Туди я власне шлю декілька своїх
Приглянуть, чи там хто із мук не вилїз, —
То з ними йдїть, вони вас не зачеплять.

„Ходїть сюди, Крилатий, Хмароходе, —
Гукнув до них, — і ти, Песяча Мордо,
А ти веди всю роту, Бородачу!

„Ти Яструбе, махай, і ти Драконе,
І ти Вилачу з клами, й ти Зубачу,
Мотиль пекольний і Огняник лютий!

„Кругом огляньте ті кипучі смоли,
А сих безпечно проведїть на скелю,
Що не розвалена йде край безоднї!“

„О майстре, що за пики!“ скрикнув я.
„Ах, красше йдїм самі без їх проводу!
Ти-ж знаєш шлях, по що нам їх ескорта.

„Коли ти так уважний, як звичайно?
Поглянь лише на них, як скалять зуби!
Їх брови грозять нам, що ошукають!“

А він до мене: „Но вдавай ся в страх!
Такий вже звичай їх, що скалять зуби, —
Се-ж лиш до тих, що там киплять так гірко“.


І в лїво ми звернули ся на греблю;
Та поки рушить, кождий чорт ватажцї
Язик довжезний показав і зуби,
А сей їм задом рикнув мов трубою.

Я бачив, як кіннота в путь рушала,
До штурму йшла, під своїм стягом в купі,
А инодї як утїкала з поля;

Я скорогонцїв бачив у Ареццо,
Погонцїв бачив з бистрими возами,
Турнїри бачив, всякі перегони,

То з трубами, то із битєм в литаври,
То з бубнами, з огнями замковими,
По нашому звичаю й по чужому, —

Та ще не чув таких труб дивовижних,
Щоб в рух гонили пішаків і кінних,
Чи кораблїв знаками й звіздним шляхом.

І ми пішли в чортів тих супроводї.
Нївроку ровта! Що-ж, у церкві бачиш
Святих, а в коршмі оглядай пяниць!

Та на смолу свою звернув я ввагу,
Щоб увесь зміст баюри прослїдити
І весь той люд, що там у нїй варив ся.

Як ті дельфіни, що хребтом горбатим
Дають матрозам знак, щоб пильнували
Судна свойого, бо зриваєсь буря, —

Так инодї один чи другий грішник,
Щоб біль влекшить, плечима винуряв ся
Й щезав скоріш, нїж блискавка щезає.

І мов ті жаби на краю калюжі
Лиш писками з калюжі визирають,
А лапки й тулови в водї ховають,

Так тут усюди грішники робили;
Та скоро Бородатий наближав ся,
Швиденько знов у кипяток пірнали.


Одного бачив я — і досї серце
Стискає жах — що якось запізнив ся,
Як жаба, що на березї здрімалась,

А инші поскакали; в тім Кігтястий,
Що був в близу, та хап його за патли
Засмоляні, і витяг в верх, як видру.

Я знав уже чортів усїх по йменню,
Коли їх вибирали, й прислухав ся,
Як тут вони зняли пекольний вереск:

„Огненник, швидко! Кігтями впивай ся
В його хребет, зідри з нього всю шкіру!“
Отак ревли усї чорти прокляті.

А я: „Мій майстре, коли се можливо,
Розвідай, хто се бідний той сарака,
Що впав ся своїм ворогам у руки?“

Мій провідник наблизив ся до нього
І запитав, хто він, а сей відмовив:
„Родив ся я у князївстві Наваррі.

„Дала мене у панську службу мати,
Приживши від якогось волоцюги,
Що свій маєток і себе розтратив.

„Служив я в доброго князя Тебальда,
І там я наробив лайдацтва много,
А тут в смолї караю ся за нього“.

Та тут Зубач, якому з рота кли
З боків мов у одинця вистирчали,
Шарпнув його одним, аж сей зайшов ся.

Попалась мишка лютим кицькам в лапи!
Та Бородач обняв його руками
Й кричав: „Геть ви! Візьму його на вили!“

І рік лицем до майстра обернувшись:
„Питай його, коли від нього ще що
Дізнать ся хочеш, поки не порвемо“.


Мій провідник: „Скажи, чи знаєш ще там
Кого з злочинцїв в тій смолї, що був би
З Італїї родом?“ — Він: „Ось-що разстав ся

„Я перед хвилею з таким сусїдом.
Ой, щоб я й доси з ним лежав в укритю,
То не бояв ся б тих гаків та кіхтїв!“

Огненник крикнув: „Годї вже стерпіти!“
І за рамя гаком його поцупив,
І вирвав з нього немалий шмат мяса.

А Велетень хотїв за обі ноги
Його вчепить, та тут же ватажок
Сердито всїх окинув їх очима.

Коли вони притишили ся троха,
Спитав мій майстер зараз у злочинця,
Що з болем хукав на свою ще рану:

„Хто-ж був той, що розставсь ти з ним, ідучи
До сього берега собі на лихо?“
А він відмовив: „Се чернець Ґоміто,

„Той із Ґаллюри[17], всїх ошук пасуда,
Що мав в руках врагів свойого пана
І заробив собі на їх похвалу:

„Злупив з них гроші і пустив їх вільно,
Як сам признавсь: тай в инших своїх врядах
Брав хабарі не в роздріб, а гуртами.

„З ним враз сидить і пан Михайло Цанке
Із Льоґодора. Ті все язиками
Молотять про Сардинїю свою!

„Ой-ой! Як сей чортяка скалить зуби!
Я-б більше хтїв сказати, та бою ся,
Що він ось-ось менї в ковтун упнеть ся!“


Та ватажок, до Мотиля звернувшись,
Що витріщивсь уже його попасти,
Ревнув: „Ти шибенику, геть махай!“

„А хочете Льомбардів чи Тосканцїв, —
Почав на ново грішник бідолашний, —
То я вам їх покличу скілько треба.

„Коли-б лиш ті злорукі троха втихли,
Щоб ті були безпечні від їх пімсти,
То я ось тут на місцї замісь себе-б

„Покликав вам їх сїм; лиш раз би свиснув,
Як звичай маємо собі свистати,
Коли на двір хто хоче вихилять ся“.

Та тут піднїс Псоглавець песю морду,
Зубами кланцнув, гавкнув: „Що за злобу
Сей видумав, щоб до смоли дістать ся!“

Та сей, богач на всякі хитрі штуки,
Відпер: „А вже-ж, що я щасливий дуже,
Коли своїх упхну у більшу муку“.

Крилач не вдержавсь і йому в відповідь
Сказав до инших: „Ну, як хочеш скочить,
Я за тобою не пішлю погоню,

„Лиш крила розпрістру по над смолою.
Йдїть геть зі скелї! Беріг буде щитом, —
Побачим, чи ти сам від нас міцнїйший!“

Читачу мій, поглянь на жарт сей но̀вий!
Чорти всї вперли зір в противний беріг,
А перший той, що був найменше рад[18].

Наварець хвилю виглянув корисну,
Впер пяти в землю і в одній хвилинї
Штрикнув і всї їх пляни помішав.


Тут всї себе виновними почули,
Найбільше-ж той, що був зачинець жарту.
Він кинувсь, крикнув: „Ось тебе я маю!“

Та не попав; не швидші були крила,
Як страх, що того аж на дно занурив,
А сей летючи гордо випер груди.

Та Мракохід, розлючений тим жартом,
Пустив ся в лет, щоб Крилача побити
За те, що злодїй вирвавсь через нього.

А злодїй вже давно їм щез з очий, —
То він на друга з кігтями накинувсь,
І тут вони над озером зчепились.

Та був Крилач незгіршая шульпіка,
Вчепивсь до нього, і оба посполу
Бебехнулись в оту смолу кипучу.

Окріп їх швидко помирив, та крила
З смоли піднять їм не було спромоги,
Так цупко в нїй вони позалипали.

Жаль стало їх Бородачу й кумпанам, —
Післав як стій штирох на другий беріг
З вильми й гаками; ті погнали живо

На місце бою з сего й того боку
І стали склеєних тягти гаками
З смоли, в якій вже обпекли ся значно.

Оттам ми їх у тій смолї й лишили.

У 28-ій піснї описує Данте свій хід через шесту яскиню (bolda) девятого круга Підземелля, в якій мучать ся лицеміри.

Мовчки, самі йшли ми без товариства,
Один в перед, другий за ним, неначе
Ті Міноріти, що мандрують шляхом.

Та сварка, що ми бачили, звернула
Мій ум на тую Езопову байку,
В якій говорить ся про жабу й миш.

Ось та Езопова байка в перекладї на нашу мову: „Полева миш на лихо собі подружила ся з жабою. Жаба в злім намірі привязала ногу миши до своєї. З разу ходячи по полї вони збирали собі поживу. Коли-ж наблизили ся над беріг озера, жаба потягла миш у глубину, сама любуючи ся водою і квакаючи з радости. Нещасна миш занурена в водї здохла і плила привязана до жабиної ноги. Побачивши її ястріб ухопив її пазурами. Жаба привязана до миши потягла ся разом із нею, і обі стали жиром ястреба“.[19] До сеї байки Данте навязує рефлєксію, що біси так само одурили один одного, змовивши ся пошкодити їм. Він боїть ся їх дальшого переслїдуваня і чує з далека їх наближенє, та просить Вірґілїя, аби захистив його. Вірґілїй завважує, що така сама думка повстала в тій хвилї і у нього, і вони оба разом звертають ся на крутий спуст, що вів до шестої яскинї. Вже демони надлетїли, і вони оба побачили над собою їх широкі крила.

Тодї обняв мене мій провідник,
Як мати криком збуджена, коли
Довкола себе бачить блиск пожежі,

Хапа дитину й довш не гаїть ся,
Як лиш, аби на себе плащ накинуть,
Про ню лиш дбаючи, а не про себе.

І з перевісища твердої тами
Спустив ся він плечима в низ по скелї,
Що творить беріг шестої яскинї.

Не бігла швидко так вода в лотоках,
Що рушає колеса млиновії
При самім спадї на їх лопатки,

Як майстер мій шугнув у низ по скелї,
Мене до груди тиснучи так міцно,
Немов я син його був, не товариш.


І ледво ми на днї обриву стали
Ногами своїми, а вже біси над нами
Явили ся; та він не мав вже страху.

Бо та висока Мудрість, що вчинила
Їх сторожами пятої яскинї,
Їм змоги не дала із неї виступати.

В низу нам люд мальований явив ся,
Що тут і там ходив помалу дуже
З слїзми в очах, утомлений, прибитий.

На них були плащі з капузами,
Що й очи закривали, того крою,
Як у Кольонії монахи носять.

Позолочені з верха, аж слїпили,
Але внутрі всї з олова, тяжезні
Такі, що Фрідріхові проти них — солома[20].

О, ті плащі, що вічність обтяжають!
І ми звернулись знов у лївий бік
Із ними враз, що тілько плач свій знали.

Та люд сей тягаром утомлений
Так звільна йшов, що ми при кождім кроцї
Нову компанїю їх зустрічали.

Данте бажає знайти між ними когось зі своїх земляків, та в тій хвилї, коли він висловив Вірґілїєви се своє бажанє, один із тих обтяжених скрикнув за ними:

 „Спинїте ноги
Ви, що так біжите в повітрі темнім!

„Від мене може ти дізнаєш ся
Того, чого бажаєш“. І до мене
Сказав Вірґілїй: „Стій! Звільнїмо кроку!“

Я станув і побачив, як їх два
Що сили перли ся за нами поспішити.
Та їх спиняв тягар і шлях вузкий.


Коли прийшли, то довго поглядали
На нас з під лоба, і оба мовчали,
А потім рік один з них до другого:

„Сей, бачить ся, живий, бо рушаєть ся
Горлянка в нього. А коли оба
Вони мертві, то по якому-ж праву
Ідуть сюди без тих плащів тяжезних?“

Потім до мене рік: „Тосканче, ти тут
У зборі нещасливих лицемірів.
Не погордуй сказать нам, хто ти й відки!“

А я до них: „Вродив і виховав
Мене прекрасний город той над Арном,
І тїло ще живе, яке я доси мав.

„Хто-ж ви такі, яким, як бачу, біль
Тяжкий слезами із очий спливає,
І за що мука та, що вас огнем проймає?“

Один сказав менї: „Плащі ті золочені
Такі тяжкі від олова, що від їх тягару
Тріщать під нами камяні помости.

„А ми Больонцї, і „Веселими братами“
Були, я Каталяно, сей Льодрінґо,
А город твій нас вибрав головами

„Двох, хоч одного лиш звичайно вибирали,
Щоб ми спокій їх берегли; та ми
Таке накоїли, що й доси ще
Слїди показують коло Ґардінґо.[21]


І я сказав: „О братчики, погані ваші“,  —
Та більше не сказав нїчого, бо мій зір
Впав на мерця, хрестом прибитого
До голої землї трьома палями.

Побачивши мене він дико ворухнув ся,
І стогнучи у бороду зітхав.
Коли побачив се брат Каталяно,

Сказав: „Отсей розпятий, що його
Тут бачиш, радив фарисеям у свій час:
„Хай пропаде один, щоб люд увесь не гинув“.[22]

„За те лежить він голий тут поперек
Дороги й мусить відчувать на собі
Тягар усїх, котрі проходять через нього.

„Простертий так лежить і тесть його
В онтім рові, й всї члени тої ради,
Що були сїменем зруйнованя Юдеї“.

У 24-ій піснї мандрівцї проходять сему яскиню, в якій карають ся злодїї. Дорога тут така трудна, що Данте обезсилений утомою мусить сїсти й спочити. Вірґілїй упоминає його до дальшого ходу ось якими словами:

„Тепер повинен ти всї лїнощі стрясти́,
Бо на перинах лежачи вигідно
І тепло вкритий, ти до слави не дійдеш.

„А хто без слави вік свій там проводить,
Той на землї й слїду не полишає,
Як дим в повітрі, піна на водї.

„Тож уставай, перебори утому,
Стань мужнім духом в бою житєвому,
Хай лїнощі тебе не зупиняють!“

Представивши в 25-ій піснї кару, яку терплять злодїї, яких представником являєть ся мітичний Какус, що вкрав Гераклеві воли, Данте починає 26-у пїсню іронїчною апострофою до свого рідного міста:

Тїш ся, Фльоренціє, що ти така велика,
Понад краями й морем бєш крильми,
Імя твоє і в пеклї популярне!

Поміж злодїями знайшов я пять
Із твоїх горожан, і стид учув зза того, —
Тай і тобі з них не велика честь.

Переходичи до осьмої яскинї він опиняєть ся в крузї, де мучать ся фальшиві дорадники, огорнені в одноцїльне полумя. Між ними він бачить подвійне полумя, а на його запит відповідає йому Вірґілїй:

„Тут мучать ся Улїс і Діомед,
Товариші тепер у своїй муцї,
Як спільники були колись у злости.

„В отих огнях вони тепер зітхають
За підступ деревляного коня,
Через який вони здобули Трою“.

„Коли-б вони могли у тих огнях
Заговорить, прошу тебе, мій майстре,
Прийми сю просьбу ти за тисячу прохань,

„І не відмов менї пождати тут,
Аж зблизить ся до нас огонь дворогий.
Ти бачиш, як я тужно жду його“.

Він відповів: „Похвальна просьба ся,
І я сповню її тобі охітно,
Та ти держи на поводах язик!

„Я заговорю сам, бо зрозумів я,
Чого ти хочеш. Греки се, то може
Твоїм словам вони-б не відповіли“.

Коли-ж до нас той огник наблизив ся,
І провідник мій виждав місце й хвилю,
Заговорив до нього він ось як:


„Ви, що оба в однім огнї живете,
Коли я за житя вам прислужив ся,
Чи прислужив ся много вам, чи мало,

„Коли писав високомовні вірші, —
Постійте і один із вас най скаже,
Де через власний блуд він смерть найшов?“

В тім більший ріг з огню старого того
Почав трепати ся лопотячи,
Як плащ, якого поли з вітром бють ся.

А потім порушаючи вершком,
Мов язиком, що хоче говорити,
Промовив він отсї слова: „Тодї,

„Коли мене пустила Кірке, що більш року
Мене держала по близу Ґаети,
Поки Еней назвав ще так те місце, —

„Не здужала любов до сина, анї
Привязанє синівське до вітця старого,
Анї любов подружня, що я нею

„Втїшать мав Пенельопу, потягу
Нестримного у мнї перемогти —
Знайомити ся далї з ширшим світом,
З прикметами та хибами людий.

„І я пустив ся на широке море
На власнім своїм кораблї, з малою
Дружиною, яка мене нїколи

„Не покидала. Аж до меж Еспанїї
Обплив оба я морські береги,
Аж до Марокка й до острова Сардів
І инших островів облитих морем.

„Старий уже й слабий з товаришами
Прибув я до вузкої тїснини,
Де полишив Геракль знаки граничні,

„Аби нїхто не важивсь плисти далї.
Праворуч полишив я за собою
Севіллю, а лїворуч Цевти мури.


„Брати, — сказав я, — що по тисячах
Пригод зайшли аж на далекий захід,
Той невеличкий вечір житєвий,

Який ще вам лишив ся, не відмовте
На те, щоб звідати ще дальший світ
За сонця заходом, пустий, безлюдний.

„Згадайте про походженє своє!
Ви-ж не на те родились, аби жити
Як скот, а лиш на те, аби в житю
Знанє і чесноту все здобувати“.

„Промовою отсею, хоч малою,
Я зацїкавив так товаришів,
Що й здержати не міг їх від дороги.

„От ми на захід корабель звернувши,
Зробили крила із вітрил прудкії
І все держали ся у лїву руку.

„Що ночи бачили ми инші зорі
Другого бігуна, а північний під нами
Був так глубоко, що й не виявлив ся

„З за морських хвиль. Пять раз уже стояв
У повнї місяць і пять раз мінив ся,
Як вирушили ми у ту дорогу, —

„Аж ось нам темная гора явилась
Далеко, так висока, що менї
Здалось, що висшої не бачив я нїколи.

„Ми скрикнули з утїхи, але швидко
Заплакали, бо від землї нової
На нас подув такий бурливий вітер,
Що зараз розломав переднїй машт.

„Три рази обернув він корабель
В шаленім вирі, а четвертим разом
Зад корабля підняв ся геть високо,

„А в воду подала ся часть передня.
І так подобалось Всевишньому,
Що море лиш захлипало над нами“.

Отсе оповіданє Одиссея про його смерть, невідоме грецькій анї римській старовинї, дуже характерне для Данта й його часу, в якім уже починали будити ся почутя та бажаня, що в XIV—XV вв. зазначили ся в історії Европи довгим рядом смілих подорожий на захід і великими ґеоґрафічними відкритями, які зазначили перехід від середньовікової до новочасної історії.

Із 27-ої піснї, якої акція відбуваєть ся в тій самій яскинї, наведу тут лиш уступ, де описано появу ґрафа Гвідона де Монтефельтро, славного лицаря XIII в., що за свої воєнні та грабівницькі ноходи на старости лїт покутував у манастирі.

Як сіцілїйський бик ревнув страшенно
Від болю того — по заслузї сталось
Йому — що з міди викував його,

І голосом страшної муки так
Ревів, що бик, хоч був із міди весь,
Здавало ся, й сам був пронятий болем[23], —

Так глухо, не находячи дороги
Нї виходу з огню, слова звучали
Того, що надійшов тепер де нас.

І я почув: „О ти, до кого я
Тепер говорю, ти, що по льомбардськи
Сказав менї: „Йди геть! Тебе я не чіпаю!“ —

„Хоч троха й припізнив ся я з приходом,
Не пожалїй поговорить зо мною,
Як я не жалую, хоч весь горю огнем.

„Коли недавно вийшов ти з тих милих
Країв латинських, із яких мене
Мої великі злочини прогнали, —


„Скажи, чи люд Романїї жиє
В війнї, чи в мирі? Бо я з гір, з Урбіно,
Із тих сторін, де Тибер випливає.“

Я ще стояв схиливши ся уважно,
Та в бік торкнув мене мій провідник,
І мовив: „Говори з ним! Се Латинець“.

А я, вже мавши відповідь готову,
Почав негайно ось яке казать:
„Душе, захована там у низу!

„Твоя Роман'я не була нїколи
Й тепер не вільна від гнобителїв,
Та жаден з них не панував тодї,
Коля покинув я той світ веселий“.

У 28-й піснї Данте з Вірґілїєм проходять девяту яскиню девятого круга, в якій мучать ся єретики. Данте починає сю пісню характерними рядками, в яких признає безсильність людської мови для повного опису тих страшних мук, які терплять єретики.

Хто міг би, хоч невязаним глаголом,
Сказать всю кров і описать всї рани,
Які я бачив тут, хоч би й оповідав

Не раз? Втомив би ся язик усякий,
Не здужав би наш дух обняти всего,
Що тут містило ся в малім просторі.

Головним представником фальшівників релїґії являєть ся тут Магомет, якого вид Данте описує ось як:

Нїяка бочка, у якій не стало
Одної скалки, не така дїрава,
Як той, котрого я тепер побачив,
Розколений від тїмя аж до сраки.

Кишки йому звисали на колїна,
Видні були їх звої і жолудок,
Що зїджене на гній переміняє.


Коли я пильно впер свій зір у нього,
Він розтворив руками свої груди
І мовив: „Бач, як сам себе я роздираю!

„Бач, як розпорений я, — Магомет!
Передо мною плачучи йде Алї
З лицем від тїмени роздертим аж до шиї.

„І инші всї, яких ти бачиш тут,
Що сїяли роздори й зіпсутє
Поміж живими, ходять тут розтяті.

„За нами ходить біс, що нас рубає
І крає шаблею так безсердечно,
Що кождий раз у раз новий біль відчуває.

„Коли пройдем отсю дорогу мук,
У нас помалу заживають рани,
Та потім він їх задає на ново.

„Але хто ти, ще так глядиш зі скелї?
Чому не йдеш піддати ся тій карі,
Яку провинами своїми заслужив?“

„Він ще не вмер, і не за гріх він тут,
І не для мук, — на се відмовив майстер, —
А лиш для показу усего того

„Повинен я, що вмер давно, провести
Його через усї круги пекольні.
Ось так воно, як я сказав тобі“.

Більш як сто духів зупинило ся
Почувши се в рові, щоб поглядїти
На мене, й з дива муки забували.

„О ти, що не в довзї побачиш сонце,
Перекажи, нехай там фра Дольчіно,
Коли не хоче швидко в слїд мій стати,

„Подба про запас живности, аби
Снїжна завія не доставила
Новарцеви побіди, яку-б він


„Инакше не одержав так без труду“.
Отсе сказав до мене Магомет
Піднявши одну ногу вже до ходу,
А потім рушив далї своїм шляхом.

Отсї загадкові слова Магомета до Данта відносять ся до одного з найцїкавійших епізодів у історії італїйських сект. Фра Дольчіно, провідник сектантського руху т. зв. Катарів або Патаренів, був проводирем своєї секти в кількох війнах із папістами в рр. 1303—1307, а побіджений д. 23 марта 1307 р., дістав ся до неволї разом зі своєю жінкою Марґарітою, і був після страшних мук спалений у льомбардськім містї Верчеллї. Варто зазначити, що секта Катарів або Патаренів, до якої належав Дольчіно, була перенесена до північної Італїї з Болгарії в X в. і була продовженєм болгарської секти Богомилів, якої головною основою було непризнаванє духовенства та аскетичне житє, одначе без відреченя від подружя. Докладнїйше про сей епізод оповідає Юлїй Кроне в книжцї „Fra Dolcino und die Patarener, historische Episode aus den piemontesischen Religionskriegen. Leipzig 1844,“ на якої основі я надїю ся на иншім місцї представити його докладнїйше. Дантові слова, наведені висше, писані ще за житя Дольчіна, відносять ся до його першого походу з Тиролю на Верчеллї зимою під конець 1308 р. Його противником був епіскоп Новарри. Тодї епіскоп і злучені з ним рицарі не могли побідити його, а нещастє зустріло його аж 4 роки пізнїйше.

Пропускаю дальші піснї, в яких Данте з Вірґілїєм зходять із девятого круга в десятий, і подаю тут лиш опис того десятого круга та славний і страшний епізод про Уґолїна. Доходячи до остатнього пекольного круга Данте під проводом Вірґілїя переходить величезне ледове поле, в якому в прорубах стоять заморожені душі грішників — зрадників, клеветників і братовбійцїв. Один, на якого Данте наткнув ся ногою, починає лаяти, але на Дантове питанє, хто він такий, не хоче відповісти нїчого. Данте розсердив ся і починає микати його за чуба, а той не говорить, тілько гавкає по собачому. Один його сусїд, також замерзлий у леду, з пекольним гумором говорить до нього:

 „Ей Бокка, що тобі?
Чи не досить тобі ще скреготу зубного, —
Ще й гавкать мусиш? Чорт тебе лоскоче!“

Данте пізнає від разу в тім грішнику Бокку делї Абаті, який у кровавій битві під Монтаперте стояв нїби по сторонї Фльорентійцїв, але був у порозуміню з ворогами і в рішучій хвилї відрубав руку фльорентійському хорунжому, так що стяг упав до долу і серед фльорентійського війська повстало замішанє, що довело до їх повного погрому. Данте з погордою відвертаєть ся від нього і натикаєть ся на инший, страшнїйший вид.

Вже відійшли ми добрий шмат від нього,
Аж бачу: два в одній замерзли дучцї,
Одного голова над другого мов шапка.

І як голодний ласо хлїб шматує,
Так верхнїй в нижню голову зубами
Впиваєть ся, де мозок в карк уходить.

Так гриз колись у лютости Тидей
Виски у Меляніппа, як отсей
Гриз чашку й мозок і сусїдні части.

„О ти, що сим поводженєм звірячим
Свідчиш про злість на того, що кусаєш,
Скажи, за що се? і будь певен того,

„Що як твій жаль на нього справедливий,
То я, пізнавши вас і сього злочин,
Тобі на світї дам іще відплату,
Коли не всхне язик, яким се мовлю“.


І грішник від гидкої свої страви
Відняв уста, обтер їх о волосє
Тієї голови, яку так люто жер,

І так почав: „Ти хтїв, щоб відновив я
Розпуку й біль, що тисне серце в мене
При самій думцї, не сказавши й слова.

„Та хай мої слова постануть сїмям,
Що зробить ганьбу зраднику, якого
Гризу. Послухай моїх слів і слїз!

„Не знаю, хто ти, нї яким ти шляхом
Прийшов сюди, та з мови твої чую,
Ти Фльорентієць будеш безсумнївно.

„Ти мусиш знать, я був граф Уґолїно,
А сей — архіепіскоп Руджджієрі, —
Так слухай-же, чом ми так близькі стали.

„Що наслїдком його інтриґ поганих
Йому я звірив ся, попав в неволю
І смерть понїс, про те нїщо й казати.

„Та того певно ти не міг почути,
Яка страшенна смерть моя була.
Так чуй же й знай, як він мене укривдив.

„Тїсна комірка в тій вязницї темній,
Що „Клїть голодна“ через мене зветь ся,
І не одного ще замкне у собі, —

„Менї вказала крізь одну щілину
На небі місяць, як я сон зловіщий
Мав, що вказав менї моє будуще.

„Сей видав ся менї ловцем і паном,
Що гонить вовка й вовченят на гору,
Яка Пізанцям Люкку заслоняє[24].


„Худі, кусливі та навчені пси
Ґвалянді та Смолянді та Лянфранкі[25]
Летїли перед ним по-через поле.

„Не довго й гнали, вовк і вовченята[26]
Вже послабали, острі песї зуби
Вже шарпали і рвали їх боки.

„Коли-ж над досвітком я пробудив ся,
Почув я, як сини мої в снї плачуть,
Що тут були зо мною, й просять хлїба.

„Ти-б був без серця, як би не знав болю,
Подумавши, що в моїм серцї вилось,
І як не плачеш тут — над чим ти й плачеш?

„Ми повставали, вже пора зближалась,
Коли звичайно нам вносили страву, —
Трівожно думав кождий про свій сон.

„В тім я почув, як у низу замкнули
Страшенну браму, і в нїмій розпуцї
Поглянув я своїм синам в обличчя.

„Не плакав, все нутро закаменїло,
Лиш дїти в плач! І Анзельмуччіо мій
Сказав: „Чого глядиш так, татку? Що се?“

„Та не заплакав я, не вирік слова
За весь той день і всю ту довгу ніч,
Аж доки сонце знов на світ не встало.

„Коли маленький промінь світла вдер ся
В ту клїть болючу й на чотирьох личках
Побачив я і власний вигляд свій,

„То з болю став свої дві руки гризти.
Вони-ж подумали, що я так їсти хочу,
І повставали й мовили до мене:


„Ой татку, менше би се нас болїло,
Як би ти нами наситить ся міг.
Ти дав нам, то й бери се бідне тїло",

„Я й стямивсь, щоб їх більше не смутити.
Сей день і дальший ми сидїли нїмо…
Ах, земле-тверде, чом ти не розсїлась?

„А як уже четвертий день розвиднивсь,
Мій Ґаддо кинув ся менї під ноги
І мовив: „Татку, чом же не рятуєш?“

„І тут-же вмер. І як мене тут бачиш,
Я бачив, як у пятий, шостий день
Три инші мерли один по одному.

„Я вже ослїп і мацав сего й того,
Й три дни ще кликав їх, аж поки голод
Не довершив того, що біль не здужав“.

Сказавши се він з виразом жорстоким
Знов кинув ся ту бідну чашку гризти
Зубами, як той пес, що кости глодже.

Гей Пізо, Пізо, сороме народів,
Прегарний краю, де si в мові чути, —
Чого-ж не йдуть скарать тебе сусїди?

Чого-ж не зірвуть ся Камрая і Ґорґона[27],
Щоб устє твого Арно загатити,
Щоб всяку душу в тобі затопити?

Данте з Вірґілїєм зходять до найнизшого місця пекла, де в ледовій скелї сидить головний пан сего світа, Діс, Сатана. По при його тїло, щілиною в ледовій корі Данте мусїв іти до самого осередка землї, щоб дістати ся на противну півкулю:

Я занїмів і одубів, читачу,
І не жадай, щоб описав се словом,
Бо кожде слово тут було-б нїкчемне.

Я ще не вмер, але й живим не чув ся.
Подумай, як лиш іскорку уяви маєш,
Як там менї було в безодню ту летїти.


Пан царства мук із ледової пущі
Тут вистирчав до половини груди,
І більше я подібний до ґіґанта.

Нїж ті ґіґанти до його ручищ:
Подумай, що за цїлість мусить бути,
Що величі часток тих відповідна.

Колись він гарний був, тепер обридлий, —
За те, що на творця наморщив брови,
Все горе в світї виплива від нього.

Яким же дивом мав я здивувать ся,
Коли в його побачив три обличчя!
Одно на передї, як кров червоне,

Два инші, що лучились з ним, глядїли
На середину двох рамен його,
Лиш гребнями віддїлені від себе.

І праве не то біле, не то жовте,
А лїве було чорне, як у тих,
Що там живуть, де Нїлю водоспади.

Під кождим з лиць тих крил могутнїх паря,
До стати тій пташинї величезній, —
Таких вітрил не бачив я нїколи,

Вони не мали піря, подабали
На крила лиликів; він віяв ними,
І три вітри з їх подуву ішли,

Що Коцит річку ледом всю стинали.
З шістьох очий лили ся сльози, з трьох
Борід плив стогін і кровава піна.

А в кождім ротї він молов зубами
Мов костоломом грішника одного,
І трьом тим причиняв безмірні муки.

Переднїй менше мучивсь від кусаня,
А більш від пазурів, якими Діс
Його раз по раз обдирав зі шкіри.


„Передня ся душа в найтяжшій муцї, —
Сказав Вірґіль, — „Се Юда Скаріот,
Із головою внутр, ногами зверху.

„Із инших двох, що в низ главами висять,
Один, що в чорній пащі мнеть ся — Брут —
Чи бачиш, як він вєть ся там без звука?

„А другий Кассій, з заміжнїйшим тїлом.
Та ніч заходить і пора вже нам
Забрать ся геть, бо все вже оглядали“.

За сим іде детальний опис переходу обох мандрівцїв у низ по замерзлим космам Сатани. Дійшовши до кінця його ніг Данте почув на раз заворот у голові і обхопив сильнїйше шию Вірґілїя. Коли прочумав ся, побачив ті ноги ще далеко в глубинї, а сам із Вірґілїєм був у пустій, безконечно довгій печері, якою вони й пішли, поки не дійшли до її гирла, крізь яке, як каже автор,

Побачив я крізь невеличкий отвір
Частину гарних тих красот небесних,
І нам при виходї засяли зорі.

Сими словами кінчить ся опис Дантового пекла, справдїшня чорна книга людського стражданя та середньовікових жорстокостий. Що можна було зробити в тім напрямі, в репродукції жорстоких фізичних мук, Данте зробив з незрівняною плястикою. Розумієть ся, на людий новочасної псіхічної орґанїзації, що бачуть усю основну недоладність тих описів, де муки душевні щезають за фізичними катуванями тїла, яке про те раз у раз відновляєть ся, той опис не робить серйозного вражіня страху, яке міг робити в середнїх віках, і мусить бути зачислений до довгого ряду подібних фантастичних вигадів старовини, в яких церковні вчителї старали ся розмальованєм пекольних мук страшити уяву своїх овечок і тим страхом удержувати їх у покорі й послусї.

 

——————

  1. Дальші виривки поеми подаю в своїм власнім перекладї, дбаючи особливо про можливу близькість до оріґіналу. Деякі рядки мойого перекладу схожі дословно з перекладом перших десяти пісень „Пекла“ доконаним В. Самійленком, та се й не диво, бо оба ми йшли до одної мети.
  2. Себ-то за життя Юлїя Цезаря.
  3. Віщованє про князя делля Скаля і при тім гра слів; feltro — хорт і Фельтро - гора й місто в Льомбардії біля Верони.
  4. Все особи Вірґілїєвої Енеіди.
  5. В т. зв. Лїмбі, де душі старинних праведників висять між небом і пеклом.
  6. Каіна — найглубший пекольний круг, де мучать ся братовбійцї
  7. В оріґіналї Ciacco.
  8. Дикою партією (parte selvaggia) називали в тодїшнїй Фльоренції партію Білих або Ґібелїнів, мабуть тому, що вона завязала ся в лїсї Val di Sieve. Її противницею була партія Чорних або Вельфів, що стояла по сторонї папи.
  9. Сей натяк відносить ся до француського королевича Шарля Валюа, брата короля Филипа Красного, якого папа Бонїфацій VIII вислав до Фльоренції нїби то для заведеня в нїй спокою. Впущений до міста він ограбив місто, прогнав Ґібелїнів, і запанував сам у містї самовладно.
  10. Себ-то місяць, бо в пеклї сонця не видно.
  11. Натяк на будуще вигнанє Данта з Фльоренції. Розмова з Фарінатою йде нїби то в р. 1300, а вигнано його 1302 р., не 50 але 25 місяцїв пізнїйше.
  12. Се значить: фльорентійський сенат, що засїдав у якійсь церкві, наслїдком кровавого пораженя фльорентійського війська над річкою Арбією на Монте Аперто ухвалив нї при якій амнестії не допускати до Фльоренції нїкого з роду Де-лї Уберті, до якого належав Фаріната.
  13. Італїйські коментатори називають того кардінала Оттавіяно Убальдінї. Не вважаючи на свій духовний стан він був завзятим Ґібелїном, а при тім недовірком і цинїком.
  14. Натяк на кару скритовбійцїв, яких живцем стрімголов закопували в яму.
  15. Член інквізіційного трибуналу в містї Люкка.
  16. Річка коло Люкки.
  17. Ґоміто з Ґаллюря, славний свого часу ошуканець і хабарник, був повішений за те, що за гроші випустив із тюрми ворогів свого пана.
  18. Себ-то Бородач, що все ще тримав грішника в обіймах.
  19. Fabulae Aesopiae collectae, ex recognitione Caroli Halmii. Lipsiae 1901, ст. 147, ч. 298.
  20. Середньовіковий переказ оповідає, що цїсар Фрідріх II. велїв полїтичним злочинцям надївати оловяні плащі і в них палити їх у кітлах.
  21. Каталяно й Льодерінґо належали до рицарського закону, прозваного іменем св. Марії, якого члени одначе були вільні від усяких законних шлюбів, із за для свого пишного та гулящого житя були прозвані „Веселими братами“ (Frati Godenti). Оба названі рицарі належали до ріжних партій, один до Ґвельфів, а другий до Ґібелїнів, та про те в р. 1265 Фльорентійцї вибрали їх обох бурмістрами (podesta), в тій надїї, що вони зроблять конець партійному роздорови. Та оба вони дали підкупити себе Ґвельфам і спричинили упадок партії Ґібелїнів, якої військо побито коло Ґардінґо, недалеко Фльоренції, і якої сторонників, а головно родину degli Uberti, прогнано з Фльоренції, при чім розграблено також іх добра.
  22. Мова тут про жидівського первосвященника Каяфу, який засудив Ісуса на смерть.
  23. Натяк на сіцілїйського тирана Фаляріса, якому Атенець Періль викував мідяного бика для мученя тих, яких тиран засуджував на смерть. Тиран вірний свойому характерови велїв атенського майстра першого всадити в того бика і замучити огнем, і сей згинув у страшних муках.
  24. Гора між Люккою й Пізою, що не позволяє з одного міста бачити друге, хоч вони віддалені від себе ледво на три милї, називаєть ся Монте Джулїяно.
  25. Головні ґібелїнські роди в Пізї, що повалили Уґолїна.
  26. Під вовком і вовченятами Уґолїно розуміє очевидно себе й своїх синів та внуків.
  27. Два острови при устю ріки Арно в море.