В алєї нічкою літно́ю
Я йшов без тями, наче тінь,
Горіли зорі надо мною
І неба темная глибінь
Мов океан тиші, спокою
Лилася в душу. Як же я
Ще вчора вас любив, о зорі,
Тебе, блаките! Як моя
Душа в безмірному просторі
Купалася, на ті прозорі
Луги летіла, де цвітуть
Безсмертні квіти, де гудуть
Несказано-солодкі співи!
А нині темні і тяжкі ви
Для мене, весь ваш чар погас.
Ненавиджу я нині вас!
Ненавиджу красу і силу
І світло й пісню і життя,
Ненавиджу любов, чуття, —
Одно люблю лиш — забуття,
Спокій, безпамятну могилу.
В алєї нічкою літно́ю
Я йшов без тями, наче тінь.
Поперед мене, поза мною
Снували люде. Дзінь-дзінь-дзінь!
Дзвонив біцикль. Неслися шепти
Любовних пар, далекий спів…
Та в серці мойому засів
Біль лютий, на який не вспів
Ніхто ще видумать рецепти.
Я йшов, та знав, що я — могила,
Що нерв життя у мене вмер,
Що тут, в нутрі на дні тепер
Душа моя похоронила
Всі радощі і все страждання,
Весь спів, що вже не встане знов,
Своє найвищеє бажання,
Свою останнюю любов.
|
