Тричі мені являлася любов.
Одна несміла, як лілея біла,
З зітхання й мрій уткана, із обснов
Сріблястих мов метелик підлетіла.
Купав її в рожевих блисках май,
На пурпуровій хмарі вранці сіла
І бачила довкола рай і рай!
Вона була невинна як дитина,
Пахуча як розцвілий свіжо гай.
Явилась друга — гордая княгиня,
Бліда мов місяць, тиха та сумна,
Таємна й недоступна мов святиня.
Мене рукою зимною вона
Відсунула і шепнула таємно:
„Мені не жить, тож най умру одна!“
І мовчки щезла там, де вічно темно.
Явилась третя — женщина чи звір?
Глядиш на неї — і очам приємно,
Впивається її красою зір.
Та разом страх бере, душа холоне,
І сила розпливається в простір.
Спершу я думав, що бокує, тоне
Десь в тіні, що на мене й не зирне —
Та враз мов бухло полумя червоне.
За само серце вхопила мене,
Мов Сфінкс у душу кіхтями впялилась,
І смокче кров і геть спокій жене.
Минали дні, я думав: наситилась,
Ослабне, щезне… Та дарма! дарма!
Вона мене й на хвилю не пустилась.
Часом на груди мо́їй задріма,
Та кіхтями не покида стискати:
То знов прокинесь, звільна підійма
Півсонні вії, мов боїться втрати,
І око в око зазира мені.
І дивні іскри починають грати
В її очах — такі яркі, страшні,
Жагою повні, що аж серце стине.
І разом щось таке в них там на дні
Ворушиться солодке, мельодійне,
Що забуваю рани, біль і страх,
В марі тій бачу рай, добро єдине.
І дармо дух мій, мов у сіті птах
Тріпочеться! Я чую, ясно чую,
Як стелиться мені в безодню шлях,
І як я ним у пітьму помандрую.
|
