Вбивши князя Святослава,
Печеніги раз-у-раз
Йдуть ордою на Вкраїну.
Раз-у-раз грабують нас.
І тепер їх шатра сірі
Вкрили луг над Трубежем,
Печеніги знов з'явились
І погрожують мечем.
Наші ждуть. Але боїться
Печенізький хан іти,
Йому хочеться без бою
Перемоги досягти.
Є один вояк у його
Втроє дужчий за вола…
„Хай він б'ється“, — хан хитрує
І до князя шле посла.
„Чи не викличем ми, князю,
Гніву праведних богів,
Коли річку почервоним
Кров'ю наших вояків?!
Краще ми розвяжем сварку
Славним герцем двох борців:
Коли твій борець подужа,
Я скорюся без боїв.
Князь погодивсь, і звелів він
Найсильнішого знайти…
Та на герць ніхто в державі
Не зважається піти.
Засмутився Володимир…
Аж прийшов якийсь дідусь:
„Син побореться; мій князю,
І поборе, побожусь.
З ним колись ми посварились,
Пам'ятаю, як тепер,
Мняв він шкіру, так, повіриш,
З пересердя всю роздер“.
Привели до князя хлопця:
Соромливий, мовчазний,
Невисокого і зросту,
Хоч доволі кремезний.
— „Може хочеш, князю, знати
Чи міцна моя рука,
Роздражніть на пробу жаром
Найсильнішого бика“.
Роздражнили. Бик на хлопця,
Але той схопив за бік
І кавалок мяса вирвав…
Бик упав і кров'ю стік.
— „Добре!“ — князь сказав до хлопця,
А військам своїм звелів,
Щоб озброїлись і ждали
Що-хвилини ворогів.
Третій довгий день минає
І ідуть борці на бій,
Князь і хан собі гадають:
— „Хто поборе — твій, чи мій?!“
Печеніг угледів хлопця
І сміється: „От, дурне,
Подолати, побороти
Воно думає мене!!.“
Не злякався Кожумяка
І боротися почав.
Повертав борця і важив,
Потім наче кожу мняв.
І, нарешті, наче бочку,
Обхопив і кинув в мить, —
На землі без руху мертвий
Печеніг-борець лежить.
І на тім славетнім місці,
Де страшний борець упав,
На тім місці Володимир
Переяслав збудував.
|
