Н. И. Костомарову.
|
Веселе сонечко ховалось
В веселих хмарах весняних; [1]
Гостей закованих своїх
Сердешним чаєм напували,
І часових переміняли —
Синє-мундирних часових...
І до дверей на ключ замкнутих
І до решотки на вікні
Привик я трохи, і мені
Не жаль було давно одбутих
Давно похованих, забутих,
Моїх крівавих, тяжких слёз;
А їх чи-мало розлилось
На марне поле. Хоч би рута,
А то нічого не зійшло!
І я згадав своє село,
Кого я там, коли покинув?
І батько й мати в домовині!
І жалем серце запеклось,
Що нікому мене згадати!
Дивлюсь… твоя, мій брате, мати
Чорнійше чорної землі
Іде, з хреста неначе знята…
Молюся!… Господи, молюсь!
Хвалить Тебе не перестану,
Що я ні з ким не поділю
Мою тюрьму, мої кайдани!…
|
——————
- ↑ Весняне сонечко ховалось
В широких хмарах весняних; (Рук. вар.)
