|
Гори мої високії!
Не так і високі,
Як хороші-хорошиї,
Блакитні з-далека —
З Переяслава старого,
З Виблої могили,
Ще старшої, мов ті хмари,
Що за Дніпром сіли.
Іду я тихою ходою,
Дивлюсь: аж он передо мною,
Неначе дива, виринають:
Із хмари тихо виступають
Обрив високий, гай, байрак;
Хатки біленькі виглядають,
Мов діти в білих сорочках
У пижмурки в яру гуляють;
А долі сивий наш козак
Дніпро з лугами виграває;
А он-де, он-де, за Дніпром,
На пригорі, ніби капличка,
Козацька церква невеличка
Стоїть з похиленим хрестом.
Давно стоїть — виглядає
Запорозця з Лугу;
З Дніпром своїм розмовляє,
Розважає тугу.
Оболонками старими,
Мов мертвець очима
Зеленими, позірає
На світ з домовини.
Може, чаєш оновлення?
Не жди тії слави:
Твої люде окрадені,
А панам лукавим
На що здалась козацькая
Великая слава?!
І Трахтемиров геть горою
Нечепурні свої хатки
Розкидав з долею лихою,
Мов пьяний старець торбинки.
А он старе Манастирище,
Колись козацькее село.
Чи те воно тоді було?
Та все пішло... на грище:
І Запорожжя, і село,
І манастир святий, скарбниця.
Все, все неситі рознесли,
А ви, ви, гори, отдали...
Бодай ніколи не дивиться
На вас, проклятиї!... Ні, ні!
Не ви прокляті, а гетьмани,
Усобники, ляхи погані...
Простіть, високиї, мені,
Високиї і голубиї,
Найкращі в світі, найсвятиї!
Простіть!... Я Богу помолюсь...
Я так її, я так люблю,
Мою Україну убогу,
. . . . . . . .
За неї душу погублю!
Над Трахтемировим високо
На кручі, ніби сирота
Прийшла топитися в глибокім,
В Дніпрі широкому, — от-так
Стоїть одним-одна хатина.
З хатини видно Україну
І всю Гетьманщину кругом.
Під хатою дідусь сивенький
Сидить, і сонечко низенько
Уже спустилось над Дніпром.
Сидить, і дивиться, і дума,
А слёзи капають. „Гай-гай!“
Старий промовив: „недоуми!
Занапастили Божий рай!
Гетьманщина!...“ І думнеє
Чоло похмаріло:
Мабуть, щось тяжке-тяжкеє
Вимовить хотілось,
Та не вимовив...
Блукав я по світу чи-мало,
Носив і свиту і жупан.
На що вже лихо?... За Уралом
Оттим Киргизам... От-же й там,
Їй же Богу, лучче жити,
Ніж нам на Вкраїні!
А може тим, що Киргизи
Ще не християне?...
Наробив ти, Христе, лиха,
А переіначив
Людей божих?
... Котилися
І наші козачі
Дурні голови за правду,
За віру Христову;
Упивались і чужої
І своєї крови;
А получчали? Ба, де то,
Ще гіршими стали!
Без ножа і авто-да-фе
Людей закували,
Та й мордують... Ой, ой, пани,
Пани-християне!...
Затих мій сивий, битий тугою,
Поник старою буй-головою.
Вечернє сонечко гай золотило,
Дніпро і поле золотом крило;
Собор Мазепин сяє-біліє;
Батька Богдана могила мріє;
Київським шляхом верби похилі
Требратні давні могили вкрили;
З Трубайлом Альта між осокою
Зійшлись-зъєднались, мов брат з сестрою.
І все те, все те радув очі,
А серце плаче — глянуть не хоче!
Попрощалось ясне сонце
З чорною землею;
Виступає круглий місяць
З сестрою зорею,
Виступають із-за хмари, —
Хмари звеселіли,
А старий мій подивився —
Слёзи покотились.
„Молюсь Тобі, Боже милий,
Господи великий,
Що не дав мені загинуть,
Небесний владико!
Що дав мені добру силу
Пересидить горе,
І привів мене, старого,
На сі святі гори
Одинокий вік дожити,
Тебе возхвалити,
І Твоєю красотою
Серце веселити,
І поховать, побитеє
Гріхами людськими,
На горах оціх високих,
І витать над ними.“
Утер слёзи нехолодні,
Хоч не молодиї,
І згадував літа свої,
Давнії, благиї:
Де, як, коли і що робилось;
Було що справді, а що снилось;
Які моря перепливав;
І темний гаёк зелененький,
І чорнобрівка молоденька,
І місяць з зорями сияв,
І соловейко на калині
То затихав, то щебетав,
Святого Бога вихваляв.
І все то, все то в Україні!
І усміхнувся сивий дід:
Бо, може, — нігде правди діть —
Було таке, шо й женихались,
Та розійшлися — не побрались;
Покинула самого жить,
В хатині віку доживати.
Старий мій знову зажуривсь;
Ходив довгенько коло хати,
А потім Богу помоливсь,
Пішов у хату ночувати;
А місяць хмарою повивсь.
Оттакий-то на чужині
Сон мені приснився, —
Шби знову я на волю,
На світ народився.
Дай же, Боже, коли-небудь,
Хоч на старість, стати
На тих горах окрадених,
У маленькій хаті;
Хоча серце замучене,
Поточене горем,
Принести і положити
На Дніпрових горах...
|
