|
У неділеньку та ранесенько
Сурми-труби вийгравали;
В поход у дорогу славні компанійці
До схід сонечка рушали.
Випровожала вдова свого сина,
Ту єдиную дитину,
Випровожала сестра свого брата,
А сирому сиротина.
Випровожала, коня напувала
До зірниці із криниці,
Виносила збрую-шаблю золотую
І рушницю-гаківницю.
Випровожала три поля, три милі,
Прощалася при долині,
Дарувала шиту шовками хустину,
Щоб згадував на чужині.
Ой хустино-хустиночко,
Мережана шита!
Тілько й слави козацької —
Сіделечко вкрити.
Вернулася, журилася,
На шлях битий дивилася,
Квітчалася, прибіралась;
Що-день Божий сподівалась,
А в неділеньку ходила
Виглядати на могилу.
Минає літо, мина й друге,
А на трейтє линуть
Преславниї компанійці
В свою Україну.
Іде війско, іде й друге,
А за трейтім стиха...
Не дивися, безталанна!
Везуть тобі лихо:
Везуть труну малёвану,
Китайкою криту;
А за нею з старшиною
Іде, в чорній свиті,
Сам полковник компанійський,
Характерник з Січи.
За ним ідуть есаули,
Та плачуть ідучи.
Несуть пани есаули
Козацькую збрую:
Литий панцирь порубаний,
Шаблю золотую,
Три рушниці-гаківниці
І три самопали;
А на збруї козацькая
Кров позасихала.
Ведуть коня вороного —
Розбиті копита,
А на ёму сіделечко,
Хустиною вкрите.
|
