|
Золоте, прекрасне серце
Мав у грудях Ізяслав —
Все він думав, все молився,
Все він вірив і прощав.
І дитячою рукою
Він держати не зумів
Ні державного спокою,
Ні державних ворогів.
І народ його не слухав
І народ собі волів
Князя скутого з заліза,
Князя діла, а не слів!
І коли на Київ знову
Дикі Половці прийшли,
До палат прибігли люде
І, як звірі, заревли:
— „Ворог палить наші села
І руйнує цілий край!
Князю! Чом ми не у полі!?
Князю! Коней, зброї дай!
Але князь боявся дати,
Зброї й коней воякам,
Кинув край свій на поталу
І утік із краю сам.
На недовгий час закняжив
Вічем обраний Всеслав.
Князь розумний, справедливий
Добре правив і тримав.
Але знову із вигнання
Ізяслав назад прийшов.
Сів на княжому престолі
І утік, злякавшись, знов,
Святополк закняжив потім,
А по ньому Всеволод
І князі в бої кріваві
Вічно кидали народ.
Брат на брата йшов війною.
Люде гинули в війні,
Марно села руйнувались
І палали у огні.
І з великої держави
Стали князівства малі.
Так князі розбили силу
Української землі.
|
