|
Всеж Татари не лишили,
Не покинули наш край.
Незабаром хан татарський
Присилає: „Галич дай!“
Зажурився князь Данило:
„Ми стомились в боротьбі,
Але, хане, мого краю
Не угледіти тобі.
Не угледіти сліпому
Сяйва соняшного дня“.
Так говорить князь Данило
І сідає на коня.
Ось уже й золотоверхий
Видно Київ на горі.
Князь заїхав. Довго радивсь
І моливсь в монастирі.
Довга жде його дорога;
Аж над Волгою в степах
Стали табором Татаре
І живуть в своїх возах.
Довго їхав князь Данило,
Приглядався до орди, —
Як вона живе злиденно
Серед лиха та біди,
Як вкланяється то сонцю,
То деревам, то зіркам,
Як вона приносить жертви
Хмарам, вихорям, вітрам…
Ось і Волга, ось і табор,
— „Хто це їде? Хто це? Стій!“
— „Князь я галицький, Данило…
Де живе тут хан Батій?“
Князь приїхав. Хан татарський
У шатрі своїм сидів.
— „Добре князю, що хоч пізно
Ти побачитись хотів.
Поживи у мене в ханстві,
Придивися до життя!
Може хочеш ти напитись?
Спробуй нашого пиття.
Ти тепер вже наш, татарський“
Хан сміявся, жартував
І замість свого кумису
Пива князеві подав.
Цілий місяць жив Данило,
Цілий місяць гостював
І не йти на княжий Галич
Хан Данилу обіцяв.
І вернувся князь Данило
Галич був, як день ясний,
Та сумний був князь Данило,
Як могила, мовчазний.
|
