Наші визначні жінки/Дніпрова Чайка

by Софія Русова

◀ Наші визначні жінки/Олена Пчілка

Наші визначні жінки Софія Русова Дніпрова Чайка

Грицько Григоренко ▶

Коломия: Редакція часопису „Жіноча доля”, 1934

ДНІПРОВА ЧАЙКА.

{Людмила Березина-Василевська).

1861 — 1927.

Коли згадаю цю нашу талановиту поетку, встає переді мною наша перша зустріч.

Тихого літнього вечора (в кінці 80-их років) підходив наш парохід до Херсонської пристані. Я їхала з двома моїми дітьми з одного заслання в друге, з Верхнєдніпровська до Алешок, у Таврії у великих містах України заборонено було мені жити. Чоловік мій працював у Херсоні, як земський статистик, то й мені з дітьми дозволено поселитися під доглядом поліції в маленькому містечку Алешках, поблизу Херсону. Ми їхали пароплавом цілий день з Никополя й захоплювалися красою долішнього Дніпра, його шириною, бистрою течією і безмежним степом, що розглягався по обох його боках. Минули Каховку, Берислав і от уже Херсон, кінець нашої мандрівки. На пристані повно людей, і діти вже шукають між ними постать батька. А там і не сам тато, а увесь його статистичний відділ, як пізнаю по обличчях знайомих статистиків. От перекидають уже східці, нас окружають товариші мого чоловіка, мене знайомлять з панею Василевською, — вона дивиться на мене своїми гарними, трохи прижмуреними, короткозорими очима, і ми зараз же в цю першу хвилину почуваємо певну близькість, яка стала підставою нашої дружби. Життя нас часто потім розділювало, розлучало на довгі роки, але не сміло рвати наших взаїмних дружніх відносин, які зараз-же навязувались із першого слова розмови.

Людмила Олексіївна Василевська, більш відома під своїм літературним найменням Дніпрової Чайки, народилася в селі Збуріївці в самому гирлі Дніпра, 1861 року. Вона була дочкою збуріївського священника о. Березини. В родині було, здається, четверо дітей: дві дівчині, Людмила й Маруся, і два хлопці. Батько був суворої вдачі, й діти чимало натерпілися від його грубих норовів, але цю важку сторінку родинного життя змягчувала мати, жінка доброго серця, лагідна, привітна для вбогих. Людмила Олексіївна скінчила се-

Сидять зліва направо: М. Данько, Ксендзюк. С. Єфремов, Л. Яновська, Дніпрова Чайка. Стоять зліва направо: Міхура, Мішуніна, Шерстюк, Олександра Косачева, П. Єфремов, Л. Шерстюк.

редню освіту в гімназії в Одесі, потім короткий час учителювала там у народній школі, де й зустрічала свого чоловіка Теофана Василевського, статистика з гуртка Ол. Русова. З ним вона переїхала в Херсон, де згуртувалися статистики херсонського земства, і тут пані Людмила зажила в дружніх відносинах із родиною письменника Д. Марковича і Ол. Русова.

Перший твір Людмили Василевської, побутове оповідання „Знахорка“, надруковано в Одесі в 1835 р. Тут уже виявились перші ознаки її таланту, чудова мова й знання народнього побуту. Чергового року в Херсоні вийшов заходами Марковича літ. збірник „Степ“, в якому поміщено два дуже гарні вірші Дніпрової Чайки — „Зоря“ і „Бурун“. Далі впродовж 90-тих років і початку XX. століття друкують поодинокі твори її в усіх майже альманахах, у галицькій „Зорі“, в „Літ. Наук. Вістнику“, в його київському та львівському виданню. В 1919 р. видавництво „Дзвін“ видало 1-ий том її поезій у прозі, а видавання дальших випусків припинило бурхливе лихоліття. Щойно тепер на Україні почали видавати її твори. Вид. „Час“ у Києві видало в 1929 р. „Вибрані твори“ за ред. М. Івченка, а в 1930 році вийшли її твори повним виданням у В-ві „Рух“ у Харкові.

Людмила Олексіївна прожила останні роки свого життя на Полтавщині в с. Германівці у старшої своєї дочки, лікарки. Померла на запалення легенів 13 III. 1927 р.

Людмила Олексіївна була жінкою високої культури. Вона постійно шукала чогось світлого, великого в житті й ніяк не могла задоволитися звичайними буденними обовязками жінки-господині. Дуже скромна, далеко не самопевна, вона не йшла в громадський вир, а старалася заспокоїти свій душевний естетичний голод спокійним вдумливим життям

Коли в Л. О. народилося троє дітей, ніколи вже й було заглядати за поріг; життя стало суворе серед убогих матеріяльних обставин. Скільки жінок поприносило на цей материнськи вівтар свої найкращі сили, ідеалістичні змагання, талановиту здібність! Людмила Олексіївна палко любила своїх діток та дбала більш усього про їхню освіту, — старша дівчина Оксана скінчила медицину у Франції, син Славко, улюбленець матері, — київську Політехніку, Наталка — вищі Жіночі Курси в Києві.

Чоловік Л. О. Теофан Василевський, працівник завзятий, гарячий патріот, не співчував постійним змаганням своєї дружини до краси й світла. Чула душа Л. О. билася, як у клітці, боячись розбити щастя чоловіка, якого вона вірно любила. Коли діти повиростали, вона перешла до сина в Київ, а про чоловіка стала дбати її молодша сестра Маруся.

Л. О. страшенно любила музику. Гри М. В. Лисенка слухала вона з якоюсь побожною увагою і великі, темні очі її світилися раюванням. Лисенкові присвятила вона дуже гарну поезію в прозі „Кобза“. Чуло приймала всяку мистецьку красу й кохалася в природі, в усіх її величніх виявах.

II.

Дніпрова Чайка внесла в українське письменство ту гарну поетичну течію, що зветься символізмом. Французький критик ^{(нерозбірливий текст)} (^{(нерозбірливий текст)}) так його характеризує: „Символізм вніс мрію в літературу, вніс погляд зовні внутр, розглядання того, як унутрі в нас відбиваються зовнішні речі“. Символізм в європейській літературі зродився в 70-тих роках у Франції, коли вона по нещасній війні в 1870 р. завмирала, виснажена терпінням, незадоволена пануючим тоді літературним реалізмом. (Золя, Мопасан, Фльобер). Втомлені нерви шукали чогось таємничого, де б спочила душа у згуках ніжних і чулих, шукали абстрактної музики, яка зворушувала-б душу самими легкими натяками й викликала цілий світ переживань і думок.

Звісно, найбагатший метеріял чистого символізму, маємо в народній поезії, яка народиласа в ті віки, коли зовнішній світ ще був для поета незрозумілим у своїх законах. Аж коли в 80-тих роках зявляється молода поетка — символістка Дніпрова Чайка, приходиться згадати слова французького критика: Франція була виснажена війною, бажала сховатися від важкої життєвої правди і спочити в мрії. Для України-ж 80-ті роки — жахливий історичний мент. Усе заборонено суворим московським режимом, нема ясного обрію, нема виходу зпід утиску залізного пястука. Даремне закликає Драгоманів з делекої Женеви, даремне змагається збудити в народі завзяття, вивести на певний шлях політичної акції. На Україні панує зневіра й розпука. Саме час для розквіту казки, мрії. Ми вже знаємо вдачу Л. Василевської — мрійну, далеку від громадянського заколоту, пройняту коханням до абстрактної краси, глибоким розумінням природи.

III.

Три джерела найяскравіше відбиваються в творчості Дніпрової Чайки — море, Дніпро і власні душевні переживання. Все, що вражає очі поетки, будить її уяву, перевертається в людську постать з відповідним почуттям. Грізна скеля, — то скамяніла мати, що суворо й гордо проклинає своїх синів, які їй не коряться. („Скеля“, І том. вид. „Дзвін“). Пташечка Чайка перекидається в дівчину Чайку, поганий брат-страхополох, що не рятує свого брата від хвиль морських, то „Морське серце“ або медуза, руїни слаетного колись Херсонеса творять чудову казку „Мара“. Чудовий опис бурі на морі стрічаємо в „Дівчині Чайці“:

„Ще море спокійне, а там щось далеко гуде: то спільничка моря — хмара грозова іде і моргає страшними очима і темними крилами віє на дрібні зорі, і гаснуть ті зорі від жаху. Ось вітер, її післанець, налетів, засвистав і назад одлинув і стало все тихо знову. І ближче ревнула грозовая хмара і ціла зграя вітрів закрутилась, завила, штовхнула під боки соннії хвилі. Хвилі безладно метнулись до скелі — скеля шпурнула на їх камінцями. Хижо вони проковтнули гостинці і кинулись знову до скелі.“

Друге джерело творчости Дніпрової Чайки це Дніпро, з якого лиманом зжилась вона змалку. Тут одним із найкращих віршів поетки є: „Над лиманом“ (надр. 1886 р. в „Степу“):

Ой, широко лиман
 Розливається
Верболозом кругом
 Він квітчається.
Над ним сонце ясне
 Усміхається
І по хвилях огнем
 Розсипається

Цілком символічний малюнок, теж наддніпрянський — „Плавні горять“. Відблиск цього величнього видовища викликає в поетки відповідний відгук у душі.

Любов до рідного краю символізує вона в „Шпаках“, які можна поставити з огляду на зовнішню їх форму поруч із „Айстрами“ Олеся. Обридла шпакам уся краса екзотичних країн, до рідного краю їх тягне: „Зібрався гурток і полинув, зачувши прикмети весни в Україні коханій“. Але зарано прилетіли птахи — „налинув із півночі вітер, снігом посипав, холодно, голодно птахам, але повні надії та віри, повні кохання до рідного краю, провесну шпакі сповіщають“. Такою була праця на Україні в 80-их роках минулого століття!

Щодо третього джерела надхнення, то у Л. Василевської, як у кожного поета індивідуаліста, є багато поезій настрою і, на жаль, майже всі вони пройняті сумом. Один із ранніх віршів поетки „Зірка“ ще овіяний надією. Але в 1901 р. вона вже пише:

Як темно знов, як сумно знов
І знемагаючись од муки
Невже я мушу знов іти,
Несило простягнувши руки?

З циклю індивідуальних поезій у прозі найкращим є „Певний притулок“.

В „Літературному Архіві“ кн. І–II (Харків Д. В. У. 1930) помістив відомий літературний дослідник нові відомості про поетку, під заголовком „З записної книжки Дніпрової Чайки“. Там читаємо сторінку на початку 80-их рр.: „Я почуваю себе наче кукла, що перекидається в метелика. Тільки в метелика крильця розвиваються під впливом сонця, тепла, весняного повітря, а в мене крила виростають під впливом любови тих, що мене окружають“.

„Переконання людини, як коріння в рослини: як сіпати рослину, коріння обриваються, але не всі й ті, що залишаються, міцніють ще більше. Я що, коли я не виявлюся маленькою героїчною сосною, а травицею, яка пірвавши свої корінчики, вже не випускає нових і не змінює тих, що залишились?“

В цих думках ярко пробивається вся душа Дніпрової Чайки. Її глибока звязь із природою заставляє її шукати завжди у ній анальогій до свого власного життя. А тонка вражливість та скромність не дають розвинутися думкам у самопевному леті. У своїх чудових символах висловила вона всі жалі української інтеліґенції 80-их років, усі ті викохані мрії, глибоко заховані під тяжким гнетом московському режиму. Скромна поетка стала у своїй символічний поезії правдивою виразницею настрою сучасного їй українського громадянства.

 Прага, в травні 1931.