VI.
Далі, далі від ду́шного міста!
Серце прагне буять на просторі!
Бачу зда́лека, — хвиля искриста
Грає вільно по синьому морі.
Тож сповни́лось мені те бажання, —
Подались ми на море хутенько
І по хвилях морських погуляння
Почали ми в неділю раненько.
А у тую неділеньку рано
Синє море чудово так грає,
Його сонечко пе́стить кохано,
Красним-ясним промінням вітає.
Що біліє отам на роздоллі?
Чі хмариночка легкая, біла
Геть по небі гуляє по волі?
Чі на човні то білі вітрила?
В морі хвиля за хвилею ри́не,
Море наче здіймається в гору,
А склепіння небеснеє сине
Кра́й свій ясний купає у морю.
Світло там простяглося від сходу, —
Очі вабить стяга́ та искриста;
Корабель наш розрізує воду —
І дорога блакітно перлиста
Зостається широка за нами,
Геть далеко розкочує хвилі,
Що сердито трясуть гребіня́ми.
Наче гривами коні ті білі.
А здале́ка, отам на захо́ді,
Срібнокудриї хвилі ківають, —
„Нереіди“ при соняшнім сході
Про́мінь ра́нній тано́чком стрівають…
І танцюють химерно та лехко, —
Ось близе́нько вже видно ту зграю,
Аж і знов одкотилась далеко,
Теж біліє в туманному краю…
Море, море! без краю просторе,
Руху повне і разом спокою!
Забуваю і щастя і горе,
Все назе́мне, — з'єднатись з тобою
Я жадаю на час, на годину,
Щоб не бачить нічого на світі,
Тілько бачить осяйну долину
І губитись в прозорій блакіті!
|
