Гей, Іване, поповичу, гетьмане,
Чому ти так пустив себе в недбання?
Ой був єси спершу добрим всім паном,
По тім єси зостав гордим всім станом,
Принявся єси цілодушне гетьманувати,
Жеби твоїм і потомкам в тім стати.
Не уважав давной в війську вольності
І всім станом належитой гідності.
Себе тільки почитав-єм так бити,
Же твій рожай з давніх-давен став жити.
Забув єси, тебе з любві ізбрано
І старшим собі паном названо.
Ради тебе однюдь стало не треба,
І мислив-єм, ніби ізшов з неба.
Не любив-єм межи людьми любові,
Бесіди всі прировняв-єм до змови,
Жеби ніхто ні з ким не їв хлеба —
Сварки тобі у всіх було треба.
Ой чому ж так проти нашої ріс віри
Од твоєї виникане невіри?
Бог сам любить у всіх любов і згоду —
Ти противку показав-єм уряду.
Не хотів-єм того нічого видіти,
Жеби хто з ким дружевно умів жити.
А в війську запорозькому то здавна
Рада сильна і всім явна.
А всі в тебе за нізащо почтені
І зостали в підніжки знижені.
Сини твої горделиві збитечне
Укоряли добрих людей безпечне.
А хто тисне братію свою і дручить.
Своїх речей недобр кінець получить.
Ой, доброго кохають всі сердечне,
І він може вік зжити безпечне
А лихому і тяжкому як жити,
Коли ніхто не рад йому в добрі бити?
І хто зможе проти творця і Бога
Стати, жеби не торкала його тривога?
Ти, Іване, хотів єси всіх міти
В своєм страху і суворо владіти,
Леч на тебе Бог попустив потвар недругом
З підначальних, же ти їм був лих кругом.
Збув-єсь прето гетьманської поваги
І дознав-єсь плачевної зневаги.
Не помогла о гетьманство ревнивість,
Же зажив-єсь, тоєй маючи вонтпливість.
Скінчив єси, ах мені жаль, ти жорстоко,
Леч пам'ять мусить плинути широка.
Прето всякий не зажирайся много,
Аби нічого не піткало злого.
