Умовно припустимо, що в дітей
Інстинкти ті були позакласові…)
Чи, на ходу скидаючи штанята,
До трьох пеньків гасає вся юрба,
Щоб у воді розбурканій ганяти,
Аж доки десь не виросте верба,
Або ж у гроті, в дзеркалі Діани,
Дрібні піщинки рахувать на дні…
І стільки радощів лишили нам ті дні,
Що й нині — сум за них мені незнаний,
І не зітхатиму й по грань мого життя,
Що вже тим дням не буде вороття.
ІІІ
І ще ті ночі літні полохливі
(Адже ж і їм не буде вороття)
Ми коротали біля багаття
У зоренистій, іскроплинній зливі.
А то іще шукали гайдамацьких
В Софіївці захованих скарбів,
І кожний од напруження дубів,
Коли десь трісне гілочка зненацька…
А зверху мріяв чарівний дукат
Незнаного, вибагливого карбу…
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
|
А згодом став привабнішого скарбу
Шукати я, дорожчого — стократ,