Народе мій, тобі-б слїд бути смирним,
Лишити Цезаря в його сїдлї,
Як би гаразд ти знав Господню волю[1].
Глянь, як зовсїм ти диким звірем стала,
Острогами його не покорявши,
Коли рукою за вудила бралась.
Альбрехте Нїмче[2], чом ти так покинув
Отсю звірюку дику і уперту,
А мав ти на хребтї їй остро сїсти.
Нехай же правий суд із зір упаде
На кров твою, нечуваний і явний,
Щоб твій наступник ще його лякав ся!
Бо ти і батько твій стерпіли теє,
Заняті властолюбством там у себе,
Що був спустошений сад всього царства[3].
Прийди, побач Монтеккіх, Капелєттіх[4],
Мональдіх, Філїппескіх[5], о безжурний!
Сї вбиті сумом, инші підозрінєм.
Прийди, жорстокий, глянь на гнїт, що терплять
Твої шляхетні, вилїчи їх болїсть!
Побачиш, як той Сантафйор[6] безпечний!