Ті племена принесли з собою поперед усього февдальну сістему володїня землею, основану на тім прінціпі, що вся земля — власність короля, який міг надавати її разом з оселеними на нїй людьми своїм довіреним та заслуженим людям, а з них кождий своєю чергою в своїм надїлї міг роздавати менші посїлости своїм підвласним. Посїданє землї було нерозривно звязане з повненєм воєнної служби. Король, се не тілько властитель усеї землї в державі, але також як такий жерело всякого права; той, кому він передав часть своєї землї, одержує також eo ipso часть його законодавчої сили, робить ся в повнім значіню малим королем у своїм удїлї. Кожда баронїя, кожда громада, кожда корпорація в громадї може мати окремі права, окремі прівілеї, надані їй у ширшім обсягу королем, у тїснїйшім меншим февдальним паном. Право, що в римскій державі було одно для всїх, робить ся тепер прівілеєм, набирає тисячі місцевих відтїнків та степеновань, у яких звільна виростає ідея місцевої самоуправи.
Февдалїзм іде до роздробленя суспільности на більші або меньші атоми. Одинокий звязок, що держить ті атоми при купі, се звязок чисто ідеальний, ідея вазальської вірности. Вірність князеви, королеви, його прапорови, його знакови робить ся найголовнїйшою чеснотою, найвисшим ідеалом февдального світа; раз тої вірности не стане або над нею візьмуть перевагу инші, еґоістичні мотіви, і весь той світ розлетить ся на атоми. Історія середнїх віків, се вічне хитанє між тим ідеалом вазальської вірности й еґоістичними поривами, звичайно сильнїйшими від ідеалу, се ненастанний ряд революцій та потрясень, із якого нарештї виходять нові полїтичні орґанїзми, новочасні монархії.
З римської традиції середнї віки заховали властиво тілько одну в повній, навіть у скріпленій формі, а власне полїтичний ідеал римської імперії. Хоч як дивним може се видати ся, а про те факт такий, що ґерманьскі племена, руйнуючи старинний світ, не мали
