яких пятьох убито або задушено, два зрекли ся престола, і тілько один умер як папа природною смертю. Аж цїсар Генріх III. зробив конець тій анархії і в р. 1046 на синодї в Сітрі віддалив усїх трьох претендентів до папської корони і поставив папою свойого довіреного, нїмецького прелата. Римляни бунтували ся, отроїли новопоставленого папу, але цїсар упер ся й поставив другого; протягом кількох лїт пять пап із нїмецького роду засїдало на римськім престолї. Були се люди енерґічні й розумні, і їм таки удало ся довести до звороту в орґанїзації духовенства. Вони покористували ся реакцією проти надмірної розпусти та світських обичаїв духовенства, яка з початком XI. в. розпочалась у Франції в манастирі Клїнї, завели целїбат духовенства, зорґанїзували манастирське житє і зцентралїзували церковну адмінїстрацію. По добі розстрою й упадку церков підносить ся до нечуваної сили і виступає до боротьби з цїсарством.
Починає ся звісна і памятна в історії боротьба за інвестітуру. Епісколи, манастирі та церкви посїдали, переважно завдяки щедрости цїсарів, величезні общири землї для вживаня доходів із неї на підставі ленного права. Вони були через се цїсарськими вазалями; через се й виробив ся звичай, що цїсарі надавали епіскопства, а папа затведжував їх. Зверхність цїсаря в надаваню світських бенефіцій тим менше могла підлягати сумнївови, що, як ми бачили, цїсарі ставили силою того самого права й самих пап у Римі.
Та вже папа Миколай II, хоч сам із нїмецького роду, запровадив кардинальську колєґію, яка мала вибирати пап без вмішаня цїсаря. Його наступник Григорій VII — льонґобардського походженя, — сягнув далеко висше, зажадав для папського престола ленної зверхности над Угорщиною, Чехією, Польщею, Русю, Еспанїєю, Дальмацією, Хорватією, Анґлїєю, Швецією, Норвеґією та Данїєю та над новозаснованим норманським королївством Сіцілії й долїшньої Італїї; в тих краях мав папа бути таким самим світським февдальним
