культурного житя, то певно що кроку почуємо від нього — коли він схоче бути щирим — сердите буркотанє: „Е, папські витребеньки! Чистота, мило, пахощі — тьфу! Камяний дім дорогий, книжка непотрібна, концерт, театр — пуста забавка“, і так далї, і так далї. Для його житя, що йде в бідности, брудї, в тяжкій, часто страшенно незарадній боротьбі за кавалок сухого хлїба, все се зайве, непотрібне. Він так привик до свойого житя, хоч і почуває його невигоду, що навіть коли доля всміхнеть ся йому, коли у нього знайдуть ся і гроші й достатки, він не догадаєть ся усунути вонючої калюжі з перед свойого порога, віковічного бруду, задухи та хробацтва зі своєї хати, завести на своїм столї лїпшу страву, так само як не зуміє на старости лїт розпростувати свою згорблену від важкої працї та віковічного упокореня спину або як не потрафить у кождім данім випадку зупинити свойого язика, щоб не заклясти в батька-матїр, не вдарити чи то худобину, чи жінку, чи дитину, і не збрехати перед паном.
У многому подібне до того селянина було становище середнїх віків. Ми бачили, що се були часи ненастанних війн та заколотів, ненастанного безладя, породженого февдальною сістемою. Люди поперед усього мусїли дбати про те, щоб заховати своє житє, щоб заробити на хлїб — хто працею на полї, в ремеслї, а хто грабунком та вбійством. На инші річи їм не ставало часу, тай того найконечнїйшого бракувало аж надто часто. Середнї віки, се часи періодичного голоду та пошестий, що забирали тисячі жертв.
У ненастанних заколотах люди шукають захисту в замках та укріплених містах; на місцях не захищених укріпленями не оплатить ся будувати порядних хат; селяни живуть у нужденних лїпянках, у печерах або в ямах викопаних у землї, ночують разом зі своєю худобою, в тїснотї, темнотї, брудї. Але й пани в замках та міщани по кріпостях живуть не много лїпше. В замку, що міг би бути нинї вигідним поміщенєм
