мурів, зі служби, оминав людей, пересиджуючи цїлими днями в своїй одинокій кімнатцї на другім поверсї, або коли позволяла погода, відбуваючи далекі марші за місто, в поле, в лїси. Тут лише віддихав вільнїйше, напоював зір і серце красотою природи. А вечером ішов до Нафтули, сїдав сам один у темнім закутку і мовчки випивав кухоль пива. Хозяйка, в якої жив і яка варила йому їсти, не докучала йому своїм товариством, от і мав Спориш досить часу віддавати ся своїм думкам, а ті думки чим далї тим більше робили ся сумні й понурі. Згадував свою молодість уже майже забуту — тепер вона видавалась йому щасливою, хоча на дїлї була зовсїм не блискуча. Згадував довгі лїта військової служби, важкі труди, мізерні пригоди, переважно на варті спомину, дрібні секатури старшини, дрібні радощі і великі смутки та турботи з дрібних причин. Згадував нарештї довгі лїта своєї тюремної служби: нїби непереривна сїра та холодна хмара перелїтали по над ним усї ті лїта.
— Страчене житє! Песє житє! — зітхав ключник і почував чим раз більше обридженя до того житя й до себе самого.
Та сьогоднї особливо ті прикрі почутя змогли ся до високого ступня. Криваве, розторощене до непізнаня лице Панталахи ненастанно стояло перед його очима, сверлуючи його нутро якимся страшенним докором, бунтувало
