ними. Сьогодні досвіта, десь так коло четвертої години, почула мати в Ольжиній комірці[1] якісь зойки і стогнання. Схопилася з постелі, засвітила, прибігає до дочки, а дочка в'ється на ліжку з болю. Питається її: «Що тобі, Олечко?» — «Нічого, мамо!» — «А чого-ж кричиш? Може болить що в тебе?» — «Ні, мамо». — А тут аж зуби закусує, щоб не кричати, аж посиніла! А тут щось нею аж кидає судорожно, пальці мнуть і крутять подушку, піна з рота виступає… «Бійся Бога, Олечко, — кричить мати, — що тобі таке? Може по лікаря післати?» — «Ні, мамо, не треба, йдіть спати, це мине!» Але мати вже її не слухала. Зараз розбудила пана Вимазаля, що живе тут же коло них, і послала його по доктора. Та поки цей знайшов лікаря, поки привів його на місце, минула добра година. Рятунок був уже запізний, а поки минула ще одна година, Ольга сконала.
Целя слухала тих слів потрясена, приголомшена.
— Але ж бійтеся Бога, пані моя, — скрикнула вона, — чи направду отруїлася?
— Нема найменшого сумніву. Лікар пізнав це за першим оглядом. А тільки не міг дійти, що це за отрута; ріжні антидоти, які їй задавав, не помагали. Здається впрочім, що зажила отруту ще десь коло півночі і кілька годин мучилася мовчки, щоб не збудити матері. Аж коли наслідки появилися цілковито і рятунок був майже неможливий…
- ↑ Комірка — маленька кімната.
