Сторінка:Іван Франко. Твори в 20 тт. Т. 1. Оповідання (1956).djvu/273

Матеріал з Вікіджерел
Цю сторінку схвалено

Целя перестала писати і підвела на нього очі.

— Що ви мовите?

— Правду. Жертва одної сторони в подружжю, це тільки глупота або трусливість тої власне сторони, яка жертвує себе. А при тім же та жертва все безцільна і безплодна. Такої ролі в подружжю я грати не хочу за всі скарби світу. Це я й написав їй. Завтра відсилаю їй перстінь.

— Чи тільки не занадто поспішно поступаєте? — з усміхом запитала Целя. — Може ви справді любите панну Амалію Шмідт, а тільки в віддаленню від неї на хвилю вам видалося, що не любите її?

— Ну, — сказав доктор усміхаючися напівмеланхолійно, а напівнасмішливо, і не зводячи очей з її постави  — треба тільки раз бачити панну Амалію, раз поговорити з нею, щоб дійти до певности, що ніякий нерозважний поступок супроти неї неможливий.

— Чи так! — сказала Целя. — Ну, але гостро ж ви судите! Не дай Боже нікому попасти під ваш суд, гостріший від ваших скальпелів і ланцетів! Бідна Амалія!

— Не жалуйте її, пані! — сказав доктор. — Я певнісінький, що й вона швидко потішиться по моїй страті. А в тім, прошу пані, чоловік раз жиє, значить, перший його обов'язок: уникати прикростей там, де їх може уникнути, бо прикрости це мінус життєвий, якого нам ніяка теорія і ніякий альтруїзм не в силі надолужити.