Що сталося, вже не відстанеться. (Знов хапає його за руку і довго, пильно вдивлюється в його лице). Який ти гарний! Який ти добрий! Юлечку, життя моє! Глянь на мене так ласкаво, так м'ягко, як ти це вмієш… Отак, за серце хапаючи, тим любим поглядом. Будь добрий зі мною сьогодні… хоч на годиночку. Я сьогодні вдвоє, ні, сто раз нещасливіша, як щодня. Чую себе на ново тою бідною, опущеною, самітньою сиротою, якою почула себе вперше, коли з нашого дому винесли мою бідну маму і зараз потім магістратські урядники позамикали і запечатали всі покої, а мене прогнали в світ без милосердя. Той самий глухий жах переходить мою душу, як тоді. Юлечку мій! (Тулиться до нього). Полюби мене хоч крихітку! Зглянься надо мною! Захисти мене!
Юліян. Чого властиво хочеш від мене?
Каміля (зблизька вдивлюється пильно йому в очі, шептом). Знаєш… оженися зі мною.
Юліян (відпихає її). Чи ти вдуріла?
Каміля. Ну, не хмурся! Ну, не сердься! Хіба я що злого сказала? Глянь на мене! Хіба я не гарна? Не молода? Не здорова? І люблю тебе! Юлечку! Клянусь тобі, не знайдеш ніколи другої, щоб так любила тебе. І вдячна тобі буду до смерти… молитися буду до тебе… бо ти будеш моїм спасителем… Ну, слухай! Що тобі шкодить?
Юліян (зривається з крісла). Ні, ти справді одуріла сьогодні! Невже ти справді думаєш, що я міг би…? Я, доктор прав, що мушу дбати про опінію загалу, і я міг би женитися з такою…
