завсігди, не вважаючи на численних аматорів грибозбору, можна знайти кільканадцять гарних голубінок, сироїжок і інших губ, придатних до печення. Заким вони вернуть, компанія перегризає по шматку брукви, але найліпші, найсоковитіші шматки лежать на боці, на зеленім лопусі заховані для тих, що збирають губи. Картоплі ані кукурузи перед їх приходом ніхто не сміє їсти: упечені шматки відкладають на бік у гарячий попіл.
Боже, як чудово довкола! Тиша, сонечко гріє лагідно, хилячися вже до заходу. Старі дуби стоять простягаючи вгору свої могутні рамена і гріються до сонця. Лише задумана береза над яром посумніла і мов золоті сльози без вітру ронить до долу свої пожовклі листочки: кап, кап, кап! Жовна застукала в конарі[1]. Капають від часу до часу на пів достиглі жолуді з дубів, і лише десь-колись ледве чутно долетить до цього відлюдного сховища голос бляшаного дзвінка на шиї у корови, що пасеться десь за битою дорогою, в зубрянському зрубі. Діти, самі того не спостерігши, затихли, слухають легесенького хрускоту огнища, озираються докола широко витріщеними оченятами, в яких із під грубої кори міського зіпсуття, передчасного сирітства, нужди і занедбання проблискує щира радість, те хвилеве, але чисте щастя, яким надихає людську душу гарна природа. Ось маленька, жовтава лісова мишка вибігла зі своєї норки, приваблена теплом і лісовою тишею, сіла на пні під густим корчем
- ↑ Конар — гілка.
