мучився, поки витягнув ключ, устромив його з нутрішнього боку й на два спусти замкнув двері зі середини.
— Не чуюся я тут безпечним! — бормотав він, обзираючи, чи щільно позамикані вікна. — Не чуюся… ані на хвилину… Ану ж їм за довго стане чекати! Ану ж вони… Господи, рятуй мене!..
Хороблива уява, зворушена недавно перебутою сценою, бентежила всю його душу, паралізувала всі зостанки його енергії. Він дивився й не бачив, пригадував і не тямив, метався то сюди, то туди, хапався за одно, друге й десяте, а ні в чому не міг найти ладу, ні з чим не вмів дати собі ради. Бачив добре, що вікна не замикаються щільно, що в них бракує скоблів, що в одному збита шибка, й одчинити його знадвору нема ніякої трудности; бачив це виразно в тій хвилині, як не раз уже перед тим, — тепер бачив це навіть докладніше, чув живіше всю небезпеку цеї обставини та, постоявши хвилину з витріщеними очима перед вікном, метнувся безтямно в другий бік, бо щось іншого звернула йому на ум збентежена уява.
— Аджеж усе наверха, по шухлядах, по кишенях! — скрикнув він і, ледве перебираючи ногами, дихаючи приспішено й нерівно, побіг до свого покою й почав судорожно відмикати шафи, висовувати шухляди, виймати різні старі реверенди, штани, камізельки, кваплячись, шукаючи чогось і зараз же кидаючи все безладно на купу. Нараз знову зупинився. Крізь вікно, обернене до полудневого заходу, кидало сонце до його покою ясний сніп світла. Йому здавалося, що крізь це вікно хтось заглядає до
