Ні, я не могла стерпіти цього! Я зайшла смерічками за ріг твоєї хати, підвела стрільбу до ока і поки навісна сойка все ще скрекотала, сидячи на гілці, я вицілила.
Гукнув постріл, сипнуло вгору дрібненьке пір'я, і моя суперниця, ще тріпочучи крильми й лапками, мов грудка, скотилася вниз.
Ти вибіг із хати. Ти був увесь блідий. Побачивши мене, ти не всміхнувся, не простяг мені, як звичайно, обох рук, тільки з якимось докором у голосі запитав:
— Манюсю, а це що таке? Ти забила нашу сойку?
А в мене в хвилі пострілу вже зайшла реакція в душі. Мої руки дрижали. Я вхопила мертву пташину і почала цілувати її закривавлену головку. Потім розплакалася.
Тямиш, як ти обтирав мені сойчину кров із уст і цілував мої уста і вцитькував мене? А того таки й не допитався, за що я забила сойку.
А на обід ми з'їли її смажену. І сміялися. Тямиш? Але я тоді вже знала, що нам не бути в парі, що та сойка, то наша розлучниця.
Я заховала її крильця, поклала їх між обложки і картки свойого молитовника і не розставалася з ними ніколи. Отак зо мною заїхали вони аж сюди, до Порт-Артура.
А тепер посилаю тобі одно з них. Здається мені, що це летить до тебе половина моєї душі. А як одна половина
